"Вандея",1929р.)

Це вже був духовний бунт проти насилля і знущання над свободою людини. Майже одразу І.Багряний заговорив не лише від свого власного імені, а від імені свого народу, сотень закатованих.

У цей час Багряний широко використовує релігійну, найчастіше біблійну, лексику й символіку.  Серед громадської лірики показовою тут є поезія "Газават".  Її ідея - виклик і прокляття цивілізації, культурі (й релігії в тому числі), ґрунтованим на насильстві над людською одиницею.  Поет проголошує неминучу помсту колективного несвідомого в образі газавату - священної війни.  В інтимній поезії "Дівчині" автор теж влучно використовує релігійну лексику для опису свого любовного стану (кімната - храм, махорка - фіміам, тобто ароматична смола, якою курять у храмах, «ризи сонця»).  Згодом біблійна тематика стає однією із провідних складових творчості.

Хоча саме в цей період поет негативно ставиться до традиційної релігії та церкви.  Про це свідчить його роман у віршах "Скелька" (1930), який довгий час лежав у столі ібув надрукований у „Книгоспілці”, де редактором був Олекса Слісаренко. В ньому відображено повстання українських селян проти російської влади, уособленням якої є монастир. Автором показана широка картина трагічних історичних подій ХVІІ-ХVІІІ сторіччя на Україні та роль православної церкви Росії в її перетворенні на колонію Російської імперії:

Не ’дин, не два там божих дзвонарів,

Та все чужі - Міхеї та Павліни,

Та так тягнули божих тропарів,

Що голі села й дальші хутори

З сльозами припадали на коліна…

Тягли ярмо чернечих кріпаків,

Як ласку царську,

Як дугу дворянську,

Нащадки запорозьких козаків, 

І борсались, як мухи в павуків…

Це соціолого-політичний твір, де російська влада, церква й релігія зображені тільки як засіб поневолення. Ю.Смолич залишив досить цікаві спогади про цей період життя письменника: «Я пам’ятаю, як Багряний починав. Він подавав безперечні надії, якщо судити з поетичного роману «Скелька», який звернув на себе увагу тогочасних літературних керівників і вивів його автора в літературу. […] Був він з літературної богеми, до того ж у Харкові бездомний і якийсь час проживав у Вражливого - двома поверхами нижче піді мною у будинку «Слово». […] Якийсь час в квартирі Вражливого, - коли від нього пішла дружина, - взагалі утворилося пристановище богеми: на столі в їдальні постійно ночував Плужник, на другому - Багряний, переночувати міг взагалі кожний бездомний. Щовечора заходили Підмогильний, Ковтун, Сухомлин, ще хтось. Багряний рідко бував «вдома» - був непосидючий, мав якісь побічні знайомства й приятелювання. З’являвся він несподівано - бушував, лаяв весь світ і облягався спати на письмовому столі. Звідтам, з того стола, його і забрано» (Смолич Ю. Розповідь про неспокій триває». - Київ, «Радянський письменник», 1969).

Ще у 1927 році Іван Багряний дебютував як прозаїк. У журналі "Всесвіт" він публікує два оповідання "В сутінках" та "З оповідань старого рибалки", вони на сьогодні призабуті і залишилися поза увагою дослідників. Проте уже в першому з них, можна побачити прірву, що виникла між українським селянством і новою владою. За сюжетом, що розвивається в оповіданні «зав. політосвітою заводського комсомольського осередку, чубатий Андрій», «гарячий Андрій» разом з адміністратором цукроварні (?) Ігнатом Соломоновичем приїздять у підшефне село читати лекції. «Одна мусіла бути по агрономії, друга про міжнародне становище - обидві з діапозитивами».

Проте селяни побили Андрія до смерті Їхня ненависть обертається не стільки проти Ігната Соломоновича, єврея, а проти Андрія - проти «свого». Їх ведуть у сільраду, і тут все розвиднюється: 1920 рік, продрозверстка в цьому селі. «Тепер Андрій не виправдовувався, бо добре знав, що не поможе, що сьогоднішній випадок лише зачіпка. Так, так... корінь зла десь там... коли він з братвою тут розкулачував... Скільки років пройшло, а пізнав Сміян. О, хіба він коли забуде, ніколи. Хіба вмре... О, ніколи вони не забудуть цього». Розв’язка цілком трагічна: безвихідь, морок. Є сенс порівняти це оповідання з романом «Сад Гетсиманський»: його герой, теж Андрій, пройшовши крізь пекло, не тільки не зазнав поразки, а й піднісся морально, серцем посвітлів.

