Василь Костянтинович Очерет (Барка)

(16.07.1908 – 11.04. 2003)

Загальний огляд життя і творчості Василя Барки.

Василь Барка (справжнє прізвище - Очерет) народився 16 липня 1908 року в селі Солониці Лубенського повіту на Полтавщині. Родина Костянтина та Марії Очеретів не була заможною. Від злиднів рятувалися щоденною працею, значну час­тину якої виконували діти. Батько був учасником Російсько-японської та Першої світової воєн. Мав контузію і поранення, але не втратив гідності, розуму й до останніх днів був годувальником і захисником сім'ї. Дітей у родині разом з Василем було троє. В.Барка походить із давнього українського роду. Його пращуром був запорозький сотник Очерет, про якого знаходимо згадки у „Чорній раді” П.Куліша. Початкову освіту всі діти здобули в 3-класній початковій школі с. Миколаївка, куди пізніше переселилися Очерети в духовному училищі (бурсі), бо оскільки сім'я належала до "козачого сословія", то плати за навчання від них не брали. Тут бездоганно викладали теологію, мабуть тому, пізніше у житті й у творчості В.Барки проблемі духовності взагалі й релігійності зокрема, буде приділено значну увагу. У радянські часи Лубенське духовне училище переформували в трудову семирічку, де нові вчителі навчали безбожництву, серед них лише учитель математики мав позитивні відгуки. Він познайомив Барку з українською класикою. З того часу Шевченко, Франко, Коцюбинський, Стефаник – улюблені письменники. Усі здобули також і вищу освіту. Були людьми з непересічними характерами й талантами: старший брат Олександр став професором математики в Новосибірському університеті й автором 1-го посібника з фотограмметрії, середній Іван – інженером, начальником ливарного цеху в Дніпродзержинську, а потім висвятився на священика.

Хоча батько працював теслею в артілі "Увєчний воїн", заробітку не вистачало, й сини бралися доглядати чужі сади. Одна господиня співчувала хлопчикам, сприяла тому, щоб діти причастилися до кращих зразків рідної та світової літератури. „Одного дня, - як згадував пізніше Барка, - коли я стеріг сад, вона дала переглядати дві книги: "Гай­дамаки" Шевченка - з ілюстраціями Сластіона і "Божественну комедію" Данте. "Гайдамаки" прочиталися легко, з цікавістю; але "Божественна ко­медія" зосталася більшою частиною незрозуміла, тільки чудові ілюстрації ввели в цілий світ надзвичайних подій і запам'яталися назавжди".

Після семирічки талановитий юнак вчився на педагогічних курсах, які згодом стали педтехнікумом. При вступі на вчительські курси Василь, мабуть, через вплив старшого брата, обрав математику й фізику, але на­лежно опанувати їх не міг: "Закінчивши педагогічний технікум, після всіх драм і конфліктів став учителем математики і фізики, але слабким, в не­повній середній школі".

У 1927 року Василь Костянтинович починає вчите­лювати в рідному селі Володимира Сосюри Третя Рота, яке вже тоді було перейменоване на Нижнє. Педагога обурювало, що місцева влада кривди­ла школярів. На батьківських зборах він назвав партійців злодіями, вони його самовільно заарештували, назвавши божевільним. Лікар-психоневролог відмовилася підтвердити діагноз, і Очерета випусти­ли. Товариш порадив тікати з України.

У 1928 році Василь виїхав на Кубань, вступив на філологічний факультет Красно­дарського педінституту й успішно закінчив його. Прагнення до літерату­рознавчої науки привело юнака до аспірантури. Тоді ж почав писати вірші й навіть відправив листа з циклом поезій Павлові Тичині. Відповіді довго не було, але вірші опублікували, а згодом Павло Григорович порадив по­чатківцеві готувати збірку. Очерет уже мав достатню кількість поезій і, відібравши найкращі, запропонував до видання.

