36

Тема: Проза української діаспори 40-50 років план

1.Загальний огляд життєвого і творчого шляху Уласа Олексійовича Самчука.

2.Тематика та проблематика творчості письменника.

3. Ідейно-тематичний зміст роману-епопеї „Волинь”.

4.Проблематика та сюжетно-композиційні особливості роману „Марія”.

5.Публіцистика. Проблематика статті „Нарід чи чернь?”.

6. Загальний огляд життя і творчості Василя Барки.

7. Особливості роману Василя Барки "Жовтий князь".

Улас Олексійович Самчук

(1905- 1987)

Улас Олексійович Самчук народився 20 лютого 1905 року в селі Дермань Дубенського повіту (нині Здолбунівський район Рівненської області) на Волині. Село відоме своїм православним монастирем, збудованим князями Острозькими. З ним пов'язана діяльність Івана Федорова, Даміана Наливайка, Мелетія Смотрицького, котрий тут помер і похований. На початку XVII ст. при монастирі виникли друкарня і школа, від яких нитка культурної традиції заснувалась до XX ст., привівши в українську літературу прозаїка Уласа Самчука і перекладача Бориса Тена. Сім'я батьків була бага­тодітною. Як згадував уже зрілий письменник пізніше у повісті-есе "На білому коні" : „Батько мій Олексій Данильчук-Самчук був одружений двічі, перший раз приблизно 1889 року, жінка його Марія померла нагло 1899, залишивши двоє сиріт – Катерину і Василя. Другий раз він одружився 1900 року, жінка його, моя мати Настасія... . Від цього шлюбу було п’ятеро дітей – Петро, Пилип, Улас, Федот і дівчина Васса, яку ми звали Василиною”. Уже немолодого селянина тривожило, що землі мало, розхапають для її по куснику і самі будуть весь вік бідувати. А тому тяжко працював, економив, їздив у світи в пошуках хорошої землі і намагався прикупити грунту. Уже в 1907 році колишній бідняк володів п'ятьма десятинами, а в 1913, переїхавши з сім'єю в Тилявку, господа­рював на чотирнадцяти десятинах.

Мати Уласа, друга дружина Олексія Самчука, була дуже доброю жінкою, і хоча сама вова знала тільки три літери ("А - як кроківка, Ж - як жук, О - як калачик"), та прагнула, щоб всі її діти вчилися. Правда, тягнувся до науки тільки Улас, а всі інші "воліли зістатися дома і бути далі хлібо­робами". Серед близьких родичів найздібнішим був ще двоюрідний Уласів брат Григорій, син дядька Ялисея, який закінчив історико-філолопчняй факультет Варшавського університету, став доцентом Львівського, але у 1940 році потрапив у радянську в'язницю і пропав безвісти.

У повісті-есе "На білому коні" письменник, як і в романі-трилогії "Волинь", виведе їх усіх - своїх рідних, близьких, знайомих, - покаже силу нації через яскравість особистостей однієї генеалогічної гілки.

Своє навчання хлопець розпочав уже в Тилявці Кременецького повіту, саме тут у 1917 році Улас закінчив народну школу і перейшов до дво­класної "вищої" школи при семінарії в Дермані. Хлопчина мріяв про педагогічну освіту, але в 1920 році поляки, в чиїх руках була тоді Волинь, закрили всі вище початкові школи. Не втрачаючи надії, юнак витримав іспит до 5 класу гімназії в Крем'янці. Саме в Крем'янецькій гімназії розпочались його перші літературні вправи, тут Самчук редагував рукописні журнали "Юнацтво" і "Хвиля". Саме в „Юнацтві” за 16 лютого 1922 р. Самчук помістив вірш "Не любити не можу свою я країну..." Тоді ж Улас Самчук взяв собі перші літературні псевдоніми В.Данильчук і В.Перебендя.

У 1924 році він зробив спробу переходу польсько-радянського кордону, яка закінчилась ув’язненням до польської тюрми, зумовлена вона була прагненням до особистої самореалізації, бажанням „стати письменником”, яке, на думку 19-річного юнака, могло зреалізуватися тільки в Києві. Перша публікація появилася у 1926 році, тоді варшавський журнал "Наша бесіда" надрукував оповідання "На старих стежках".

