4.6. М.В.Ломоносов

Михайло Васильович Ломоносов (1711-1765) – видатний російський мислитель, вчений, літератор і винахідник Вже у стінах Московської Слов’яно-греко-латинської академії М.Ломоносов отримав ґрунтовну підготовку з риторики. Подальша його наукова і викладацька діяльність викликала потребу створення відповідних посібників.

Теорія красномовства розглядається Ломоносовим у працях „Короткий посібник з красномовства, „Короткий посібник до риторики на користь любителів словесності”, „Російська граматика”. Він подає таке визначення риторики: „Красномовство є мистецтво про всяку дану матерію красно говорити і тим самим схиляти інших до свого про оне думку”⁴.

Для красномовства, за М.В.Ломоносовим, необхідний ряд факторів: по-перше, обдаровання душевні, особливо дотепність і пам’ять і, по-друге, обдаровання фізичні – гучний і приємний голос, осадкуватий вид.

Однак одних лише цих природних обдаровань для красномовства зовсім недостатньо. Однією з найважливіших вимог теорії красномовства є знання елементів і структури публічної промови. М.В.Ломоносов пропонує таку структуру побудови промови: вступ, тлумачення, ствердження, закінчення. Вказано завдання кожної частини, дано поради, як кожну з них виголошувати.

Оратор повинен не тільки правильно побудувати промову, навести обґрунтовані докази. Він повинен також вплинути і на почуття слухачів. А щоб збудити почуття, слід глибоко знати людську вдачу.

У науці красномовства важать насамперед такі моменти: стан оратора, стан слухачів і сила красномовства. Оратор повинен володіти своїми пристрастями, вміти збуджувати і вгамовувати свої почуття, тоді слухачі знатимуть, що він людина сумлінна і йому не чужі ті самі пристрасті, які він хоче збудити у слухачів. Враховуючи стан слухачів, оратор повинен зважити на їх основні властивості: вік, стать, виховання, звички, рівень освіти.

Та головне – це сила красномовства. Особливе значення тут відіграють дотепність, розгляд етичних мотивів тієї чи іншої дії (добра вона чи зла). Найбільше сприяє збудженню пристрастей образне змалювання подій, виразне зриме зображення їх у словах, щоб слухачі начебто ясно побачили картину перед очима. Сила красномовства залежить і від чистоти ораторського стилю, від доречності вживання образних порівнянь, прислів’їв, приказок⁵.

4.7. Григорій Сковорода

Григорій Савич Сковорода (1722-1794) - останній видатний представник давньої книжної української мови, філософ, поет, ритор. Він сприйняв кращі європейські освітні традиції і філософсько-риторичний культ Слова, що був успадкований українською культурою з античних часів.

Філософія Слова Г.Сковороди виникла у зв’язку з духовними потребами українського народу. Словом народ боронив і відстоював свою сутність в умовах поневолення. Слово, за Сковородою, не тільки знак світ, воно своєю структурою нагадує структуру світу. Є матерія у вигляді звуку, є знакове зміщення субстанції, якась назва, є, зрештою, образ, тобто якийсь символічний зміст, що дає змогу алегорично його використовувати, як у байці. Однак є і щось невидиме, невловиме, внутрішнє, завдяки чому слово переживає речі, людей, час, простір.

Мовний стиль Сковороди позначений характерними рисами українського бароко, зокрема риторизмом. Хоч сам він заявляв, що істина має просту мову, сам же широко використовував фігуральні вирази, метафоричні конструкції, символи, майже весь набір поширених тоді прийомів і засобів красномовства (епітетів, антитез, перифраз, ампліфікацій, асонансів та ін.). Це було викликане, на думку дослідників, прагненням Сковороди як філософа і художника зрозуміти і розкрити людську душу, сповнену протилежностей, та навколишній світ, прекрасний і водночас болісно трагічний. Його мовна творчість поповнила українську мову афоризмами, словами і виразами, що закріпилися з певними образними значенням: світ ловив мене, та не впіймав; всякому городу нрав і права; сад божественних пісень; хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає вчитися; з видимого пізнай невидиме; копай усередині себе криницю для тої води, яка зросить і твою оселю, і сусідську; нова людина має і мову нову; життя наше – це подорож і багато інших.

Григорій Сковорода „освітив розумом не тільки свою епоху, але й перелив своє світло у віки наступні, адже його наука стосувалася основного в життя: яка ти, людино, що можеш і як тобі жити”⁶.