На початку тридцятих років у Харкові Василь Барка видав дві збірки поезій: "Шляхи" та "Цехи". Як тільки у 1930 році вийшли "Шляхи", у "Літературній газеті" появилася погромна стаття "Проти класово-ворожих вилазок в поезії". У ній критик дофантазувався до того, що не тільки зви­нувачував автора збірки в "буржуазному націоналізмі", а й закидав Барці, що той захищає церкву і священиків й цими віршами хоче дати знати Європі, як в СРСР фізично ліквідують служителів культу.

Збірка "Цехи" писалася на замовлення: Барці підказали, про що і як саме писати. У 1932 році Барка одружився , а восени 1933 року в родина дочекалась сина Юрка. Письменик відчував, що на нього тиснуть, стежать за кожним кроком. Українське відділення аспірантури він був змушений кинути: усе українське суворо й підозріло пильнувалося. Відділ середньові­чних західних літератур "проваджений був російською мовою", тому, як згадує Барка, скінчилися його можливості писати українською і вивчати рідну літературу. Аспірантуру закінчував у Москві при столичному педа­гогічному інституті. Темою кандидатської науковець обрав співвідношен­ня реалізму і фантастики в стилі "Божественної комедії" Данте Аліг'єрі.

Навчаючись у Москві, письменник працював за сумісництвом у музеї. Але за те, що виставив картини релігійного змісту "Мадонна з святим Георгієм" Рафаеля, "Різдво" Кореджіо, "Чоловік смутку" (бичування Христа) Дюрера, його збиралися судити. Та, на щастя, підоспіла вказівка з Крем­ля про "спрощеність" у підході до шедеврів, і Барку випустили.

Щоб не ускладнювати своє становище, Василь Костянтинович виїхав на Північний Кавказ, де влаштувався викладачем. Там Барка у 22 роки і завершував дисер­тацію. Захист відбувся 13 березня 1940 року, Василь Барка влаштувався на філологічному факультеті Ростовського уні­верситету, читав курс історії західноєвропейської літератури епохи Серед­ньовіччя. Здоров'я потребувало лікування, але письменник всього себе віддавав науці й творчості. Барка ще вірив у можливість справедливого соціального ладу при комунізмі, хоча реалії соціалізму приголомшували його злиднями і штучними голодоморами.

Добровольцем іде на фронт. Про свої прозріння, внутрішній стан і події, які довелося пережити у вирі Другої світової війни, письменник писав відверто: "Слухайте, я був радянським патріотом. Я ненавидів сталінщину всіма фібрами душі, диктатуріат. Я вірив в ідеальний образ комунізму... Я був хворий, дуже хворий перед війною. Одужав. І можна було відпрошуватися від фронту. Я пішов на фронт, бо вважав, що це мій обов'язок, бо гітлеризм несе нищення народові... Спершу ми були в народному ополченні...А потім німці так швидко рушили на Кавказ, що нас вивели з казарм народного ополчення і влили в регулярну червоноармійську частину, яка обороняла підступи до Кавка­зу". Коли солдатів кинули в бій, виявилося, що вони навіть належно не озброєні. Письменник пізніше згадував: "В ніч на 10 серпня 1942 року німці раптово змінили напрямок наступу - тоді нас дуже швидко повели їм назустріч, переймати біля річки. На жаль, через непідготовленість (в багатьох гранатах, наприклад, не було капсулів-детонаторів: забули вида­ти) і через невдалий маневр командування все закінчилось м'ясорубкою.

Після поранення осколком в голову, коли вже плече було пробите ку­лею з танкового кулемета, я втратив свідомість. Опритомнів, добувсь до городів на околиці і заліз в покинуту хату; вся ліва сторона гімнастьорки біла закривавлена і прилипала".

Пораненого, ризикуючи життям, рятували чужі люди. Німці закида­ли окуповану територію листівками, в яких повідомлялося, що кожен військовий, який переховується, і ті, в кого він знаходиться, будуть знищені. З радянських літаків теж летіли папірчики з подібним змістом: "Всі, хто зостався живий при німцях, проголошувалися "ізменнікамі родіни". Барка опинявся між двома смертями, викреслений з живих".