Гімназії йому закінчити не дали, оскільки заклад був приватний і учні, які тут вчилися, не звільнялися від військової служби. На службі в польському війську Самчук довго не пробув. У 1927 році він дезерти­рував, нелегально перейшов кордон і опинився в Німеччині. Тут він вступив до Бреславського (нині Вроцлавського) університету і вчився в ньому до переїзду в Чехословаччину. В Празі здійснилася заповітна мрія: Самчук закінчив Украї­нський вільний університет (1929-1931) і здобув вищу освіту. Саме Прага сформувала літературне обличчя У.Самчука і дала йому літературну славу. Саме тут він написав найрезонансніші свої твори, які формували національну свідомість цілого покоління української молоді. Молодий прозаїк посилав свої твори до Львова, де виходили журнали "Дзвін" та "Літературно-науковий вісник", до Берлі­на, де мав досить пристойний авторитет український альманах "Розбудова нації", до Чернівців, де видавали "Самостійну думку".

Селянський син, Улас Самчук у своїй творчості найчастіше піднімав тему людини і землі, людини і роду, людини і рідного краю. У 1932 році виходить його роман „Кулак” - сповнений вірою у високий моральний потенціал села. У цьому ж році побачила світ перша частина майбутньої три­логії "Волинь" („Куди тече та річна”), що вражає глибоким знанням психіки хліборобів, пієтетом сім'ї, могутніми внутрішніми пластами енергії та високої моралі про­стих людей.

У 1934 році Улас Самчук друкує роман-спалах "Марія". Сильнішо­го твору про голодомор в Україні в 1932-1933 роках нема й досі.

Прага привела У.Самчука й у велику політику. У 1937 році було створено Культурну референтуру Проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем. У.Самчук керував у ній Секцією митців, письменників і журналістів. Коли в 1938-1939 роках було проголошено Карпатську республіку, Самчук опинився в епіцентрі подій. Бачив криваву розправу хортистів над свідомою українсь­кою молоддю, разом з Олегом Ольжичем потрапив до в'язниці. На основі пережитого було написано роман "Гори говорять".

Коли німці прийшли на українську землю, Улас Самчук влітку 1941 року повернувся з чужини до Львова, як член однієї з похідних груп ОУН Мельника. Як і Ольжич, він не плекав ілюзій, буцімто нові оку­панти принесуть Україні волю, але з почуття синівського обов'язку приїхав на ту землю, що манила і снилася, приїхав, щоби бути разом зі своєю нацією у страшні часи випробувань.

Оскільки на початку війни німці мирилися з тим, що українські на­ціоналісти по закутках проголошували державницькі ідеї, то для субокупаційних видань їм підходили талановиті українці, вчорашні емігранти. Так, від вересня 1941 до березня 1942 р. Улас Самчук став редактором газети "Волинь", що виходила у м. Рівному – „столиці” рейгскомісаріату.

За кілька місяців, правда, газету закрили, а редактора у березні 1942 року заарештували і якийсь час протримали у тюрмі. Чому? Причиною була Самчукова відчайдушна сміливість. Хіба могли окупанти дозволити, щоб газета на­гадувала українцям, що німецьке панування не вічне і що треба й проти нього вести боротьбу? Перебування Уласа Самчука в період Другої світової війни в Галичині, Києві, Полтаві, Ромнах, Новограді-Волинсьиому дало можливість побачити наслідки радянського „щастя” зблизька. Він пише повість-есе „На коні вороному”.

У 1943 році Улас Самчук закінчив роман „Юність Василя Шеремета”, який на львівському конкурсі в 1944 році одержав нагороду.

У перші повоєнні роки Самчук був ініціатором створення літе­ратурної спілки письменників української діаспори. Колеги обрали Уласа Олексійовича першим головою МУРу (Мистецького Українського Руху). На відміну від інших письменників-емігрантів, після війни Самчук відійшов від політики остаточно і реалізовував себе виключно в літературі.

У 1947 році письменник переїжджає до Торонто. Митець узявся до великого епічного полотна – роману-трилогії „Ост”, який писав і видавав частинами: „Морозів хутір” (1948), „Темнота” (1957), „Втеча від себе” (1982).

