40 Там само. - с. 55.

сутність на тлі загальних для цивілізації аналогічного типу (в даному випадку європейської) закономірностей, тенденцій та норм.

Так наприклад, зрозуміти особливості демократичних засад козацької доби української історії можливо лише на фоні становлення та розвитку європейських форм демократії. Політик, який діє в такому політичному, поліетнічному соціумі, як Україна, має чимало відмінностей від свого зарубіжного колеги, який живе в моноетнічному середовищі, політична культура котрого, до речі, складалася протягом століть.

Особливістю сучасної політологічної думки є сприйняття і викорис­тання принципу плюралізму як методологічної настанови теоретичного аналізу та інтерпретації політичного життя. Основне призначення полі­тичного плюралізму — виявлення і легалізація інтересів соціальних суб'єктів через зіставлення різноманітних і різновекторних інтересів, поглядів, думок, концепцій в атмосфері демократичних дискусій з метою пошуку істини і досягнення на її основі узгодження або компромісних рішень в ім'я спільних цілей, задля забезпечення єдності дій різних полі­тичних сил. Втім, плюралізм політичних гіпотез, концепцій, переконань, оцінок визначень зовсім не означає «рівноцінності» істинної та хибної думки, науково виваженого та довільного узагальнення.

Політичний екстремізм не має нічого спільного з політичною свобо­дою, подібно тому, як релігійний фанатизм є антиподом свободі віроспо­відання.

5.1.2. Суспільство — політика — людина

Особа пов'язана з суспільством та державою безліччю видимих і неви­димих уз. Серед них особливе місце належить зв'язкам, що інтегрують людину в систему державницького життя, зумовлюють її статус грома­дянина. За стародавніх часів, коли в античному світі виникали міста-держави (поліси), справжніми громадянами вважалися ті, кому ці поліси надавали повні права, в тому числі право на земельну та іншу власність.

У цьому розумінні «політичні» права означали цілковиту тотожність громадянина і політичної особи. Аристотель, класик політичної науки, в творах «Політика» і «Афінська політія», наголошуючи на цій тотожності атестує людину як «політичну тварину», тобто соціальну істоту, яка живе за законами полісу і не відрізняє себе від нього. У вченні Аристотеля етика і політика становлять єдину галузь теоретичного знання і політичної практики — праксеологічну епісистему. Людина за своєю природою є істота політична, а той, хто завдяки своїй природі, а не внаслідок випадкових обставин, живе поза державою — є істота недорозвинута у моральному відношенні або понадлюдина, — писав він.

Зауважимо: хоч як би не ставилися до цієї думки Аристотеля, її безсум­нівна заслуга полягає в тому, що саме вона забезпечила поступ подаль­шого розуміння політики як суспільного явища, сутністю якого є спільне життя людей, організоване державою. У цьому сенсі вчення Аристотеля про людину як про полісну істоту, суспільна і політична природа якої нерозривно пов'язані та належать до найглибших пояснень політики. Аристотелівське визначення політики і політичної людини вагоме не лише тому, що воно утворило одну із провідних парадигм розуміння полі­тики взагалі. Його неминуще значення полягає ще в тому, що в особі мислителя із старогрецького Стагіра талановито поєднався геніальний філософський дар пізнання сутностей речей та явищ з якостями політич­ного вихователя видатного державного діяча — Олександра Македон­ського. Непересічне значення аристотелівської концепції політики і в тому, що вона ініціювала «людський вимір» цього явища, дала могутній поштовх методології інтерпретації політичних реалій «від людини», її соціальної сутності та суспільної діяльності. Не заперечуючи існування егоїстичних нахилів, атавістичних, агресивних рис людини («тварина»), Аристотель вважав, що людині тим не менш притаманний потяг до спіл­кування. Ця особливість, яка переростає у міцні зв'язки між сім'ями і родами задля благого життя та самоцінного його існування, спричиняє утворення держави, — зазначає автор «Політики».

Розуміння політики як науки або способу пізнання, що має справу із знанням про конкретні людські дії в їх розвитку, як в минулому, так і в теперішньому, користується підвищеною увагою сучасних дослідників філософських проблем політичного мислення. Так, італійський політолог Анастасис Моулакіс підкреслює, що «саме так визначав політику Аристотель»⁴¹ і що таке визначення значно краще, ніж ті, які характе­ризують політику виключно з погляду влади, насильства і держави.

Положення про зумовленість «політичної людини» її громадянським статусом, починаючи з Аристотеля, набуло в політичній науці значення відправної тези. І хоча саме поняття «громадянин» протягом еволюції держави набувало різних градацій та визначень — свідомий громадянин, дисидент, «маргінал» і т. ін. — традиція вбачати витоки політичної залученості та участі людини у політиці саме в її громадянській причет­ності до держави залишалася стійкою. Бути громадянином у будь-які часи і за будь-яких умов означає постійне перебування в певному соціально-політичному просторі та часі. Громадянин, особа, усвідомлює вона себе саме такою чи ні, виборець (або абсентиїст), правослухняний громадянин

____________