«М а т е р і!.. І сестри! і маленькії діти!.. З вузликами!..»

Серед тих, хто з острахом тупцяв коло тюремної брами в Харкові, на вулиці Чернишевського, 19, була тоді й вона, Ліза, Єлизавета Павлівна.

У Харкові Багряний просидів два роки і чотири місяці (83 дні з яких - у камері смертників) в новій, «радянській» тюрмі на подвір’ї обласного НКВД, і в старій, ще «царській» тюрмі на Холодній горі. Не просто просидів: його було нещадно катовано, топтано, бито, з нього вправно видобували необхідні зізнання, провокували, обіцяли, погрожували. Оцей харківський в’язничний досвід і став основою «Саду Гетсиманського», твору, що уславив ім’я Івана Багряного на весь світ. Можна дискутувати з приводу, що було тут реальністю, що є вимислом, але одне ясно: авторові не довелося довго вишукувати головного героя. Андрій Чумак - це він сам, Іван Лозов’ягін (Іван Багряний). Отакий собі Павка Корчагін, який дожив до 1938 року і потрапив у єжовські застінки. Там його нещадно катовано, бито, із нього вибивали потрібні зізнання. Слідчі навчилися вправно ламати кості, калічити, доводити в'язнів до божевілля, змушували підписувати найбезглуздіші визнання в тому, чого й не робив.

Багряний уже мав досвід і попереднього слідства, і табору, отже лінію поведінки обрав таку: виз­нав себе винним у проведенні антирадянської агітації (адже відомою була його справа 1932 року, і він коротко повторив ті звинувачення), але категорично відкидав звинувачення в причетності до контрреволюційної організації і твердо стояв на тому.

Запитання про участь в контрреволюційній організації у різних варіантах неодноразово ставилося на допиті 22 вересня 1938 року, протокол якого складе­ний на 8 сторінках, на кожній з яких стоїть підпис Багряного. Ось фрагмент цього протоколу. Після того, коли тричі це запитання і відповідь на нього вже були зафіксовані, знову:

''Запит.: Чому Ви не говорите про Вашу участь в контрреволюційній організації в Охтирці, де Ви керував Спілкою анархистської молоді?

Відп.: Контрреволюційної повстанської організації я не знаю, учасником не є і про спілку анархистської молоді мені нічого не відомо. Контрреволюційну діяльність у літературі, яку я проводив, визнаю, про­водив її свідомо, винуватим себе визнаю" . [Миронець Н. Слідчі справи Івана Багряного (за матеріалами архівів ДПУ-НКВС) // Слово і час. - 1995. - № 5-6. с68].

Зрозуміло, що протягом усього наступного слідства він думав про те, що са­ме з його минулого відомо слідчим. Мабуть, саме цей момент став Багряному ос­новою для змалювання психологічного стану героя "Саду Гетсиманського", якого також мучило це питання.

У матеріалах слідчої справ є й "медакт" від 1 жовтня 1938 р., підписаний лікарем, прізвище якого, на жаль, розібрати не пощастило. Видно, що стан здоров'я в'язня не за­лишив байдужим цю людину. Діагноз визначено так: "Туберкульоз легень. Не­працездатний. Відкритий процес!! Проживати на півночі не може. Слідувати по етапу не може".