У 1959 році У.Самчук створив роман про УПА та її діяльність в роки Другої світової війни „Чого не гоїть огонь”. У 1967 році письменник публікує роман „На твердій землі”. В ньому Улас Самчук зумів правдиво й переконливо показати долю українських емігрантів, які після війни виїхали до Канади.

У.Самчук – автор багатьох публіцистичних творів, нарисів, які вийш­ли окремими книгами: „П’ять по дванадцятій”, „Планета ДіПі”, „Слідами піонерів”, „Живі струни”, „Сонце з заходу”, „В країні занепаду й руїни”.

У 1980 році кандидатуру письменника було висунуто на здобуття Нобелівської премії. Проте через брак англомовних перекладів та цілий ряд інших причин йому не судилось стати її лауреатом.

Останні свої роки письменник прожив у будинку для перестарілих. За кордоном це не вважається трагедією, та й умови проживання літніх людей у таких закладах досить хороші. Помер Улас Олексійович Самчук 9 липня 1987 року. Похований в Торонто. На жаль, на батьківщині письменника у рідному селі й тепер мало хто знає про талановитого митця. Сьогодні ще нема того прогресивного, діяльного, активного Дерманя, що його описав У.Самчук у „Волині”. Від 1946 року є Устенскоє Втарое, а не Дермань, а в ньому, як колись і в рідно­му Шевченковому селі, школа-інтернат для неповноцінних розумово підлітків.

Перейменували село – і наче скалічили людські душі. Затхлістю й занедбаністю вражає гнітюча атмосфера. Не можна без болю читати статтю С.Бабія „Дермань, дорога до Самчука”, у якій автор пере­дає дійсний стан справ у такому вигляді, що хіба Черемшинині слова „село вигибає” можуть ілюструвати подібне: „Дермань... Після цього слова вже звиклося чути, який то рай: і з характеристик самого Самчука, і в історичному ретро з переліком славних імен від Острозького – до Смотрицького, а в не такій далекій історії – ще й слава повстанської сто­лиці... Але все-таки те – нині романтичний серпанок. Навіть не пам’ята­ють. Бо пам’яті, власне, тут ніякої нема. Натомість руїна. Понищена істо­рія, запущена земля, контужена свідомість. Перероджені, страшно обмілілі, як місцева занедбана річечка, душі людські. Село на перепутті. Зупинилося і не знає, куди йому далі йти. Зневіра – найстрашніше – об­сіла село. Якщо є дві-три душі, що тьмяно блимають в цьому духовному мороці, то й ті, як серед пустища, блякнуть, розпливаються”. В останні роки рівненськими ентузіастами, зу­силлями місцевих письменників дещо зроб­лено. З’явилися меморіальні дошки, пожвавішала культурницька робо­та. Зажевріла надія на відродження...

Письменник був одружений двічі. Перша дружина Марія Зоц-Рахуба. Їх сімейний союз був справді чимось цікавим і, безсумнівно, з великими, шаленими почуттями. Випадковість долі  їх поєднала «майже якоюсь містичною силою дуже глибоких емоцій, любові, пристрасті» і тримала протягом 12 років. Слід віддати належне справді таким стосунками, які попри всі побутові негаразд, не згасали, а були чимось живим і динамічним. Уласові і Марії не вдалося зареєструвати свого шлюбу, оскільки наш видатний земляк не мав жодного громадянства, був «людиною світу без паспорта й візи», а церковний шлюб не міг існувати без офіційного. Так і доводилося жити в Празі на різних квартирах, в постійній матеріальній скруті і злиднях. Та попри все Марія стала тоді для Самчука натхненницею, музою, першим критиком і порадником в його творчих задумах. «Вона всім своїм пристрасним єством намагалася помогти мені в моїй праці. Вона любила мої задуми, мої безсонні ночі, мої творчі пориви», – зізнається Улас у спогадах «На білому коні». Перша дружина У. Самчука померла у 1994 р.