Саме така ідейна спрямованість більшості творів Івана Багряного цього періоду дала підстави О.Правдюку в 1931 році у статті під назвою „Куркульським шляхом”, де він піддає нищівній критиці збірку „До меж заказних”, поему „Аве Марія”, роман „Скелька”, винести присуд: “Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким” [Турута Т. Вивчення творчості Івана Багряного в школі. Посібник для вчителя. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2003. – 80 с. , 65], саме це спричинило початок репресій уже проти самого письменника.

Після такої рецензії всі твори І.Багряного одразу вилучено з продажу і конфісковано. Та й доля автора вже була вирішена, він заробляє перекладами і весь час перебуває на периферії. Його поема «Комета», яку автор надіслав до журналу «Глобус», потрапила не до редакції, а до спеціалістів з ГПУ, що безпосередньо зайнялися Іваном Багряним. Що ж їх занепокоїло? Дати відповідь нам допоможе бодай одна строфа:

Звідкіль вітри історії гудуть –

Чито із Заходу, чи просто десь із Сходу?

Із Кобеляк гудуть, мій друже Паперов,

Із Кобеляк гуде той вітер неспокійний.

Колись він сам за все промовить слово,

Колючий, неминучий і постійний.

Досить гостро в поемі звертається поет до тих українських митців, що «… родились з крилами, не вчилися літати, родились гордими – навчились плазувати»:

Одні сюсюкають та марять галатеями,

Другі над римою товчуться геніальною,

А треті музу українську прометееву

Зробили дівкою інтернаціональною – Повією!

Такі митці призовані!

Так геніально блискають абцасами! –

разом з кагалом українізованим

Гуляють в кеглі іменем Тарасовим.

Чи то пак - в ленінський веселий нацфутбол, -

Ім'ям титана забивають гол...

та все шукають рим і асонації,

Та все сюсюкають. За риму давши розум...

Поетики сплюндрованої нації

Пережили чудну метаморфозу.

Читачеві невтаємниченому треба підказати, що заштатні Кобеляки були місцем народження Української комуністичної партії, яка вже вважалася націонал-ухильницькою, а значить, контрреволюційною. Тобто ГПУ мало підстави зацікавитися творчістю й особистістю Івана Багряного, як кажуть, впритул.

Цікавий спогад Д. Нитченка: «В середині 1932 р. Багряний подає до видавництва «Література і Мистецтво» свій новий прозовий роман «Мариво», але його посилають на рецензію не куди-небудь, а до ЦК партії, звідки твір повертається з негативною рецензією Барана, який знову закидав авторові різні ідеологічні збочення. Рецензія настільки була безнадійно гостра, що авторові не дали навіть копії, що дуже рідко траплялось. Мені пощастило дістати і, щоб ніхто не знав, я дав йому копію тієї рецензії (...) Бачачи таке упереджене до нього ставлення, автор хотів змінити назву твору і, за умовою зі мною, вислати його з якогось іншого міста чи залізничної станції, подавши фіктивну адресу і змінивши прізвище. Це б поліпшило становище тим, що рукопис послали б якомусь іншому звичайному рецензентові, а не до ЦК». Та видати цей роман І.Багряний не встиг.

Окремі дослідження наголошують на тому, що були у Багряного у цей час і компроміси з самим з собою. Навіть у нього не витримували нерви. «І як наслідок, - говориться в одному із таких досліджень, - публікація у 1932 році двох нарисів «Крокви над табором» (У деяких матеріалах відзначаєтья, що ще у 1930 році у Харкові було надруковано збірку оповідань під цією ж назвою. На сьогодні ми не маємо більш повних відомостей про ці друки, тому не можемо сказати чи дійсно було дві окремі збірки, чи мова іде про одну і туж). Якби їх прочитала людина, не знайома з попередніми творами письменнка, у неї склалася б думка про Багряного як про одного з найзавзятіших апологетів сталінської колективізації». Багряний із захватом пише про колгосп, що виростає в комуну. Із захопленням говорить він про нову Іванівну (253 хати), із засудженням дрібновласницької темряви – про Іванівну стару (13 хат). Але якщо ж абстрагуватися від славослав’я і пригадати запальне протестантство Багряного в поезії, то побачимо, що відображення цієї реальності в нових цензурних лещатах в устах письменнка набуває більше характеру заперечення. Тим більше, що в нарисах фігурує образ відомого соціаліста-утопіста Кампанелли і сам Багряний на початку обмовився, що йому реальніші утопії Кампанелли, ніж реалізм Маркса. Загалом «Крокви над табором» - то один хз не багатьох компромісів, на який пішов письменник з невідомих поки що причин. Ними могли бути й цькування в пресі Б.Коваленком, О.Правдюком, Н.Калюжним та іншими, а також процес СВУ, початок знищення української еліти.

