Розвиток української поезії

в 40-50 роках ХХ ст.

План.

1. Загальний огляд розвитку поезії 40-50 рр.

2. Творчість П.Тичини.

3. Творчість В.Сосюри.

4. Творчість М.Рильського.

5. Творчість А.Малишка

Українська література ввійшла в 4 десятиліття ХХ століття фізично знекровленою, естетично вихолощеною й морально розгубленою. Десятки письменників були репресовані і знищені. Частина врятувалася в еміграції, але відчутного впливу на розвиток літературного процесу в Україні вони справити не могли (Ю.Клен, І.Багряний, Ю.Липа, Є. Маланюк, В.Барка та інші. У несприятливих умовах тоталітаризму зреклися творчого пошуку П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра.

А молодші - А. Малишко, І.Негода, М.Стельмах, П.Воронько, що прийшли в літературу в кінці 30-х, коли остаточно утвердився “соцреалізм”, який заперечував будь-які новаторства, окрім декларованих ним, теж змінити нічого не могли.

Гірко визнавати, але саме війна вивільнила загнані сили української літератури, попустила пута народного духу, що один тільки й міг зарадити цій трагедії. Тоталітарна система змушена була звернутися за допомогою до того, кого вона нищила й переслідувала, - вільної духовно незалежної, як писав О.Довженко, - до людини.

Еволюція поезії 1941- 1945 рр – це ідейно естетичне відродження особистості як найбільшої цінності. Вона першою з-поміж інших жанрів стала виразником народного духу, в один з найтяжчих моментів вітчизняної історії. У перші дні війни поезія звертається до народу з клятвою і закликом до боротьби. В 1941- 42 роках досить поширеними були вірші-листи, яких поети зверталися до співвітчизників, до народу, зокрема “Лист до земляків” В.Сосюри, “Бійцям південного фронту” М.Рильського, “Летіть орли” М.Бажана.

У поезіях М.Рильського, П.Тичини, В.Сосюри, М.Бажана та інших значного поширення набуває документальна розповідь про події, так звана “лірика фронтового блокнота”. У цих творах на першому плані - подія, а характери і мотиви лишаються “за кадром”. Тут можна відзначити “Балада про подвиг” М.Бажана, „Пісня про трьох і одну” С. Голованівського та інші. Невдовзі цей жанр втрачає своє значення. Наступним кроком його розвитку було перетворення документалізму у поєднані з іншими елементами (стильовими) . Йде осмислення того, що записується до блокнотів.

Уже в 1941 році з’явилося багато віршів, присвячених Україні. Найвизначнішим з-поміж них став цикл А.Малишка „Україно моя” - кожен з 5 творів циклу - це розмова з рідною землею. До літературних надбань цієї теми належить і вірші В.Сосюри “Щастя перемоги, радість повороту”, Л.Первомайського “Земля”, М.Рильського ”Україні” й “Слово про рідну матір” та інші. В цих творах поєднують образи матері і Батьківщини України. Поезія поєднує фольклор. Провідним залишається сюжетний вірш.

Розвивається жанр балади (А.Малишко, П.Воронько, Л.Первомайський). Людина на війні змальовується в багатій жанровій та інтимній ліриці В Сосюри, Н.Нагнибіди, С.Крижанівського інших ).

“ Нерозпізнана, нерозгадана, принеси ти мені тишини

і любов мою нерозкрадену по розбитих дорогах війни”.

Ці рядки В.Булаєнка – своєрідний емоційний ключ до щемкої інтимної лірики воєнного лихоліття. Абсолютна щирість у смертну годину, ніжність порубцьованих війною сердець, цілісність і глибина почуттів підносять її до такого високого рівня, який уже не буде доступним повоєнному десятиліттю.

Збагачується і громадська лірика. У поетів зникає страх сказати щось не так, у поезіях відчувається творче “я” авторів. Так у віршах П.Тичини “Матері забути не можу”, “Україна” П.Воронька, “Коли додому я прийду” ВС, “Київ” А.Малишка та інших відчутне поетичне звертання до Вітчизни заявлене без вагань і страху.

У завершальний період війни зיявляються нові теми зумовлені визволенням й наближенням до Перемоги. Входить і тематика народних жертв у війні. Розвивається жанр поеми. П.Тичина “ Похорони друга”, М.Бажан “ Данило Галицький” та інші. Поезія війни зробила не мало , але вона була надто надірвана.

