Передмова

«Чухраїнці», як ми знаємо, це дивацький нарід, що жив у чудернацькій країні «Чукрен». Країна «Чукрен» була по той бік Атлантиди.

Назва - «чухраїнці» (і про це ми знаємо) - постала від того, що нарід той завжди чухався... В цій моїй науковій праці ми спробуємо, за виконани­ми матеріалами, зазнайомити з характеристикою вищеназваного дивного народу.

Розділ І

Країна «Чукрен», як про те свідчать матеріали, знайдені при розкопках гробниці чухраїнського царя Передериматнюріохора, розлягалася на чималім просторіні від біблійcької річки Сону до біблійської річки Дяну. Біля річки Дяну простягалося пасмо так званих Кирпатих гір. Це — на заході...

Південь країни «Чукрен» обмивало море з водою синьо­го кольору. Синім те море зробилося дуже давно, ще тоді, коли сталася найбільша в світі катаклізма — Бог одді-лив океани від землі. Тоді те море хотіло зробитися оке­аном — надулося, посиніло, та так синім на ввесь свій вік і залишилося. В синє море текла найулюбленіша чухраїнцями річка Дмитро. А на південному заході була велика річка Дсітро. Од цих річок і чухраїнці прибрали назв: Наддмитрянців і Наддсітрянців. Наддмитрянці — це ті, що жили над річ­кою Дмитром, а Наддсітрянці — над Дсітром.

Чухраїнців було чимало і щось понад тридцять мільйо­нів,— хоч здебільша вони й самі не знали, хто вони такі суть... Як запитають було їх:

— Якої ви, лорди, нації?

Вони, почухавшись, одповідають:

— Та хто й зна?! Живемо в Шенгерієвці. Православні.

«Чукрен» була країна хліборобська. На ланах її на широких росли незнані тепер хліба: книші, паляниці, перепічки... А найбільше чухраїнці любили на вгородах соняшники. — Хороша,— казали вони,— рослина. Як зацвіте зацві­те, зацвіте. А потім як і схилить і стоїть перед тобою, як навколюшках... Так ніби він — ти, а ти — ніби пан. Уперто покірли­ва рослина. Хороша рослина.

РОЗДШ II

Мали чухраїнці цілих аж п'ять глибоко національних рис. Ці риси настільки були для них характерні, що, коли б котрийсь із них загубився в мільйоновій юрбі собі подіб­них істот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраїнців, вгадає:

— Це — чухраїнець.

І ніколи не помилиться... Його (чухраїнця) постать, його рухи, вираз, сказать би, всього його корпуса — все це так і випирає оті п'ять голів-них рис його симпатичної вдачі. Риси ці, як на ту старовинну термінологію, звалися так:

1. Якби ж знаття?

2. Забув.

3. Спізнивсь.

4. Якось-то воно буде!

5. Я так і знав.

Розглянемо поодинці всі ці п'ять характерних для чухраїнця рис.

Нагадаємо тільки, що розкопані матеріали сильно потер­піли од тисячолітньої давнини, а декотрі з них й понадри­вані так, ніби на цигарки, хоч матеріали ті ні на книжки з сільського господарства, ні на газети не подібні. Одну з книжок, писану віршами, викопано разом із гле­чиком. Академіки кажуть, що, очевидно, чухраїнці накривали глечики з молоком поезією: настільки в них була розвине­на вже тоді культура.

Книжка дуже попсована, вся в сметані. Сметана та взялася струпом. Хімічний дослід того струпа виявив, що то — крейда. Як догадуються вчені, сметану ту було накрито книжкою біля якогось великого міста.

Отже, дуже тяжко працювати над тими матеріалами. Через те характеристика кожної національної чухраїнської риси може бути не зовсім повна. Ми зарані просимо нам те дарувати. Не ми в тому вин­ні, а тисячоліття.

Вивчати науково кожну окрему рису ми, за браком часу й місця, навряд чи зможемо. Доведеться обмежитись на­веденням для кожної з них наочних прикладів: так, ми гадаємо, буде й швидше, й для широкого загалу зрозуміліше.

Якби ж знаття

Найхарактерніша для чухраїнців риса. Риса-мати. Без неї чухраїнець, а риса ця без чухраїнця — не риса.

Повстала ця риса в чухраїнців от з якого приводу. Вши­вав один із них хату. Зліз аж до бовдура і посунувся. Су­неться й кричить:

— Жінко! Жінко! Соломи! Соломи! Соломи!..

Геп!

— Не треба...

Це, значить, кричав чухраїнець жінці, щоб вона, доки він гепне, соломи на те місце, де він гепне, підіслала. Не встигла жінка цього зробити. Тоді виходить: «Не треба».

І от після цього й укоренилася глибоко ця риса в чухра-їнцеву вдачу. Як тільки яка притичина, зразу:

— Якби ж знаття, де впадеш,— соломки б підіслав.

Або:

— Якби знаття, що в кума пиття...

І так в кожнім випадку життя чухраїнського цивілізова­ного.

От будують чухраїнці яку-небудь будівлю громадську. Збудували. А вона взяла і упала. І зразу:

— Якби ж знаття, що вона впаде, ми б її не сюди, а туди будували.

Є серед матеріалів характерний запис, як попервах чух­раїнці свою культуру будували. Узялися дуже ретельно... А потім за щось завелись, зразу за голоблі (була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних списів) та як зчепились полемізувати... Полемізували-полемізували, аж дивляться — у всіх кров тече... Тоді повставали й стогнуть:

— Якби ж знаття, що один одному голови попровалю­ємо, не бились би.

Сильно тоді в них культура затрималася... Та й не дивно: з попроваленими головами не дуже культурне життя нала­годиш...

Вирішили якось вони театр організувати. Запросили спе­ціальну людину. Бігали, говорили, обговорювали. Хвали­лися, перехвалювалися. Підвела їх та людина: не організу­вала театра, а зовсім навпаки.

Тоді почухались.

— Якби ж знаття...

І почали знову.

І не було жоднісінького чухраїнця без отого знаменитого:

— Якби ж знаття...

Якось-то воно буде. Я так і знав.

З цією головною рисою тісно з'єднані четверта й п'ята риси в чухраїнців, а саме; «якось-то воно буде» та «я так і знав».

Коли чухраїнці було починають якусь роботу, хоч би в якій галузі їхнього життя та робота виникла, і коли хто-небудь чи збоку, чи, може, трохи прозорливіший заува­жив:

— А чи так ви робите?

Чухраїнець обов'язково подумає трішки, почухається і не швидко прокаже:

— Та! Якось-то вже буде!

І починає робити...

Коли ж побачить, що наробив, аж пальці знати, тоді:

— Я так і знав!

— Що ви знали?

— Та що отак буде!

— Так навіщо ж ви робили?

— Якби ж знаття...

— Так ви ж кажете, що знали?

— Так я думав, що якось-то воно буде! Один індійський мудрець, коли йому про це тоді розповідали, сказав:

— Дивне якесь регреtuum mobilе.

Забув. Спізнивсь.

Друга риса — «забув» і третя — «спізнивсь» характерні так само риси для чухраїнців, але вони особливих пояс­нень, гадаємо, не потребують...

— Чому ви цього не зробили?

— І-і-і-ти! Забув! Дивись?! Або:

— Чого ж ви не прийшли?

— Та засидівсь, глянув, дивлюсь — спізнивсь! Так я й той... облишив. Якось-то, сам собі подумав, воно буде. Істинно дивний народ.

РОЗДІЛ III

Країну «Чукрен» залила стихія разом із Атлантидою. Один чухраїнський поет, грізної стихії перелякавшися, за­ліз на височенну вербу й чекав смерті. Коли вода вже за­ливала його притулок, він продекламував журно: Ой, поля, ви, поля, Мати рідна земля, Скільки крові і сліз По вас вітер розніс. А в цей момент пропливав повз ту вербу атлантидянин і захлинаючись уже, промовив: — І все по-дурному!

ПІСЛЯМОВА

Читав я оці всі матеріали, дуже сумно хитаючи головою. Прочитавши, замислився і зітхнув важко, а з зітханням тим само по собі вилетіло:

— Нічого. Якось-то воно буде. Тьху!

