7.3. Образ оратора

У класичній риториці Давньої Греції та Давнього Риму поняття образу оратора належало до головних. Проте спочатку вся увага риторів була звернена на переконливість промови. Далі, з розвитком риторики, увага поширюється на три невід’ємні складники риторичного діяння: оратор – промова – аудиторія.

У давньогрецькій риториці головним завданням було переконувати слухачів засобами живого слова, отже, домінуючою вимогою до оратора була добродійність, здатність викликати довіру слухачів – оратор мав бути настільки добрим і приємним, щоб люди мимоволі ставали його слухачами, вірили йому. Оскільки антична риторика була міцною сув’яззю логосу (думки і слова), філософії, теорії пізнання світу, то і ритор мав бути високоосвіченою людиною, талановитою й фізично досконалою. Найповніше образ класичного оратора змальовано у трактатах Цицерона про ораторське мистецтво.

З вимог, які ставить Цицерон до ораторів, видно, що найкращим він вважає оратора всебічно розвиненого і полі функціонального, у красномовстві якого знання поєднувалися б з мораллю (етосом), обов’язок – із задоволенням від естетичної насолоди. Талант оратора – це велика праця над удосконаленням свого власного мовлення, постійний пошук чогось нового у сфері риторики, адже яким би майстерним не був оратор, кожна його промова вже виголошена, і як би не спиралася на неї наступна промова, вона мусила мати вже щось своє, нове: в темі чи ідеї, повороті думки, логічних ходах, міркуваннях, аргументах, зустрічних спростуваннях, словесних засобах чи несподіваних фігурах. „Ораторське мистецтво не може бути жалюгідним і блідим, а має бути приємним і розцвіченим найрізноманітнішими предметами, тому гарному оратору слід багато про що почути, багато чого побачити, багато чого осмислити і засвоїти, а також багато чого перечитати”.

Цицерон розкриває також процес підготовки промови, наголошуючи на тому, що оратор має робити і в якій послідовності на кожному етапі:

1) підібрати текст для своєї промови;

2) розташувати знайдене по порядку, зваживши й оцінивши кожен доказ;

3) одягти і прикрасити все це словами;

4) зміцнити промову в пам’яті

5) виголосити її достойно і приємно.

Сам Цицерон так проходив ці етапи: „Я дізнався і зрозумів, що перш ніж розпочати справу, слід на початку промови схилити слухачів на свою користь, далі пояснити справу, після цього з’ясувати предмет суперечки, потім довести те, на чому ми наполягаємо, нарешті відкинути заперечення; в кінці промови все те, що говорить на наше користь, розгорнути й звеличити, а те, що за супротивника, похитнути й позбавити значення. Даля вчився я також правил прикрашання стилю: вони повідомляють, що висловлюватися ми повинні:

1) чистою і правильною латиною;

2) ясно й виразно;

3) гарно;

4) доречно, тобто відповідно до достоїнства змісту.

7.4. Образ аудиторії. Подолання опору аудиторії

Аудиторія слухачів – це те, заради чого виникала й розвивалася риторика як наука і як педагогічна майстерність, заради чого красномовство сягало вершин досконалості. Слухачі є першою рушійною силою для риторики і в риториці.

Слухачі бувають різні: за фахом, освітою, за віком, суспільною роллю, за мораллю, нахилами й уподобаннями, а також за внутрішньою й зовнішньою готовністю слухати чи ні, сприймати чи відхиляти оратора. Проте промовець має завжди пам’ятати головне постійним його завданням має бути намагання досягти переваги над слухачами, оскільки вони завжди є його суддями у фігуральному розумінні. Сучасні численні безславні промовці не можуть досягти успіху тому, що вони не прагнуть до перемоги над слухачами, як прагнули це оратори-класики.

Аудиторія слухачів завжди конкретна, проте умовно існують такі її види: прихильна, байдужа, ворожа (навіть агресивна) і комбінована, що поєднує в собі три попередні.

Оратор має передбачити, як не втратити прихильних, здобути байдужих, заспокоїти агресивних. Для цього потрібні насамперед глибокі знання, які є джерелом красномовства, освіта, говірливість (бажання говорити), швидкість і стислість у нападі, який треба сповнити вишуканістю і благовихованням, і така ж швидка реакція, щоб самому відбити напад. Аристотель у „Риториці” називає три причини, що викликають довіру до мовця – „розум, доброчинність і доброзичливість”. Цицерон подає й суто практичні поради:

1) вступ має бути не швидким, щоб слухачі могли зрозуміти суть справи, висновки – не повільними й не затягнутими;

2) хто говорить коротко й стримано, може повідомити про щось, але не схвилювати;

3) ненависть приборкують доброзичливістю, озлоблення знищується співчуттям;

4) вправно використаний веселий жарт, дотепний гумор також викликають прихильність слухачів, пом’якшують суворість, показують оратора людиною освіченою й тонкою.