Взагалі ж матеріали цієї справи досить часто нагадують сюжети "Саду Гетсиманського". Звичайно ж, у них прямо не зафіксовано методи, якими велося слідство. Але деякі опосередковані дані все ж зустрічаються. От, наприклад, протокол допиту від 15 січня 1939 р., у якому записано, що почався допит об 11 годині, а закінчився о першій годині ночі 16 січня, отже тривав одинадцять го­дин. А як він вівся, те можна лише уявити, звернувшись до сторінок "Саду Гет­симанського". Проте, він не здався, не розколовся, не зрадив ідеалів своєї юності, своєї віри в майбутнє, в високе призначення рідного народу. Придивімось, як боронить себе Андрій. «Я не визнаю пролетарського правосуддя, здійснюваного закаблуками й палкою, - каже він в очі своїм мучителям-слідчим. - І так само не визнаю соціалізму, будованого тюрмою й кулею. Ось це вкупі і є все моє кредо» []. Цитуємо: «Його зворушувала трагічна покора всіх оцих приречених і вона ж його обурювала. Власне, обурював цинічний тріумф тих усіх костоправів, їхнє безмежне панування над людськими душами при допомозі жаху, їхній глум над людьми, що вони їх звикли розглядати лише як об’єкти для своїх ідіотичних вправ, як «людішек», як «дірку від бублика», обурювало їхнє усталене правило, що ніщо їм не може протистояти, з якого - правила, - мовляв, немає винятків і не може бути. Та невже ж не може бути винятків з правила?» [] І ще: «Людина - це найвеличніша з усіх істот. Людина - найнещасніша з усіх істот. Людина - найпідліша з усіх істот. Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом» []. Андрій Чумак - Іван Багряний вибрав першу. Допомогло йому, підтримало, врятувало його не лише відчуття своєї політичної правоти, а й соціальна порядність і національна гідність. Усе те, що складає поняття «честі»: честь роду і честь народу. Вона й дозволяє навіть на дні пекельного пекла не втрачати людської подоби, передусім бачити у в’язнях собі подібних, ким би вони не були з походження - українцями, росіянами, поляками, вірменами, євреями, німцями, курдами. Дозволяє і до катів своїх ставитись не тільки без упередження, а навіть із співчуттям. Усвідомлення духовної й моральної вищості дає право герою «Саду Гетсиманського» заявити: «Так! До кінця!.. Якщо так, то ворог до кінця! До гробу! До перемоги!!! Якщо так, то до кінця!» []. І клятви своєї він дотримав.

Найбільш зримо зв'язок між романом і документами слідства проглядає, коли знайомишся з протоколом звинувачення по слідчій справі № 68211, де Багряний-Лозов'ягин звинувачувався за статтями 54-10 і 54-11 КК УРСР в тому, що

"а) - був активним, учасником антирадянської повстанської анархі­стської організації,

б) - проводив антирадянську діяльність" [Миронець Н. Слідчі справи Івана Багряного (за матеріалами архівів ДПУ-НКВС) // Слово і час. - 1995. - № 5-6. с69]. І.Багряний його не підписа, тому з цього приводу оперуповноваженим 2 відділу УДБ Сергєєвим і помічником оперуповноваженого цього ж відділу було складено акт. Обидва документи датовані 26 березня 1939 року. В акті відзначалося, що "цього числа були пред'явлені ма­теріали слідства звинувачуваному Багряному-Лозов'ягину Івану Павловичу по його справі, який після знайомства з справою від підписання протоколу відмовився...". І, можливо, саме цим врятував собі життя. Бо коли з дозволу "Особливої наради" з Москви справа Багряного була 10 вересня 1939 р. повернена на дослідування, то одним з аргументів було те, що з матеріалами слідства звинувачуваний не ознайомлений і цим порушена ст. 200 КПК УРСР, вказувалося також, що зви­нувачення ґрунтується на показаннях самого звинувачуваного, який визнає себе винним у проведенні антирадянської агітації, однак це не підтверджено показан­нями свідків.

По справі Багряного проведено дослідування, і 1 квітня 1940 року було прийнято постанову, в якій відзначалося, що всі свідчення про контрреволюційну діяльність відносяться до 1928 – 1932 років, за що він уже був засуджений та відбув покарання, а “…інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов’ягіна слідством не добуто”. От і маєш! Майже два роки прознущались (не те слово!), а “…інших даних” не добули. І ніякої відповідальності. Слідство було вирішено припинити, а самого звинуваченого з-під варти звільнити осінню 1940 року. Звільняють з відбитими легенями і нирками, звільняють під нагляд, але випускають на волю. Бо не дав Іван Багряний жодних компрометуючих свідчень ані про себе, ані проти інших, не підписав брехливих протоколів. Таких упертюхів небагато знайшлося по слідчих ізоляторах НКВД, але якусь частину тих, хто не зламався на допитах, після падіння Миколи Єжова й облудної постанови Сталіна про перекручення в боротьбі з ворогами народу відпустили на волю. Як можна було збагнути, не назавжди. «Умовне звільнення,— пише в біографії Багряний, - було обмежене місцем перебування, з якого не мав права виїхати.

Матеріали цієї слідчої справи заперечують інформацію про те, що митець вийшов з радянської в'язниці аж тоді, коли Харків захопили німці. Хворий , знесилений, але нескорений І. Багряний повертається в Охтирку. Та хіба можна скорити людину, яка в камері смертників вірила:

 “І ми не вмрем!