Юрій Іванович Яновський

(1902-1954)

За типом світобачення Ю.Яновський був романтиком. Світ бачив безмежним, загадковим і манливим. "До безуму люблю степ", зізнавався в "Автобіографії" 1925 pоку. "Кожний свій день устаю з бажанням їхати за море і за сині обрії. Лягаю теж із цим. Люблю багато ходити. Всі мої бажання скеровані на: як би побачити побільше світу! Мандри мене тягнуть". А в "Міркуваннях про себе" писав: "Мета цілого життя - об'їхати землю по одному з меридіанів і на екваторі погріти спину".

Юрій Яновський народився 27 серпня 1902 року в с. Нечаївці (Компаніївський район Кіровоградської області), в селянській родині Івана Миколайовича та Марії Мусіївни Яновських. Дід майбутнього письменнки Микола Максимович на­поліг, щоб онука називали Юрієм на честь споконвічного хліборобського святого, хоч у церкві немовля й записали Григорієм: "Назвімо його Юр­ком. Юрій, за Писанням Святим, кажуть, хлібороб, сівач. А це ж найсвятіше діло - засівати землю".

Херсонський степовий хутір, у якому народився і виріс Юрій Яновський, мав кілька назв: Тетянівка, Махрова, Майорівка, Майєрове. Остання вважалася офіційною і походила від німець­кого слова, яке перекладалося словосполученням "управитель маєтку". На честь письменника пізніше цей населений пункт було перейменовано в село Яновське, але тепер воно ввійшло до складу села Нечаївки Компанівського району Кіровоградської області.

Прадід майбутнього письмен­ника належив до козацької старшини й після скасування Запорізької Січі отримав дворянство, але при переписі виявилося, що документи втра­чені. й уже дід Микола Максимович зберіг за собою менш престижний титул - "міщанин Єлисаветградського повіту".

Звичайно, жилося Яновським нелегко: сільськогосподарська ро­бота забирала чимала часу й сил, а до того ж у сім'ї одне за одним народило­ся 8 (9) дітей. Майбутній письменник був первістком, тому з п'яти років уже вважався нянькою для всіх молодших. Щоб прогодувати родину, Іван Яновсь­кий гендлював кіньми, підряджався возити хури. Злидні й нестатки змушували родину кілька разів змінювати місце свого мешкання, з 1917 р. жили в Єлисаветграді, де батько працював на заводі сільськогосподарських машин.

Особливо любив свого онучка дід Микола Максимович. він часто по­вторював: "Зроблю з нього пана, щоб гною не возив і волам хвости не крутив Дід здавався маленькому Юркові господарем усього чудо­вого степу, чарівником, якому відомі всі Згодом у дитяче життя ввійшов другий дід (батько матері) - колишній кріпак, який викупився тому, що шив і продавав кожухи й міг зібрати лишню копійку - Мусій Семенович Зорик. Він зібрав трохи гро­шей, найняв квартиру в Єлисаветграді. знайшов собі роботу й забрав з собою двох молодших синів та внука Юрка. Обдарованою від природи була й мати майбутнього письменника, яка мала чудовий голос, багато читала й сама навчила малого Юрка грамоти.

У 1908 році, коли хлопчик підріс, його віддали до монастирської школи, потім до земської в с. Нечаївка. Якщо вірити матері, перші спроби віршувати появилися в хлопчика дуже рано. Віршував на горищі вдень, ховаючись від усіх, або вночі, коли там ночував. В холодну пору, коли спав у кімнаті, бувало, бу­див матір й просив засвітити світло в хаті, бо він "надумався" і йому обо­в'язково необхідно якраз у цю мить щось записати. Ще з дитинства Юрко ріс хворобливою дитиною, а в підлітковому віці тричі переніс майже без наркозу трепанацію черепа через нарив за вухом, що при тодішньому рівні медицини кожного разу могло закінчити­ся смертю.

У серпні 1911 року Юрій Японський вступив до Єлисаветградського земського реального училища, яке закінчив в 1919 році з золотою медаллю. У цьому жроці юнак поступив до механічного технікуму. Одночасно приходилося підробляти на хліб насущний, щоб якось вижити. Деякий час Юрій працював інструктором у статистичному бюро, брав участь у переписі населення на початку двадцятих років.

Правда окремі дослідження життєпису Яновського говорять про те, що у 16 річному віці (а це1918-1919 роки) він був «добровольцем-кавалеристом» в армії УНР і «за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон».

У 1922 році Юрій Яновський склав вступні іспити до Київського політехнічного інституту (1922-1924) на елек­тромеханічний факультет і навчався в одній групі з майбутнім конструкто­ром космічних кораблів Сергієм Корольовим. Вони товаришували, одного разу Яновський сказав: ” Ти - літати­меш. І не тільки під хмари. Ти полетиш далі, на Марс...”

Студентське життя було го­лодне й холодне, адже приходилося мешкати у звичайнісінькому підвалі на Тургенівській вулиці. У цьому підвалі Юрій Яновський і застудився, й "заробив" собі тубер­кульоз. Можливо, й помер би, якби друзі І.Кочура та І.Ле не перевезли хворого друга у свій студентський гуртожиток, а самі взялися ремонтува­ти злощасну кімнатку в підвалі. Коли Юрія запитували, чому він обрав не філологічний факультет, він віджартовувався:

Поэтом можешь ты не быть,

Но инженером быть обязан.

Вірші російською мовою Юрій Яновський писав з дитинства. 1 травня 1922 року під псевдонімом Георгій Ней в київській газеті "Пролетарская правда" надрукував вірш "Море" російсь­кою мовою. На молодого поета звернув увагу лідер українських футуристів Михайло Семенко, який порадив йому писати українською. У лютому 1924 року в газеті "Більшо­вик" появився перший друкований вірш українською мовою за власним прізвищем "Дзвін", в якому ще були певні наслідування Яновським раннього П.Тичини. Цю пуб­лікацію автор пережив як найсвітліший у своєму житті день.

Закінчити інститут не вдалося. Поблизу Майєрового вбили фінагента. Слідчі приписали цей злочин доброму й лагідному дядь­кові Юрка Петру. Звістка про те, що на електрофакультеті вчиться небіж "вбивці", докотилася до вузівського начальства. Яновського виключили з комсомолу Від нього відсахнулася кохана дівчина Галина Москалець. Хоча пізніше слідство встановило справжніх убивць, але Юрій уже ніколи попри всі свої неодноразові намагання й бажання не зміг закінчити вузу.

У Києві він бере участь у літературній студії інституту, входить у театральні кола столиці, допомагає акторам і режисерам театру-студії імені Г. Михайличенка у створенні ряду вистав, виявляючи неабиякі знання фольклору, і пише в співавторстві з С. Греєм гротескну п'єсу «Камергер».

Перший прозовий твір — новела «А потім німці тікали» — опублікуваний у газеті «Більшовик» 2 березня 1924 р. Тоді ж Ю.Яновський опублікував цілий цикл оповідань, показавши себе но­ватором-епіком. За цей же період бачимо чисельні газетні публікації в тому ж таки «Більшовику» (дванадцять нарисів і дві рецензії, підписані псевдонімом «Юр. Юрченко»).

Разом з молодим поетом Миколою Бажаном Юрій Яновський активно включається в футуристичний рух. Незабаром Семенко переїздить до столиці – Харкова і викликає туди Бажана і Яновського. У 1925 році у Харкові виходить перша прозова книга письменника – збірка новел "Мамутові бивні", до якої включені новели, створені на матеріалі конкретних подій громадянської війни.

З 1925 по 1927 рік Ю.Яновський займає посаду головного редактора Одеської кінофабрики (ВУФКУ). Саме він допоміг Довженкові поставити фільм "Ягідка ко­хання". За неповний 1926 рік кіностудія ви­пустила 17 фільмів. Ю.Яновський пише два нариси про режисера О. Довженка («Історія майстра» і відгук-есе про фільм «Звенигора»), оповідання «В листопаді», що теж було присвячене О. Довженкові. В Одесі створив кілька кіносценаріїв — «Гамбург», «Фата моргана» й ін.

