1. РИТОРИКА ЯК МИСТЕЦТВО, НАУКА І НАВЧАЛЬНА

ДИСЦИПЛІНА. ПРЕДМЕТ РИТОРИКИ.

1.1. Риторика як наука про красномовство

З давньогрецької міфології відомо, що у Зевса і Мнемосини - богині, яка патронувала науки, поезію та мистецтва, було дев’ять доньок, відомих як музи. Однією з цих юних талановитих красунь була і муза епічної поезії Калліопа. Саме Калліопу і вважають Пані Риторикою – музою красномовства.. У середні віки цю красуню зображували одягнену в сяючі шати, сиділа вона на пишному троні, а з її вуст виростала лілія (символ краси мови) і меч (символ вражаючої могутності слова, здатності переконувати).

На думку Аристотеля Стагірита, практичне застосування ораторське мистецтво вперше отримало в Сицилії. Батьком риторики Аристотель вважав Емпедокла з Агригента (490-430 до н. е.). З історії філософії Емпедокл відомий як талановитий лікар, поет, філософ і чудотворець.

Риторика – це мистецтво красномовства, мистецтво грамотно, змістовно і захоплююче побудувати свою промову і переконливо донести свої думки до аудиторії. Ораторське мистецтво – одна з найдавніших форм людської діяльності, засіб культурного і духовного впливу на людей, якому вперше у Стародавній Греції в 5 ст. до н. е. софісти почали навчати молодих людей із заможних родин, оскільки риторика - особливий вид творчої діяльності, якому треба навчатись.

Риторика, будучи мистецтвом публічного спілкування, виховання і переконання, посідає особливе місце в системі гуманітарних наук. Філологія, філософія, історія, політологія, психологія, соціологія, літературознавство, культурологія, релігієзнавство, література і поезія вимагають від тих, хто долучився до них, значної ерудиції і навичок публічного виступу.

Принцип змагальності – важливий принцип у класичній філології, яка передувала і завжди супроводжує ораторське мистецтво. Жоден глибокий і вражаючий аудиторію виступ неможливий без застосування літературного матеріалу: імен персонажів, крилатих висловів, цитат із віршів і прозових творів.

В історії риторики були злети, був приголомшливий успіх у слухачів, якого досягали її апологети Горгій (кращий учень Емпедокла), Фемістокл, Перикл, Демосфен, Цицерон. Були і її історії падіння і застій. Блискуча плеяда релігійних мислителів своїм словом захоплювала маси людей, стверджуючи в них віру. Серед них Апостоли Петро і Павло, апологети християнства Міну цій Фелікс, квінт Тертуліан, Аврелій Августин, німецький містик Мейстер Екхарт. В часи схоластики риторика була серед семи вільних мистецтв у складі „трівіуму”: граматика, діалектика, риторика. Київські митрополити Іларіон і Петро Могила, а також майстри красномовства і полеміки Кирило Туровський, Феофан Прокопович і Григорій Сковорода залишили значний слід в історії науки.

Риторика, як і будь-яка навчальна дисципліна, передбачає опанування певної системи знань, однак оволодіння нею передбачає ще й наявність значних умінь. Тому практичне оволодіння нею побудоване на знаннях, уміннях і тривалому досвіді виступів у різних аудиторіях. До 1917 р. риторика широко викладалася у вітчизняних учбових закладах, вона була обов’язковою дисципліною в гімназіях та університетах. І сьогодні цей предмет широко вивчається в світі. Людей завжди цікавило, як завойовувати друзів і впливати на людей, як гармонійно жити в суспільстві.

Знання основ ораторського мистецтва необхідно кожному, хто бере участь у суспільному публічному житті. Тому важливо знати основні принципи та прийоми ораторського мистецтва. Освіченому оратору, який має вищу освіту (і вивчав філософію!), слід пам’ятати, що є два різновиди людського пізнання: наукове та естетичне, раціональне та почуттєве, логічне і образне. Наука й мистецтво взаємно доповнюють одне одного. Тому й побудова публічного виступу має бути такою, щоб мова виступу, як витвір мистецтва, впливала на свідомість і почуття людини. Вплив на емоційну складову людської психіки є надто важливим, а тому слід завжди враховувати обставити виступу і специфіку аудиторії.

Сьогодні значна кількість освічених спеціалістів прагне виявити свою особистість на ниві освіти і естради, письменництва і репортерства, дипломатичної та депутатської діяльності. І як ніколи раніше, впадає у вічі їхня здатність або нездатність до обраної сфери діяльності, яка полягає саме в мовних і красномовних якостях цих діячів, причетних до засобів масової комунікації.

Професійне володіння ораторською майстерністю стає в сучасному світі невід’ємним елементом підготовки фахівців у будь-якій професійній царині. Стосовно, зокрема, дипломатії, юриспруденції, педагогіки, медицини, менеджменту, торгівлі, психології, мистецтвознавства, то тут без стійких навичок риторики неможливо і просто дієво працювати. Тому для цих фахівців знання її основ є обов’язковою складовою навчання, оскільки фахівець, нехай із відмінними знаннями, але з примітивними мовними якостями, не здатний логічно побудувати фразу із кількох слів, неспроможний виконувати важливу для нього справу.

Ще Аристотель зазначав, що риторика – це мистецтво, тотожне діалектиці, оскільки обидві вони стосуються тих предметів, знайомство з якими може певним чином вважатися загальним надбанням усіх і кожного, і які не належать до будь-якої окремої науки. Внаслідок цього всі люди певним чином причетні до обох мистецтв, бо їм усім доводиться як розбирати, як і підтримувати якусь думку, як виправдовуватись, так і звинувачувати. У зазначених випадках одні люди діють випадково, а інші згідно зі своїми здібностями, розвинутими звичкою. Оскільки існують лише ці два шляхи досягнення мети, то їх можна піднести до рівня системи. Важливим елементом такої системи є дослідження доведень, оскільки лише доведення мають ознаки, властиві ораторському мистецтву, а все інше лише аксесуари. У той же час сутність доведень складають ентимеми, як також слід ретельно досліджувати і вивчати.

На думку Аристотеля, риторика ще й корисна, тому що істина і справедливість за соєю природою сильніші від своїх протилежностей, а якщо рішення подаються невідповідним чином, то істина і справедливість обов’язково будуть переможені своїми протилежностями. Проте, коли ми маємо навіть найточніші знання, все-таки нелегко переконувати деяких людей, говорячи на підставі цих знань. Адже легко переконувати людей освічених, а перед масами слід добирати докази і розмірковувати загальнодоступним шляхом.

Риторика не звертається до якогось окремого класу предметів. Як і діалектика, вона стосується всіх галузей. Завданням риторики є не переконувати, а в кожному окремому випадку знаходити засоби для переконання. Це і відрізняє риторику віж інших мистецтв, оскільки кожна інша наука може повчати і переконувати тільки відносно того, що належить до її сфери: лікарське мистецтво – відносно здоров’я, економіка – відносно витрат і прибутків, педагогіка – відносно навчання й виховання.

Цікаво, що засоби переконання Аристотель розрізняв як „технічні” і „нетехнічні”. „Нетехнічними” він називав засоби, які нами не винайдені, але існували раніше. До них належать письмові угоди, свідки або свідчення, наукові винаходи. „Технічні” засоби, на його думку, можуть бути створені нами за допомогою методу і наших власних засобів, які, до речі, треба ще попередньо знайти.

Що стосується мовних засобів переконання, то їх існує три види: одні залежать від характеру того, хто говорить; другі – від певного настрою виступаючого; треті – від самої промови.

Оскільки доведення здійснюється саме такими шляхами, то, вочевидь, ними може користуватися тільки людина, що має здібності до умовиводів і дослідження характерів, тому риторика виявляється ніби тією галуззю діалектики і тією наукою про мораль, яку справедливо назвати політикою, робить висновок Аристотель.

1.2. Основні поняття класичної риторики

Класична риторика (КЛ) мала надзвичайно широкий предмет дослідження, опису й вивчення красномовства – від ідеї, задуму, наміру, теми й предмета мовлення, засобів, звучання до завершення акту спілкування – виголошення промови й рефлексації, тобто все, чим займався оратор в усіх сферах життя. Завдання КЛ реалізується через такі загальні основні поняття, що в античній науці мали назви: логос, етос, пафос, топос.

Логос. У давньогрецькій мові слово logos означало дві групи понять: 1) слово, мова, мовлення; 2) поняття, думка, розум, а точніше – єдність цих понять, обох груп як всезагальну закономірність.

Логос як основна категорія КЛ покликаний був представляти думку і слово в єдності, що практично означало – слово має зміст, думку, воно має йти від розуму й апелювати до нього. Аристотель бачив Логос, тобто риторику як науку, що має два основні засоби переконувати: 1) силогізм (висновок від загального до часткового) і 2) ентимему (скорочений силогізм, в якому процедура міркування і висновку не повністю показана, а маємо вже готовий висновок) – троп. Ентимема – це троп, а троп з погляду логіки – це скорочений силогізм. Перший спосіб реалізується у розділі „Диспозиція”, де зосереджено всі правила розташування матеріалу і логічних процедур з ним, всі види силогізмів, типи аргументації. Другий спосіб (коротке, ніби стиснуте міркування) розвинувся в розділі „Елокуція” в підрозділ елоквенції як система засобів фігурального мовлення (фігури слова і фігури думки).

У сучасні риториці логічність є однією з основних ознак промови і тексту. Вона реалізується через можливість вибору у мовному викладі послідовності міркувань, несуперечності тез і положень промови, у доцільності співвідношень, якщо реальність диктує суперечливі положення. У розділі „Елокуція” описуються мовні засоби, якими досягається логічність комунікації (система службових слів, які виражають логічні відношення; порядок слів і синтаксичних структур; лексеми з семантикою відношень; граматичні парадигми відмінкових, особових, видо-часових форм).

Етос. У давньогрецькій мові слово ethos означало звичай, звичка, характер, норов (від нього походить і сучасне слово етика) і в античній риториці спочатку уживалося як ознака до слова оратор, а потім закріпилося у риторичній науці як її моральний принцип. Етос є основою формування риторичного ідеалу.

Як одна з основних категорій КЛ етос означав зразкову суспільну і морально-етичну поведінку оратора, інакше промовець не зможе переконувати інших і впливати на них. Власне, без етосу (морального кодексу) риторика з істини думок і почуттів у самообман. За Аристотелем, промовець має визнаватися слухачами як людина достойна, гідна промовляти до їхніх сердець. Антична риторика широко послуговувалася поняттям етосу, виховувала високу мораль.

Феофан Прокопович, розвиваючи засади риторики, подавав риторичний етос як види чеснот: мудрість, справедливість, хоробрість і поміркованість. Кожна з цих чеснот утворює комплекс рис промовця, правил поведінки і дій, що мають вести до вдосконалення моралі й етики особистості.

Пафос (гр. pathos – пристрасть, почуття) – це інтелектуальне, вольове, емоційне устремління мовця (автора), яке виявляється у процесі мовної комунікації і в його продукті – тексті.

Пафос є фактом життя. Певні справи, погляди, ідеї можуть настільки оволодівати особистістю людини, що стають пристрастю (пафосом) її життя, творчості, суспільної діяльності. Проблема пафосу як поняття риторики постає в розмежування пафосу самого мовця, тобто його особистих почуттів, які виливаються у промові, і того пафосу, який досягається мовними засобами, який іде до слухачів від тексту, а не від промовця. Техніка риторики пропонує цілу низку прийомів організації мовних засобів промови і мовної поведінки оратора для стримування свого особистого пафосу і керування пафосом аудиторії, щоб не бути смішним, пишномовним, надмірно трагічним.

Топос (гр. topos – місце) топіки – це риторичне поняття, що означає загальні місця у промові. Це найтиповіші часо0просторові мовні ситуації та їхні описи, які легко запам’ятати і які майже у всіх промовців однакові (Моя сім’я; У магазині; У транспорті). Антична риторика любила топоси і розробляла для них заголовки (логограми) та схеми, які легко можна було пристосувати до аналогічних ситуацій, а люди, що розробляли такі логограми, називалися логографами. Цій меті значною мірою служили й зразки промов з певних тем і для певних ситуацій.

Індивідуально-оригінальним у мовленні є якраз те, що перебуває поза топіками або топіки мають незначне вираження. Однак слід пам’ятати, що існує певна пропорційність між топосом і оригінальністю у промові, і наявність топосів підкреслює красу й доцільність оригінальних висловів.

У повсякденному життя ми спілкуємося у межах топосів різних моделей: театр, гості, хвороба, робота, навчання діють нам багато звичних ситуацій, де ми знаємо, як запитати, що відповісти. Тут діє аналогічна стратегія побудови текстів. Проте кожний з нас іноді потрапляє у ситуацію невідомої нам мовної поведінки, де ми вже маємо виказувати свій інтелект і мовний смак. Людина, що не орієнтується в топосі, часто ставить зайві, недоречні або некоректні запитання.

У риториці використовуються вирази детальний топос (широкий набір правил і формул мовної поведінки), техніка топосу (вміння швидко пристосуватися до мовного спілкування, ввійти в рамки топосів, вдало поставити запитання, точно відповісти).