Проте це вже не допомогло, Багряний був арештований серед білого 16 квітня 1932 року в Харкові на розі Шпитального провулка та Сумської вулиці. Свідками арешту були письменники Валер’ян Поліщук і Олекса Слісаренко. Івану Багряному закарбувалось у пам’ять спершу здивування Поліщукове, який, уздрівши колегу в супроводі агента ГПУ, запитав: «Куди?» І запам’яталася і його ж відповідь: «А-а-а... На фабрику-кухню!» Здогадався Поліщук правильно.

Безпосереднім приводом стали свідчення заарештованого Григорія Дикого, який згадав про нього, як нібито учасника нарад, де йшлося про організацію антирадянської боротьби. Хоч у звинувачувальному висновку відзначалося, що в секретно-політичному відділі ДПУ УРСР й раніше були матеріали про те, що письменник Лозов'ягин-Багря­ний "является ярким украинским шовинистом".

Отже, "дос'є" існувало, а тут з'явилася пряма підстава для арешту - свід­чення Г.Дикого. Як видно із протоколу обшуку, зробленого під час арешту на квартирі Багряного у Харкові в присутності письменника В.Вражливого, забрано для пред'явлення в ДПУ: портфель і чемоданчик з особистим листуванням, кни­гами, рукописами .

Хтось із письменників дізнавшись про це сказав: „Цей не розколиться”. Йому було 25 років, він лише встиг переступити поріг суворої школи літератури, як НКВД перетворило його на „зека” – в’язня далекосхідного концтабору.

У камері смертників харківської тюрми митця тримали пів року. 16 квітня Багряний заповнив "Анкету обвиняемого". Жодного документа, який було б датовано між цим числом і 24 квітня, коли з'явилась згадана вже заява Багряного з готовністю давати свідчення "про свою контрреволюційну ді­яльність", у справі немає.

Нам відомо з різних джерел про те, якими методами в ті часи велося слідство. Є "підказки" і в протоколах 1938 року. Арештованому оголошували, що він звинувачується за участь у контрреволюційній діяльності, і вимагали прав­дивих свідчень. Жодних конкретних фактів і прізвищ не згадували. Напевно ж Багряному було заявлено, що арештовані його друзі все розповіли про його кон­трреволюційні розмови і діяльність, а "чистосердечное признание", правдиві свідчення полегшать його становище, допоможуть швидше закінчити слідство і т.п. Що такі обіцянки давалися, прямо писав Багряний у заяві до слідчого від 16 вересня 1932 року, себто через п'ять місяців після арешту: "Щось дуже довго тягнеться моя справа попри всі Ваші обіцянки закінчити її невдовзі".

Заяви Багряного слідчому Герсонському - дуже красномовні документи. Написані олівцем на обривках паперу, вони допомагають уявити, як велося слідство, ті методи психологічного катування, що застосовувалися до арештова­ного. Катували самотністю, тим, що не давали нічого читати. В одній з перших заяв, від 29 квітня, він просить дозволу читати і висловлює бажання отримати том віршів Андрея Бєлого і том віршів Гейне. З травня, либонь, було вже не до вибору, просить дозволу читати хоч що-небудь. А заява від 7 травня до слідчого Державного Політичного Управління УСРР т. Герсонського - це справжній крик душі. Ось вона повністю: «Сідчий. Я все ж не втрачаю віри в людяність. Сподіваюсь, що Ви дозволите мені читати. Дуже Вас прошу про те. Не може бути, щоб комусь було потрібне моє божевілля. Хоч може я того й заробив». [Миронець Н. Слідчі справи Івана Багряного (за матеріалами архівів ДПУ-НКВС) // Слово і час. - 1995. - № 5-6.]

Мати Багряного в заяві від 31 травня 1932 р. просила дозволу на побачення з сином, на передачу, бо, як писала, ніяких речей з собою не взяв, і на ньому лише одна зміна білизни. Ні побачення, ні передача не були дозволені.

Катували позбавленням сну. Бо тільки наївний може повірити, що звичкою працювати вночі, як пише про те Багряний в одній із заяв Герсонському, викликане його прохання: "Коли б дозволили мені спати (не сидячи) кілька годин вранці - був би дуже вдячний".

І в результаті - заява слідчому від 4 вересня 1932 року, в якій Багряний пише, що "підупав на здоров'ї ". "Лікар при огляді констатував недокрів'я, крім того, що в мене кепсько з серцем і легенями". А в анкеті ж, заповненій од­разу після арешту, на запитання про стан здоров'я була однозначна відповідь, що здоровий.

