Проблематика та сюжетно-композиційні особливості роману „Марія”.

Роман Уласа Самчука „Марія” було написано по свіжих слідах подій голодомору в 1933 році, а опубліковано в 1934 році. Це і на сьогодні найбільш сильніший твір про голодомор в Україні в 1932-1933 роках. Роман має присвяту: „Матерям, які загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933”. Твір складається з трьох частин: Книга про народження Марії; Книга днів Марії; Книга про хліб.

Автор не був очевидцем страшних подій, але пам’ятав голод у двадцятих, коли з радянської території тікали нещасні люди і просили хоч шматочка хліба. Мав нагоду Самчук спілкуватися й з тими, кому пощастило вислизнути на волю в 1933-му. Письменник зіставляв різні, одна жахливіша від іншої, розповіді, осмислював події масштабно: голод нищив націю не тільки в Україні, а практично у всіх регіонах, де жили етнічні українці: на Кубані, Воронежчині мис, у Західному Ставропіллі. Таким чином, штучний голод планувався сталінською клікою як геноцид, як замах на українську націю. Жовтий князь зібрав страшкі жнива: вчені й досі не можуть точно підра­хувати, скільки людей тоді загинуло, і подають приблизні, але від того не меню вражаючі цифри – від 8 до 11 мільйонів!

Роман „Марія” Уласа Самчука – твір не тільки яскравого змісту, це ро­ман-самородок, епічне полотно, неповторне на мовному й стилістичному рівні. Він має цілий ряд особливостей. По-пер­ше, це роман з обрамленням: розпочинаться і закінчується він лічбою днів життя Марії. По-друге, за обсягом твір аж ніяк не тягне на „романні” параметри, але має всі ознаки роману: триває в часі протягом цілого людського життя, в цьому творі є три сюжетні лінії: лінія Марії, лінія Гната Кухарчука, лінія Корнія Перепутьки, автор піднімає цілий ряд про­блем: вітаїзму (любові до життя), кохання, батьків і дітей, добра і зла, голодомору, репресій. По-третє, Улас Самчук вперше в українській літе­ратурі виводить сильний тип жінки, яка протистоїть характерному і вже набридливому типу виробленої нашою літературою безпорадної страд­ниці: Марія – сильний характер і борець, їй чужі сльозоточивість і жалі­сливість, вона може перевиховати навіть коханого, піти проти всіх існу­ючих законів заради високої мети, вміє робити розумні висновки навіть стосовно державної політики. По-четверте, вперше в нашій літературі багатий селянин (Мартин Заруба) не показаний глитаєм і визискувачем, а розсудливою і щедрою людиною, а простий селянин (Гнат Кухарчук) не виступає затурканою істотою, здатною тільки всі свої сили вкладати у хліборобську працю і нічого не бачити довкола себе,- це високодуховна постать, сільський філософ, мислитель.

Героїня роману – духовно сильна натура, вона має наснагу витерпі­ти і пережити все: безрадісне дитинство, найми, смерть дітей, сімейні негаразди, тяжку працю. І все-таки майже поряд з оптимістичними життєствердними нотками зву­чать тривожні удари долі, удари з відлунням похоронних дзвонів. Навіть зовсім малесеньку дівчинку не звуть ні Марусею, ні Марійкою, а тільки геть по-дорослому – Марією, іменем, яке перекладається як „противитися” або „ гірка”. Цю оптимістичну, життє­радісну, працьовиту й розумну людину знищила радянська система: сімдесятиріч­на бабуся гине від голоду, до цього втративши всіх своїх рідних, велику й гарну сім’ю – батьків, дітей, онуків.

Уже на початку роману Улас Самчук зауважує: „Коли не рахувати трьох останніх, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч п’ятдесят вісім днів” (71 рік і 11 місяців). Життя несло їй тільки випробування, провісники лиха раз у раз вривалися в її долю: в дні похорону батька, а потім матері маленька дівчинка сидить го­лодна, ще не усвідомлюючи трагедії втрати найближчих людей, та вже знаючи, що таке голод. З напівголодного існування вона починає своє життя з Корнієм; від голоду під час Першої світової війни гине її найстарший син Демко – примари голоду блідіше чи яскравіше час від часу з’являють­ся на Маріїнім обрію, щоб хижими звірами накинутися на сім’ю старень­кої жінки в тисяча дев’ятсот тридцять третьому.