Точних, безпомилкових приписів, як підкорити аудиторію, а тим більше подолати її опір, не може дати жоден ритор. Від оратора вимагається постійний творчий пошук, в т. ч. і у питанні спілкування з аудиторією, подолання її опору.

7.5. Вимоги до виступу. Композиційні частини промови

Виступ має чітку композиційну структуру. Комунікативна творчість оратора виявляється в тому, як він зможе використати у своєму виступі композиційний стрижень відповідно до предмета викладу, мети та умов спілкування й аудиторії слухачів.

1.1. Звернення – це аргумент від особистості мовця. Призначення цієї частини виступу дуже важливе. Поява оратора, його поведінка, жести і міміка, перші слова звертання до слухачів мають створити позитивний образ промовця, ауру доброзичливості і спонукати присутніх до слухання виступу. Для себе промовець повинен відразу ж завважити, чи це та аудиторія слухачів і ті умови спілкування, на які він розраховував.

Одне з обов’язкових правил риторики гласить: того, хто говорить спрямовано, хто до вас звертається, треба обов’язково вислухати. Це правило має характер автоматизму, його треба завжди дотримуватися, і виробляти цю звичку бажано з дитинства. Звернення промовця має викликати у слухачів напружену увагу. Тому слід постаратися саме у ці перші хвилини зацікавити слухачів, заінтригувати, ви явити свою повагу до людей. Якщо виступає вже відомий, постійний лектор, то він може цю частину промови скоротити.

Виголошення промови і рухи мовця мають бути відповідними між собою, спонтанними і природними. Слід пам’ятати, що сценічний страх, який сковує промовця, можна подолати кількома активними рухами (нахил голови, помах руки, стенання плечима, крок уперед, скромна усмішка). Ці самі рухи можуть виражати додаткові смисли і привертати увагу слухача. Однак не можна забувати, що надмірна рухливість лектора дратує аудиторію. Голос має бути середнім (не високим і не низьким), тоді оратор матиме можливість то підвищувати його, то знижувати у разі потреби.

1.2. Називання теми - важливий риторичний аргумент, змістовий центр аргументації. Образно цей етап називають „гарними дверима”, які відкриває промовець перед слухачем. Вони не маю бути „перекошеною хвірткою”. З названою темою слухачі будуть співвідносити всю наступну промову, тому формулюванні теми повинно відповідати предмету лекції, бути зрозумілим для слухачів і цікавим. Назвою теми може бути коротке формулювання з важливих питань у вигляді односкладних називних речень; іноді можна використати питальну конструкцію (Сучасний стан економіки України. Хто такі демократи і чого вони хочуть?).

2. Виклад промови – це основна частина, в якій є кілька функціональних типів мовлення.

1. Розповідь, оповідь – як правило, це зачин, історія питання, введення в суть справи, основні попередні факти чи події, що проллють світло на проблему, можуть стати вихідною позицією при доведенні.

2. Опис – систематичний виклад предмета, його частин, ознак. За допомогою опису промовець готує слухачів до доказу. Опис може бути загальний, конкретний, предметний, інтер’єрний, художній, розмовно-оповідний.

3. Доказ, доказовість – це логічне доведення, аргумент логіки. Є предмет доказу і форма доказу. Формами доказу можуть бути пояснення, приклади, силогізми, досліди, ілюстрації, тому докази мають бути центральними в аргументації. Саме за їх допомогою промовці формують у слухачів переконання.

4. Спростування – це доказ від протилежного, або аргумент від опонента, який бачить істину інакше або в чомусь іншому. Спростування є діалектичним, якщо шляхом спростувань, уточнень або й заперечень усі учасники спілкування шукають істину, і полемічним, якщо кожний співрозмовник захищає свої інтереси. Діалектичну полеміку промовець може вводити у свій монологічний виступ для того, щоб навести опозиційну до своєї думку і тут же дати їй спростування. Торгуватись на ринку – це означає вести полемічну еристику, в якій інтереси співрозмовників розходяться: продавець хоче дорожче продати, а покупець – дешевше купити.

5. Заклик – звернення до серця, розуму, емоцій слухачів. Заклики частіше використовуються в гомілетиці, проповідях, казаннях та в публіцистичних промовах – політичному красномовстві, в популярних лекціях з морально-етичних та соціальних тем.