«Дуже по своєму, не конче за нашою згодою, снується інколи мереживо нашого життя, правдоподібно виконуючи якусь незнану вищу волю. Такі явища, як війни, сприяють химерним випадком долі, мінятися не лишень границі держав, як й основи родин, подружніх зобов’язань»,  -  так писав Улас  Самчук у своїх споминах «На коні вороному», коли на своєму життєвому шляху зустрів Тетяну Прахову, що стала другою дружиною письменника. Їхнє знайомство відбулося 16 серпня 1941 року, коли знімальна Київської кіностудії на чолі з Іваном Кавалерідзе приїхала до  Рівного. Тетяна Прахова-Чорна  була асистенткою по монтажу картини «Пісня про Довбуша». До того  Улас і Тетяна мали власні родини, кохання, але це все не стало на заваді цим двом людям, щоб між ними виникли такі палкі і взаємні почуття.

Тетяна Прахова  на момент зустрічі з Уласом Самчуком вже була заміжньою жінкою, мала сина та трьохрічну дочку Іринку. Через багато років Ірина напише в своїх мемуарах про сімейний союз мами з Уласом: «Я безмежно горда тим, що всесвітньовідомому письменнику в його творчих та життєвих буднях допомагала моя мама майже 50 років. За цей час вони спізнали багато радості та горя. Вони не залишили після себе спільного родоводу. Але залишилася непересічна сторінка історії». Народилася Тетяна Чорна (до заміжжя) у 1903 році. По чоловікові, Адріяну Прахову, вона належала до дуже знатної київської сім’ї меценатів та колекціонерів предметів мистецтва. За своїм же безпосереднім корінням Тетяна Чорна була з напрочуд простої, але з трагічною долею, родини. Улас Самчук писав: «До того Таня не мала ні батька. Мати померла, коли їй було три роки, а батька забрали з перших років совєтської влади за те, що він колись був прокурором і ніколи більше його не вернули… Свої юні роки Таня провела в Лубнах на Полтавщині. Їх було три сестри – Таня, Марія й Іна. Вони жили там під опікою бабці Марії Коцюбинської. Вона закінчила там середню освіту, звідтіль 1924 р.  виїхала до Києва, де закінчила там театральний технікум, почала там свою фільмову кар’єру…». Ім’я Тетяни Прахової можна не раз зустріти в титрах, проглядаючи старі радянські кінофільми довоєнного періоду. Зокрема вона працювала над такими фільмами, як: «П’ятий океан», «Прометей», «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Богдан Хмельницький», славнозвісних «Землі» Довженка та «Трансбалт» Білинського. Незважаючи на престиж акторської професії, Прахови жили в матеріальній скруті і перебивалися тимчасовими успіхами на роботі. Їхнього окладу ледве вистачало, щоб якось прохарчуватися чи хоча б носити більш-менш пристойний одяг.

В Україні тривалий період цю пару переслідувала розлука. Улас Самчук жив і працював у Рівному, в той час як Тетяна перебувала в Києві. Зустрічі з нею завжди були для У.Самчука «хвилюючими, бентежливими, містерійними». «І ми чуємось давно близькими, ніби ми прожили разом ціле життя. Мені здається, що я дома, що ось це моя жінка і мій син і що я перед ним зобов’язаний»,  - мабуть, саме ці слова чи не найкраще свідчать про глибину і щирість такого почуття, як кохання, що спалахнуло між цими двома людьми. Під час нетривалої поїздки до Уласа Києва вони багато подорожували і відвідували друзів. Потім нежданий приїзд додому Андріяна Прахова поставив крапку у їх романтичних зустрічах. Улас у душевному сум’ятті і з невимовною тугою за коханою повернувся до Рівного.  «І, час коли пишуться ці рядки, щось більше ніж тридцять років після усіх тих пригод, хай буде вільно мені, бодай злегка торкнутися деяких інтимно – особистих переживань тих бурхливих років. Одна пісня про таке каже: «Ніч цілу не сплю я, день цілий не їм. Горілку все п'ю я, одурів зовсім». Знаємо, що такі ситуації трапляються з людьми дуже часто знічев'я, неждано і непрохано. Не оминуло це і моєї долі. Хоча у мене це виливалося не так в горілку, як у поезію та музику. Ніколи я не перечитав стільки збірок віршів, як тоді, зрозумівши, що цей рід словесної творчости таки напровдує висловом «муз і грацій»,  призначений для всіх ранених стрілою Амура в першу, а можливо й в останню чергу. А до того, я ніколи з такою жадобою пересиджував біля радіо – апарату, вислуховуючи всі концерти музики, які тільки можна було тоді в розвойованій Европі піймати з етеру. Моя істота вимагала ритму і гри слів та тонів, щоб створити інший світ блаженної нірвани, де не було б ні війни, ні небезпек, ні логіки. Резолюція Аристотеля, в інтерпретації Івана Франка, що «тільки мрець і сліпець бути проти неї надійний борець» приймається тут одноголосно.