Дружині з маленьким сином не змогли евакуюватися і вернулися додому. Відбулася коротка зустріч пораненого Барки з рідними, але дуже швидко німці розбили ілюзію сімейного щастя. Окупантам була потрібна робоча сила для праці в рейху, тому всіх чоловіків вербували на каторжні роботи. Часто фашисти робили облаву і хапали тих, хто не встиг сховатися, вантажили в товарні вагони і силою відправляли в Німеччину. Добровільно можна було зголошуватися на виїзд цілими сім'ями. Барка не хотів розлучатися з рідними, але стояла холоднеча, і подорож у товарня­ках була б смертельно небезпечною для маленького сина.

У січні 1943 року Барка поїхав сам. Дорога виявилась настільки важкою, що й він, до­рослий чоловік, мало не загинув. У Берліні українському видавництву був потрібний коректор, і кволого, не здатного до іншої роботи, Барку взяли на цю посаду. У Німеччині доля звела Василя Барку з поетом і видавцем Богданом Кравцівим. Почався другий період у творчості. Згодом тут вийшли Барчині збірки поезій "Апостоли" (1946) та "Білий світ" (1947). Повернення в Україну стало неможливим: і за те, що залишився на окупованій території, і за те, що вивезли до Німеччини, і за співробітництво в закордонному українському видавництві. За ці "гріхи" його чекала тільки смерть.

Післявоєнна Німеччина з великими труднощами гоїла рани. Зруйнова­на, поділена на сфери впливу між союзниками, вона стада країною руїн, бідувань та жорстоких переслідувань.

У 1949 році Василь Барка виїхав до Америки. Але й тут прожити було нелегко. Голодуючий, часто безробітний, хворий письменник міг витрачати на день щонайбільше 35 центів. Дивно, але і за таких умов навіть творив.

Ясна річ, що Барці-емігранту доводилося зголошуватися на будь-яку роботу. Вибору не було: топив котли у кочегарці, возив тачкою вугілля, мив підлоги і вікна в шпиталі. У Америці вийшли поетичні книги "Псалом голубиного поля" (1958), "Океан" (1959), "Лірник" (Вибране, 1968). Несподівано Василь Барка зая­вив про себе як талановитий прозаїк. У 1953 році побачив світ роман "Рай", написаний ще в таборі "ДіПІ". Згодом Василь Барка дещо переробив цей в цілому досконалий твір і дав йому іншу назву - "Душа едемітів" (1958).

Упродовж 1958-1961 років письменник працює над романом "Жов­тий князь". Міфічна лінія цього твору зав'язана на враженнях від "Апока­ліпсиса", який знав ще з дитячих літ. Взагалі, письменник у своєму житті часто звертався до Біблії.

Василь Барка знаний і як талановитий критик (літературознавче дослідження "Хліборобський Орфей, або Кларнетизм", есе "Правда Коб­заря"). Він досить вдало переклав українською "Короля Ліра" В.Шекспіра, "Одкровення святого Йоанна Богослова" з Біблії, фрагменти з поеми Данте "Божественна комедія".

Багато уваги приділяв письменник і громадській роботі: декілька років був редактором українського відділу радіо "Свобода" в Нью-Йорку.