Слідчі поспішали завершити справу вимагали правдивих зізнань в належності до контрреволюційної організації, про яку вже розповіли товариші, бо Багряний у цих свідченнях детально описує свої стосунки з товаришами - членами "Ланки", а потім "МАРСу", і наголошує на тому, що знайомство з ними було не дуже близьким і "тривало лише в межах літерату­ри". Він пише, що колишні ланківці становили собою досить вузьке, замкнене коло, "специфічну літературну групу". "Чи виливається їхній зв'язок в якусь іншу форму, крім товаришування - не знаю, не спостеріг". І далі: "Можливо, на мене й роблено якусь ставку і сковано павутину, але я її не бачив, і якщо це й було, то значить роблено було дуже тонко". Він наголошує на тому, що в його присутності не велося ніяких політичних розмов, а лише літературні, "че­рез що я був певен завжди, та певен навіть і зараз, що це люди виключно від літератури".

Більше того, - продовжує Багряний, - я вважаю навіть, що всі вони тяжіють співробітничати з радвладою, брати участь у культурному процесі, але от їх відтерто, мовляв. Особливо я був цього певен щодо В.ПІдмогильного та Б.Тенети.

Якщо це вражіння в мене помилкове, то значить мене тим паче не висвя­тили на свого, щоб говорити при мені бодай на літературні теми одверто". [Миронець Н. Слідчі справи Івана Багряного (за матеріалами архівів ДПУ-НКВС) // Слово і час. - 1995. - № 5-6.]. Як бачимо нічого такого, щоб нашкодило товаришам Багряний не пише.

Шукали також доказів про зв'язки Багряного з військовослужбовцями червоно-армійської частини, дислокованої у Охтирці (контрреволюційна агітація серед них і вербовка в контрреволюційну групу). На даному етапі слідства ця версія не була доведена, але знову виникла при арешті 1938 року.

Не дивлячись на всі знущання і приниження, на допитах він досить часто поводився зухвало і незалежно, коли слідчий Герсонський (Херсонський) поставив перед письменником питання руба: або доля поета Чупринки, або доля П.Тичини. Багряний відповів, що ще невідомо, якою доля буде Тичини.

Документи слідчих справ Багряного свідчать, що його роман "Сад Гетсиманський" має документальну основу. Відомі з роману прізвища слідчих Нечаєвої і Сергєєва зустрічаємо в протоколах допитів Багряного другого арешту. "Увічнив" тут Багряний прізвище свого слідчого під час арешту 1932 року Герсонського. Головний літературний герой "Саду Гетсиманського" Андрій Чу­мак, прототипом якого був сам автор, потрапивши в 1938 році до тієї ж в'язниці, де він був і в 1932 році, порівнює методи слідства тоді й тепер, коли вже засто­совувалися фізичні катування. Він пригадує, що тоді його поставили були в над­звичайно тяжкий режим, кричали, давили морально й психічно, "але ніхто з них не посмів торкнути його пальцем".

Коли його мову Герсонський, назвав "собачою мовою", то він йому улаштував такий та­рарам, що тому тошно стало, а власник "собачої мови" оголосив голодівку, аж поки не досяг втручання в цю справу прокурора республіки й покарання невда­лого філолога з ГПУ. Хай то було, може, покарання умовне, але все-таки то було доказом, що офіційно тут не сміли не тільки торкати його пальцем, а й на­зивати його мову "собачою". Пізніше, викликавши Багряного на засідання трійки, прокурор запитав: „Щоб ви зробили такому злочинцю як ви, коли б були на моєму місці.” Багряний відповів: «Розстріляв би». І пояснив: «Якщо ви дасте мені кілька років, то виховаєте з мене контрреволюціонера. Тож, або відпустіть, або розстріляйте». Кажуть, що судді зареготали: нечасто їм доводилось чути подібні відповіді.

У листі до Д.Нитченка письменник згадував, що «по рокові сидіння в камері самотнього ув’язнення, мені запропонували орден, якщо я здамся, засуджу офіційно в пресі своє минуле і всіх своїх соратників, засуджу свою літературну творчість, як ворожу, тощо й напишу велику поему про Сталіна. Я все це відкинув геть. Хотів би я знати, хто би з теперішніх моїх супротивників встояв би в такій ситуації й при виборі між орденом і смертю чи каторгою - вибрано останнє» [// Слово і час. – 1994. - №2. – С.9]. І все-таки до його долі поставилися милосердніше, ніж очікував письменник. Особлива нарада 25 жовтня 1932 р. постановила: Лозов'ягина-Багряного І.П. з-під варти звільнити, позбавивши права проживання на Україні протягом трьох років, рахуючи строк з 16 квітня 1932 р.

