Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко)

(1889-1956)

Павло Михайлович Губенко народився 13 (1 - за старим стилем) ли­стопада 1889 року на хуторі Чечва поблизу містечка Груні Зіньківського повіту на Полтавщині (тепер це Охтирський район Сумської області), був другою дитиною. Сім'я Губенків була навіть на ті часи величенькою: 17 дітей, двічі народжувалися близнята. Пізніше у фейлетоні „Моя автобіографія” письменник напише: „ ... Батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молотитися милосердному... З’явився я на світ другим. Поперед мене був первак, старший брат, що попередив мене років на півтора”. Тим „перваком” був брат Василь, він народився 12 березня 1888 року. Пізніше теж став письменником, друкувався під псев­донімом Василь Чечв'янський і був репресований радянською владою. Його заарештували 2 листопада 1936 року і звинуватили в причетності до „української контреволюційної націоналістичної фашистсько-терористичної організації”. Розстріляли 15 липня 1937 року, місце поховання невідоме. Батько майбутнього гумориста, син шевця із Лебедина, працював прикажчиком у маєтку панів Рот. Жили бідно, але весело й дружно, допомагали одне одному. Михайло Кіндратович, який мав чудовий баритон, прекрасно співав і був великим життєлюбом, мріяв дати освіту всім своїм дітям, та не судилося їх навіть довести до зрілого віку через ранню смерть у 1909 році. Наймолодший з братів - Костик - залишився без батька річною дитиною, а через кілька літ померла й ненька, так що виховували малого старші, зокрема й Павло. І мати, Параска Олександрівна Балат, і батько знали грамоту, тонко вміли користуватися засобами сміху. У своїх спогадах "Про брата" Кость Губенко писав: "Мати знала багато народних приказок і висловів щедро пере­сипала ними свою мову, навіть у найтяжчому горі гумор не залишав її. Траплялось, що мати плакала, а коли ми, діти, запитували, чого вона пла­че, відповідала: "За вашим батьком, бо я ж з ним прожила, як у карти про­грала".

У 1895 році Павлика віддали до місцевої початкової школи. Пізніше майбутній гумо­рист навчався у Зіньківській двокласній школі в одному класі з Миколою Зеровим, а тому жартома називав причиною їх майбутніх життєвих розходжень різні географічні точки: "Він - на Рим, я - на Шенгеріївку", тобто Зеров орієнтувався на вселюдське, класичне, Вишня - на власне, національне.

Закінчивши в 1903 році двокласну школуі, хлопчина отримав свідоцт­во, що давало право зайняти посаду поштово-телеграфного чиновника. Але ж який чиновник з тринадцятирічної дитини? Павло заявив батькам, що дуже хоче стати учителем, навіть просив, щоб його віддали до Глухівського вчительського інституту, але сім'я зовсім не мала коштів, тому прийшлося вибирати той заклад, де не треба було платити. Батько був відставним солдатом-унтером, адже довго перебував на службі в російській армії, тому його діти мали певні пільги, тож мати повезла Пав­ла до Києва у військово-фельдшерську школу,

Учні у військово-фельдшерському училищі утримувалися за державний кошт, але після закінчення мали відпрацювати певний термін у військовому гос­піталі. Після закінчення у 1909 році військово-фельдшерської школи аж до 1917 року Губенко працював фельдшером у армії (168-й піхотний полк) та у хірургічному відділенні лікарні Південно-Західної залізниці у Києві. Разом з друзями він часто відвідував театр, чимало читав, цікавився мистецтвом. Духовне в майбут­нього письменника переважало над матеріальним, про що він і писав: "По­вірте мені, що у нас, у мене і в моїх тодішніх товаришів, частенько трапля­лося так, що нам увечері не було чого їсти. І от коли нам потрапляло до рук 20 копійок, одразу дилема: чи ковбаси купити, чи квиток у театр Садовського? Перевагу завжди мав театр". Всі вважали Павла талановитим медиком і пророчили йому велике майбутнє на цьому поприщі. Колишній колега май­бутнього письменника, професор медицини М. Коломійченко залишив спо­гади про те, як одного разу в лікарню привезли шістнадцятирічного юнака з глибоким пораненням шиї і сильною кровотечею. Дорога була кожна хви­лина, а хірург у лікарні на той час виявився відсутнім. Тоді за операцію взявся фельдшер Павло Губенко й врятував людське життя.