Нас не зітруть із рубрики! -

Ми оживем в страшнім вогні стихії. -

Ми ще каратимем Хамів Мечем Республіки

На місці лобнім

 там біля Софії!”

(“З камери смертників”, 1939 р. Харків. Тюрма на Холодній Горі)

 Є свідчення про те, що у 1940 році І.Багряний прийшов до Смолича, який був тоді секретарем Харківської спілки письменників з проханням прийняти його у цю організацію. Смолич запитав, чи писав І.Багряний в тюрмі? Той прочитав йому уривок з якогось твору. Ю. Смолич: „Невже Ви хочете, щоб ми прийняли Вас з таким твором?” Із спогадів Ю.Смолича: „Я бачив перед собою закоренілого контрреволюціонера ”. У проханні Ю.Смолич відмовив, але нікому не сказав про антирадянський зміст твору. Вважається, що це були уривки із поеми „Золотий бумеранг”.

Повернувшись в Охтирку, Багряний працює декоратором в охтирському клубі. Коли розпочалася війна (цей період теж потребує уточнень), його забирають в народне ополчення. Опинившись на окупованій території, повертається до Охтирки. Звичайно, на якийсь час він міг вважати нових окупантів на українській території своїми «рятівниками». Ось чому письменник погодився працюва­ти в дозволеній нацистами газеті "Голос Охтирщини", друкував у ній свої твори. Проте вроджений інтелект, письменницька спостережливість не дозволили плекати солодкі ілюзії щодо фашистів. Їхній ідеології, як й іде­ології радянській, через деякий час митець дав напрочуд вдалі визначен­ня, першу називав трупом, а другу – привидом, прірвою». Це викликає конфлікт з окупаційною владою. Переконавшись, що гітлерівці нічого, крім загарбання, Україні не несуть, письменник припиняє роботу в газеті, їде до Харкова, де влаштовується художником у Харківський драматичний театр, заробляє на життя, малюючи портрети на замовлення.

Тут він пише комедію-сатиру «Генерал» і пропонує до постановки. Головний директор театру В.Кривуцький із жахом відмовився. Що він до певної міри мав рацію, нас переконає пролог до «Генерала»: «...2041 рік... Сонячний Київ - серце сонячної, свобідної і, нарешті, радісної моєї Країни. Це буцімто вже настала нарешті ЕПОХА всесвітньої справедливості, що зійшла, як сонячний ранок після жаскої, макабричної ночі минулого. ЕПОХА шанування людської гідності і людського права - дихати, жити, думати і одверто говорити... Епоха культу матері і дитяти... Епоха торжества людського щирого серця, вільного, невтероризованого, не зганьбленого, не підгорненого ні під чий брудний чобіт... ...І вже нібито немає ніякої цензури ані на мисль, ані на почуття, вже немає жандармів, ані посіпак, ані концтаборів, немає репатріації, інквізиції, ізоляції, немає провокаторів, ані донощиків, ні тих, що б’ють письменників і поетів по голові і затикають уста ганчіркою... Все те ніби щезло назавжди — провалилося туди, звідки було й прийшло, - у пекло... ...Свобода... Вже можна вільно думати, одверто говорити і навіть писати, і навіть виставляти...» Незадовго перед тим гестапо провело акцію по ліквідації опозиційної української інтелігенції, сотні тисяч українців вивозились на примусові роботи до рейху, - отже, багрянівські думки звучали особливо актуально. Втім, комедію його не виставлено й досі.

Мабуть, тут у Багряного теж виникає конфлік знімецькою владою. Окремі джерела [Усе для школи], [], [] вказують, що в 1942 році його мало не розстріляли фашисти, та якимось дивом йому таланить порятуватись. Більш повнішої інформації про цей факт з життя письменника ніде не має. Можливо, що деякі епізоди з роману «Людина біжить над прірвою» висвітлюють саме ці поді.

