4. Зловживання правом

Зловживання правом — це здіснення суб'єктивних цивільних прав, що вчиняється з порушенням їх меж та заподіянням шкоди іншим особам. Це особливий вид цивільного правопорушення, специфіка якого полягає в тому, що його дії формально спираються на належне йому право, проте при конкретній його реалізації воно набуває такої форми та характеру, що це призводить до порушення прав та охоронюваних інтересів інших осіб, наприклад зловживання монопольним становищем на ринку.

Зловживання правом завжди порушує охоронювані законом суб´єктивні права інших суб´єктів цивільних правовідносин. Саме в цьому полягає суспільна небезпечність цього явища. Адже не було б взагалі ніякого сенсу забороняти зловживання правом, передбачати негативні наслідки за зловживання, якби від нього не було б ніякої шкоди іншим суб´єктам.

Зловживання правом, як і всяке правопорушення, є підста­вою для застосування до особи, яка його вчинила, негативних наслідків. На користь такого висновку свідчить й аналіз чинного цивільного законодавства.

Першим негативним наслідком по відношенню до особи, яка зловживала правом, є відмова в захисті того її права, при здійс­ненні якого було допущено зловживання.

 Правовою підставою такої санкції за зловживання правом на сьогоднішній день виступає положення ч. З ст. 16 ЦК України, згідно з яким суд може відмовити у захисті цивільного права осо­би в разі порушення нею положень частини другої-п´ятої статті 13 цього Кодексу, тобто тих норм, які забороняють зловживати правом

Інші наслідки за зловживання правом застосовуються судом на загальних підставах і на вимогу тієї особи, яка потерпіла від зловживання правом. В певних випадках законом або договором можуть бути встановлені конкретні негативні наслідки за конк­ретний вид зловживання правом.

У разі, коли законом або договором не встановлені спеціальні санкції за зловживання правом, такі наслідки обираються самою особою, виходячи із положень цивільного законодавства, якими регулюються питання захисту того чи іншого виду цивільних правовідносин.

Класифікувати зловживання правом можна на різних підста­вах. Відповідно до ч. З ст. 13 ЦК України розрізняються зловжи­вання правом, які полягають в діях особи, що вчиняються з на­міром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, в цивільному праві прийнято називати шиканою. Відмін­ність шикани від інших видів зловживання правом полягає з елементах суб´єктивної сторони складу цього правопорушення.

5. Поняття права на захист цивільних прав

У юридичній науці щодо поняття та елементів суб'єктивного цивільного права, існування окремого самостійного права на захист тощо існують різні точки зору. Але у кожному разі слід визнати, що цивільне право, не забезпечене конкретним правовим засобом захисту, залишається негарантованим. Враховуючи цю обставину і спираючись на положення ст.19 Конституції, гл.З ЦК встановлює основні засади захисту цивільного права та інтересу.

Захист цивільних прав — це правомірна реакція учасників цивільних відносин, суспільства та держави на порушення, невизнання чи оспорювання цивільного права з метою припинення порушення, поновлення чи визнання цивільного права або компенсації завданої правомочній особі шкоди.

Для особи право на захист полягає у можливості використання в межах, визначених законом, засобів самозахисту, а також у можливості звернення до відповідного державного, самоврядного чи громадського органу або уповноваженої особи за захистом свого цивільного права чи інтересу.

Класифікація захисту цивільних прав можлива за різними підставами: залежно від способів, форм, порядку захисту тощо.

Залежно від порядку захисту цивільних прав можна виділити:

1) судовий захист (ст.55 Конституції, ст.16 ЦК);

2) адміністративний захист (ст.17 ЦК);

3) захист нотаріусом (ст. 18 ЦК);

4) самозахист (ст.55 Конституції, ст.19 ЦК);

5) захист за допомогою інших громадських, державних та міжнародних інституцій (органів прокуратури — ст. 121 Конституції та Закон України від 5 листопада 1991 р. "Про прокуратуру"; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини — ст.55 Конституції та Закон України від 23 грудня 1997 р. "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини"; після використання всіх національних засобів правового захисту — Європейським Судом з прав людини, який діє відповідно до Конвенції про захист прав людини та основних свобод).