«Моя володарка серця», «чарівна мрія», «обірвана симфонія» була далеко, «за морем, за океаном, за островом Буяном», яку я недавно полишив з наміром більш не бачити». Справді, рядки спогадів Уласа Самчука написані болем його зраненого серця, яке просто таки гинуло в розлуці за коханою половинкою. Особливо страшним в ці хвилини для нього було освідомлення того, що він ніколи не буде з Тетяною і необхідність відмовитися від потаємної мрії бути з нею.  І знову звернімося до спогадів Самчука, щоб підкреслити глибину і трагічність цього моменту його життя: «…Я лиш її бачив і її відчув. І знав, що вона для мене недосяжна. Що між мною і нею лежить не тільки простір географії, але й простір умов. Дарма, що між нами стояла велична сила магнетизму, для якої, здавалося, не існує не існує ніяких віддалів і ніяких умов, яка єднала нас нерозривною силою гравітації в просторі нашого космосу». Але і сама Тетяна вже не могла бути без Уласа. В якийсь момент вона перша зробила крок, полишивши чоловіка і кинувшись з головою назустріч тому, чого так прагнуло її закохане серце. В той непевний в Європі час їм довелося разом пройти чимало випробовувань. Після того, як вони полишили гостинне помешкання Єпифанія Роздольського  в Городку під Львовом, їм доводилося жити в Кракові, Відні, Люндсберзі, кілька років поневірятися по таборах ДіПі, доки не опинилися на гостинній для української еміграції канадській землі. Друга дружина Уласа Самчука пережила його на 2 роки 9 місяців і 8 днів і похована разом з ним у Канаді. Вона також заслуговує на особливе місце в пам’яті нащадків і шанувальників творчості нашого видатного земляка.

Тематика та проблематика творчості письменника.

На сьогодні неможливо вибудувати струнку хронологію Самчукових творів, бо письменник дуже часто працював одразу над кількома текстами. Так, роман "Кулак" і пер­ша частина трилогії "Волинь" ("Куди тече та річка") да­товані 1932 роком. 1936-го у Львові вийшла друга части­на "Волині" - "Війна і революція", а наступного року - третя частина, "Батько і син". Тим часом у 1934 р. з'я­вилася друком "Марія" (думки розходяться: повість це чи роман) - твір, що висвітлює події страшного голо­домору в Україні у 1932-33 роках. Згодом ви­ходить перша частина трилогії "Ост" ("Схід") - "Моро­зів хутір" (1948), а у Канаді 1957-го року - друга частина ("Темнота") і 1982-го - третя ("Втеча від себе"). До цього часу вже побачили світ "Чого не гоїть вогонь" (1959) і "На твердій землі" (1967). А ще була публіцистика, книги спогадів ("П'ять по дванадцятій" (1954), "На білому коні" (1956), "На коні вороному" (1972), "Слідами піонерів"(1980) та ін.

Одним із перших широкомасштабних друкованих творів письменника був роман "Кулак". Вже у назві тво­ру особиста доля героя стає узагальненням. Зображення історичної дійсності у романі розгортається в тих координатах, які необхідні для відтворення і дослідження особистого світу головного героя. Історичні події наче відступають на задній план, зате об'ємне, наближено до читача простежується процес духовного життя персонажа, крізь призму сприйняття якого випукліше вимальовується складність соціальних і національних процесів на землях Західної України.

Роман „Юність Василя Шеремети”, що написаний під другої світової війни (1943), зображує ідеї, психологію, характери й побут української гімназійної молоді 20-х років. Це документ значущої мистецької сили. Своєрідна дійсність окупованої поляками Волині відтворена з багатьма хвилюючими деталями. Перетканий задушевними мріями допитливої ук­раїнської молоді, її пристрасним шуканням правди в навколо несправедливому світі, її запальними дискусіями на суспільні й культурні теми, першими юнацькими спалахами щирого кохання чарівними пейзажами волинської землі - цей роман належить до кращих здобутків нашої романістики. Ідейна та мистецька основа повісті була головною підставою її нагороди на закритому конкурсі „Українського видавництва” у Львові 1944 року.