Багряний змушений був повернутьись в Охтирку. У 1943 році, коли радянські війська на якийсь час звільнили від фа­шистів Охтирку, його призвали до війська, але ешелон з призовника­ми під Конотопом потрапив під німецькі бомби. Усі, хто уцілів, подалися додому. Коли письменник з'явився в Охтирці, за нього знову взявся НКВД. Довелося тікати на територію, яка ще була під німцями, спочатку це був Київ, а потім Львів. Григорій Костюк залишив нам тогочасний його (барвистий і кумедний) опис-портрет людини, яка не викликає, кажучи м’яко, довіри: «Великий, безладний вихрястий чуб на голові, суворе, з вольовими складками обличчя, в важких юхтових чоботях, у зимовому, грубої вовни пальті, ясного зеленкуватого (жіночого) кольору, та ще з якимось рижим хутряним ковніром. Треба знати, що то був ще теплий, навіть задушливий серпневий день, і навіть такий виряд викликав страх. - Куди ти так капітально вирядився? - Куди? - у волинські ліси. Далі нам іти нікуди, відповів він ніби серйозно, ніби жартома. Я тоді ще не знав, що він уже якоюсь мірою був повний з оунівським антинімецьким підпіллям» [].

Джужина разом з сином Борисом та донькою Наталкою залишилися в Охтирці. Про те, що сказали на прощання один одному ці двоє і чи було взагалі це прощання і слова прощення, тепер ніхто не розповість. У 90-х роках Антоніна Дмитрівна розповідала: «Гірко мені жилося, дуже гірко. Та коли важко було, я завжди зверталася до Бога. Чула голос його: «Не плач!»... Я жила, як самітниця серед пустелі. Були гоніння, були... Чого ж приховувати? Але треба якось і на хліб заробляти. І собі, й дітям... Я ремонтувала дахи... Стала я неперевершеиим спецом, що всюди кликали тільки мене. Стала я потрібна людям... Малювала килими на німецькій мішковині. Біда всьому навчить. Людям мої килими подобались. Потім помітили з райфінвідділу - наклали такий податок, що я пере­стала малювати... Захворіла я тифом, дочку Наталку віддала до рідні, в Москву. Зосталась із сином, Борисом… Але я ніколи жодним словом не осуджувала його (Багряного) за це. Навіщо? Я йому тільки співчувала. Хіба ж він винен? Мабуть, час такий був...»

Син письменника, Борис Іванович, теж залишив спогади про ті часи: «Пригадую війну. Як­раз коло нашої хати застряла в баюрі німецька машина. Офіцер вихопив нагана і наставив на батька - за те, що відмовився допомогти пропхати її далі. Я тоді був злякався, вчепився в його руку... Взимку в місті були повішені, так і замерзали... Після війни вчився у школі. Бідували ми, але нічого, якось жили. У школі починав писати вірші, малював, а потім це все облишив. Батька з нами вже не було, і жодної звістки від нього ми не мали. «На відмінно» закінчив Охтирський технікум механізації та електрифікації. Двох випускників технікуму, в тому числі й мене, рекомендували до Харківського інституту механізації та електрифікації сільського господарства. Поїхав. Це було в п'ятдесят п'ятому. Повіз до­кументи. Але що ж? На комісії почитали біографію і документи повер­нули. Вступних іспитів навіть не складав... А вчитися дуже хотілося. Відтоді весь час відчував за собою якусь тінь».

Та повернемось до самого І.Багряного. Здається, у тих умовах не було часу навіть виспатися, а митець ще й творив: поема "Гу­ляй-поле" і роман "Тигролови" написані саме в цей період. У Львові на літе­ратурному конкурсі роман "Тигролови" (повністю вийде у 1947 р., друге видання – 1955 р.) розділив перше місце з повістю Тодося Осьмачки "Старший боярин".

У цей же час І.Багряний поєднує свою долю з українським визвольним рухом. Перебуваючи в розташуванні УПА на Волині та Карпатах, працює у відділі пропаганди, малює плакати, пише статті, коломийки для українських по­встанців, зокрема знамениту "Оду до Сталіна", у якій повністю розвінчує дес­пота й тирана:

О, Йосипе... Усі епітети юрбою

зійшлись і товпляться, та гідного нема.

Нема. У людській мові їх нема,

геть бліднуть всі слова перед тобою.

Ти все перевершив,

і всіх ти перегнав,

і всіх переступив,

і всіх переплював,

О, дум володарю!!! Як той чиряк на тілі.

О, Цезарю-Отреп'єв-Джугашвілі!

Але, стривай. Це хто там так волає?

Ага, династія "Вгорого Ніколая!"

Династія "Кривавого". Чого він там ячить?

Чого лепече, мов дитя, той Нікояай? А цить...

Резон! Ура! Диктаторе, приймай:

Чоло схиляє імператор Ніколай

Перед тобою. Він навколішки стає.

