2.6. Демосфен

Демосфен (384-322 до н. е.) – видатний оратор і політичний діяч Греції. У класичній давньогрецькій риториці Демосфен став її вершинною постаттю. Цьому сприяло те, що більшого патріота й захисника серед ораторів Давня Греція не знала. З одного блоку, саме це патріотичне почуття надихало його досягти вершин в ораторському мистецтві, а з другого – особиста незавидна доля. Хворобливий хлопець, якого розорили нахабні опікуни, дійшовши повноліття, почав відстоювати свої права в суді, а для цього брав уроки у вже відомого оратора у спадкових справах Ісея і виграв процес. Успіх надихнув юнака на вибір професії логографа. Відчувши смак честолюбства і сили, які з’являються завдяки участі у публічних дискусіях, Демосфен твердо вирішив виступати перед народом і присвятити себе державній діяльності.

Так Демосфен став на шлях професійного оратора. Він швидко зрозумів, що самі по собі риторичні вправи мало дають, якщо оратор не розмірковує над тим, як найліпше донести і передати слухачам зміст своїх слів. Будь-яку бесіду, зустріч, ділову розмову він перетворював не предмет для подальшої наполегливої роботи. Він знаходив нові аргументи і засоби для висловлення однієї й тієї ж думки. Урешті-решт Демосфен виліпив себе, надолуживши те, чого не спромоглась зробити природа (погана дикція, часте дихання, нервовий тік). Це був рідкісний феномен в історії Афін.

Витоки ораторської слави Демосфена полягають і в майстерності акторської подачі матеріалу, і у публіцистичній силі ідей, зрозумілих масовому слухачеві. Він дуже відповідально готувався до виступів, продумуючи аргументацію, добираючи факти і вислови. Ніколи не виступав, якщо не вважав себе в цей момент достатньо підготовленим до виступу. Демосфен доводив, що людина, яка готується до виступів – справжній прихильник демократії, бо поважає людей і силу слова. А вороги демократії більше покладаються на силу рук.

Демосфен - оратор, насамперед, був публічним політиком. Головним його засобом стало вміння передати слухачам своє душевне хвилювання про долю рідного краю і про зовнішню політику, яку слід було б вести демократії серед інших політичних систем. Демосфен мужньо проводив волю демократії в життя, не цураючись у своїх промовах уживати навіть інвективну лексику з метою викриття конкретної людини. Тут він не цурається лайливих виразів, нагадувань про походження батьків, про ганебні позашлюбні зв’язки, численні жіночі зради, акторські невдачі, що загалом покликане принизити супротивника, яким для Демосфена був Есхін – помічник царя Македонії Філіпа, що вносив розбрат між полісами еллінського світу.

Цікаво, що вже тут Демосфен використовує риторичний прийом претериції, заявляючи, що лаятись він не вміє і не любить, а після цієї заяви вибухає страшенною лайкою на адресу свого ворога. Застосування такого прийому ґрунтувалось на думці, що людина, неохайна в особистому житті, не має права займатись суспільними справами. У народному зібранні Афін, де більшість складали селяни і матроси, успіхом користувались гострі слівця, грубі вислови, лайка та інші елементи народно-сміхової культури, яки ніколи не бракувало Демосфену. На його думку, головною якістю оратора і передумовою успіху є жвавість під час виступу.

Промови Демосфена проти Філіпа мали успіх і заслужили визнання нащадків. А в цілому для його мислення характерна іронія. Він називає Есхіна „театральною мавпою”, порівнює його з лікарем, який нездатний лікувати, але на тризні по померлому пацієнту говорить про те, що якби небіжчик зробив так, як він казав, то залишився б живим. Викриваючи Есхіна-хабарника, Демосфен застосовує іронію, антитезу і риторичне запитання одночасно: „Не виступаючи з промовою, треба ховати руку під плащ, Есхін, а перебуваючи послом, треба ховати руку під плащ. А ти там простягав і підставляв її, зганьбивши усіх, тут же бундючно прорікаєш і вважаєш, що, приготувавши нікчемні слова і добре поставивши голос, не заплатиш за таку кількість тяжких злочинів?”.

Лексику своїх промов Демосфен увесь час вдосконалював. Він віддавав перевагу логічному наголосу, тому ключові слова ставив або на перше, або на останнє місце в періоді. Звідси любов до анафори – повторення одного і того ж слова на початку кількох фраз. Засобом значущого виділення виступає і застосування синонімів, що позначають дію: „нехай говорить і радить”; „радіти і веселитися”; „плакати і лляти сльози”; „стверджував і пояснював”. В середину фрази біля ключових слів Демосфен часто вставляв слова з нульовим („як я вважаю”), або сакральним значенням („клянусь Зевсом та всіма богами”), або божився („Щоб мені впасти у прірву!”).

Чудово володів Демосфен антитезою. Протиставляючи себе супротивнику, він стверджував: „Ти служив при школі – я в школі вчився, ти посвячував у таїнства – я прилучався до таїнства, ти записував за іншими – я засідав і вирішував, ти грав треті ролі – я дивився постанови, ти провалювався – я освистував, ти допомагав ворогам – я працював заради вітчизни”.

Демосфен також часто застосовував у своїх виступах метафори і гіперболи. Не цурається він і фігури умовчання, ніби запрошуючи слухачів до співтворчості.

Демосфен прожив активне життя. І не тільки тим, що багато виступав (збереглося 60 промов), а й тим, що і виступи, і вчинки, і самі промови були діями і давали результат, як, наприклад, у справі приєднання Фів до Афін, коли всі були залякані перемогами Філіпа. Ніхто не наважився піднятися на ораторський помост, крім Демосфена, який переконав слухачів у необхідності об’єднання, яке далі допомогло перемогти Філіпа.

Після смерті царя Олександра Македонського афіняни програли віну проти Македонії і змушені були підписати дуже невигідний для себе мирний договір. Усім ораторам, які закликали до війни з Македонією, народне зібрання винесло смертний вирок. Демосфен намагався врятуватися втечею до храму, але його знайшли щоб позбавити себе тортур і знущання, Демосфен прийняв отруту і помер.