Перебуваючи уже в Канаді, письменник працює над великим епічним романом-трилогією „Ост”, який видавався частинами: „Морозів хутір” (1948), „Темнота” (1957), „Втеча від себе” (1982) – це друга після «Волині» епопея про долю України в історичному просторі, про випробування політичної нації на грунті менталітету українців.

Трилогія обіймає час і події від 1917-1918 років аж до другої половини XX ст. Це - своєрідний літопис «українського простору в добу, яку сам бачив, чув, переживав» письменник з пагорбів рідної Волині, з круч Шевченкового Канева, з перспективи перехресних стежок емігранта-скитальця, що завжди вірив у своє повернення в Україну.

Можна сказати, що це - підсумковий твір, адже письменник працював над ним близько 40 років із вельми симптоматичною назвою. Схід як світовий феномен, а не тільки географічний напрямок, орієнтація у просторі. Схід очима людини, яка пізнала і "Ост" (у цій системі координат виросла), і "Вест" (сюди тягнулася за наукою і свободою життєвого вибору). У першій частині Улас Самчук зумів надзвичайно сильно відтворити Революцію 1917 року. Розпад Російської імперії. Постання й поступове утвердження України як держави, як культурно-історичної цілості та криваву ціну за ковток свободи. Наростання дев'ятого валу революційної бурі, формування нового типу української людини та її роль в тих феноменальних обставинах. У другій – розкрито добу терору й сталінських репресій в УРСР, у третій – рабський труд „остарбайтерів” у Німеччині та трагедію насильницької репатріації українців в середині 40-х років.

У центрі уваги прозаїка - селянська родина Морозів, вихідці з якої пря­мують у різні соціальні середовища, де й реалізують себе як небуденні особи­стості. Усі вони розходяться навсебіч з родинного хутора неподалік Канева, що уже є певним символом, адже неподалік могила Т.Шевченка: хто до Сибіру і в сталінські табори, хто до Харкова і Москви, хто до Праги, Парижа, Нью-Йорка і Торонто, несучи в собі пам'ять роду, невичерпну силу віталізму, житгєтворчості. У системі персонажів є й достовірні постаті (Сталін, Ягода, Єжов, Постишев, Косіор, Балицький, граф Демидов та ін.), і герої з виразно окресленими прототипами Миколи Хвильового, Павла Тичини, зрештою, й самого Самчука.

Перш за все привертає увагу Григір Мороз (батько), як приклад працелюбності, чесності, загальнолюдських принципів та української ментальності. Бідуючи в молоді роки, він зумів власною працею добитися достатку, виховав і дав освіту дітям. Він абсолютно не сприймає нової влади, яка нехтує віковічними законами, принижує людину, відбирає нажите нею важкою працею. Григір гине у кимось підпаленому будинку. Можливо, що він підпалив його сам, не бажаючи віддавати новій владі свій хутір.