З роками митець все ближче підходить до проблеми людини і Бога. У 1958 році ( у день свого п'ятдесятиріччя) Василь Барка прийняв біле чернецтво, тобто вирішив стати монахом у мирському житті.У роки сексуальної розкутості в Америці та й в усьому західному світі Василь Барка намагався захищати й пропагувати по­дружню вірність, її він вважав необхідною суспільною нормою

З 1968 р. В.Барка на запрошення Українського братнього Союзу читає лекції на курсах українознавства в Глен Спеї, де оселяється в незвичайному помешканні вежі „Верховина” (власність Братського союзу робітників-українців), де прожив останніх 30 років. У 1986 році виходить його роман у віршах в чотирьох томах "Свідок для сонця шестикрилих", за який Барка одержав премію фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів. Письменник плідно працював і в останні роки життя. Мико­ла Жулинський, відвідавши Барку незадовго до смерті, залишив нам такі враження: "Чистий, душевно просвітлений ду­ховним перекликом зі своїм патроном - Григорієм Сковородою, щирий, сердечний і співчутливий, Василь Барка повсякчас збагачується досвідом світу, який його спіймав, але не зумів удержати. Поет і філософ уже давно звільнився духом від його зваб та посягань і піднявся на вищий рівень духовного самовираження".

Помер 11 квітня 2003 р., на 95 році життя в притулку для інвалідів гірського містечка США – Ліберті.

Творчість Василя Барки

Поетичний доробок письменника досить великий: двадцять поетичних збірок, зокрема "Псалом голубиного поля", "Океан", "Лірник", роман у віршах в чотирьох томах "Свідок для сонця шестикрилих" (1986), за який, як уже говорилось, Барка одержав премію фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів.

Багатьом віршам поета притаманна нетрадиційна образність і бага­топлановість. У романтичному ключі на високому рівні написана, на­приклад, поезія "Рай". Під цим, таким затишним образом-символом, вбача­лася, малася на думці Україна. Але читаємо - і зникає спокій, перед очи­ма постає земне пекло:

Моляться соняшники.

Грім на, хмарі Біблію читає...

Тополя пошепки: страшний який

Твій плач, Ісає!

Моляться соняшники.

Голод; мати немовля вбиває...

Тополя закричала: он який

Мій рай, Ісає!

Досить показовим для того періоду вірш „Поет і сили темного царства”, присвячений Тодосю Осьмачці:

Тирани - гірш, ніж пси, ніж чорнороті - гірш,

гарчать на люд, прив'язаний до колісниці,

а ти в зіниці кинув їм пурпурний вірш –

нехай дзвенить, як рукавиця з криці:

нехай дзвенить, як доключима з криці:

коли бруднять уста весни цілунками - собаколиці

баришники, що плащаниці спродали в безхреснім віці.

І колісниця, і кинута в обличчя рукавиця - образи-символи з інших епох: античної та середньовічної - доречно вплітаються у тло радянського часу, радянської - найжорстокішої з усіх - доби.

Тему духовної спорідненості кожної людини з іншими людьми і са­мим Творцем Василь Барка цікаво розкрив у романі "Спокутник і ключі землі". Центральний персонаж цього твору - Олег Паладюк - яко­юсь мірою сам митець, хоч талант героя виявляється не в літературі, а в музиці. Василь Барка визначив жанр свого твору як роман-притча і подав у ньому мозаїчну картину суспільства.

Головна сюжетна лінія роману весь час розгалужується, дає початок іншим. Людські трагедії, помилки, тяжкі муки совісті, випробування подані в різних площинах і з різних точок зору. Але, читаючи роман, осягаємо най­суттєвіше: людська душа - безцінний скарб, якщо за неї, навіть за душу останнього злодія, наркомана чи жебрака, йде така жорстока боротьба між добром і злом, боротьба самого Бога з дияволом. Проти цінності людської душі земні багатства - ніщо, але розпоряджається в земному житті своєю душею людина, і саме їй дано вирішувати, на темну чи світлу дорогу ступати.

Хоча роман Василя Барки "Спокутник і ключі землі" оповідає про побут українських емігрантів на американському континенті, як і роман Уласа Самчука "На твердій землі", проте філософське начало у творі Бар­ки основне і чітке, а в Самчука - епізодичне.