Та сам Губенко мріяв про літературу. Він склав екстерном іспити при Київській приватній гімназії Стельмашенка, отримав атестат зрілості й поступив у 1917 році до Київського університету на історико-філологічний факультет. Студентське життя й українська революція втягли юнака у шалений вир подій: "...Завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради в Університет, а з Університету - у Центральну Раду. Тоді до Святої Софії, а з Софії до "Просвіти", а з "Просвіти" на мітинг, з мітингу на збори, з зборів у Центральну Раду, з Центральної Ради на з'їзд, із з'їзду на конференцію, з конференції в Центральну Раду. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і у війську бути, і в парламенті бути, і в Уні­верситеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають, там і я! Де говорять, там і я! Де засідають - там і я! Державний муж - одне слово".

Через такий крутіж прийшлося залишити науку, майбутній письменник переходить на роботу в санітарну управу Міністерства шляхів УНР, доля заведе його аж у Кам'янець-Подільський. Захворіє на тиф, ліками був гумор. Саме тут у газеті "Народна воля" 2 листопада 1919 року було опубліковано, як вважалося до недавна, перший сатиричний твір - "Демократичні реформи Денікіна (Матеріалом для конституції бути не може)". Автор підписався псевдонімом - П.Грунський:

„Поділити землю між селянами - справа не маленька. Треба все передбачити, зважити, обгрунтувати, приди­витися до місцевих особливостей, грунту, вдачі населення і т. ін., і т. ін. І земельні комітети, і земельні управи, і селянські з'їз­ди, інструктори, пояснення, циркуляри... Департамент земельної реформи, з комісіями, фахівця­ми... Взагалі - велика справа .Це у нас! У Денікіна справа далеко простіша! Приїжджає до села загін. - Зібрати сход! Зібрали. - Хто хоче землі,- вперед! Дехто виходить. Більшість землі не хотять - не вору­шаться! Але (отут-то виявляється знання селянської думки) ко­мандир загону наперед знає, хто землі хоче. Має такий список... І все безземельні або малоземельні. Викликає. Виходять. Ділять... Одному двадцять п'ять, другому п'ятдесят, а іншому й до ста буває. Буває іноді, що шомпол ламається, тоді беруть новий... Хто більше добивався, тому більше й дають... Залежить також і від поміщика. Чим поміщик значніший, багатший - більше дають. Бідніший - менше. Усе як слід! Це - земельна реформа. А свобода... Чи є де-небудь ще така, наприклад, свобода, як у Шульгіна? Нігде не найдете! Запевняю вас, що нігде в світі не дозволять розпустити так „свободно” свою совість, як розпустив її Шульгін. Чи ви гадаєте, що де-небудь є така „свобода” слова, як у „Києвлянина” або „Київської Дуньки”? А свобода „зібрань” яка! Ви тільки почитайте, як „збирають” з київського насе­лення „самообложеніє” на користь Добрармії. „Зібрання” поголовні! Ні, таки що не кажіть, а видно людей з державним до­свідом...”

В фейлетоні автор висловив свої погляди на „демократію” білогвардійців. Подав письменник і свою оцінку екстремістського минулого муравйовських червоногвардійців, які підступно вдарили в спину УНР, встановили в Києві кривавий терор в сатиричному творі „Казка „про красногвардейця”. Озброєні до зубів червоні вояки, нерідко п’яні, зі специфічною лайкою після кожного слова, роз’їжджали по місту на авто з плакатами „Смерть украинцам”. Погромництво, вандалізм більшовицьких окупантів гротескно втілено в образі Дурасика, якого рекомендує в червоногвардійці сам вождь світового пролетаріату. Твір було надруковано в першому номері часопису „Реп’яхи” за 1918 рік за підписом П.Михайлович. Аналіз стилістичних особливостей, ідейної спрямованості твору та оцінка тогочасних ідейно-політичних переконань письменника дають підстави вважати, що цей псевдонім належить саме П.М.Губенку.