Центральною постаттю роману є старший син Іван Мороз. На його долю випадає багато страшних подій. Він брав участь у подіях Першої світової війни, чотири роки був у полоні, повернувся і продовжив справу батька, але новій владі не потрібен заможний господар-землероб. Івана розкуркулюють і забирають від родини у тюрму, де страшно катують, вимагаючи зізнань в неіснуючих провинах, намагаються зробити з нього сексота. Проте, він не поступається своїми принципами, його звільняють, надіючись дотиснути пізніше. Влада створює колективні господарства, але справи ідуть погано, тоді вирішили використати досвід Івана, його насильно призначають директором радгоспу імені Дзержинського. Непоступливий, зі своїми поглядами як і що потрібно робити Іван знову потрапляє під арешт начебто за розвал радгоспу. Тепер сил боротись уже не було, тому Іван підписує всі звинувачення і потрапляє в сибірські табори, звідки, здавалось виходу уже не буде. Проте і тут Іван зумів вижити, через якийсь час він стає начальником таборів особливого призначення Усть-Печорського басейну. У нелюдських умовах ГУЛАГУ він знову проявляє свій господарський хист, але якою ціною Іван добивається виконання поставлених перед ним завдань? Це знову гра на межі життя і смерті, на межі, за якою людське можна було втратити на завжди. Проте, навіть такий Іван був небезпечний для влади і після того як було знято Ягоду його визивають до Москви та садять у Володимирську тюрму. Потім війна. Доньку Івана Віру вивозять на роботи до Німеччини і він іде її рятувати, бажаючи повернутись до… . Тут і постає питання, а куди ж іти? Іван хоче повернутись з донькою у радянську Україну. Що його там чекає? І тільки над зусилля сестри Тетяни, Водяного та багатьох інших українських емігрантів переконують його, що на батьківщині у них майбутнього не має. З часом частина родини Морозів переїжджає до Канади. Поведінка Івана Мороза відчасти наштовхує на досить сумні роздуми: "українці не мають глибоких національно-патріотичних переконань та громадянських інстинктів, тому й програють. Вони сповнені великої життєвої хватки, тому їх не вдається знищити остаточно. У.Самчук мав на увазі передусім східних українців, які становлять собою більшу частину нації і від байдужості яких, а то й зловорожості до рятівних національних інституцій та духовних цінностей йдуть чи не всі наші негаразди.

Ще один із братів родини Морозів – Петро. Він художник, викладач Київської академії мистецтв, у своїх поглядах ліберал, до певної міри переполох.. Йому письменник приділяє менше уваги ніж Іванові, проте він символізує долю тогочасної старої творчої української інтелігенції, що не зможе себе зреалізувати у нових умовах і в значній мірі буде знищена. Сопрон Мороз - за­лізничник, працює у Хабаровську, одружений, має дітей, у його образі бачимо ту частину українства, що поступово втрачала національні корені, забуваючи навіть рідну мову. Постать Сопрона подано досить епізодично. Наймолодший із братів Андрій – письменник. На початку твору письменник показує нам його ще гімназистом Черкаської класичної гімназії, він пише вірші, стоїть на позиціях українства, чим дивує навіть близьких йому людей, адже над питанням своєї національної ідентичності ще мало хто з них задумується. Пізніше у світогляді Андрія відбуваються значні зміни (багато у чому вимушені, якщо пригадати ту епоху), він уже пише твори у яких оспівує нову владу, стає відомим радянським письменником, саме це допоможе йому врятувати Івана під час його арешту, він весь час змушений балансувати між людяністю і підлістю. Ймовірно, що в образі Андрія відбито багато фактів із життя П.Тичини і долі нової, або як її ще називали - робітничо-селянської інтелігенції, більшість представників якої було знищено у 30-х роках ХХ століття.

Тетяна – є дина жінка з роду Морозів (мати, дружина Григора, рано пішла з життя), вона за фахом лікар. Тетяна уособлює кращі риси української жінки, вона турботлива донька (поступившись можливою кар’єрою вона повертається після смерті матері на хутір з Петербурга і допомагає батькові вести господарство), щира сестра і тітка (власне вона займається вихованням сина Івана Василька від першого шлюбу, коли той був на війні, а потім у полоні, власне вона переконає пізніше Івана не повертатись до дому, таким чином рятуючи його і його доньку від другого шлюбу Віру), вона вірна і відважна дружина (бере активну участь у повстанні проти більшовиків, що його організував її чоловік, колишній капітан царської армії Микола Іванович Водяний, а пізніше виїздить із ним за кордон).

З інших персонажів твору варто виділити: родину Лоханських, зокрема дочок Мар’яну – другу дружину Івана Морза, на долю якої випаде багато горя (вона зможе виїхати до Канади і зустрітись з чоловіком та донькою тільки в часи «хрущовської відлиги») та Ольгу, що стане дружиною Андрія і, власне, врятує його від можливих репресій, правда потім їх долі розійдуться; капітана Водяного; учителя географії та історії Афогена Васильовича Левицького; емігранта Нестора Сидорука та інших.