У Олега Паладюка тяжке і скрутне життя. Його ненавидять земляки-емігранти, наркомани вважають, що він нишпорка, кохана Таїса вимотує нерви нестерпним характером. За короткий вік герой зазнав багато випро­бувань, його душа вже вся в шрамах. У вирі Другої світової війни руйнуєть­ся його перше кохання, пізніше він переступив заборонену Біблією межу: спробував дію ворожбитського методу. Для когось іншого - черствішого, байдужішого, не такого чуйного - все це не було б гріхом і не приносило б страждання, але Олег болісно відчуває тягар помилок і прагне покути.

Роман, який, починаючи з другої третини, переростає мало не в де­тектив, не втрачає філософського вогнику й рясніє побутовими та біблійни­ми притчами. Відчувається велике бажання автора застерегти людей від хибних кроків, зарадити тим, хто все ж таки схибив, навчити жити і берег­ти душу. Повчальними епізодами є відмова підстаркуватого Нестріхи від кохання молодої дівчини, вбивство Гаремником дружини, безпідставний суд над невинним Веньяміном.

Йде боротьба за людське в кожній людині, боротьба зовні часто непо­мітна, але внутрішньо велика й нещадна. Людина двадцятого століття, виявляється, слабша у вірі й духові від християн-неофітів. Печальний парадокс: можна робити наукові відкриття, розвивати ро­зум, а занедбувати душу.

Особливості роману Василя Барки "Жовтий князь".

Роман „Жовтий князь” (1963, 1968, 1981, 1991, 2003) був високо оцінений не лише українською діаспорою. У 1967 р. французький часопис „Ле Монд” назвав його найкращим твором у повоєнній Європі на одну з найважчих тем, а інший часопис запропонував перекласти роман французькою мовою і висунути на Нобелівську премію. Роман перекладено і видано у Франції, але до премії не дійшло. Російською мовою надруковано у журналі „Дружба народов” (1991 № 11-12) у перекладі Л.Танюка. тоді ж режисером О. Янчуком було знято за романом художній фільм „Голод - 33” на кіностудії ім.. О. Довженка.

Тема голоду в таких його страшних проявах як канібальство і божеві­лля багато кого із сучасних читачів відштовхує своєрідною неетичністю, пропагуванням жахів і страждань. Людина відгороджується від страшної сторінки історії скептичним "Невже таке могло бути!" або примирливо-уникаючим "Краще не згадувати". Але такий однобічний підхід - не вихід із становища, тим більше, що в художній літературі високого гатунку (Улас Самчук "Марія", Василь Барка "Жовтий князь") письменники акцентують не на натуралістичних сценах, а звинувачують систему, представники якої й нині готові заперечувати всі її злочини.

Письменника дуже тривожило, що радянська влада змушувала українців забути і не згадувати про страшний 1933-й. У тридцяту річницю голодомо­ру Василь Барка звернувся з відкритим листом "До радянських письмен­ників на Україні", у якому просив підняти наболіле питання в художніх тво­рах, а також дивувався їхній мовчанці стосовно реабілітації одного з керів­ників штучного винищення українців П.Постишева: "Чому на роковини цієї найбільшої трагедії в історії України не дано дозволу ці жертви згадати і вшанувати їх терпіння, а реабілітовано якраз того, хто здійснив укази - від вершителів "культу особи" про запровадження великого голоду?..."

Барка не жив в Україні в 1932-1933 роках, але й Кубань, де мешкало чимало українців, теж морили голодом у ті часи. Певною фактологічною основою до створення стали особисті спогади (до 12 сторінок) одного земляка, який описав долю близької йому родини і залишив письменникові на його розсуд. В. Барка дав цій родині прізвище Катранників, але все, що судилося уявою письменника пережити цій родині, він бачив на власні очі, пережив сам, чув від очевидців. У 1933 році Василь Барка відвідав родину свого брата на Полтавщині і був вражений до глибини душі тим жахіттям, подібне до якого випаде на його долю на Кубані в 1934 році. Бачив він, як гниють на станціях і біля елеваторів розкриті під дощем, підтоплені во­дою гори зерна, як божевільні від голоду люди поїдають рідних і чужих, як німотно мовчать хати, з яких доноситься солодкий трупний запах.