КАЗКА

(ПРО КРАСНОГВАРДЕЙЦЯ)

У одного чоловіка було три сини: два розумних, а третій - большевик, якого звали Дурасиком. От росте, та й росте Дурасик, уже й 20 років минуло, й розуму не набирається. - І що нам робити з Дурасиком, - питається чоловік жінки, - прогнать - шкода, годувать не вигода, а держать дома - нема ніякої рації. - Оддаймо його в найми, - каже жінка, - може, там порозумнішає. Взяв чоловік Дурасика за руку і повів до поліції. Вийшов пристав, глянув і помислив: одоробало нічого, чудовим городовим буде.

— Грамотний? — питається.

— Так точно... нєт! — гаркнув Дурасик.

— Ну, ладно, аби комплексія бегемотська.

Стоїть Дурасик з шаблюкою на вулиці і длубається в носі.

— Ти что дєлаєш - обязаності знаєш? — питається пристав.

— Так точно... нєт!

— Дурак! Вон!!.

І подумав Дурасик: тяжелой режім, а доходів ніяких, окрім папірос та зельтерської води з сиропом да без... Брошу, потому подчінєнія не виношу, — сказав Дурасик і пішов до заїзжого дому, де найнявся сторожем. Прослужив з тиждень і кинув.

— Не могу перен'їсті буржуазного режіму перпендикулярного моєму карактеру. Тинявсь, тинявсь і приблудився до погромщиків. Дав йому началь­ник погромщиків резину та макогона і потилишник для «поощренія» і послав во імя самодержавія і православія бити інородців.

— Хорошая тут служба, — казав Дурасик, — только работи много: всьо бєй да бєй, а одпочівку нікакого... Брошу! Кинув і пішов. Іде та йде, аж зустрічає хурчака. Вийняв Дурасик з халяви колодія, провів ним по горлянці візника, потрусив кишені, скинув з воза, сів і поїхав. Догнали люди, одвезли в суд, а суд заслав Дурасика на каторгу. Сидить та й сидить там Дурасик рік, три, чотири, аж гульк - революція.

Повернувся Дурасик ученим-переученим: і як коні красти, як замки без ключика одмикати, як в чужу комору, крамницю залізти, щоб не побачили — все він знає.

Ходить Дурасик по росхристаній мачусі-Росії і шукає посади. Прийшов до народнього комісара Леніна і каже:

— Я человєк учоний по всим степеням: могу бить в поліції, погромщіках ілі в іних подобних високіх званіях, ілі нащот кровопус-канія і соцілізації чужіх карманов і жизней...

— Ви замєчательний общественний дєятель, - сказав Лєнін, - в духе современной соціальной революції; но, к сожалєнію, все еті должності замєнєни одной високой должностью — красногвардєйской, какую вам і рекомендую. Желаєте?

— Только енту, — сказав Дурасик і облобизав Лєніна.

І став Дурасик красногвардейцем.

У фейлетоні „Нещасне кохання” за 23 грудня 1919 року письменник теж у казковому плані показує багатовіковічне гноблення українського народу Російською імперією продовжують цю політику щодо України, уособленої в образі Марусі, новітні більшовицькі вожді: „А Марусю, Марусю повновидну, карооку по черзі катують: - То Льова з Володею. – То єго Високопревосходительство „Сверхдоблестний”. Герой Антон. Плаче Маруся”.

Сам Павло Михайлович працював у ці часи в газеті "Трудова громада", друкував фейлетони, гумо­рески, виступав серед селян. За таку активну патріотичну участь у 1920 році чекісти заарештували Павла Михайловича, який повернувся до Києва, як особливо важливого контрреволюціонера". Переважно після арешту тоді негайно розстрілювали, але Губенкові повезло: його справу відправили на дорослідування у Харків, а там Павла порятував Василь Еллан-Блакитний, і майбутній Остап Вишня вийшов на волю у квітні 1921 року. У одній з авто­біографічних усмішок автор про це писав з гумором: „Під'їхала платформа, мене й посадили. Потім випустили, але я вже з "платформи" не злазив. Нема дурних”.

В.Еллан-Блакитний потурбувався і про працевлаштування: Павлу Михайловичу запропонували посаду перекладача у газеті "Вісті ВУЦВК". Одночасно Губенко за сумісництвом співпрацював з "Селянською правдою" і "Червоним перцем", навіть редагував два перші номери цього журналу.