Г.Костюкови про цей період Багряний розповідав, що його відправили у так зване "вільне" (тобто - не конвойоване й позатабірне) заслання в північну частину Далекого Сходу. "Навіть грошей на дорогу дали. І я виїхав.. .Охотське море. Тайга. Тундра. Звіроловство. Були там поселення давно осілих наших людей з України. Все це, сказати щиро, було мені навіть цікаво. Але згодом охопила мене страшна туга за Україною. Непереможна. Отож сів я на поїзд і рушив на захід. У Томську мене перехопила залізнична агентура. НКВД. Арешт, суд і вирок: за втечу з заслання - три роки вже ув'язнення в таборі. Так я потрапив у Бамлаг (Байкало-Амурський лагер). Відгаратав три роки. Звільнившись, офіційно поїхав до Охтирки. Охтирка не була під заборо­ною. Сяк-так крутився. Раптом - новий арешт. І року не був на волі". [Миронець Н. Слідчі справи Івана Багряного (за матеріалами архівів ДПУ-НКВС) // Слово і час. - 1995. - № 5-6. с68].

В інших своїх спогадах про це він писав так: «Тую «родіну», я пройшов від Києва до Чукотки, до Берінгової протоки й назад. Пройшов під опікою опричників з ГПУ-НКВД, переходячи поступово через всі митарства… І в іншому місці: «Присуд відбував у таборах так званого Бамлагу. Терміну не добув, бо в 1937 році втік». У «Автобіографії» (1944) « …мене було заарештовано і по довгих місяцях самотнього ув'язнення вислано на 5 років до таборів, в "Дальлаг". В 1938 році я повернувся на Україну і рівно через 3 дні був за­арештований знову і просидів 2 роки в Харківській тюрмі УГБ НКВД» . (Слово і час 1994 №2) Внаслідок "розгрому єжовщини" був звільнений в 1940 році, але без права виїзду з рідного міста, тобто з Охтирки. Біографія Івана Багряного рясніє отакими загадками.

Не маючи в своєму розпорядженні документальних відомостей, не беремося щось заперечувати чи стверджувати. Троте, на основі аналізу різних публікацій можемо хіба що викласти своє бачення тих подій. І.Багряного дійсно спочатку відправили у «вільне поселення» на 3 роки, а не на 5, як про це говориться в багатьох публікаціях. Пізніше його охопила «страшна туга за Україною» і він вирішив повернупися, але був заарештований та знову засуджений на три роки вже ув'язнення в таборі. Так потрапив у Бамлаг (Байкало-Амурський лагер). Десь в кінці 1935 або початку 1936 року Багряний тікає з табору і деякий час переховується між українцями Зеленого Клину (Буреїнський та Сучанський райони).

У 1936 році він одружується з Антоніною Дмитрівною Зосимовою (1911 року народження), і того ж таки року народився у нього син Борис. Пізніше Борис Іванович розповідав, що народився в грудні тридцять шостого там же, на Далекому Сході, в Благовіщенську, де відбував покарання батько і працювала мати. Вона в Благовіщенськ приїхала до брата, потім улаштувалася в бухгалтерії. Родом - з Орловщини, але їхня рідня жила в Москві.

В анкеті, заповненій Багряним після другого арешту, можна теж дещо дізнатися про цей період його життя. На запитання про про­фесію відповів - "охотовед". Мав сім'ю: дружину Зосімову Антоніну Дмитрівну (працювала в Москві) і двох дітей - 1 року 6 місяців і 3-х місяців. А в графі "Місце роботи і посада" написав "пенсіонер" (це в 32 роки! Півроку в камері самотнього ув'язнення і табір не минули безслідно). Другою дидиною була донька Наталка, хоча дейяі дослідження вказують, що «Через рік у Хабаровську народився ще один син, назвали його Олександром».

Туга за батьківщиною була причиною повернувся в 1938-му (деяких джерелах 1937) на Україну в рідну Охтирку. Дома перебував недовго, через якийсь час (подаються різні версії) його знову арештували 16 червня 1938 й відпровадили до Харкова. Пізніше сестра письменника Єлизавета Павлівна згадувала:

Вночі приїхав «чорний ворон», робили трус. У Вані була маленька спаленька. Звідти його і забрали. У четвертій частині роману «Сад Гетсимаиський» поміж іншими, психологічно важкими епізодами є й епізод про перебування під стінами тюрми рідних заарештованих: