2.7. „Риторика” Аристотеля

Аристотель (384-322 до н. е.) підвів певні підсумки усього риторичного надбання античності. Саме йому належить фундаментальна праця з риторики, яку він написав близько 330 року до н. е.. Найважливішим у риториці Аристотель визнав учення про доведення та способи переконання. Він вважав, що промова складається з трьох елементів: з самого оратора, предмета, про який ідеться, та з особи, до якої він звертається.

Природним вважав Аристотель поділ риторичних промов на три види: дорадчі, судові та епідейктичні. Справа промов дорадчих – схиляти або відхиляти, бо саме до цього прагнуть оратори і люди у приватному житті. Справа судових промов – звинувачувати або виправдовувати, бо цього прагнуть у тяжбі учасники сторін. Справа епідейктичної промови – хвалити або гудити.

Що ж стосується часу, який має на увазі кожний із вказаних сидів промов, то людина, яка радиться з кимось, має на увазі майбутнє: відхиляючи від чогось або схиляючи до чогось, вона дає поради стосовно майбутнього. Людина, втягнута у тяганину, має справу з минулим часом, оскільки завжди стосовно подій, які вже відбулися, один звинувачує, а інший захищається. Для епідейктичного оратора найбільш важливий дійсний час, бо похвала чи огуда визначається стосовно чогось існуючого нині.

Для кожного виду зазначених промов суттєвою є також їхня мета. Для того, хто дає пораду, мета – користь або шкода. Для того, хто у позові, суттєвими є поняття справедливе – несправедливе. Для тих, хто вихваляє або гудить, метою є прекрасне і ганебне. Зрозуміло, що у кожному випадку й промову привносяться й інші міркування.

Взагалі, головну меті людської діяльності Аристотель вбачав у досягненні щастя (eudaimonia) з його складовими частинами. Він визначив щастя як добробут, поєднаний з доброчинністю, або як задоволення своїм життям, або як дуже приємний спосіб життя, поєднаний з безпекою, або як надлишок майна і рабів у поєднанні з можливістю охороняти їх і користуватись ними. Якщо насправді щастя є чимось подібним, то до складових його частин обов’язково будуть належати шляхетність походження, велика кількість друзів, дружба з хорошими людьми, заможність, здорові й численні нащадки, щаслива старість, фізичні переваги, слава, повага, удача.

Риторика, на думку Аристотеля, існує для винесення рішення. Тому необхідно піклуватись і про те, щоб промова була доказовою, викликала довіру, і про те, щоб показати себе людиною певного складу і певним чином налаштувати суддю. Адже коли людина з любов’ю ставиться до того, над ким чинить суд, то їй здається, що той не винен, або зовсім мало винен; якщо ж вона його ненавидить, тоді їй здається навпаки. Буває, людина зовсім байдужа до долі іншого , і це також погано, бо заважає прийняти справедливе рішення.

Є три причини, які викликають довіру до промовця, в силу яких ми віримо без доведення. Це – розум, чесність, прихильність. Аристотель вважає, що люди помиляються в тому, що говорять або радять, або з усіх цих причин у сукупності, або з однієї з них. А саме: вона або помилково міркують з причини нерозумності; або вони правильно розмірковують, але говорять інше через свою нечесність; або вони розумні і чесні, але не прихильні до людини, тому не дають найкращої у цій ситуації поради. Якщо слухачам здається, що оратор відповідає цим трьом якостям, вони відчувають до нього прихильність.

Важливе значення для правильного розуміння сутності ораторської справи має правильне розуміння пристрастей. Пристрасті – це все те, під впливом чого люди змінюють свої рішення, з чим пов’язане відчуття задоволення або незадоволення, як, наприклад, гнів, співчуття, заздрість, обурення, страх і такі подібні і протилежні ним відчуття. Кожну пристрасть Аристотель пропонує розглянути з трьох точок зору. Наприклад, гнів: у якому стані люди бувають сердитими, на кого вони звичайно сердяться, за що. Звідси випливає висновок: якби людина була здатна проаналізувати хоча б два моменти із зазначених, то навряд чи вона змогла б пробудити у собі почуття гніву.

Значну увагу у своїй „Риториці” Аристотель приділив дослідженню стилю. Адже недостатньо знати, що слід сказати, а сказати це слід належним чином, щоб отримати бажаний результат. Важливо знати, наприклад, як слід користуватися голосом для кожної пристрасті, коли слід говорити голосно, коли тихо, коли слід користуватись інтонаціями, якого ритму притримуватись у виступі.

Достоїнство стилю полягає у ясності, бо якщо зміст промови не ясний, вона не досягне своєї мети. Стиль завжди слід узгоджувати із змістом промови. Із дієслів і імен ті відрізняються ясністю, які увійшли у загальний вжиток. У виступі також бажано використовувати епітети і метафори, порівняння. Важливою є також правильна мова. Аристотель вважає, що стиль буде мати відповідні якості, якщо він сповнений почуття, якщо він відображує характер, якщо він відповідає істинному стану. Останнє буває тоді, коли про важливі речі не говориться злегка і про дрібниці не говорять урочисто, і коли до простого слова не додають прикрас. Слухач завжди співчуває оратору, якщо той говорить з почуттям, навіть якщо він не говорить нічого суттєвого.

У „Риториці” Аристотеля досить часто присутні практичні поради для того, хто виступає. Наприклад, досить ґрунтовно він описує, яким чином можна спростувати звинувачення. Тут відчувається фундаментальність опрацювання спостережень і рекомендацій його попередників на ниві судового красномовства. Аристотель зазначає ряд випадків, коли слід застосовувати запитання. Що ж стосується жартів, то вони також зустрічаються у полеміці. Тут, як говорить Горгій, слід серйозність супротивника долати, застосовуючи жарт, а жарт – за допомогою серйозності.