17 листопада 1921 року Павло Михайлович одружився з Оленою Смирновою через три роки в подружжя народився син В'ячеслав, але в 1925 році шлюб розпався. В цей час письменник багато уваги приділяє театру. Він часто приходив до франківців і під час репетицій пропонував їм цілі комічні мізансцени, своєрідні інтермедії, які оживляли твір. Гнат Юра навіть щиро дивувався: "І в голову б не прийшло... Витримуючи важколезну ношу всіляких справ, щодня друкуючи фейлето­ни, Остап Вишня знайде час і для бездоганного виконання обов'язків завлі­та, театру їм франка". З театром було пов'язане життя другої дружини Остапа Вишні - Варвари Маслюченко і його наймолодшого брата - Костя Губенка.

22 липня 1921 року побачила світ усмішка "Чудака, їй-Богу!", підпи­сана псевдонімом Остап Вишня. Коли пізніше письменника запитували, чому він підібрав собі такий "фруктовий" псевдонім, він з доброзичливим гумором пояснював, що вишня одночасно й солодка, й кисла - таким по­винен бути й справжній сміх: і приємним, і трохи наганяти оскому, щоб більше чинити зла не хотілось, а до того ж кожна вишенька має кісточку, якою, затиснувши в пучках, можна дошкульно поцілити кривдникові або нечестивцеві у лоб, щоб знав, що надалі буде покараний.

В 20-ті роки твори Остапа Вишні стають особливо популярними. Публіка надзвичайно любила твори гумориста, без Остапа Вишні не обходився жоден вечір у тогочасній столиці України - Харкові. Сучасники залишили такі свідчення: "Популярність Остапа Вишні на сьогодні досяг­ла ні з чим незрівнянних розмірів: загальний тираж його творів уже сяг­нув семизначного числа, вже виліплено бюста письменника; коли десь виступає з промовою або з читанням своїх творів наш автор – аудиторія починає реготатися, ледве встигнувши зачути його прізвище; нарешті, як вінець усьому, серед "народу" зафіксовано чимало легенд, що їх героєм є розглядуваний письменник". В цей час виходять такі його збірки:

• „Діли небесні” (1923).

• „Кому веселе, а кому й сумне”.

• „Реп’яшки”.

• „Вишневі усмішки (сільські)” (1924).

• „Вишневі усмішки Кримські” (1925).

• „Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився”.

• „Лицем до села” (1926).

• „Вишневі усмішки кооперативні” (1927).

• „Ну й народ”.

• „Вишневі усмішки закордонні” (1930).

Сам Остап Вишня, ділячись власними письменницькими секретами, наголошував на своєму вмінні спостерігати й запам'ятовувати: "І прислухався... і в трамваях, і на базарах... і по поїздах, - чому сміються, чого так весело?.. І записував". Так, цикл "Сільські усмішки" появилися після поїздки у 1923 році в село Пасіки на Харківщині, а "Кримські усмішки" - внаслідок вражень під час відпочинку в Нижньому Сімеїзі у травні-червні 1924.

У 1928 році були видані "Усмішки" Остапа Вишні в чотирьох томах, а в 1930 році їх ще раз перевидали. Появилися також перші переклади творів Остапа Вишні російською, білоруською, єврейською мовами.

Павло Михайлович офіційно не входив у жодне літературне угруповання (але з експериментальною театральною студією "Гарту" був тісно пов'язаний), він товаришував з Миколою Хви­льовим і Миколою Кулішем. Закономірно те, що через друж­бу з лідером Хвильовим Остап Вишня одним з перших потрапив під реп­ресивний прес. Більше того, під час похорону лідера "ВАПЛІТЕ" Вишня гірко ридав і кричав: "На кого ж ти нас, Григоровичу, покинув? Що вони з тобою зробили?" Звичайно, такі звинувачення не пройшли повз вуха сексотів, відразу ж було донесено, куди треба.

Першим громом з ясного неба слід вважати публікацію статті О.Полторацького "Що таке Остап Вишня" на сторінках "Нової генерації". Кри­тик шельмував письменника за те, що його творчість "має войовничий антикультурницький характер", що Остап Вишня підхихикує над радянсь­кою владою і "знущається над соціалізмом". Гуморист прекрасно усвідомлював, що пастка закривається, а дичи­ною в цьому вседержавному полюванні є насамперед інтелігенція. Він знав, що ризикує, заступаючись за вже запідозрених у неіснуючих гріхах друзів, та не міг кривити душею. Коли у 1931 ропі був заарештований Максим Рильський, з яким Вишня дружив і навіть по-приятельськи називав його Черешнею, гуморист, не боячись накликати на власну голову круків і во­ронів з НКВД, приїхав з Харкова до Києва на допомогу родині поета, а коли Рильського звільнили, - забрав його до себе на кілька тижнів у гості. На подібний вчинок у ті часи мало хто з відомих діячів зважився б.

Ордер на арешт Остапа Вишні було підписано ще 4 грудня, а заарештували його 26 грудня 1933 року, звинувативши у контрреволюційній діяльності: письменникові інкримінували замах на секретаря ЦК КП(б)У П.П.Постишева під час жовтневої демонстрації.

Під слідством Остап Вишня перебував до 4 квітня. Спочатку пробу­вав перевести халепу, яка з ним трапилася, у жарт. Коли гумористові ста­ралися приписати участь у військовій контрреволюційній організації, він висунув свою "версію" злочину: мовляв, доцільніше написати, що його завербувала німецька розвідка, коли лікувався у санаторії поблизу Берліна в 1928 році. Слідчий Бордон дуже обурився, що в'язень пробує міняти сценарій і наказав його катувати. Та навіть у найтрагічніші моменти життя Остап Вишня не втрачав гумору й під час наступного допиту засобами сміху підкреслював свою невинність:

" - Павле Михайловичу, вам було доручення вбити Постишева?

- Звідки ви це взяли?

- Павле Михайловичу, ГГПУ і партія знають це! Ми точно знаємо, який був ваш план: ви повинні були прийти до будинку ЦК з делегацією пись­менників на аудієнцію до Постишева і під час розмови мали витягти з ки­шені наган і застрелити Постишева.

- Ні, громадянин слідчий, я цього не хочу!

- Що значить: не хочу?

- А тому не хочу, бо ви сьогодні доручаєте мені вбити Постишева, а завтра, чого доброго, пришиєте мені знеславлення Клари Цеткін (в деяких джерелах Рози Люксембург). Ні, вже дошукуйтесь чого іншого. Я людина сімейна.

- Так хто збирався вчинити замах на товариша Постишева? Я чи ви?

- Не знаю, як ви, а я не збирався. Мало того, я глибоко шаную Павла Петровича...

- Брехня!

- Хай вам буде легше: я не шанував і не шаную Павла Петровича По­стишева.

- Так би й зразу.

- Може, все-таки не звинувачуйте мене у тому, у що ніхто не по­вірять? Атентант на Постишева... І хто? Остап Вишня. Нас же з вами кури засміють..."

Та переконати слідчого було марно, він нав'язував свою думку як єдино

можливу:

" - Ви хотіли вчинити замах на товариша Постишева в приміщенні...

- Не так було.

-А як?

- Я предпочитаю убивати вождєй на свєжєм воздухє!"

Але до кінця витримати допит було дуже важко: Павла Михайловича жорстоко били і на якомусь етапі вій зізнався у всьому, чого від нього ви­магали. Вишню присудили до найвищої міри покарання - розстрілу (у вироці від 23.02.1934 року значилося: "Застосувати до нього вищу міру соціального захисту - розстріл"), але потім замінили його десятирічним ув'язненням. Ім'я письменника було піддане анафемі, його твори вилучено з бібліотек. Відбував свою каторгу Остап Вишня у Чиб'ю Ухто-Печорського табору. Витримати нелюдські випробування чоловікові допомогла вірна дружина - Варвара Олек­сіївна Маслюченко. З сином Павла Михайловича від першої дружини В'ячеком, якого вони забрали після її смерті і маленькою власною дитиною Марією Варвара вирішила їхати на Північ, адже у рідному краю від сім'ї "ворога народу" відцуралися май­же всі знайомі й рідні. Правда, хлопчика Варвара таки залишила в Україні, на чому наполягла мати. Сім'я поселилася у Архангельську, Варвара підроб­ляла, посилала Остапові Вишні пакунки з теплим одягом і харчами. Тут мало не померла маленька Мура (Марія). Варварі Олексіївні вдалося навіть провідати Остапа Вишню. Вишня старався в листах підтримувати дружину гумором: "Тільки ти не смій без мене там заміж виходити, а то що ж я тоді буду робити? Мені тоді й плакати не буде за ким... Бережи себе і своє здоров'я, а то ти там так переведешся, що потім я не зможу тебе й обняти, бо буде тільки "воздушное пространство".

Спочатку свою каторгу Остап Вишня відбував в Ухтпечтаборі, потім його відправили на копальню Еджит-Кирта в "Печорське відділсния", а через дея­кий час - знову повернули в Ухтпечтабір. На засланні письменник деякий час працював у газеті "Северный горняк". У концтаборі прийшлося також освоїти фах економіста, підсобного робітника, плановика. А працювати доводилося й за спеціальністю - фель­дшером. У 1934 році в'язні сподівалися на амні­стію (табір святкував похмуре п'ятиріччя), але радянська влада не милува­ла тих, хто не був кримінальним злочинцем.

Йшов 1937 рік, розстрілювали "зайвих" в'язнів, роблячи місце для нових. За спе­ціальним розпорядження Остапа Вишню мали перевести до Кожви на за­гальні роботи. До місця призначення в'язень повинен був добиратися сам, що означало посилати його на вірну загибель. Але тюремні друзі, зокрема актор Й Гірняк, добре спорядили Вишию в далеку й небезпечну дорогу до іншого концтабору. Вишні прийшлося пішки пройти 800 кілометрів. Вдру­ге під час переходу з концтабору в концтабір письменник захворів на кру­позне запалення легень, і його покинули в непритомному стані на якійсь таборовій цегельні, думаючи , що він помре сам. Очевидно, це й врятувало гумориста, бо тих, хто з ним проходив етап, розстріляли по прибутті на місце призначення. Взагалі, на засланні він мав шанс загинути або втекти кілька разів. Коли після пневонії Вишня добрів до табору, новий комендант, бо все попереднє табірне начальство розстріляли, не хотів прийняти "зека", або як їх тоді називали „Захарів Кузьмичів”, бо його вже "списали", вва­жаючи мертвим. Вдруге конвоїр упав на півдорозі від гострого апендициту, і фельдшер Губенко та ще один в'язень дотягли його та гвинтівку до табору. „І це вороги народу?”, - мовив собі комендант і відправив обох на легшу роботу.

Не раз і не два, коли луна­ла команда збиратися з речами на етап, ув'язненим здавалося, що їх уже ведуть на розстріл, адже таке тут відбувалося дуже часто. Похмурого осіннього дня 1943 року Вишні наказали зібрати усі свої речі. Він мовчки обнявся з товаришами, які вважали, що побратима везуть на смерть. Але виявилося, що дружина попросила Миколу Бажана, Олександра Довженка Максима Рильського поговорити з М.Хрущовим, щоб той натякнув Сталіну, що Вишню треба випустити, бо він уже помирає. Гу­мориста привезли в Москву, ще деякий час протримали у Бутирській тюрмі, а тоді вивели за ворота й дозволили йти. куди хоче. Отже, із десятирічного заслання, яке, гірко жартуючи, звільнений називав "своєю десятирічкою", Остап Вишня повернувся у грудні 1943 року. За іронією долі, він не добу» усього три дні свого терміну. Існує легенда, що спочатку шукали і не знайшли Остапа Вишню, а він по документах проходив як Павло Михайлович Губенко і тільки пізніше у цьому розібрались.

У своїх спогадах Ю.Смолич залишив цікаві свідчення про цей період життя Остапа Вишні. Він запитав у нього, чи не писав той під час заслання?:

" - Ні, не писав.

- А писатимете?

Павло Михайлович довго мовчав - так довго, що я вже почав катува­тися, що своїм дурним, нетактовним запитанням тяжко вразив його. Та Вишня таки відповів:

- Хіба я тепер зумію?

Це було сказано так гірко, що серце розривалося навпіл".

Але останні літературознавчі пошуки свідчать, що Вишня все-таки залишив по собі табірні твори. Насамперед це стосується і вміщеної у щоденнику казки, написаної у формі листа дітей до своєї матері, яку три­мають у ГУЛАЗі і „Табірного щоденника: 1934-1935 рр.” з Чиб’ю.

Першим твором після ув'язнення стала "Зенітка", написана спонтанно, серед ночі, й надрукована 26 лютого 1944 року в газеті "Радянська Україна". У 1945 році виходить зб. „Самостійна дирка” – голос гумориста з могили. Як на лихо „буржуазні націоналісти” повстанці привітали воскресіння Остапа Вишні та подякували йому, що він перший у радянській пресі проінформував світ, що УПА ще й досі живе і бореться. Виходять такі його збірки:

1947 р. – книжки усмішок „Зенітка”.

1949 р. – „Весна - красна”.

1950 р. – „Вишневі усмішки”.

1952 р. – „Мудрість народна”.

1953 р. – „А народ воювати не хоче”.

1955 р. – „Велика радість”.

1956 р. – „Нещасне кохання”, „Мисливські усмішки”.

Після війни Остап Вишня працював у журналі "Перець", друкувався часто, видавав книги, але до кінця життя з його душі "табірні зашпори не вийшли". Аж 25 жовтня 1955 року влада офіційно визнала, що Остап Вишня був засуджений без вини.

28 вересня 1956 року письменник помирає. Похоронили геніального сміхотворця на Байковому кладовищі. У 1956 році побачив світ двотомник ранніх творів Остапа Вишні та багато рукописів і щоденникових записів письменника втрачені назавжди.

„ЧУКРЕН”

Сива-сивезна старовина... Отоді ж таки, як жила-була на світі Атлантида, гонів із сотню за Атлантидою, трішки вбік, праворуч, була друга казкова країна, що мала чудернацьку трохи назву «Чук­рен». Звалася так та казкова країна через те, що її населення, люд тобто її божий, завжди чухався.

Дитинча маленьке, як тільки починало було спинатися на ноги, і коли було його чи запитають про що-небудь, чи загадають що зробити, зроду воно лізе до потилиці й по­чинає чухатись. І так ото чухається все своє життя, аж по­ки дуба вріже...

Через те й країна звалася «Чукрен»... Власне кажучи, перша її назва була не «Чукрен», а «Чухрен», але згодом «хи» перейшло в «ки», а правописна комісія той перехід «хи» на «ки» затвердила. Так назавжди й залишилася назва тої країни «Чукрен».

Жили там люди — чухраїнці. Усе було вони чухаються та співають. До співів вони були великі мастаки. Співають було цілими століттями.

Спочатку в них пісні були дуже короткі, мелодійні і з глибоким змістом, а потім, як уже було заведено «Всечухраїнський день музики», починали співати «Корита»:

Ой корито, корито, Повне води налито. Там дівчонки ноги мили, А мальчишки воду пили. Не хочу я чаю пить, Не хочу заварювать, Не хочу тібє любить, З тобою разговарювать.

Співали вони так, що сусіди їхні, атлантидяни оті самі, аж вікна було зачиняють;

— Співають чухраїнці! От народ?! А коли ж вони вже за індустріалізацію візьмуться? А ті співають, а ті співають... Перестануть, почухаються та знову:

Ти скажи мне пачєму, По какому случаю,

Одного тібє люблю, А десяток мучаю.

Отак і жила та казкова країна «Чукрен». І якось вийшло так, що мала вона святкувати якесь дуже велике ювілейне свято: чи то десятиріччя якоїсь події, чи то ювілей якогось громадського дуже важливого чинника,— одне слово, дуже якесь велике мало відбутися свято. Вирішили святкувати. От надіходить уже й свято, а чухраїнці чухаються собі помаленьку. Сусіди збоку нагадують:

— Не проґавте, хлопці! А чухраїнці їм:

— Нічого! Встигнемо з козами на торг.

Та й дочухалися до того, що перед самісіньким святом тикмик, а святкувати нема з чим. Не підготувалися як слід... Що маєш робити?

Так вони що втнули? Хитрий нарід був. Рік у них мав 365 день, так вони взяли й ухвалили: Через те, мовляв, що рік для нас дуже короткий, ухва­люємо, що з цього числа рік у нас має бути на тисячу днів. Щоб не дуже, значить, поспішали.

Зраділи всі дуже... А заслужена їхня артистка вийшла на сцену в народнім театрі й проспівала художньо:

Віють вітри, Віють буйні, Аж-аж-аж дерева гнуться.

На тім, поки що, і кінчився «народний здвиг» з цього приводу.

Отака була колись казкова країна «Чукрен».

„ЧУХРАЇНЦІ”

(Спроба характеристики)