На Одеський період припадає ще одне кохання Ю.Яновського і ще одне розчарування. Вродливу Надійку, як виявилося, цікавила тільки квартира в столичному Харкові, а не сам Яновський.

На головну роль у фільмі "Буря" була запрошена московська артистка Юлія Солнцева. У неї одночасно закохалися Яновський і Довженко, але вона віддала перевагу Олександрові. Для Юрія це був великий удар, адже вій мав аристократичну зовнішність, і ярузі жартома називали його графом.

У 1927 році Юрій Яновський повертається до Харкова. Він належав до тієї харківської літературної молоді, яка групувалася навколо Миколи Хвильового, підтримувала його сміливі заклики орієнтуватися на Європу, прокладати самостійний шлях для нової пролетарської літератури. У цьому дусі написані кращі твори Юрія Яновського цього періоду, зокрема повість «Байгород» (1927), що відобразила юнацькі спогади письменника про революційне лихоліття. У цьому ж році Ю.Яновський видає збірку оповідань "Кров землі", куди, зокрема війшли оповідання «В листопаді», «Рейд» та інші.

Ми­тець починає тяжіти до "великої прози" і береться за роман "Майстер ко­рабля". Задум «Майстра корабля» (являє собою мемуарну розповідь То-Ма-Кі (Товариша Майстра Кіно) народився ще в часи роботи на Одеській кінофабриці, а реалізація цього задуму відбувалася після приїзду в 1927 році до Харкова, а вже на­ступного, 1928 року, харківське видавництво „Книгоспілка” випустило книгу у світ тритисячним тиражем. Тоді ж вийшла збірка нарисів «Голлівуд на березі Чорного моря» (1928).

У цьому ж році побачила світ перша збірка поезій Ю.Яновського "Прекрасна Ут" (з підзаголовком - "Морські вірші"). Неологізм Ут розшифровувався як "Україна тру­дова, Україна трудящих". У 1932 році з доповненнями, але з попередньою назвою книга поезій вийшла вдруге. Тепер уже в збірці були не тільки вірші, а й поеми. Більшість з великих творів - "Веселий мічман Найя", "Жертва богині Калі" і "Наваха із Толедо" - були об'єднані у цикл "Екзотика".

Належав у різний час до «Комункульту», «Жовтня», ВАПЛІТЕ, «Пролітфронту», але ця приналежність була здебільшого формальною.

На святкуванні дня народження доньки письменника Аркадія Любченка Яновський познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Він трохи запізнився... Перед Яновським - невисока, граціозна, чорнява і чорноока дівчина. Вона (Тамара) розгублено дивиться на нього, тримаючи в руці шматок булки. Але в ту мить вони обоє нічого не помічали. Стрілись їх погляди. І все. Тамара залишила такі спогади: "Важко сказати, що мене найбільше врази­ло. Мабуть, краса, якою світився, чи, може, те, що в його зовнішності було багато протиріч. Для аристократа він був трохи незграбний і якийсь соро­м'язливий. Аристократ, не звиклий до костюма, - це звучить дивно. Але селянським парубком, яким насправді був, його теж не назвеш, скоріше за все чимось нагадував молодого вченого". Незабаром вони одружились. (Дружина – актриса театру Леся Курбаса «Березіль» Тамара Юріївна Жевченко (1908-1958).

У 1930 році виходить роман "Чотири шаблі". Над ним автор трудився протягом 1926-1929 років. Відомі письменники-перекладачі Павло Зенкевич та Марія Овруцька зробили дуже вдалі переклади відповідно російською та німецькою мовами Яновський виношував думку дещо переробити твір, але задуму не судилося здійснитися. У радянські часи роман "Чотири шаблі" був заборонений.

У 1935 році було опубліковано роман "Вершники", який вважається літературознавцями останнім вартісним твором епохи «Розстріляного відродження». У 30-ті роки письменник починає опановувати жанр драматургії, зокрема в цей період вийшли п'єси «Завойовники» (1932 р.), «Дума про Британку» (1937 р. Перші вистави п’єси театральна критика не сприйняла. Пізніше п'єса була перероблена, і останній варіант її викликатиме вже менше критичних нарікань. За її мотивами створено М. Вінграновським фільм, а В. Губаренком оперу), «Потомки» (1939 p.).

В. Ю.Яногвського не стріляли в підвалах НКВС, не відправляли етапом на Колиму чи Соловки. Його переслідували все життя, послідовно, наполегливо витруювали живий дух Художника, Поета. Духовна смерть наступала значно раніше фізичної. Смерті таланту, даного Богом, зазнало багато українських митців. Його завзято критикували за новаторський роман "Майстер корабля", дружно цькували за "Чотири шаблі". У 1929 pоці слідом за сфабрикованим процесом СВУ посунеться лавина репресій. Його теж могли "забрати". Ідеологічно правильні "Вершники" на якийсь час врятували його становище. Ганебна, жорстока критика "Живої води" змусить писати "Київські оповідання", оптимістично-фальшиві, пафосні.

Тоталітарна система вміло використовувала для приручення митців як батіг, так і пряник. У 1939 році Ю.Яновського нагородили орденом Тру­дового Червоного Прапора. Цього ж року на запрошення уряду республі­ки Яновські переїхали до Києва, де їм дали квартиру. За це від Яновського сподівалися творів на замовлення.

У 1940 році виходить книжка оповідань «Короткі історії». Це гостросюжетні оповідання («Шпигун»), різновид дорожного нарису («Дорога на Запоріжжя»), романтичні новели («Чапай», «Романтик», «Червонарм»), стилізовані оповіді монологічного типу «Василь Палійчук, гуцул», «Іван», «На зеленій Буковині». Кілька творів («Наталка», «Ганна Антонівна») умовно можуть вважатися новелами-портретами.

Коли почалася війна, письменника з сім'єю евакуювали в Уфу, де він реда­гував журнал "Українська література" (з 1946p. «Вітчизна»). Не дивлячись на проблеми із здоров’ям, він іде на війну кореспондентом Першого Українського фронту. Тут він познайомиться з М.Хрущовим.

У 1944 році — збірка новел «Земля батьків». В формі новели-монологу витримані оповідання «Коваль», «Генерал Макодзьоба», «Дід Данило з «Соціалізму», «Дівчинка у вінку» й інші; в формі класичного оповідання — «Яструбок», «Комісар», «Україна».

Після війни Ю. Яновський як кореспон­дент газети "Правда Украйни" був відряджений на Нюрберзький процес, де перебував шість місяців. Це дало змогу написати цикл хвилюючих репортажів «Листи з Нюрнберга» (1946), куди ввійшло18 творів.

Багато часу забирала робота у редакції журналу «Вітчизна», коли його було виведено на висо­кий художній рівень, дев'ятий номер за 1946 рік підписав уже новий редактор, бо Яновського та його заступника звину­ватили в тому, що вони втратили почуття відповідальності й принципо­вості. Постанова ЦК КП(б) про журнал "Вітчизна" гласила, що редакція цього періодичного видання надавала свої сторінки - ні більше ні мен­ше - для пропаганди буржуазно-націоналістичної ідеології.

Війна залишила тяжкий осад у душі митця, хотілося показати велич людини в мирній праці й коханні. І він взявся за роман "Дві сестри й пол­ковник", що був написаний на основі реальних подій, які пережили його сестри під час евакуації. Пізніше назву довелося замінити на більш роман­тичну - "Жива вода". 29 січня 1947 року твір, над яким Ю.Яновський пра­цював по 16 годин на добу, був завершений. У скороченому варіанті роман побачив світ на сторінках журналу "Дніпро" (1947. — № 4-5), вийшов окремою книгою, але несподівано посипалися негативні рецензії. Автора звинуватили в бур­жуазному націоналізмі. Ро­ман обговорювали 16-20 вересня 1947 року на пленумі “Спілки письменників України й розгромили твір вщент, вказуючи на переваги у ньому «біологічних факторів над соціальними». Звичайно, при відповідному диригуванні зверху. Лазар Каганович лайливо обзивав роман контрреволюційним, а Яновського - петлюрівцем.