І титул свій тобі передає.

Осанна, о істото злая!

О, перший лицарю Второво Ніколая!

О, Ґенію! О, самодержцю величавий! .

О, Йосипе КРИВАВИЙ - плюс - КРИВАВИЙ!

Микілка був лиш немовля перед тобою,

ти велетень, ти все в крові втопив,

Ти сотворив добу, відкрив її й закрив,

І зватимуть її кривавою добою...

Отож, Іван Багряний викриває жандармську суть СРСР - спадкоємця арсеналу зла царської Росії. Пізніше він входить до керівництва УГВР (Українська Головна Визвольна Рада), структуру якої особисто подав Р.Шухевичу. Був обраний у керівний склад тільки з другого разу.

Вважається, що І.Багряний був знайомий з С.Бандерою і той наче доручив йогму творити власну партію з емігрантів із УРСР. Фронт посувався на захід. Утікаючи, німці грабували Україну, виво­зили на каторжні роботи її працьовитих людей. За однією версією у серпні 1944 року І.Багряний намагався через Карпати пробратися в Словаччину, але під час облави його схопили і в вересні він уже працює як «остарбайтер» на каторжних роботах у Німеччині на станції Темпельгоф під Берліном. Через якийсь час втікає – спочатку в Тіроль, а далі в Інсбург (Австрія). За іншою - письменний емігрував у Словаччину, потім в Австрію, а вже звідти перебирається у Баварію, в Новий Ульм, де розташовано було великий табір переміщених осіб (ді-пі) з України.

По закінченні війни І. Багряний залишається в Європі, оселяється в Новому Ульмі і включається в активну роботу української еміграції. Для нього почалося нове коло пекла. Мало того, що ба­чив, як чекісти вербували наївних біженців назад у СРСР, прирікаючи їх після повернення на концтабори, тюрми і Сибір, мало того, що погли­бився розкол між Багряним і Проводом ОУН, радикально налаштовані земляки робили життя письменника нестерпним: йому інкримінували зраду, викрикували під будинком: "Комуніст!". Як і в Радянському Союзі, так і на еміграції комусь муляв Іван Багряний очі, когось не влаштовував, «не вписувався» в загальний пейзаж. Його, правда, не посадили, не катували, але били йому вікна, проколювали шини автомобіля (коли той з’явився), тероризували наклепами, тримали в постійному психологічному напруженні погрозами. А відмінність полягала в тому, що на Україні його таврували як націоналіста й антирадянщика, а у «вільному світі» називали агентом НКВД, прислужником Москви, ‘‘радували’’ повідомленнями типу «Іван Багряний є свідомий комуніст і провокатор». І т. д. і т. п. Надто несхожа на інших, надто яскрава й своєрідна то була особистість. Надто незвичні думки виголошував і відстоював Іван Павлович.

За цих тяжких умов письменник не тільки творив, але й старався застерегти від помилки біженців. В 1946 році він пише відомий памфлет “Чому я не хочу вертати до СРСР?”, який врятував життя багатьом "ді-пі". Памфлет був перекладений багатьма мовами і відіграв значну роль у вирішенні долі нашої політичної еміграції. Сталінським “людоловам” було поставлено заслін, і десятки тисяч емігрантів попливли до берегів Америки, Канади, Австралії. Іван Багряний пояснив світові, чому емігранти, не скоївши жодного злочину в рідному краю, не можуть туди повернутися, хоч їх нібито привітно запрошують та умов­ляють це зробити: "Людині, що виросла в нормальних людських умовах, тяжко повірити у все, що діялось там, на одній шостій частині світу, за китайським муром. Нам світ може не повірити! Добре! То нехай нам влаштують суд. Нехай нас судять, але в Європі, перед лицем цілого світу. Нехай нас обвинувачують, в чому хочуть, але нехай нас судять представники цивілізованого світу. Всі оті сотні тисяч нас, уті­качів від більшовизму, сядуть на лаву підсудних. Нехай нам влаштують суд. Але на такий суд Сталін не піде! Ми того суду не боїмося, але він його боїться - "сонцюподібний", "батько народів" "найдемократичніший з демократичних", боїться такого суду, бо то був би суд над ним і над ділим більшовизмом, то був би небува­лий й найцікавіший скандал в історії. Сталін це знає і поспішає вихопити нас найшвидше, а іноді застосо­вуючи і методи викрадання, і фізичного знищення окремих осіб у руїнах гітлерівського райху. Злодій є злодій, і такі його методи." [№Усе для школи с 52].