Відомий літературознавець, автор післямови до трилогії „OST” Роман Гром’як вважає, що „... всі чисельні діалоги, суперечки і дискусії, які відтворює У. Самчук у кожному романі трилогії стосуються трьох концептуальних питань. Перше: чи можливе українство на розвалинах царського самодержавства – Самостійна Україна як держава з власною культурою (гарячі дискусії Сопрона, Петра, Андрія за спорадичної участі Івана, гімназійного вчителя Афогена Васильовича, Ольги Лоханської, капітана Водяного, згодом – Сашка Рокити, Нестора Сидорукуа)?

Друге: чи утвердиться радянська влада, вдаючись до масових репресії і терору щодо своїх людей і силоміць нав’язуючи надумані доктрини (перипетії Андрія, Круглова, Петрова, Рокити)?

Третє: чи здатна соціалістична система цінностей (від господарювання до поведінки і звичаїв людей) показати власну життєздатність у протиставленні до вільного світу Заходу з демократичним правлінням і приватною власністю (сумно-гротескні картини радгоспу, зорганізованого ГПУ; виснажлива праця в’язнів у таборах; порядки із постачанням товарів і послуг; святкування календарних ритуалів на хуторі та пиятики з оргіями в адміністраціях таборів; примусове повернення радянських „остарбайтерів” на „Родіну” – все це не тільки яскраво зображено, а й цілеспрямовано протиставлено)?

Пластичні характери і несподівані сюжетні перипетії; філософські роздуми епічного розповідача І політичні дискусії героїв, панорамне світомислення майстра великої прози — все спроможне привабити шанувальників неквапли­вого Слова, наснаженого епопейним розмахом.

У 1959 році У.Самчук написав роман про УПА „Чого не гоїть огонь”. Твір про повстансь­ку боротьбу на українських землях. Донедавна українське літературознавство не знало таких тем. Подібні твори варто хоч би рекомендувати для читання, інтригуючи назвою як запитанням: так чого ж усе-таки не гоїть вогонь? Відповідь - довжиною у прочитаний твір... Герой цього твору Яків Балаба – романтичний і жертовний, і загибель його не безглузда, бо тільки ціною життів найчистіших й найсвідоміших підтримується вогонь духов­ності нації і віра в її державність.

У 1967 році письменник публікує роман „На твердій землі”. Найкращим анонсом, рекламою і заохоченням до про­читання роману "На твердій землі" може стати те, що твір присвячено входженню українця у контекст Заходу, а перипетії любовної історії навіть присмачено детективними елементами (герой опирається любовній пристрасті, бо припускає, що кохана, талановита художниця, цілком може бути пов’язана КДБ). Дві яскраві індивідуальності – Павло і Лєна – не можуть створити сім’ю через бага­то причин, але серед них дві найголовніші: страх перед завтрашнім днем і підозра до всіх, навіть коханих. Вродлива й талановита Лена вибирає шлюб з нелюбом, а потім самотність і тяжку працю митця. Божим і людським благословенням для цієї жінки, яка у дитинстві пережила чимало (її батька, харківського інженера, розстріляли за неросійську національність, а мати, яка знала кілька мов, в Одесі мусила працювати кондуктором), стає подарована коханим безцінна картина Сартра. Павло не вірить, що це оригінал, що така річ коштує цілий маєток, та, навіть якби вірив, все одно віддав би, оскільки цим жестом і дарунком бажає убогій, розчаро­ваній і нещасній коханій добра.

Окрім того, просто-таки іронією долі здається паралелізм художніх ситуацій твору з нашими життєвими реаліями: герой роману тільки завдяки власній працьовитості, господарності, ініціативі й тямущості ви­бивається на чужій землі із безгрошів'я і стає заможним; сусідка головного героя, яка згодом стає його дружиною, - українка Оксана доглядає за старою англійкою. Не будемо примітивізувати художній твір - і все ж - як це на­гадує теперішнє заробітчанство українців по Італіях, Іспаніях, Америках... Звісно, це тільки одна із проблем і колізій, якою не вичерпується твір.

Найбільш же відомими на сьогодні творами Уласа Самчука є роман-епопея про життя, надії, сподівання українського села та становлення нової української інтелігенції у складних обставинах гніту польської влади „Волинь” та роман-спалах, що свого часу зробив ім'я Уласа Самчука відомим у всьому світі про трагедію ук­раїнського села, про жахливий голодомор в Україні 1932-1933 років - „Марія”.