Словами радості і надії зустріла поезія мирний день. Світлі настрої, мажорні інтонації звеличення простих радощів буття,- цим вирізняється поетика перших повоєнних років. Звісно, були й декларації ( жодна збірка не могла зיявитися без панегіриків партії і “батькові” Сталіну ( Воронько, Сосюра, Негода). Але власне ця поетика радості була не довго. Режим не міг дозволити людині тішитися життям. Духовна свобода, винесена з бою, - хай не повна, наївна - була ворожою владі, бо, подорослішавши, неодмінно мала обернутися проти нього. Сталін усе бачив, усе знав, але вимушений був терпіти, поки тривала війна. Він погодився по­ряд з орденами Суворова й Кутузова встановити орден Богдана Хмель­ницького. Він дозволив друкувати в "Правді" українською (!) мовою поезії Тичини й Рильського і заклик Корнійчука визволяти... Радянську Украї­ну. Газета Першого Українського фронту виходила українською мовою".

Усі партійно-урядові акції кінця 40-х початку 50-х років, започатковані жданівським наступом на журнали “Звезда”й “Ленинград” і активно розгорнуті в Україні (постанови про журнали “Вітчизна” 1946 і “Дніпро” 1950, про репертуар республіканських театрів (1946), музичне мистецтво (1948); персональні справи О.Довженка, П.Панча, В. Сосюри, М.Рильського) мали на меті єдине: викорінення будь-якого “вільнодумства”, всяких ілюзій свободи тощо. З’їзд письменників України (1946) в буржуазному націоналізмі звинувачував М.Рильського, П.Тичину, а пізніше – А.Малишка. Головний удар спрямовано на Максима Рильського за його по­ему "Слово про рідну матір" (не міг Сталін забути слів про "Кремлівську ограду") і на Малишка за Україну в книзі "Битва". Один досить марний поетик, наводячи рядки про синій луг і ромашки з канівських круч, вигу­кував: "Що це таке? Це ж кольори українського буржуазного націоналіз­му! І саме до тієї петлюрівської України звертається поет: "Так візьми ж моє серце..." Де ж Радянська Україна і чому не червонозоряній Москві хоче пост віддати свою кров і своє серце, а запеклим ворогам соціалістич­ного ладу?" В 1951 р. на В.Сосюру за вірш „Любіть Україну” впало звинувачення в „націоналізмі”, а В.Сосюру змусили опублікувати принизливе каяття.

Все це негативно вплинуло на літературу. Якщо оглянути тогочасну поезію ( а писало близько 200 чоловік), то доводиться констатувати її занепад. Можна назвати окремі твори В.Мисника, Л.Первомайського, І.Виргана, П.Воронька та інших, проте жодна авторська збірка тих літ не піднялася до рівня літературного явища. Для багатьох поетів ці роки виявилися викресленими з життя. Причина, що привела до цього, тотальна уніфікація ( через судилища, репресії, страх) тотальне одержавлення усієї духовної сфери. Письменник, що хотів писати про красу природи, поле, - мусив неодмінно оточити його “ колом братніх народів”, поклонитися Москві. Повсюдно уславлюються жнива, будови, лиття металу, іскри електрозварювання, і майже жодного живого аналізу. У поезії утверджується загальник, людина деперсоніфікується і натомість персоніфікуються процеси, держава. В ліриці виникає і утверджується рольова особистість, одиниця, яка виконує певну функцію. В Бровенко “Листоноша” 1956:

“Прокіп тисне на педалі,

Мчить сьогодні третій раз

Бо в газеті про медалі надруковано указ”

Тотальне знеособлення лірики призвело до убозтва поетичної мови, збіднення образної стилістики. Мова втрачає природність. Зрозуміло, що разом із мовою зникала в поезії і здатність мислити, вона втратила свій “відкривавчий” характер, одцуралась вічно притаманних її сфер - буття, кохання, природи.Одержавлення завершилося зведенням її одвічних функцій до єдиної- ілюстративної. Щира хвала життю перейшла в безконечну осанну радянській дійсності, партії, державі, тоталітарному монстрові.

Уже давно пішли додому трактористи й сівачі,

Лише будинок райпарткому незгасно світиться в ночі.