Дата смерті і відомості про вік героїні дають можливість визначити, що народилася вона в 1862-му. Ця жінка зовсім з іншої епохи, ніж ми, тому аналізувати її вчинки, відриваючись від устоїв Маріїної доби, - значить, спотворювати, неправильно розуміти її образ. Якщо уявити, що у вісімдесятих роках минулого століття селянка зважуєть­ся на розлучення, творить іншу сім’ю і домагається визнання та доброго слова про себе та чоловіка в громаді, то, безумовно, вона одна з дуже і дуже небагатьох. Це виняток. Це характер. Це сила духу.

Роман Уласа Самчука дає нам можливість глянути на історичну добу очима її сучасників. Вперше в українській літературі зустрічаємося з нетра­диційним образом багатого хуторянина (Максимом Зарубом, в якого най­митувала Марія), що не є ні визискувачем, ні деришкіром, а просто хазяйно­витим господарем і порядною людиною. Заруба сумлінно працює коло землі, вчить у школах рідних дітей, а Марії за довге наймитування дарує аж дві десятини землі й корову – придане, яке далеко не кожен селянин міг дати навіть рідній дочці. Дочка багача привозить з Києва наймичці фату, хоч мог­ла би нею здивувати село на своєму власному весіллі: до цього жодна дівчина в селі не виходила заміж у такій панській прикрасі для нареченої. Правда, той же Заруба забороняє синові Роману залицятися до Марії, але це вже відлуння загальновідомого: „Знайся кінь з конем, а віл з волом”.

Ні раннє сирітство, ні наймитування не знівечили дівчини морально чи духовно. Ставши на порі, сирота виявилася першою красунею. Узяти її за дружину бажав не один заможний хлопець, але найбільше прикипів до неї серцем вродливий наймит Корній та багатий сирота-каліка Гнат Кухар­чук. З Корнієм Марію єднало взаємне кохання, з Гнатом – працелюбство і неабиякий аргумент з точки зору народної моралі – сирітство.

Чи була би Марія щаслива з Корнієм, якби вони побралися відразу? Хтозна. Корній-наймит, Корній-матрос, Корній-відставник мав, далебі, не ангельський характер, цінував лише свою думку, міг образити, облити гидкою російською лайкою, похвалятися любовними походеньками з чорношкірими муринками та німецькими повіями. Не дуже шанував і роботу, бо своє поле так занедбав, що на ньому лиш бур’яни могли родити. Навряд чи терпіла би ледарство, нахабність і таку його поведінку рішуча Марія, 22коли б сама не почувала за собою вини через гріх зради.

Якщо порівняти художнє вирішення образів Гната і Кориія, то пер­ший все-таки переважає другого силою і глибиною, а другий – тільки яск­равістю.

Розуміє Гнат Марію і на весіллі, коди вона внутрішньо ячить, ту­жить за Корнієм, намагається заспокоїти наречену, дбає про неї на кож­ному кроці. А вже після весілля, то книжки їй: читає і до роботи не до­пускає, і піклується як про малу дитину.

Абсолютно не винним був Гнат у смерті сина Романа, та Марія з роз­пачу й нелюбові звинуватила йото, що запізнився з лікарем. Як натура твер­да, своє тяжке горе жінка пережила на самоті. Ходила на цвинтар до сина, перехворіла, перенервувалася і втратила ще одну, ненароджену дитину.

Маріїна доля була така, що в чорні її хвилини біди сипалися на голо­ву нещасної, мов з дірявої торби. Ще не втішившись і не прийшовши до тями після смерті дітей, Марія зносить нове випробування: у відпустку приходить Корній. Служба на флоті загартувала його, а моряцька форма зробила красенем. Хіба можна з ним порівняти сутулого, аж горбатого від роботи каліку? Марія каялася, що вийшла заміж за Кухарчука, мучила себе докорами, що зрадила коханого, але підійти до Корнія не сміла. Протест проти себе самої і ненависть до Гната прорвалися по-дурному: Марія заплела косу і почала дівочити. Плітки і поговір боляче ранили жінку, але вона знаходила виправдання: благословляли її на шлюб непарними іконами, спільні діти повмирали, значить, Бог не благословив цей шлюб, отож життя не могло бути щасливим. Цікаво, що Гнат не тільки розумів Марію, а й захищав її, сам страждаючи. Отже, письменник наголошує на благо­юродстві Кухарчука, на якійсь вищій волі, що Марія і Гнат – все-таки були парою, тільки не зуміли стати щасливими.

Повернення дружини до Гната, народження дочки Надії не вирішує проблеми сім’ї. Непевне щастя – тільки блискітки в брудній воді. Вми­рає дитина, потрапляє в лікарню нелюб, повертається з армії Корній — і Марія кидає законного чоловіка назавжди, причому кидає холоднокров­но, жорстоко.

Улас Самчук не ідеалізує своєї героїні, не приховує від читача, а навіть підкреслює, що Марія перестає відвідувати Гната в лікарні. Не замовчує автор і того, що Марія занедбала господарство, впустила при живому чоловікові в Гнатову хату Корнія, подає і негативну оцінку села щодо сім’ї Перепутьків, наголошуючи, що за час кількарічної Корнієвої відсутності „мати з сестрою так бідували, що тільки й зісталася напіврозвалена хата”, „навіть хліва не було”.

Коли ж Марія перебралася до коханого, там її очікувало справжнє пекло. Та все ж, незважаючи на те, що в будь-яку хвилину Гнат прийняв би свою дружину без жодного докору, вона, непокірна, боролася за щастя з Корнієм. Автор невідступно пильнує за невгамовною селянкою, розписує майже кожну годину її невісткування, образливі сварки з свекрухою, яка вважає Марію повією, а Корнія достойним кращої пари.

У той же час Улас Самчук не стає на бік ні Марії, ні Гната, ні Корнія. Кожен з його героїв по-своєму правий і по-своєму винен. Можна подивуватися з характеру Марії. Навіть після того, як сільська баба-знахарка позбавила її ненародженої дитини, про яку і чути не хотів жорстокий Карній, Марія вижила, не розлюбила черствого 23чоловіка, витерпіла всі його побої й лють і таки хитрощами й обіцянками ситого життя змусила працювати на землі. А вже земля цілюще вплинула на Корнія, хлібороба з діда-прадіда, допомогла повірити у власні сили, у шанс вибитися із злиднів, навчила радіти народженню стебла і дитяти. Пере­родження колишнього моряка – результат його перевиховання коханою.

Під впливом хліборобської праці, яка облагороджує і підтримує, Корній воскресає духовно, з його мови зникають лайливі слова, а з душі – сміття, хвилинами ним оволодіває пророцтво, властиве лише натхненним особистостям. Почувши від дружини, що вона знову вагітна, Корній каже: „Все тоді родить – земля і ти. Чого ж дивуєшся?... Нічого, жінко. Валяй і далі так. Земля наша велика. Заселяй, засипай людьми. Аби лиш люди були, аби лиш не потвори”.

Нові випробування вже не можуть похитнути жінку. Коли Корнія за­бирають на російсько-японську війну, Марія сама опікується величеньким господарством, виховує трьох діток й вірно чекає коханого. Гнатові сподівання усиновити й удочерити її дітей та намагання повернути колишню дружину в свою хату марні. Життя навчило Марію триматися одного бере­га, любити чесно й вірно.

Закономірно, що вкотре відторгнуте Гнатове кохання вибухнуло нечуваною помстою. Нерозважна сусідчина порада штовхнула Кухарчука на підпал Маріїного обійстя. Це був стан афекту, але від цього сам гріх в уявленні винного не зменшувався.