Роман Василя Барки "Жовтий князь" досить складний для сприйняття. Специфічна мозаїчність епізодів розмиває основну сюжетну лінію, роздроблює саму фабулу. Це не огріх і не слабкість твору - це досить вдало використаний автором метод показу глобальності, масштабності події, яка охопила не одну сім'ю і не одне село, а всю Східну Україну.

У передмові до роману "Жовтий князь" автор наголосив, що у творі є три плани - реалістичний (життя і побут Катранників), психологічний (зміна характерів, уподобань, поглядів героїв під тиском голодомору) і духовний - на основі біблійних пророцтв.

Тема: показ на прикладі історії однієї селянської сім’ї трагедії всієї України.

За жанром можна назвати сімейною хронікою: у творі розповідається про життя Мирона Даниловича Катранника, його матері Харитини Григорівни, дружини Дарії Олександрівни, 3 дітей від осені 1932 до жнив 1933 рр. тобто, йдеться про звичайну хліборобську сім’ю, яка живе з давніми і світлими християнськими заповідями в атмосфері теплоти і сімейної злагоди. Але через нелюдські обставини ця хроніка перетворюється в мартиролог.

Назва роману символізує торжество якоїсь демонічної сили. Жовтий колір виявляє її. У творі подано 2 світи:

• світ тих, хто творить пекло;

• світ страдників.

„Жовтий князь” – це книга пам’яті жертвам голодомору, мільйонам „безвинно убієнних” хліборобів і гнівний осуд тоталітарного режиму, твір-реквієм, твір-застереження.

Автор з величезною повагою ставиться до українських селян. Простих хліборобів він називає не тільки по імені, а й по батькові, як це водилося в Україні в часи козацтва. Отроходін же та його посіпаки мають лише прізвища, які здебільшого нагадують собачі клички.

Особливої уваги заслуговує образ Мирона Даниловича Катранника. Це сільський філософ, тонка і добра натура. Через світосприймання Катранника автор зумів добре передати щиру вдачу українців, їхнє високе розуміння добросусідських відносин, святості роду: "Нехай я пропаду, а чим сім'я винна?.. І до кого вдатися? Чого з ненашої столиці лізуть, сиділи б дома... Ну, частину бери, і нам зостав; так куди там! Весь хліб дай, а сам згинь. Ми ж не лізем до них. От пішли б по Москві і в хату цього гризуна - теж, і почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди - все, все. А тепер спухніть з голоду! Не йдем же. Коли б і мости, не підем... І неділя пропала - золотозубий обгавкав світ". Спосіб життя уповноважених - страшний і дикий для селянина. Проте Катранник може гідно оцінити й мужність ворога. Випадково ставши свідком самогубства секретаря райкому, селянин визнає: "По-своєму чесний був".

У пошуках харчів як єдиного рятунку для своєї сім'ї Катранник мандрує у Вороніжчину. Чужа земля, чужі закони, спостереження в дорозі, відчай породжують глуху ненависть до влади.

Українське селянство завжди було побожним. Церква, її святині для сільської громади значили дуже багато. У двадцятих роках більшовики ще крали, оглядаючись, діяли хитро, підступно й лицемірно, обманювали, що держава, мовляв, продасть церковне золото й купить для голодуючих хліба. У тридцятих роках партійці вже не умовляли людей віддавати святині, вже не було потрібне голосування як видимість демократії. Церковне золото забирали силою, без згоди і без підписів. Радянська влада вже навчилася спочатку обкрадати хліборобів матеріально, а потім - ще й духовно, адже для справжнього християнина чаша для причастя чи хрест значили незрівнянно більше, ніж золото чи срібло такої ж ваги. Ось чому селяни Кленоточі так наполегливо рятують святині. Ось чому й інші хлібороби, вигнані голодом у місто, мовчки осуд­жують тих, хто поніс натільний хрестик у "Торгсін".