Не дивлячись на всебічний шалений тиск і проблеми зі здоров'ям (сухоти, цукровий діабет, серцева недостатність – давалися взнаки тюрми і концтабори), він провадить активну громадську діяльність: засновує тижневу газету «Українські вісті"; створює у 1946 роціпотужну літературну організацію МУР (Мистецький Український Рух), де друкуватимуться твори українських письменників; виступає ініціатором, а з 1948 року до своєї смерті стає лідером УРДП (Української Революційної Демократичної Партії); з 1952 по 1963 роки він був головою УНРади (Української Національної Ради)та віце-президентом УНР в екзилі тощо.

Юрій Смолич у своїх спогадах про все це, разом узяте, скаже, що Багряний ладнав «лави» націоналістичної контрреволюції на вислузі в нових після гітлерівців господарів. Дуже однозначно і неточно. Візьмемо хоча б УРДП. Вона зароджується 1945 року. Себто коли Багряний остаточно розчарувався в політиці і практиці ОУН-Б. Згідно з першим проектом програми і першим її маніфестом «Наші позиції», що їх написав Іван Багряний, вона звалася Українська Демократично-Республіканська Партія (УДРП). Цитуємо: «Ця назва означала, що це є партія боротьби за самостійну соборну державу у формі Української Демократичної Республіки, прототипом якої для нас була тоді й лишилася потім та є також і сьогодні демократична Українська Народна Республіка (УНР) 1918-1919 рр.» (Резолюційна декларація 10-го з’їзду УРДП). Отже, метою партії була боротьба за незалежну демократичну Україну, орієнтована на всі трудові і національно-свідомі елементи в самій УРСР. Ідею національного визволення України Іван Багряний поєднував з ідеями соціальної демократії і соціальної справедливості. Основна сила визвольного руху В Україні, на його думку, - це робітники. селяни, трудова інтелігенція. Іван Багряний єдиний, хто знайшов спільну мову з політичними емігрантами з Росії, які пішли на співпрацю з українцями на базі визнання державної самостійності України.

Політичну діяльність Багряний вдало поєднує з літературною творчістю. У 1946 році виходить збірка поезій “Золотий бумеранг. Рештки загубленого, конфіскованого та знищеного (1926-1946)”. Назву збірці дала поема “Золотий бумеранг”, написана у 1932 році в Харківській тюрмі, в камері самотнього ув’язнення. До збірки ввійшли речі, які раніше не друкувалися, особливо з книги “В поті чола”, “Шахтар”, “Годинникар”, “Маляр”,”Швачка”, ”Ратай” та інші. Тут також вперше було надруковано поему “Гуляй-поле”, в якій поет зображує жахливу картину людського буття на землі, спотвореній війнами. Водночас поема - і віра в те, що люди схаменуться, зрозуміють, біля якої прірви вони опинились. У передмові до збірки Б. Подоляк дає розгорнутий аналіз творчості І. Багряного і окреслює літературно-громадський образ поета, особливо наголошуючи на тому, що “…син муляра, він овіяв романтикою героїзму взагалі трудівника на землі”. Збіркою “Золотий бумеранг” І. Багряний підводить риску своєї поетичної творчості.

У 1947-1948 роках він видає драматичну повість “Морітурі”, повість-вертеп “Розгром” і сатиричну п”єсу “Генерал”. Та справжньою подією в українському літературному житті став вихід в 1950 році у видавництві «Україна» роману Івана Багряного “Сад Гетсиманський”. Як уже говорилось, в основі своїй роман автобіографічний, написаний під враженнями від перебування в слідчих камерах НКВС та в тюрмі на Холодній Горі. В примітці на першій сторінці роману автор пише: “Всі прізвища в цій книзі, як то прізвища всіх без винятку, змальованих тут працівників НКВС та тюремної адміністрації, а також всі прізвища в’язнів ( за винятком лише кількох змінених ) - є правдиві”. Цей твір приніс черговий успіх і славу авторові. Один примірник роману Багряний послав, супроводивши дарчим написом, Володимирові Винниченкові. У відповідь одержав листа: «Вельмишановний Іване Павловичу, велике спасибі Вам за присипку книги і за книгу. Вона - великий, вопіющий і страшний документ. Про неї можна говорити книгами, і, мабуть, чулі люди будуть так говорити. Зараз нічого більше казати не буду про саму книгу. Але хотів би Вас запитати: чи робиться ким-небудь що-небудь для оголошення цього документу перед світовою опінією? Чи робляться заходи про переклад її на чужинні мови (..) Я зроблю все, що сила моя буде, для Вашої великої книги і для істини». Володимир Винниченко своєї обіцянки дотримав і знайшов як перекладача (ним виявився Григорій Алексинський), так і видавництво, де «Сад Гетсиманський» вийшов французькою мовою. Пізніше роман витримав кілька видань, був перекладений також на німецьку і англійську мови. Тож чи не є дивним, що він (та й інші ) і сьогодні не виданий в Росії?