Чи підозрювала Марія Гната? Достеменно знала, що вчинив підпал тільки він. Чому ж тоді захищала, рятувала від суду і тюрми? Тому, що мала щиру душу, була порядною селянкою, тому, що все-таки жаліла Гната. Усе життя вона чекала кари від Бога за знехтуваний церковний шлюб, за покра­яну долю колишнього чоловіка. Кухарчуків злочин зрівноважував Маріїну та Гнатову вину, тому так щиро божився й палій, що не винен, і так твердо присягала Марія, що пожежа сталася через її необачність з вогнем.

Бог винагороджує Марію за милосердя, проявлене до колишнього чоло­віка: повертається з війни Корній, у них народжується ще одна дитина. Але з моменту повернення фронтовика Улас Самчук зосереджується в основному вже на цьому образі-персонажі, Перепутька стає авторові цікавішим і від Гна­та, і від Марії, яка виринає в романі уже тільки епізодично: коли втрачає Демка, коли стикається з несправедливістю радянської влади і губить віру в Мак­сима, коли повертається з тюрми, де розстріляно наймолодшого – Лавріна, коли застає задушену дочкою внучку і коли, нарешті, сама помирає на руках у Гната. Подій, де Марія присутня, ще немало, але вони вже втрачають розмах. Акцент зміщується, і вся увага зосереджується на Корнієві.

На щастя, Перепутька не встиг відновити своє господарство до тако­го рівня, який був до підпалу (якби володів тим, що мав раніше, - поманд­рував би з легкої руки радянської влади з сім’єю в Сибір). Нові випробу­вання не ламають фронтовика. Він залишається натурою гордою, цілісною, типово селянською, але в той же час винятковою.

Побожність Корнія стає звичним станом його єства. Тому, коли після революції в церкві „на самому переді в шапках два матроси під час служби” закурили, Перепутька перший обурився, підняв громаду проти осквернителів і вигнав їх з храму. Проте національна свідомість у Корнія в зарод­ковому стані: Україна, як така, для нього майже не існує.

Зовсім не склались стосунки між Корнієм і сином Максимом. Якби не Марія, Корній схопився би у двобої з цим яничаром, і хто знає, чи не дійшло б до кровопролиття. Певно, батькові було б важко терпіти сина-лакея, сина-більшовика, сина-прихвосня, тому Марія потай від чоловіка, на самоті, переживає той факт, що Максим порозстрілював у батьківській хаті ікони. Вона боїться не за себе, а за Лавріна і Корнія, коли вмовляє чоловіка поступитися оскаженілому самовпевненому Максимові, застав­ляє „випорожнити” комуністові свою, власними руками збудовану хату.

Щоб не приголомшити страшною новиною хвору дружину, й Корній веде себе по-лицарськи, втаює зміст газети. А в „Пролетарській правді” дійсно дика звістка – одверте знущання Максима з батьків і неприхований цинізм до своєї жертви – брата Лавріна: „Я, Максим Корнійович Перепутька, відмов­ляюся від своїх батьків-кулаків, які ціле своє життя були ворогами робочого класу: стояли на засадах власності і навіть тепер не зрікаються своїх ганеб­них засад. Рівно ж осуджую, п’ятную і вимагаю суворої кари своєму бувшо­му братові Лаврінові, який став до послуг петлюрівської контрреволюції і своєю злочинною діяльністю свідомо шкодив ростові соцбудівництва нашої країни”. Максим-потвора чимось нагадує молодого Корнія-матроса. Інша річ, що еволюціонувати, зазнавати змін на краще йому не дано.

Улас Самчук лаконічно, вражаюче сильно описує 1932-ий рік, по­сівну – за вказівкою зверху (вперше – в лід, вдруге – в болото, втретє – при гарній погоді, та запізно), передчасний збір врожаю і злочинну діяльність „залізної червоної мітли”: „Над зігнутим голодним людом при праці вдень і вночі стоять озброєні вартові. З кістлявих мужицьких рук, з занедбаної землі виривається зі скреготом зубів кусень хліба. Все життя велике і барвисте під знаком хліба. Молотили, віяли, сортували. Зерно забрали, а послід поділили між працюючими”.

У той час, коли в монастирі пріє зсипане в одну величезну купу невисушене зерно, яке пильно вартують вояки, село вимирає. Арештують Маріїного зятя Архипа, який викрав мішок пророслого, майже гною, а не зерна в монастирі, мучиться Надія з виснаженою від голоду трирічною Христинкою

Корній забиває худющого коня, з якого кілька тижнів варять юшку, і з лихом та бідою перезимовують. Цікава така художня деталь: коли Перепутька намірився вбити собаку, рука не піднялася, адже пес ціле життя оберігав його майно, був свідком, як від злиднів і повної моральної де­градації Карній при допомозі дружини еволюціонував, піднімався, тяг­нувся вгору морально й духовно, йшов до становища людини, яка досяг­ла шани й повного достатку. Дилема – син-собака чи пес-охоронець – вирішиться згодом не на користь Максима.

Найстрашніше, як свідчить статистика, голодували люди напровесні 1933-го. Як тільки почали танути сніги, вісімдесятирічний Корній з де­сятками інших уцілілих людей вибирається шукати хоч якоїсь поживи на полі. Мерзла картоплина, напівгнилий бурячок вважаються не просто зна­хідкою, а скарбом, за який сусід сусідові голову лопатою здатний розтро­щити. Жахливі картини змушують читача замислитися над тим, чи можна було тоді не здеградувати, не одержати в спадок ті риси ментальної обережності й полохливості, які так заважають і нинішнім українцям.

Корнієві дуже пощастило: знайшов зайця. Правда, здохлого, але така дрібниця в голодний рік нічого не важила. Натуралізм у зображенні цього та інших важливих випадків у творі доречний, без нього картина голоду виявилась би фальшивою.

Проте обставини складаються так, що внучці Христинці вже не треба харчу. Наївшись перепічки з великим домішком деревної тирси, трирічне дитя так мучилось, що, збожеволівши від голоду і страждань, Надія заду­шила малу. Це теж зображено без жодних естетичних реверансів.

Корній не може вибачити трагедії своєї великої сім’ї драконівській владі, яка для нього уособлюється насамперед в образі сина-виродка Мак­сима, що бенкетує з більшовиками, має наймичку, не відчуває мук совісті за тисячі загиблих. Батько, який помилував пса, сокирою, як скаженого звіра, убиває сина-комуніста.

На останніх сторінках роману знову з’являється Гнат Кухарчук, але зовсім в іншій іпостасі. Та сила, за відсутність якої колись дорікали Гна­тові, не народилася, вона дрімала в його серій і тільки прокинулась. Після того, як Гнат з ревнощів підпалив Маріїне обійстя, а вона врятувала його від тюрми. Кухарчук приносив колишній дружині аж двісті карбованці, гроші, за які на той час можна було купити 10-15 коней. Коли ж вона відмовилася прийняти допомогу від кривдника, Гнат почав шукати роз­ради в Біблії, яка допомагала йому й раніше, особливо, коли Марія „за-дівочила”, а село сміялося з Кухарчука. Муки сумління, шукання Бога, чистота благородного серця призвели до того, що Гнат постригся в ченці.

Вражений трагедією Маріїної сім’ї, Гнат прийшов до вмираючої, визнав себе винним у підпалі і цим так вразив Марію, що вона наче „починала поволі передивлятися розгорнену Гнатом книгу свого життя”. Гнат, як і Марія, вже не боїться смерті. Вони перейшли межу земних стосунків ще на землі. Перед нами знову своєрідна пара. Поруч з Гнатом – подруга, законна жінка перед Богом, тому він так щиро втішає кохану. Та й сама Марія визнає, що нічого страшного вже не станеться, найстрашніше – позаду, а вони обоє просто підуть до своїх дітей – Романа і Надійки. Треба звернути увагу: не до дорослих дітей, прижитих з Корнієм, а до померлих у малолітстві, Гнатових.

Автор зумів торкнутися в романі багатьох животрепетних проблем, як-от – проблеми батьків і дітей; проблеми любові та сімейного щастя; проблеми моралі; проблеми достатку і праці на землі; проблеми, мови; проблеми солдатчини; проблеми духовності та віри в Бога; проблеми репресій; проблеми влади; проблеми національної свідомості та гідності; проблеми штучного голодомору; проблеми добра і зла.