4.3. Петро Могила

Петро Могила (1596-1647) – митрополит Київський, богослов і ритор; залишив по собі величезну духовну спадщину, а також найважливішу справу свого життя – Києво-Могилянський колегіум, який із 1701 року було перетворено на академію. Ще перебуваючи настоятелем Києво-Печерської лаври, він зіткнувся з великою кількістю проблем православної церкви. Духовна освіта практично була відсутня, значно ушкоджені церковні обряди, не було і повного та точного викладення православного віровчення. Священики і дяки були переважно неграмотні, не знали мов, часто не могли не тільки відповісти на запитання, а й поставити його. Крім того, вони здебільшого провадили недостойний спосіб життя. Треба було радикально змінити ситуацію у київському православ’ї. Митрополит Петро Могила вирішував одночасно три питання: потрібна була книга з точним викладенням православного вчення, необхідно було здійснити зовнішнє облаштування церкви, налагодити добрі відносини з Константинополем і Москвою. І усе це він здійснив.

Петро Могила був талановитим полемістом, демонструючи свою обізнаність у догматичних питаннях під час дискусій з католиками, що видно в його „Ліфосі”. Але найбільш значимим стало його „Православне сповідання кафолічної і апостольської церкви східної” (1645). Натхненно й блискуче виклав він зміст християнських таїнств, вчення про блаженства і про гріхи, зміст дванадцяти членів Віри, вчення про Надію і Любов. Петро Могила застерігав від гріхів християн, які благають до Бога про помсту вже в цьому життя: 1) навмисне вбивство; 2) гріх содомський; 3) утискання бідних людей, відв і сиріт; 4) затримка в оплаті праці найманих робітників; 5) неповага і невдячність до батьків. Вельми цікаві пояснення Петра Могили стосовно блаженств, які проповідував Ісус Христос на горі:

Блаженство перше: „Блаженны нищие духом, ибо их есть Царство Небесное”.

Петро Могила пояснює, що тут йдеться про багатство й речі мирські: якщо їх до когось приходить багато із благодаті Божої, то слід користуватися ними не як необмеженому володарю їх, а як управителю, і не варто бажати їх з надмірною жадібністю серця. Наслідуючи довершеності перших християн, ми не повинні мати нічого власного, усе має бути спільним. Така чеснота називається злиденністю духу. Однак не позбавляються вічного життя й спасіння ті, хто надбав майно і багатство праведним чином, правильно користується ним, жертвуючи тим, хто потребує допомоги. Але всі ті, хто від розпусти і марнотратства приходить у крайні злидні, не можуть сподіватись отримати ніякої нагороди від Бога, навпаки, вони мусять покаятись за неправильне використання свого майна.

Блаженство друге: „Блаженны плачущие, ибо они утешатся”.

Це блаженство вчить, що, по-перше, блаженні ті православні люди, які весь час свого життя проводять у скорботі серця і плачуть про вдіяні ними гріхи, якими вони образили Бога і ближнього. До цього блаженства непричетні люди, плач яких викликано земними і мирськими нещастями: злочинці, які бояться покарання, люди, які сумують за страченим майном, за чимось тлінним і мінливим. По-друге, блаженні люди, які плачуть за гріхи ближніх, молять Бога, щоб Він дарував цим ближнім покаяння, щоб єретиків навернув у лоно Церкви, а тих, хто живе беззаконно, навернув на правильний шлях життя. По-третє, це блаженство вчить, що блаженні ті, хто потерпає від гонінь з боку сильних світу цього, наприклад, з причини неправедної втрати майна. Вони мусять просити захисту у Бога. Ще до цього блаженства причетні усі ті, хто потерпає від гонінь за віру й Церкву.

Блаженство восьме: „Блаженны изгнанные за правду, ибо их есть Царство Небесное”.

Це блаженство належить тим, хто сповіщає істину, викриває пороки й беззаконня, за що їх переслідує велика ненависть, а часто вони позбавляються й життя, як Іоанн Хреститель від Ірода. Це блаженство належить усім Учителям Церкви, Проповідникам Євангелія та Сповідникам.