Для митця настали страшні часи. Йому скасували грошове забезпе­чення. Дирекція видавництва "Радянський письменник" розпорядилася знищити 200 000 примірників "Живої води", а оплатити збитки заставити письменника. Було прийнято рішення, що Яновський повинен негайно внести в касу 5 000 карбованців і не мати права ніколи друкуватися у цьому видавництві. Матеріальні нестатки так притиснули сім'ю, що Яновський майже повністю розпродав свою бібліотеку, віддав у комісійний матерію на паль­то, костюм і друкарську машинку. Позичивши у друзів 4 000 карбованців, письменник розрахувався з видавництвом, але його ніде не друкували, аж поки 1 квітня 1948 року Ю.Яновський не запропонував "Літературній га­зеті" для публікації лист "Мої помилки", в якому каявся й відхрещувався від неіснуючих гріхів перед радянською владою. "У 1925-1929 рр. написанi мої книги "Кров землi", "Майстер корабля", "Чотири шаблi". Вони несуть на собi важкий тягар дрiбнобуржуазного свiтогляду, вiд якого я, безперечно, iз труднощами, визволявся в наступних двох десятках рокiв". Чи можна уявити, якою цiною далися цi слова Ю. Яновському, адже названi книги були одними з найкращих у його творчостi.

Проте роман "Жива вода" був надто дорогим для серця письменника, і він взявся його переробляти, давши іншу назву - "Мир. Дру­га редакція не була кращою за попередню. Літературознавець Л. Кова­ленко причину такої творчої невдачі Яновського вбачав у тому, що ро­ман "пересипався" на вимогу вульгаризаторської критики, не з власної волі автора і не за велінням серця. Роман буде опублікований уже після смерті письменника у 1956 році.

Сюжет роману мало чим відрізнявся від від чогось подібного в інших тодішніх прозаїків, проте тут було декілька справді тривожних і дратівливих для літературного офіціозу фактів: письменник знову заговорив про «втрачене покоління» вчорашніх українських воїнів, вигравши війну з фашистами, вони, з милицями і в інвалідних візках, виявилися, нікому не потрібними, заговорив про те, що післявоєнна відбудова лягла, в основному, на жіночі і дитячі плеча, про засилля партійного бюрократизму, кар’єризму, замаскованого зрадництва. У центрі роману долі двох сестер Ганни і Одарки (Дарія Кіндратівна), полковника Василя Івановича (чоловік Дарії, повернувся з війни без ніг, правої руки, став головою колгоспу, нове керівництво дивізії, якою колись він командував, прислало для колгоспу «вантажну машину, двигун-вітряк з динамкою» і таке інше для хоч якоїсь електрифікації села і так дальше. А деж тут держава?), дванадцятирічного хлопчика «з сержантськими погонами» Уласа, якого полковник усиновив.

У 1948 році публікується замовлена владою збірка "Київські оповідання" (оповідання «Через фронт», «Київська соната», «Боротьба за людину», «Путь у Францію», «Династичне питання», «Під яблунею» й ін.), де змальовує героїзм і мужність радянських людей в роки війни, особливо підкреслював роль партії і особисто Сталіна в досягненні Перемоги. Покаяння було прийнято, за збірку письменник у цьому ж році став лауреатом Сталінської премії. У доповненому варіанті збірка вийшла і в 1949 році. А в 1954 побачила світ "Нова книга" (оповідання «На ярмарку», «Мистецтво», «Святий вечір»).

Про рівень художності цих творів говорити годі. Послухає­мо краще їх оцінку, дану М.Наєнком: „...Письменникові довелося зазнати впливу на себе всіх пре мудрощів найбільшого зла XX століття - вульгар­ного соціологізму. Зло це було часом таким нестерпним, що чутливі стру­ни митця починали майже зовсім розладнуватись і бриніти вкрай фальшиво. З того фальшу народжувались "Київські оповідання" (1948), за які навіть присуджувалась Сталінська премія, вкрай безликі й безконфліктні оповіді "Нової книги" (1954), в якій задоволена безликістю офіційна критика ви­шукувала навіть гоголівський усміх, життєву правду і т. ін. Насправді то було конання розп'ятого таланту і переможне торжество лакувального соцреалізму”.

І в цей період Ю. Яновський продовжував працювати в жанрі драматургії. Вершиною його сце­нічної творчості можна вважати п'єсу "Дочка прокурора" (задум якої відноситься ще до передвоєнних років, коли письменник почав роботу над незавершеною п'єсою «День гніву», 1940). Пробував себе митець і в жанрі комедії, написавши "Райський табір" (1953). Історичну драму про Шевченка "Молода воля", над якою працював у 1951 - 1954 роках, закінчити не встиг, бо завершив лише дві дії. Не збулася мрія написати твір й про Лесю Українку.

Як сценарист Ю. Яновський також створює сценарій художнього фільму «Зв'язковий підпілля» (1951), літературний сценарій «Павло Корчагін» (за мотивами роману М. Островського «Як гартувалася сталь», 1953) та сценарій документального фільму «Микола Васильович Гоголь» (1952).

На початку лютого 1954 року у Києві появилися афіші, що театр ім. Лесі Українки ставить прем'єру за п'єсою Ю.Яновського "Дочка про­курора". П'єса пройшла при повному анафазі. Публіка кричала: "Авто­ра! Автора!" Актори вивели за руки Ю.Яновського, а він стояв посеред сцени трохи розгублений і дуже щасливий. „Дочка прокурора” стала останньою крапкою в його творчому і реальному житті.

Помер Ю.Яновський 25 лютого 1954 року через неправильно поставлений діагноз: професор вважав, що у нього інфаркт міокарда, а ви­явилося, що стався прорив виразки шлунку. Яновського треба було не­гайно везти на операційний стіл, а лікар приписав спокій, наказав лежати й навіть не роздягатися. На похороні були присутні з рідних мати і сест­ра. Прийшло багато друзів, шанувальників таланту.

У своєму "Щоденнику" О.Довженко записав: "Помер Яновський Юрій. Тільки що одержав телеграму з Києва і говорив з Оленою (дружиною Юрія Смолича) по телефону. Нещасливий мій друг. Скільки пам'ятаю я, весь час він мучився, страждав фізично і душевно. Все життя його було скорботне. Навіть писати перед смертю почав по-руськи, очевидно, з огиди до обвинувачень у націоналізмі, з огиди до дурнів безперечних, злих гайдуків і кар'єристів. Чоловік талановитий, чесний, тонкий, ображений до краю життям... Вічна пам'ять і земля пером, друже й письменнику нещасливий".

Письменника було поховано на Байковому кладовищі. Щоправда, спочатку у якомусь глухому закутку, а коли в кінці 50-х років під час візиту до Києва черговому партійному вождеві Хрущову захотілося покласти квіти на могилу письмен­ника (вони особисто були знайомі з часів війни), то та могила за одну ніч була перенесена київськими служками більшовизму на центральну алею кладовища. Не буде ж вождь нести квіти в якісь там цвинтарні закутки, по­думали вони. І в такий спосіб перемогла справедливість: Яновський зайняв своє посмертне місце поруч із найвидатнішими постатями національної куль­тури. А був же він серед них і за життя. Насамперед як автор "Майстра корабля", "Чотирьох шабель" і "Вершників".

Він залишив нам багатожанрову спадщину: 70 новел, оповідань, чимало поезій, повість, чотири романи, сім п'єс (деякі успішно ставилися театрами), а ще кіносценарії, публіцистика. Не все, звісно, цікаве для нас, далеко не все художньо вартісним було і за життя письменника. письменника здобула широке визнання читачів. Двічі виходили його твори п'ятитомними виданнями. Кращі з них перекладені багатьма мовами, опубліковані в Болгарії, НДР, Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Австрії, Італії, Франції. У 1972 році в с. Нечаївка був відкритий меморіальний музей Юрія Яновського.

