32 Хельд к. Подлинная экзистенция и политический мир // Вопросы философии. - №4. - 1997. - с. 39.

держави і влади. В цій дилемі «політика-людина» саме остання ланка є домінуючою.«... Проблема співвідношення людини і політики, з погляду антропології політичної, ґрунтується на абсолютному пріоритеті особи як спеціально-політичного суб'єкта»³³. Філософія політики (політична філософія) у її антропологічній функції прагне, як і будь-яка філософська теорія, дослідити найглибші, сутнісні чинники існування політичної людини. В цих дослідженнях політичний філософ неодмінно має визна­чити як світоглядний, так і софійний раціональний аспекти своїх міркувань та узагальнень. Саме цим він відрізняється від політолога, теоретика політики, який переважно обмежує проблемне поле свого дослідження аналізом конкретних явищ політичного життя. У своєму знаменитому есе «Що таке політична філософія?» Лео Штраус виразно визначив відмінність між політичною філософією і політичною наукою, ініціював дискусію щодо правомірності розрізнення філософського і нефілософського політичного знання. Звичайно, таке розрізнення не має абсолютного і тим більше — антиномічного характеру. Політична філософія і політична наука жив­ляться одним і тим самим емпіричним джерелом, рефлексують спільну для них соціально-політичну реальність. Але вивчають її на різних рівнях, інтерпретують та пояснюють у неоднаковий спосіб.

«Результати досліджень на обох цих рівнях адресовані політичній практиці, але філософія, на відміну від науки, не звертається до практики безпосередньо. Вона сама не розв'язує ніяких практичних завдань, у неї свої завдання»³⁴. Неодмінними атрибутами політичної філософії є універ­салізм, субстанціоналізм, деонтологізм, тобто риси, які зумовлюють її абстрактність і певний утопізм (ідеалізація). В той же час політична наука характеризується своєю націленістю на конкретні проблеми і супереч­ності політичного життя, що, зокрема, відбивається у назві такої частини її теорії, як «практична політологія». Відомий сучасний італійський дослідник політики Дж. Сарторі стверджує, що політична філософія взагалі не піддається реалізації в дійсності, адже «філософія не є... думка у функції переведення ідеї у факт». Для цього існує наука, яка спрямовує «переведення теорії у практику», «проектування для втручання». Особливості власне філософського та політологічного підходу до політич­них об'єктів можна проілюструвати на прикладі свободи. Якщо для філософа свобода виступає неодмінною умовою «нормального» політич­ного існування в найзагальнішому та ідеальному сенсі, то для політолога-теоретика або практика-політика ця проблема існує як комплекс кон­кретних свобод — слова, совісті, зібрання тощо, а також як сутність суспільних механізмів їх забезпечення (політичні технології).

___________

33 Антропологія політична // Політологічний енциклопедичний словник. — к., 1997. — с. 23.

34 Алексеева та., Кравченко и.И. Политическая философия: к формированию концепции // Вопросы философии. — 1994. — №3. — с. 12.

Але в будь-якому випадку з'ясування сутності політичного життя, «світу політики», — немає значення, чи здійснюється воно з методологічних позицій філософії політики, чи за допомогою методологічних настанов конкретної політичної теорії, — фокусується в питанні щодо головної дійової особи політичних процесів.

Такою особою і є людина як політична істота. Сучасне бачення полі­тики полягає в тому, що політику розуміють не тільки як певну суспільну реальність, і навіть не як певний сутнісний вимір людськості взагалі, а як специфічний спосіб життя, що «надає існуванню людини певного особ­ливого спрямування й властивості». Саме такий напрям «філософсько-антропологічного осмислення політичної галузі найменшою мірою засвоєний нашим сьогоденням»³⁵. З'ясування тієї ролі, яку відіграє людина в політиці, того, що пов'язує її з інститутами влади, інтегрує в політичну реальність, пояснюється не лише тими новими спалахами політичного використання «людського фактору», що з'явилися на рубежі XX - XXI століть.

Потреба осмислити роль людини в сучасній політиці, яка зафіксована в сучасній політичній теорії, логічно і своєрідно відбиває ту загальну ситуацію XX століття, яку образно названо «смерть людини». В суспіль­ствознавчих науках вона набрала форми заяви про «проблематичність суб'єктності», тобто сумніву у здатності людей, що об'єднані у соціальні групи, виступати суб'єктами волеположення і «творцями історії». Мова політичних видань «дуже точно вловила занепад суб'єктивності», замі­нивши «народ» в якості ключової референції політичних рішень і дій на «електорат», котрий не лише не діє, але й по суті не має волі, а лише відбиває «погляд» і «легітимує владу», зауважує відомий російський філософ політики Б.Т. Капустін³⁶.

«Знелюдяність» політичних теорій і, відповідно, політичних текстів визнається багатьма провідними теоретиками політики. Констатуючи це, Йозеф Шумпетер зазначав, що сучасна література з приводу демократії віддає перевагу «позасуб'єктним мовам і методологіям».

У зв'язку з цим, цілком природно, постало питання: якщо в суспільно-політичному світі зникає суб'єктність, тобто людяність, то чим вона замі­щується? Якоюсь «нелюдяною об'єктивністю» або чимось іншим? Відпо­відь на це запитання породило цілу низку праць з проблеми відчуження людини, досліджень її новітніх модифікованих форм.

__________________