Через церковну чашу терпить тяжкі муки й Катранник. Отроходін спокушає умираючого від голоду селянина цілям мішком пшениці, але порядність таки перемагає в душі глави приреченої сім'ї, і хлібороб вистоює перед приманкою: "Катранник, підтримуваний з обох боків, мовчав, хоч поставлено мішок перед його очі і розкрито. Дивився безвиразно він... А вмить аж сіпнувся і топив погляд в живий колір пшениці. Ось - хліб, через хвилину можна взяти, тільки скажи, де чаша. Скоро ж смуток прийшов і обкинув думки з гіркотою: "Щоб так, за це зерно -продати? А тоді куди? Від неба кара буде, мені і дітям. І хто виживе в селі, прокляне Катранників; місця собі не знайду, краще вмерти".

Монументальними картинами в романі подано міграцію сільського населення. Голодний люд у пошуках роботи і харчів бріву міста, а держава влаштовувала облави. Можна пригадати, як Мирон Катраниик потрапив у ешелон, з якого схоплених кидали у вже підпалений яр, навздогін виливали смолу, кидали шпали. Люди гинули в страшних муках.

Гідною парою Катранникові показана його дружина, мати трьох дітей, Дарія Олександрівна. Честь роду для неї - понад усе. Свекруха й невістка розуміють, яка біда нависла над сім'єю, але їх більше мучить моральна сторона. Втрата свекрухи, потім сина Миколки, потім чоловіка і, нарешті, дочки Оленки - фатальні випробування. Дарія Олександрівна рятувала всіх до останньої хвилини, умовляла, застерігала, припрошувала їсти хоч несмачну, але єдину для рятунку їжу. Не дивно, що в такої матері діти вчилися мужності. Як стійко тримається маленький Микола, добре знаючи, що помирає! Як намагається не вразити матір і словом згасаюча Оленка! Навіть у найстрашніших муках діти не очерствіли, не огрубіли душею. Здається, конаючий повинен би думети про себе, про їжу, бодай яку... А Оленка жаліє наловлених горобчиків, тяжко переймається вбивством собаки. Голодний Андрійко, з величезними труднощами вполювавши ховрашка, ділиться м'ясом, якого мало навіть для горе-мисливця, з чужою жінкою.

Мати в романі - типова українська страдниця. Вона помирає, затиснувши в руках Оленчин зошит, помирає з жагучою думкою побачити Андрійка, впевнитися, що він не пропав, що не з'їли його людожери.

У дітях з сім'ї Катранників письменник показує душу свого народу: хлопчики - палкі, кмітливі, дотепні , здатні на милосердя і ненависть, дівчинка - вразлива, ніжна, добра, жертовна. Радянську владу молодше покоління Катранників сприймає як нелюдську навалу. Спадкоємці хліборобів, вони відгороджують себе, свій рід і націю від "хлібохапів", "хлібоберів", "хлібокрадів".

З усієї сім'ї Катранників залишається тільки єдина тонка і нетривка гілочка - Андрій. Хлопчик вирушає на пошуки матері, і читач одразу переймається тривогою, непокоїться, чи врятується бодай цей пагінець великого роду, хоча з контексту й випливає, що хлопчик житиме. Саме йому з-під землі світиться закопана церковна чаша, саме до нього звернені слова дядька Никифора про великі й про нікчемні нації: "Слухай мене, не вір, як казатимуть: он або он народ великий, бо наплодилося багато і багато крику роблять, - є, то ще не все! Ти подивись, яке там серце! - Раз серце собаче, то і народ малий, і зведеться число їхнє нінашо. А побачиш серце, повне добром, то знай - народ великий, перед небом високо став. Хоч не числиться багато, колись побільшає, так Бог дасть!" Від цих слів віє впев­неністю і в добру долю України, адже її діти не зазіхають на чуже, не прагнуть вивищитися недоброю славою.