Творчість

Роман «Майстер корабля» (1928) написаний на основі матеріалу, зібраного Юрієм Яновським за час роботи на Одеській кіностудії. Письменник згадує своє недавнє минуле, переоцінює тодішній життєвий досвід, пов'язаний з режисерською працею на Одеській кінофабриці, "перевдягає" реальні прототипи (О.Довженка, П.Нечесу, Ї.Пензо, Ф.Кричевського, себе), дає їм незвичні, екзотичні імена: То-Ма-Кі, Сев, Тайах, Директор, Професор, Богдан, Майк, Генрі. У романі письменник експериментує з формою, намагаючись досягти глибин психологічного аналізу. Сюжет роману поданий через осмислення власного життя у своїх мемуарах сімдесятирічним кіномайстром То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно), прототипом якого вважають самого Яновського. Оповідь ведеться переважно у формі ліричної сповіді То-Ма-КІ. Йдеться про минуле, але з висоти майбутнього – з 70 років ХХ століття (про нього час від часу нагадують сини То-Ма-Кі - пілот Майк та письменник Генрі).

У творі постійно присутній ліричний образ моря. "Море в тебе дійсно шумить скрізь" [2; 60], - так каже про це пілот Майк батькові. Із цим образом пов'язані всі дійові особи. Але в житті кожного з них море грає свою роль. Для матроса Богдана — це природна стихія існування, якою він пишається, хоч іноді іронізує над собою: "У мене перетрушені й пересолені вже всі киш­ки, і, коли таке життя продовжиться, я гадаю піти до лікаря і зробити собі зябра" [2; 62]. Взагалі іронією пе­рейнятий увесь твір - у цьому одна з рис його мо-дерністичності. Для режисера Сева і сценариста То-Ма-Кі море - натхненник їхньої творчості й самовдоско­налення. Біля моря вони "почували себе сильнішими" [2; 49]. Там же, в місті на березі моря, вирішується й доля таємничої, прекрасної танцівниці Тайах. Зрештою, саме з цим романтичним образом пов'язаний сюжет роману: режисер Сев (прототипом якого вважають О. Довженка) знімає фільм про матроса Богдана. Для зйомок будується парус­ник. Але це не бутафорна споруда - його насправді проектує Професор за кресленнями стародавніх китайсь­ких мореплавців і його насправді будують найкращі портові майстри. Після зйомок парусник належатиме курсантам навігаційної школи.

Але в "Майстрі корабля" образ моря має не лише конкретне значення, пов'язане з реальними дійовими особами і діями, а й прихований, узагальнюючий підтекст, уловлений свого часу Маланюком, який писав, що Яновський "відкрив і завоював нам море, море в зна­ченні не географічному чи навіть геополітичному, а в значенні психологічному, як окремий духовний комп­лекс, який був або ослаблений у нас, або й цілком спара­лізований".

Море тут втілює ту далеку мрію, можливо, ірреальну, яку можна відчувати, в стихії якої можна жити, творити, рухатися вперед, долати пере­шкоди, труднощі, мрію, що часом може стати "матері­алізованою" реальністю.

Ще одним образом-символом у романі виступає Місто, що уособ­лює той обітований рідний берег, чиїми тихими вулич­ками часом гуляє штормовий вітер, принесений з моря.

Кожен з героїв розуміє той берег по-своєму. Тайах потребує його як основу свого життя. Для господаря трамбака усвідомлення рідного дому набуває космополітичного характеру. Після трагічної загибелі коханої і свого перебування в монастирі його вітчизною стало море.У Полі розуміння батьківщини пов'язане з коханим-військовополоненим.

Для То-Ма-КІ, як носія авторської ідеї, батьківщина конкретно-історичне поняття. "Моя Республіка" (тобто Україна) — так називає він її в романі. І, певно, це є оте "головне", чому, за авторським задумом, присвячений роман "Майстер корабля".

Досить органічно вплетені в роман нотатки синів То-Ма-Кі, листи його коханої - балерини Тайях, розповіді матроса Богдана й роздуми самого мемуариста. Він поки що щиро вірить - нове життя Республіки будується, як і корабель Міста, за законами збереження в душах краси й добра, внутрішньої свободи людини. Це символізує жіноча фігурка (майстро) на носі корабля - тисячолітній символ-оберіг, що його ретельно під на­глядом Професора витесує з горіхового дерева матрос Богдан - саме вона його поведе далекими морями, буде "оберігати від рифів", "заспокоїть хвилі". Далекі предки вирізьблювали майстро у вигляді вовка, ведмедя чи хитрого лиса. А тут - жіноча фігурка. "Майстром ко­рабля має бути жінка" - так вважають Професор, Бог­дан, Сев, То-Ма-Кі. Чоловічий патріархальний світ — хит­кий, часто змінюваний, агресивний, завойовницький — до цієї думки схиляє автор історіями життя своїх героїв.

Одним з них є матрос Богдан. Уперше він з'являєть­ся, як і годиться в романтичному творі, несподівано, у критичній ситуації: його витягають уночі Сев та То-Ма-Кі зі штормового моря і повертають до життя.

Пізніше, ризикуючи життям, Богдан врятував То-Ма-Кі від несподіваного нападу на нічному березі. Спокійний і поміркований, він водночас завжди готовий на героїчний вчинок, а то й рішучий протест проти посягання на його свободу.

Відтак перед читачем вимальовуються не просто будні з життя й творчості українських кіномайстрів 20-х pp., не лише їхні турботи в зв'язку зі створенням сценарію фільму та будівництвом для цього спеціального корабля, а широкі картини творчого життя людини, за яким стоїть великий узагальнюючий смисл, що все життя на планеті має будуватися з творчим натхненням, з турботою про культуру кожної нації, про завтрашній день людства, і тоді майбутнє перетвориться на казковий край мирної праці й гармонійно розвинених особистостей. В цих словах втілено романтичну ілюзію ще не розчарованої і не розчавле­ної тоталітарним режимом української інтелігенції 20-х рр. Автор створює образ корабля (згадаймо: не бутафорного, а справжнього, за стародавніми креслен­нями), який символічно втілює своєрідну програму ду­ховного відродження українців, їхній власний шлях роз­витку, з опорою на цінності справжні, вивірені часом.

Критика неоднозначно сприйняла твір, адже, з одного боку, роман був, безперечно, цікавий, а з іншого - порушувався основний підхід до "ідейності радянського твору", бо тут був відсутній герой-пролетарій, не оспівувалась краса "щасливої радянської дійсності".

"Роман "Чотири шаблi" (1930), був зустрiнутий тодiшньою критикою як твiр з нацiональною романтикою, iз замилуванням українською старовиною. Це була досить точна оцiнка, в цьому дійсно виявився вплив нацiоналiстичного оточення, але це було не все. Тодiшня критика не в змозi була помiтити i сформулювати бiльш суттєвi "промахи" роману, вони полягали в тому, що автор, показуючи громадянську вiйну в Українi, подав читачевi хаос, нерозбериху, вiдсутнiсть спрямовуючого центру в особi партiї бiльшовикiв. "Я зобов'язаний був зрозумiти, що хаос в подiях громадянської вiйни iснував тiльки в моїй уявi, а подiї, що утверджували завоювання Жовтневої революцiї, проходили пiд залiзним керiвництвом комунiстичної партiї...", - так змушений буде пояснювати автор свої "промахи" пізніше. Насправді ж Юрiй Iванович Яновський так не думав.

Починається роман епіграфом

Пустимо стрілку, як грім по небу;

Пустимось кіньми, як дрібен дощик;

Блиснем шаблями, як сонце в хмарі!

взятим із фольклорної збірки "Нар. Юж.-Рус. Песни" Амвросія Метлинського. Він є своєрідною заявкою пись­менника на поетизацію стихії народної боротьби і символом її високого духовного сенсу, надалі кожен розділ має пісенний зачин, що є водночас авторським синте­зованим тлумаченням дальшої оповіді, обіцянкою пев­ного настрою. Ці пісні-зачини в загальному художньо-філософському спрямуванні роману допомагають емо­ційніше відтворити визвольний пафос віками поневоле­ного народу, показати цей пафос як невід'ємну частину колективної свідомості українців, розкрити широту їхнього духовного світу, приспаного довгою неволею.