У 1953 році виходить у світ “Огненне коло” - повість про трагедію під Бродами, про трагедію, коли “…один проти одного на чужому фронті, на рідній, чужинцями сплюндрованій землі, б'ються брати і сестри того самого народу”. Як зазначено автором в примітці, “Ця книга являє собою частину з ІV-го тому роману “Маруся Богуславка”. А сама “Маруся Богуславка”, як книга перша роману “Буйний вітер” побачила світ 1957 року, хоч була написана в 1952 -1956 роках. Ці два останні твори - частина задуманої автором епопеї (тетралогії) “Буйний вітер” - про трагедію і героїку життя молодого покоління в передвоєнні і воєнні роки. Задум авторові повністю здійснити не вдалося, і твір, який би сполучив між собою “Марусю Богуславку” і “Огненне коло”, написаний не був. Причин тому було багато: і хвороба з частим перебуванням у лікарні, і робота над “неплановими” творами. Одним з таких творів стала повість “Антон Біда - Герой труда” (1956 р.). Ця віршована повість-сатира - гнівний протест І. Багряного на дії так званого берлінського “Комітету за возвращєніє на родіну”, відповідь на поему Ігоря Муратова “Антон Біда”. І. Багряного обурювала та кампанія брехні і фальсифікації дійсності, до якої вдавалися більшовіцькі “людолови”, заманюючи знедолених співвітчизників у “совєтський рай”. Письменник відповідає правдивою повістю про цих вимушених емігрантів, вірить в світлий завтрашній день, в повернення отих страдників на Батьківщину:

“Ми прийдемо з усіх світів

Із всіх розпуть Росії, –

На втіху й щастя матерів!

Для ворогів же …

В тій порі

Для них засяє Бог вгорі

І меч біля Софії”.

Крім того, Багряний є автором творів для українських дітей, яким письменник надавав особливого значення, - «Казка про лелек та Павлика-мандрівника» (1947), «Телефон» (1960), а також відомих пісень на музику Григорія Кутастого «Балада про Тютюнника», «Марш Українських січових стрільців», «За Україну», «Встава, народе!» та ін. Ось такий він, багрянівський літературний ужинок цього періоду.

Не забуваємо, що умови, в яких творив письменник, були екстремальними. ). При собі митець завжди мав ампулу з ціанистим калієм, бо посягання на його життя, волю і добре ім'я тривали. З 1948 року він майже не виходив з лікарень. Коли вже вже не міг працювати за письмовим столом, йому зробили для письма спеціальну дошку, яку, лежачи на лікарняному ліжку, ставив на груда (знову пригадується мимоволі Островський

До того всього додалась ше й особиста драма письменнка. Можливо, вважаючи, що перша сім’я загинула Іван Багряний у 1946 році побрався з українкою з містечка Здолбунів Рівненської області Галиною Тригуб. У них народилося двоє дітей: син - Нестор (1950 р.) і донька Роксолана (1960 р.). (Галина Єлизарівна Багряна, вдова письменника, проживала в Німеччині, в Новому Ульмі. Син Нестор в Мюнхені, дочка - Роксолана - в Гейдельберзі, де в місцевому університеті вивчала славістку (болгарська, польська, російська мови. У наш час декілька разів приїздили на Україну).

Проте передчуття Багряного, що на нього можуть вплинути через близь­ких або рідних, які потраплять в лапи чекістів, на жаль, збулися. У 1956 році, якраз на десятиріччя памфлету «Чому я не хочу вертатися в СРСР?», радянська влада підготувала йому «подарунок». Стар­шого сина від першого шлюбу Бориса, коли той служив у радянській армії, присилували по радіо зачитати з папірця звернення з викриттям і засудженням батька. Для Багряного це був жорстокий удар. Після виходу в ефір з сином стався нервовий напад, а батько, по­чувши його голос, потрапив у лікарню з легеневою кровотечею. Та й було чого! Зміст передачі вражав цинізмом і бездушністю, текст звер­нення був пересипаний русизмами: "Батьку! З радянської преси, від людей, які повернулися на батьківщину з Західної Німеччини, я чув про тебе багато поганого і, відверто кажучи, ганебного. Розкази цих людей про те, що ти кожного дня і кожної години зводиш наклепи на свій народ, викликали у мене бурю гніву проти тебе. Першим моїм ба­жанням було відмовитися від тебе, на очах у всіх розтоптати твоє ім'я... Але після довгих роздумів і вагань я прийшов до іншого висновку - я повинен спробувати затримати Тебе. Синовнє почуття, всупереч розу­му, переважило. І ось я вирішив звернутися до Тебе по радіо з надією, що мій виступ примусить тебе подумати над своїм життям, переоцінити свої діла і погляди...". Як можна здогадатися, текст спочатку було на­писано російською, а вже потім його не зовсім вдало переклали. Хто? - здогадатися легко!

Але повівся він по-гоголівському, відповівши словами з його „Тараса Бульби”: «Якщо ти - Остап, ми з тобою знайдемо спільну мову, а якщо Андрій, то нема чого говорити».

Духом він залишався нездоланний, але тіло зраджувало - навіть його залізний організм надірвався. Нездійсненні задуми теж знесилювали його вкрай. Хотілося відтворити по пам'яті конфіскований роман «Марево», написати твір про Симона Петлюру, книгу про батька («Муляр»), про повстання на панцернику «Потьомкін», яке розпочалося зі слів матроса-українця Вакуленчука, сказаних українською мовою: «Та доки ж ми будемо рабами?». Письменник писав: «Що з того вийде, я ще не знаю. Моя ж мета така: повстання на «Потьомкіні» вернути українській історії, бо через пасивність нашої літератури його від нашої історії відібрано». В останньому листі І.Багряного до Д.Нитченка читаємо: «Дорогий друже Дмитре! Коли б Ви були тут, коло мене, й побачили, як я борюкаюсь за життя, Ви б не нарікали на мене, що не пишу листів. Щоб Ви знали, я ось уже рік не вилажу з лікарень. Здається, моя пісенька проспівана… Оце написав кілька рядків, а тка ніби працював півдня кайлом у шахті» [З листів Івана Багряного до Дмитра Нитченка // Слово і час. 1994.№ 2.].

Цькували його нещадно - і до останнього дня. На жаль, найвідчутнішого удару вмираючому письменникові завдали не всюди­сущі кати НКВД, не еміграція і ностальгія за Україною, що було б цілком закономірно, а рідні ура-патріоти. Вони навіть сфаб­рикували некролог на ще живого письменника, і це страшне повідом­лення з'явилося в газеті 21 травня 1961 року.

Письменник знав, що дні його лічені, але те, що йому відверто й цинічно бажали смерті землячки-українці, пережити було важко. Після його смерті знайшли недописаного листа: «Друже мій! Я вже задихаюсь. Щоби уявити, якого несамовитого напруження нервів і волі треба мені для витримування всієї зливи мерзости (такої безкінечної і такої немилосердної), треба взяти лише до уваги, що моя душа від природи - це душа поета і мистця. А значить, вежа зовсім не пристосована таку мерзоту витримувати - не має панцира, та я все це витримуватя мушу. Мушу! Хто зрозуміє це слово!? Тому я зціплюю зуби, нагинаю голову й іду до кінця мого призначення... Серце кожного поета і романтика мусить іти на Голгофу».

Серце не витримало. Помер 25 серпня 1963 року о 7 годині вечора в санаторії Сан-Блазієн. Багряному різко погіршало, він покликав лікаря і сказав йому по-німецьки: «Я вмираю...» Потім знепритомнів, заговорив українською мовою - його ніхто не розумів. Багряному дали укол. Він заснув - і більше не прокинувся.

Поховали Івана Багряного в Новому Ульмі (Німеччина). Скульптор Леонід Молодожанин, автор пам’ятника Тарасу Шевченкові у Вашінгтоні, зробив гарний нагробок, на якому викарбувано рядки, що були девізом його життя: