8.2. Гомілетика

Християнство, як нове віровчення, що виникло на межі 1 ст. до н. е. і 1 ст. н. е, зазнало впливу еллінської культури, зокрема пізньої античної риторики. Пізніше класична греко-римська риторика була значно трансформована до богослужбово-повчальної мети нової релігії і породила окрему гілку - церковну риторику, або гомілетику. Своєрідність її в тому, що у своїх початках гомілетика має більше рис близькосхідної риторичної традиції(іудейської та арамейської) і лише пізніше (після перекладу Біблії грецькою мовою у 3 ст. н. е.) набуває ще й рис греко-римської риторики.

Основним жанром церковного красномовства є проповідь – особливий вид усного монологічного мовлення, спрямований до мирян з метою їх навернення до християнства. Першим проповідником справедливо вважається Ісус Христос. Його мова – це невеликі вислови афористичного характеру, які тривалий час заучувалися і передавалися усно, поки пізніше не були записані апостолами у вигляді Євангелія. Ці тексти не були схожими з традиційними греко-римськими промовами.

Історія гомілетики починається з нагірної проповіді Христа. Основу її складають макаризми, заповіді блаженства, що стали афоризмами і дають простір для тлумачень і побудови асоціативних рядів наступним поколінням проповідників. Образна символічна форма робила логії і притчі Христа зовнішньо недоказаними, а внутрішньо – змістовно багатозначними. Це основоположні начала, на яких і досі розвивається церковна риторика: усне й писемне проповідництво, канонічна й неканонічна християнська література.

До риторичного жанру церковної проповіді належать і послання учнів Христа – апостолів – до віруючих. Писана форма їх зберагіє сліди живого звертання у проповіді, але це вже Євангеліє (блага вість про Христа).

Раннє Євангеліє (від Матфея) містить більше рис близькосхідної риторики (сувора простота, короткі фрази, негрецькі вирази, відсутність вступу і пишноти грецької риторики). Більш літературну форму має Євангеліє від Луки, а отже, й більше ознак класичної риторики.

Найбільшу вартість з погляду риторики має Євангеліє від Іоанна, що містить еллінське вчення як у формі, так і у змісті. Земне життя Христа постає як розкриття світового смислу – логосу: „Спочатку біло Слово, і Слово було у Бога, і Бог був Слово, воно було спочатку у Бога. Все через нього почало бути, і без нього не почало бути ніщо, що почало бути” В ньому було життя, життя було світолюдське: і світло у пітьмі світить, і пітьма не обійняла його...”.

В Україні гомілетика була започаткована з прийняттям християнства і спиралася на богослужбову і житійну літературу (перекладну і оригінальну). Кращими зразками української гомілетики того часу є „Остромирове євангеліє”, написане дияконом Григорієм у 1056 р. і Київське євангеліє (1092).

Відомий історик української мови і української церкви Іван Огієнко (митрополит Іларіон) доводить, що з часів прийняття християнства сформувалася Українська Церква з виразними національними ознаками з погляду догматів, виборів духовенства, богослужінь, треб, свят, мистецтва храмової архітектури і витворення ікон, особливостей церковного співу специфічної української вимови богослужбових текстів ( ьять – читали як і, е – як е, а не як є, и – и, а не і, г – як г, а не як кг).

Найвиразнішою національною ознакою Української православної церкви є низка перекладів Святого Письма живою українською мовою: Пересопницьке євангеліє (1556), Новий Заповіт В.Негалевського (1581), Крехівський апостол (1560), видання Острозької Біблії (1581). Це означало народження нової української літературної мови, оскільки такими мовами є тільки ті, якими існують священні писання. Одночасно це давало ґрунт для розвитку українського церковного красномовства, вироблення української церковної термінології живою народною мовою, появи визначних церковних проповідників (Лазар Баранович, Антоній Радивиловський, Ф.Прокопович, Іоанікій Галятовський, перу якого належать збірка проповідей „Ключ розуміння (1659), збірка оповідань-легенд „Небо нове” (1665), трактат „Месія правдивий” (1669) і риторичний трактат Наука, або Спосіб звоження казання”, що входить до збірки проповідей „Ключ розуміння”).

До оригінальних жанрів конфесійного стилю належать проповідь і молитва, головне призначення яких – навернення мирян до Бога. Різняться вони простором і спрямуванням – проповідь звернена до людей, спільноти, молитва – до Бога. Проповіді присвячуються певним темам духовного і земного життя, тому в них переважають репрезентативні (відповідальність за істинність висловлювання), директивні (змусити слухача виконати певну дію), комісивні (обов’язок дотримуватися певної лінії поведінки), ілокутивні (мовленнєві) акти. Молитва – це звернення до Бога, тому в ній переважають експресиви (психічний стан мовця, щирість, відвертість) та декларативи (запевнення, прохання).

Проповіді (казання) поділяються на літургійні, догматичні, морально-повчальні. Текст проповіді повинен мати канонічну структуру: вступ (епіграф), у якому викладається зміст і оголошується тема проповіді; виклад предмета (короткий трактат) і закінчення (епілог).

Основне завдання проповідника – так вплинути на слухачів, щоб підняти їх на добрі діяння і облагородження себе самого. Досягти цього можна лише за допомогою майстерного використання мовних засобів, тому досить важливою для проповідника є робота зі словом. Мовні елементи мають поєднуватися з елементами художності та публіцистики. Це відповідно позначається на стилістиці проповідей, де переважають лексичні (полісемія, синоніми, антоніми, перифрази, старослов’янізми) і синтаксичні стилістеми.

Особливе місце займає у проповіді антонімія, оскільки глибинним змістом предмету розмови у проповіді (топіку) є протистояння двох світів: Бога і диявола, світла і темряви, праведності і гріха, добра і зла, тіла і душі. Відповідно всі теми проповідей висвітлюються через контраст і антитезу: „Він [Бог] вмирав не за друзів, а за ворогів”; „Не бійтеся тих, хто вбиває тіло, проте душі забити не може”; „Не золото і не багатство, не лиск вченості та премудрості складають істинний скарб життя, але чистота серця й розуму, цнотливість помислів і тіла”.

Прикладом християнської повчальності може бути і Перше послання апостола Павла до коринтян (13 частина, тема якого - любов, що переважає над усе).

Молитва є особливою формою контакту людини із сакральною сферою. Її природу і сутність впливу на людину пізнати досить важко. Молитви можна поділити на різні типи і види як за сакральним призначенням, так і за вербальними формами – різними конструкціями, побудовою речень, образними засобами, інтонацією, тонуванням. За походженням молитва є жанром усної форми, але з часом сформувалися досить досконалі зразки молитов, і з навчальною метою їх почали записувати, а потім за зразками творити писемні молитви. Згодом виформувався літературний жанр молитви, що вивчається літературознавством.

Риси молитви: стандартна композиція, стисло окреслений ілокуційний потенціал і традиційні стилістичні засоби. Орієнтовна схема композиції: звертання до Бога (анаклеза), згадка його великих діянь, щоб було зрозуміло, чому звертаються до Нього саме з цим проханням (анамнеза), формула впровадження прохання (просьба), формула завіряння Бога у своїй любові (конклюзія), кінець (акламація).

Молитви є усталені, традиційні (канонічні), серед них – літургійні та індивідуальні.

Усталені молитви мають кілька структурних моделей. Основні частини в них такі:

1. Рамка: а) складник ініціальний (формули звертання, назва, імена); б) складник фінальний (формула завершальна, акламація);

2. Внутрішні сегменти: два перші члени – визначення адресата й уславлення його діянь; третій – прохання, складене у формулу впровадження, окреслено предмет прохання.

Зразки канонічних молитов подаються в молитовниках. В тексти таких молитов можна підставляти лише якісь індивідуальні ознаки та імена молільника чи об’єкта молитви (за кого молимось).

8.3. Ритмічність і ритм мови

’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’

[] [] []

ыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыы эээээээээээээээээээээээээээээээээээээээээээээээээээээээээээээээээээээээээ ъъъъъъъъъъъъъъъъъъъъъъъъъъъъъъъ

1 Чижевський Д. Історія української літератури. –к., 1994. – С.225, 231-232.

2 Прокопович Ф. Про підбір доказів і про ампліфікацію // Філософські твори: У 3 т. – К., 1979. – Т.1. - С.191-192.

3 Там же. – С.241.

4 Ломоносов М.В. Избранные философские произведения. – М.: Госполитиздат, 1950. – С.451.

5 Ломоносов М.В. Краткое руководство к красноречию. – У зб.: Об ораторском искусстве. – М.: Госполитиздат, 1958. – С.71-75.

6 Шевчук В.О. Григорій Сковорода – людина, мислитель, митець // Дорога в тисячу років. – К., 1990. – С.209.

7 Брегг У.-Л. Искусство научной беседы // наука и жизнт, 1968. - №7. – С.87.

8 Ключевский В.О. Очерки и статьи. – Петроград, 1918. – С.30.

9 Михальская А.К. Русский Сократ. – М., 1996. – С.33.

10 Ярославский Е.М. О стиле, форме и языке агитации. – В кн.: Об ораторском искусстве: Сб. статей. – Изд.4, перераб. И доп. – М.: Политиздат, 1973. – С.273.

11 Станиславский К.С. Собр. соч.: В 8 т. – М.: Искусство, 1955. – Т.3. – С.330.

12 Там само. – С.335.

13 В.Г.Белінський нагадує цей приклад, вказуючи на роль імпровізації в ораторському мистецтві. Див.: Мысли об ораторском искусстве. – М.: Знание, 1966. – С.116.

14 Калинин М.И. О союзе робочих и крестьян. – М.: Госполитиздат, 1958. – С.245.