Роман розповідає про післяреволюційні події в Україні, коли країна перетворилася на один із найзапекліших плацдармів Громадянської війни. Повсюди формувались бойові загони, щоб захистити революцію. Такі ж загони чи навіть цілу армію взялися створити й четверо друзів - герої роману "Чотири шаблі": Шахай, Остюк, Галат і Марченко. Прикметно, що роман починається змалюванням весіллям ватаж­ка повстанців Шахая, яке символізує початок боротьби, а з нею й нового життя. На весіллі сліпий кобзар співає про козака Швачку і Супруна, який "зібрав військо славне Запорізьке та й пішов він орду бити". Під час вінчання молодих у церкві, яка оздоблена живописом на сюжети з козацького життя, друзі пройнялися духом національної історії, і це надихнуло їх піти шляхом своїх героїчгіих предків, розпочавши історичну битву за свою землю і волю.

"Чотири шаблі" – це твір про українське жадання волі, сага про українську непокірність. Герої "Чотирьох Шабель" – це відроджені в нових умовах лицарі козацького степу, які своїми шаблями виписували героїку нашої історії, здобували ту святу волю і правду, котра триста років текла під землею в нашого північного завойовника. Вiн хотiв увiковiчити в словi визвольний рух рiдного народу i втiлив це прагнення i чотирьох образах - Шахаєвi, Остюку, Галатовi i Марченку. Ось тi, що тримали чотири шаблi Яновського. Їх автор називає в пiсенному зачинi "чотири паростки мiцного дуба" (тобто сини великого народу). Рiзнi вони, але об'єднанi спiльною метою, певною мiрою романтизованi, навiть iдеалiзованi. Автор зумисне ставить їх у такi ситуацiї, в яких максимально виразилась би їхня глибинна суть, вiдвага, геройство, сила. Шахай видається бригадi "надлюдською силою", важко поранений Остюк продовжує героїчно битися i керувати кiннотниками. "Це сидiли на скелi орли", - так буде про них сказано на самому початку роману. Ми ще не бачимо їх у бою, а вже готовi сприймати їх як героїв, яким симпатизує автор.

Роман складається із семи окремих розділів - новел, що також стало новаторством в українській літературі (пізніше традицію роману в новелах продовжить О. Гончар своїм твором "Тронка"). Перші чотири пісні-розділи, що за рукописами і в першодруках мали назви - "Козак Швачка", "Успені-вська операція", "Рейд", "Загибель бригади" передають цілісну, художньо змодельовану картину-гіпотезу всена­родної боротьби українців за своє національне визво­лення. Адже в реальній-дійсності XX ст. не було сильного дієвого об'єднання окремих повстанських загонів, підпо­рядкування стихійного анархічного руху комуністичним ватажкам, що привели б його до переможного завер­шення. Вони характеризується захопленим, радiсним сприйманням життя, боротьби народу за визволення. Ця боротьба показана в дусi кращої романтичної традицiї XIX столiття, яскраво виявленої в "Чорнiй радi" П. Кулiша, в "Гайдамаках" Т. Г. Шевченка.

Піднесений романтичний пафос перших чотирьох частин роману змінюється осмисленням індивідуальної трагічної поразки кожного героя і через неї трагедії всього українського народу в останніх трох розділах ("Мар­шал Остюк", "Ми на золотому ручаї", "Китайська шах­та" (інший варіант "Шахай умер"). У головних героїв причини для оптимiзму зникли пiд тиском реального життя. Річ у тім, що твір писався тоді, коли вже відгриміли бої, а національно-визвольні змагання зазнали поразки. Бага­то колишніх вояків армії УНР емігрували за кордон. А ті, що лишилися, змушені були змиритися із власною до­лею і долею своєї нації. Такою була об'єктивна реальність, і Яновський намагається її проаналізувати й осмисли­ти.

Герої відриваються від націо­нального ґрунту: Остюк працює дипломатом у Парижі, а загублений у часі Марченко (всі вважають його загиб­лим) стає золотошукачем на "золотому ручаї" . Галат і Шахай, як найменш авантюрні, влаш­товуються на роботу в шахту. Але ідеологічної детермі­нованості вони не позбавляються — живуть у двох пло­щинах: у згадках про своє славне і безславне, але все одно героїчно-піднесене минуле і в позбавленому на­повненого екзистенційного сенсу сучасному.

Для цензорів письменник натикав у романі і військових червоних прапорів, і ознак трудового пожовтневого ентузіазму. Боротьба за людську гідність – це провідна думка твору. Жадання волі, українська невпокореність, висока людська гідність – ось ті питання, які намагається розкрити Ю.Яновський. Але на тому етапі історії, який зобразив Ю.Яновський у романі, все це розбивалося об стіну перефарбованих визволителів і письменник змушений був усього лише зафіксувати таку ситуацію в надзвичайно драматичному образі бригантини, яку поглинула невблаганна морська стихія: "Довго ще після того, як бригантина пішла під воду, біліли на поверхні моря обірвані паруси її". Критики з кадебіськими посвідченнями звичайно розгадали неоднозначний смисл тих обірваних парусів (як скаргу старого кобзаря в романі, що "сліпому тяжко, а зрячому нині ще важче") і про всяк випадок на півстоліття запроторили в спецсховище.

Роман "Вершники" Ю. Яновський планував завершвтв до літа 1933, але останню крапку поставив аж навесні 1935. Цей твір, як свідчив Ю.Смолич, Яновський писав якось потай, нікому не признавався, про що саме пише нову книгу. В Україні такої романтичної книги злякалися. Спочатку вийшли "Всадники" російською у перекладі П.Зенкевича, а тоді вже українське видав­ництво, яке відхиляло книгу напередодні, запропонувало письменникові свої послуги. Архівні матеріали свідчать, що автор планував написати другу книгу "Вершників" - "Капітани", але не вийшло.

Які ж особливості героїчної поеми творчо засвоїв і розвинув Юрій Яновський у романі "Вершники"? Передусім: глибокий реалізм. Він високохудожньо опромінений романтичним пафосом. Вражає психологізм, скоряючий ліризм, емоційність і навіть патетичність (“О дев'ятнадцятий рік...”). Отже, перед нами епічна романтика або романтичний епос.

На сторінках роману знову заблистіли шаблі, здибились коні, а брат братові почав знімати голову із них. Чому саме здогадатися не важко, бо це все писалося вже не стільки українським жаданням волі, скільки тиском класової боротьби, більшовицької неволі. Остаточно зійти з дистанції „Вершникам” не дав лише могутній талант Ю.Яновського.

"Вершники" – 8 новел (“Подвійне коло”, “Дитинство”, “Шаланда в морі”, “Батальйон Шведа”, “Лист у вічність”, “Чубенко, командир полку”, “Шлях армій”, “Адаменко”), у кожній з яких розвинуто безліч мотивів, що вихоплені автором з полум’я війни. Композиційна організація "Вершників", розміщення розділів-новел, групування образів-персонажів підпорядковані одному – творенню характерів і – через них – вираженню провідної ідеї.

В кожній новелі образи символізуються. Символічними сприймаються образи братів Половців, які своїми діями спричиняють освячений більшовиками розпад роду людського. Батьки Половців – це символи збереження роду. Символічний – безіменний листоноша, комісар Данило Чабан (прообразом якого був М.Куліш), Швед, представлені автором глибоко психологічними драматичними. Це поеми про боротьбу добра і зла на землі, про красу українського неба і степу, про людську витривалість і жадання свободи.

Перша новела ("Подвiйне коло") є, мабуть, найяскравiшою. Вона розповiдає про трагедiю роду Половцiв. Було у батька п'ятеро синiв. Кожен з них обрав свою дорогу, свою мету, свої iдеали. I всi цi дороги перетнулися в один день в одному мiсцi. Рiд Половцiв опинився на межi зникнення. У кривавому бою сходяться брати.

«Був серпень 1919 року. Загоном добровольчої армії генерала Антона Денікіна командував Половець Андрій. Купу кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри вів Половець Оверко». Так сталося, що у цьому бою перемогу одержав Оверко. Поранений Андрій опинився в полоні у брата. Чи ворухнеться у серцях братів щось живе? Здається, так. Ось Оверко питає в Андрія, що йому згадується. У них спільне життя, спільні спогади, спільні батьки... Хіба цього замало? Андрій нагадує Оверкові батькові слова: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Чи зглянувся брат на брата? Ні. З погордою(відповів брат братові: «Рід - це основа, а найперше - держава, а коли ти на державу важиш, тоді хай рід плаче, тоді брат брата зарубає, он як!» «Нічого,- втішається Оверко,- рід переведеться, держава стоятиме». І вбиває брата, не слухаючи ані його благань, ані його проклять.

А в степу, десь далеко, біля моря стоїть їхній батько і з теплотою згадує синів. Не знає він, що десь серед простору вже лежить неживий син Андрій, а в смертельному двобої зійшлися інші його сини — Оверко та Сашко з Панасом. Махновець Панас зупиняє чотирнадцятирічного Сашка, що хотів був добити пораненого Оверка. То, може, цього разу вбивства не станеться? Оверко нагадує братам слова батька про згоду. Але і в Панаса свої міркування: «...ріду державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархію несем на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття?» «Проклинаю тебе»,— гукнув Оверко, повторяючи слова недавно вбитого ним брата Андрія. Не зглянувся Панас. Єдине, на що спромігся, — обом братам яму викопав. «По обличчю Панаса Половця бігли дощові краплі, збоку здавалося, що він слізно плаче коло готової могили, у всього загону текли дощові сльози, це була страшна річ, щоб отак плакав гірко цілий військовий загін, а дощ на вгавав». То, здавалося, сама природа, сам Бог плакав над тією гіркою могилою, бо не було справжніх сліз у людей.

Аж тут де не взявся загін інтернаціонального полку на чолі з Іваном Половцем. І ролі помінялися знов. Знову перед Іваном стоять полонені братии Панас та Сашко, а Іван їм промовляє, що «скрізь по степах судяться зараз дві правди: правда багатих і правда бідних». Він виголошує славу Радянській владі і Червоній Армії, він вважає, що правда тільки на його боці. «Панас не чекав собі милості, він бачив, як загинули його вояки, що їх він збирав як зерно до зерна, а інші з них стали не його. У нього промайнуло в голові дитинство і дитячі роки на шаланді, і нічні влови, і запах материної одежі, неосяжний простір моря». Згадав тоді Панас батькові слова про згоду, та пізно й марно. Сильніша виявилась «правда» Івана. «От і бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас, і Карл Маркс». Панас проклинає брата і, вихопивши браунінга з—під френча, пускає собі в рот кулю. Так Іван Половець втратив трьох братів. «Одного роду,— сказав(комісар)Герт,— та не одного з тобою класу». Такий категоричний підсумок ніби обрубує усякі роздуми над подіями. А замислитися є над чим. Ю.Яновський емоційно переконливо зображує трагічну суть громадянської війни — розпад родини, розпад нормальних людських стосунків між тими, хто є народом, родиною. Чого варта будь-яка «правда», якщо в основі її лежить право на вбивство заради ідей — ось у чому гуманістична ідея цієї новели. Ціна великих соціалістичних перемог — чи не завелика для нашого народу, для нації?

Дитинство

Емоційно-ідейним ключем наступної новели "Дитинство" є образ степу. Близький товариш Ю.Яновського, Микола Куліш, часто розповідав йому про своє важке дитинство. Це лягло в основу цілого розділу роману "Вершники". В ньому йде мова не про війну, а про дитинство майбутнього комісара, а потім письменника Данила Чабана, з яким читач ще зустрінеться у новелі "Батальойн Шведа". Сааме йому буде доручено врятувати “залізну троянду”—символ безсмертя”.

Після кипіння почуттів, смертельного лютування шабель ("Подвійне коло") - раптово наступає тиша. Прийом контрасту (між розділами) відіграє винятково важливу ідейно-композиційну роль.

Дитинство - це початок усього в людини - і доброго, і злого. Данилка виховував степ, красу якого розумів малий серцем.

«Комусь, не степовикові, не зрозуміло, як живуть люди на голій, порожній рівнині, а малий Данилко виходив крадькома з хати, покинувши сестру, коло якої був за няньку, степ простилався перед ним, як Чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск...»

А ще його виховував прадід, що знав усі степові таємниці. «Він здавався хлопцеві господарем степових звичаїв», знав безліч прикмет про вітер і сонце, трави і квіти, знав і шанував старовинні народні звичаї, без яких світ був би бідним. Очима маленького Данилка ми бачимо багатобарвну землю навесні, майстерно випеченого жайворонка, що його зробила мати на сорок святих і ще багато чого цікавого. Тепліє на душі від тих сторінок. Чи, може, власні спогади навіюють читачеві оті картини дитинства. Поетичний світ малого Данилка вимальований з такою емоційною теплотою, що пригортаєшся серцем до героя і віриш кожному слову. Сім'я була небагата, навіть поїсти не завжди було що, тож хлопчик молився зі справжнім натхненням під час посту «тією улюбленою молитвою, якої його навчив прадід Данило: «Дай мені, Боже, картоплі, киселю й розум добрий». Може, у цій жартівливій молитві була саме та народна мудрість, що формує мораль. Добрий розум мати, любити свою землю, поважати своїх батьків, свій народ, його віру і звичаї — ось і є та наука, якої зазнав у дитинстві Данилко. Це те, що робить людину людиною — частиною свого народу. Це і є застава вічного життя на землі.

Цей розділ - один з найпоетичніших у книзі. Він вражає своїм філософським, психологічним та художнім змістом. Побудований на фольклорних джерелах, він є своєрідною енциклопедією звичаїв, повір'їв, пісень.

Третя новела - "Шаланда в морі" – композиційно пов'язана з першою ("Подвійне коло"). Майстерно використовуючи прийом "ущільненого часу", Яновський малює образ старого Половця і підпільника Чубенка. Гранична психологічна напруженість часу передається через сприйняття Половчихи. Вона стоїть на чолі роду, її образ асоціюється то з образом скелі, то з образом спового вітру-трамонтану.

Насувався шторм. А на березі стояла стара Половчиха, «одежа на ній віялась, мов на кам'яній, вона була висока та сувора, яку пісні». Вона вирядила у море свого чоловіка Мусія і тепер виглядала його, а серце її калатало так, що ладне було вискочити з грудей. Море зажерливо ревло, схопивши її чоловіка, і вона подумки благала: «Ой, подми, вітре - трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, і хоч би з мене дерево стало, то я б усіма вітами над морем махала й листям би шуміла».

Здавалось, цілі віки минули, віки чекання, поки з'явилася шаланда в морі, що ледве виднілася серед хвиль. Часом вона надовго ховалася за водяними горбами, потім з'являлася і знову впірнала, мов у безодню. Шаланда боролася з морем. У ній був Мусій Половець з якимсь чоловіком. Вони з усіх сил добивалися до берега, на якому зібралася вся артіль, з селища прибігли діти. Вони переживали, та нічим не могли допомогти у таку негоду. І от нарешті шаланда наблизилася, і Половчиха побачила, як зламалося весло, як шаланду перекинуло хвилею і на поверхні показалася лише одна голова. Шаланда блукала догори кілем, а хтось плив наввимашки до берега крижаним морем. Йому на допомогу кинулися рибалки. І от на берег нарешті вилізли стомлені люди і серед них — чужа людина, що була на шаланді разом із Мусієм. Половчиха впізнала Чубенка. І всі пішли від моря. Лише стара Половчиха залишилася стояти на березі. Душа її скам'яніла. Там загинув її чоловік. Думки її поринули у ті далекі щасливі роки, коли вони побралися, коли народилися їхні сини. Сини. Кожен з них був їй рідним і згадувався чимось своїм. Кожний був їй дорогим. Давно нічого про них не чула Половчиха. «Тільки Іван працює на заводі і робить революцію...» А інші? Що сталося з ними, чи живі вони?

Самотньо стояла жінка наодинці зі своїми думами. Та ось їй здалося, що шаланда ніби наблизилась до берега. Жінка подумала, що треба б почекати, може, шаланду приб'є до берега, то треба витягти її. Без неї риби не наловиш. Вона спустилася до моря, по коліна зайшла у воду і тільки тоді побачила за шаландою якесь чорне лахміття. «Ну що ж,— подумала вона,— буде хоч над чим потужити». Не кожній дружині рибалки випадало таке. Гинули чоловіки у морі. Та нараз вона почула голос, стомлений голос її чоловіка...

Мусій розповів їй, як хотів врятувати шаланду, тому й сховався під кілем, щоб Чубенко сам плив до берега. А той усе пірнав та гукав, а потім і справді поплив до берега. Вони удвох з дружиною витягли під крижаним вітром шаланду, як робили усе життя — удвох. Берег був порожній. «І подружжя Половців пішло до домівки. Вони йшли, преніжно обнявшись, їм у вічі дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено і дружно, як ходили ціле життя». Хай там хто що говорить про «дві правди», у них вона одна на двох, бо вони - родина.

Четверта новела - "Батальйон Шведа" композиційно пов'язана з розділом "Дитинство". Розповідь про Данилкове дитинство служить їй своєрідною експозицією. Колишній чабанчук тепер "товариш Данило" – червоний комісар. Він веде батальйон босих олешківських морячків, з яких потроху та помалу виростає військова одиниця. Попереду оркестр, а перед оркестром сам товариш Швед — олешківський морячок, що «як і кожний моряк, мріє про кінноту і потроху вростає в цей красивий жанр військової професії». Описуючи парадний марш цих вояків, автор, немов той Боян, не втримується від пафосу.

«О дев'ятнадцятий рік поразок і перемог, кривавий рік історичних баталій і нелюдських битв, критичний по силі, незламний по волі, затяжний і ніжний, наріжний і вузловий, безсонний дев'ятнадцятий рік!». Утому році, як і у всій війні, поєдналися надто різні почуття і дії, слова, мрії, наміри. Ось марширують босі вояки, а з Олешок починають бомбардувати Херсон шестидюймовими гарматами. Снаряд виє і вибухає коло плацу, матроси падають, а капельдудка, не розгубившись, грає польку-кокетку, і оркестр за роботою забуває про страх. На трибуні старий політкаторжанин — «вибухи снарядів здаються йому салютами волі і життю».

Як описати усю оцю мішанину? Автор то піднімається до високого мовного стилю старовинних героїчних літописів, то відверто іронізує, розмірковуючи про низькі землі бажання вояків: «Олешківці йдуть, терплячи польку й гарматний обстріл, думають про солодкий дим кухні, про шеврові чоботи білого офіцерства, про шаблю товариша Шведа й про інші бойові речі».

Та хіба й могло бути по-іншому! Той матроський загін виявився зовсім не матроським, «...вони зовсім не матроси, а миколаївські найманці, які не звикли воювати гарматами, їх завербовано за матроське вбрання... Це були офіцери з білим духом і найняті ватажки нальотчиків, спеціалісти мокрої і сухої справи, матроський цей загін мав зрадити при слушній нагоді».

Почався обстріл, а єдина гарнізонна шестидюймовка відповідала. З болем дивився Данило у бінокль на Олешки, адже стріляли по своїх.«...там горіли від снарядів будинки, матері бігали по вулицях з дітьми на руках, матері поранені, діти закривавлені, він бачив рученята, підняті до неба, звідки летять невловимі вибухи, бачив багато такого, чого ні в який бінокль не видко».

Ю. Яновський ніби безсторонній оповідач. Він розповідає, як Швед зібрав усіх у нічну експедицію, як метушилися усі коло шаланд і пароплавчиків, готуючись до бою. Яким контрастом звучить одразу після цього опис природи! «Вечір був прекрасної прозорості й липневої щедрості, у червні мели плідні дощі, і хоч хлібові це мало допомогло, проте трави та бур'яни розрослися без міри, гримів підземними водами дев'ятнадцятий рік. Вечори падали на Дніпро з усієї сили, вечори фіалкові, вечори смоляні...».

В такі вечори люди мусять думати про кохання, про своє життя, а не виношувати плани битв. Про це роздумує товариш Данило. Усе це народжувало у ньому біль. І це природно. Подробиці бою випадають так, ніби автор змушений відволікатися на ці описи, коли над ним високе оксамитове небо, повне зір. Уся ця новела ніби побудована як постійний діалог людей з протилежною точкою зору. Один вбачає романтику революції у кривавих боях дев'ятнадцятого року і захоплюється його подіями. Другий охоплений думами про вічність і загадковість життя, про велич людського серця. Так думав і Данило, що йшов після бою до свого дому, ще не знаючи, що снаряд влучив якраз у його хату. Єдине, що в нього зосталося,— це немовля. Яке життя чекає цю маленьку людину у такому неспокійному, суворому і немилосердному віці? Хтозна. Та життя є життя, і тим воно вже прекрасне. А доля в кожного своя.

Наступна новела "Лист у вічність"  розповідає про один з епізодів громадянської війни, коли готувалося більшовицьке повстання проти німців і гетьманців. Була саме клечальна субота. «Бездонний день клечальної суботи горів і голубів над селом, з лісу везли на возах клен-дерево, ліщину, дубове галуззя, терен, зелену траву, хати чепурили до клечальної неділі, подвір'я пахло в'ялою травою, прекрасне село стало ще милішим, воно прибралося в зело, заквітчалося клечанням, хати білі й суворі, двори увігнуті, чисті й затишні, і синюще неволилося й лилося».

На фоні цього дивного спокою і краси розгортаються події життя людського. У селі німці шукають якогось листоношу, який знає, коли почнеться повстання і де захована зброя. У завзятих пошуках їм несподівано допомагають якісь два чоловічки. Вони розповідають, як ховаються в плавнях, і пропонують саме там пошукати листоношу, який, мабуть, лежить під водою, дихаючи крізь очеретину. Його справді знайшли під колодою серед тих озерець. Він виглядав жахливо: «босі ноги, руки й обличчя - все чорним - чорно від безлічі п'явок, і коли листоношу роздягли — на ньому не було живого місця, і п'явки купами поприсмоктувались до тіла».

Врятували його зовсім не тому, що пожаліли. Від нього чекали відомостей про день і час повстання та про заховану зброю. Але незабаром зрозуміли, що він не скаже так нічого, і почали бити. «Він не мав права на смерть, він мусив нести своє закривавлене тіло крізь потік часу до ночі, прийняти всі муки, крім смертної, важко було боротися на самоті і не сміти вмерти». І листоноша повів показувати заховану зброю, щоб зберегти для себе час. Серед миру і затишку клечальної суботи людство воює. Непримиренно й завзято. Брат іде на брата, свій на свого, бо у вогні громадянської війни так і буває. Тому і вважає Ю. Яновський, що громадянська війна - найстрашніша трагедія.

А листоноша справді дожив до вечора, витримавши усі тортури. Увечері нарешті показав справжнє місце схову зброї, але вона не дісталася німцям та гетьманцям — її захопили повстанці. Листоношу розстріляли. Новела закінчується, як закінчуються усі трагедії на світі: скорботна матір схилилася над загиблим сином. «Коло листоноші сиділа зігнута Василиха, не зводячи очей з мертвого. Чубенко зняв шапку й поцілував Василиху в руку. Лист у вічність пішов разом із життям, як світло від давно згаслої одинокої зорі». Що сказати їй? Чим можна виправдати вбивство? А війна — то і є вбивство. Про це говорить письменнику кожній новелі.

Навіть остання новела "Адаменко", в якій учорашні герої варять "перші тони революційної сталі", не сприймається як чужорідне тіло роману: в ній ідея побудови нового світу, за який боролися зображені автором не лише більшовики, а й війська ЦР, Загони Нестора Махна, Врангеля і Денікіна постає як закономірне й художньо влаштоване продовження розвитку революції. Лише згодом час покаже, яким деформованим у диктатур них умовах більшовизму буде те продовження. У романi немає справжнього переможця. Твiр сприймається як розповiдь про трагедiю роду, матерi, України. Трагедiю, що розiгралася в роки громадянської вiйни, а потiм ще довго вiдлунювала голодом, смертями, репресiями.