3. Висновки – стислий узагальнюючий зміст висловленого, підсумок основних досягнень промови чи дискусії та запевнення слухачів у своїй повазі до них і вдячності їм.

Комунікативна творчість оратора виявляється в тому, як він зможе використати всі чи названі форми мовлення, чи окремі – відповідно до предмета викладу, мети та умов спілкування й аудиторії слухачів.

7.6. Технічні прийоми виголошення промови

Вдале виголошення промови зумовлюється не тільки її ясністю, логічністю, дохідливістю, а й темпом мови.

Кожний оратор виробляє певний темп промови, але загалом цей темп далеко не завжди залежить від його природних особливостей і його задуму. Темп лекції виробляється під впливом слухачів. Уважний лектор звертає увагу на те, чи встигають студенти законспектувати основні положення лекції, як вони реагують на вибраний ним темп. Оратор повинен враховувати можливості студентів і свої, і обрати такий темп, який є найдоцільнішим – щоб і лекція залишилась змістовною, і студенти могли якомога краще сприйняти її положення.

Квола, надто повільна промова, начебто позбавлена ораторської волі, не запалить багатолюдну аудиторію. Однак не краща й промова, виголошена з „кулеметною швидкістю”. Такий темп нівечить логічні і психологічні паузи, і стежити за думками оратора - „швидкісника” неможливо.

Недоцільно зберігати один і той же темп протягом усієї промови. Найважливіше в лекції краще проголошувати дещо уповільненим темпом. Ті ж частини лекції, які за своїм змістом неважкі або досить відомі слухачам, доцільно виголошувати швидше, ніж прийнятий середній темп промови.

Зміна темпу мови може бути викликана не тільки її змістом, а й часом, який оратор передбачив на кожну частину промови. Якщо виявляється, що часу явно не вистачає, слід швидше викладати середню частину промови, лекції. На початку промови або в кінці її краще не прискорювати темпу.

Істотно посилює ефект виступу висока технічна культура мовлення.

Жести поділяються на ілюстративні й виражальні. Вони виникають мимоволі і являють собою фізичне вираження думок і почуттів людини. Жест самобутній, як і сама особистість оратора. Говорячи із запалом, натхненням і переконанням, оратор у такт промові робить мимоволі і рухи головою, плечима, і особливо руками. Оскільки жест самобутній, виражає індивідуальні особливості оратора, важко дати поради, прийнятні й обов’язкові для всіх.

Все ж існують окремі правила жестикуляції. У старовинних риториках жестам відводилися особливі розділи під назвою „Риси вітійства тілесного”. Тут рекомендувалося наприклад, таке: „Не робити зайвих рухів руками, а у всьому додержуватись міри”, „Пристойність забороняє груди і живіт вип’ячувати, спину кривити, плечима смикати”.

Не слід перебільшувати значення жестів і міміки у промові. Зловживання жестами призведе до того, що увага слухачів буде перенесена із слів оратора на рухи його тіла. Тут дуже важливо знайти чуття міри.

Жестикуляція не має бути безперервною і надмірною. Не кожна фраза потребує підкреслення значення її змісту жестом. Крім того, жести мають бути різноманітними. Якщо оратор безперервно вдається до одного й того ж жесту, це неодмінно приверне увагу аудиторії й викличе гумористичний ефект. Слід також боротися з театральністю, штучністю, надуманістю жесту – аудиторія неодмінно відчує в цьому фальш і позу.

Не можна, однак, і применшувати значення жестів. Виразні жести і міміка вдало доповнюють звукову мову слів. Вони підкреслюють думку, допомагають виявити почуття. Тому деякі оратори вважали виражальний жест найважливішою частиною промови.

Велике значення для промовця має інтонаційне багатство його мови. Теорія інтонаційної виразності, спеціальної постановки голосу була розроблена видатним режисером, актором і педагогом К.С.Станіславським, більшість зауважень якого з успіхом може бути використана кожним оратором.

За К.Станіславським, мова має бути музикальною, голос повинен „співати” в розмові. Ця якість є важливою і для оратора. У модуляції голосу, в музиці мови полягає неоціненна перевага, і музикальність мови, на думку багатьох риторів, слід розвивати в собі з найбільшою старанністю.

Однак інтонаційність мови вимагає не тільки музикальності. Інтонація має бути гнучкою й емоційно наснаженою. Вона підкреслює зміст слів і фраз, виявляє душевні якості оратора. Істинно художня промова – це гармонія душевного стану оратора із зовнішнім вираженням цього стану. І інтонація тут відіграє першорядну роль.

Інтонація не має бути одноманітною. Промову слід виголошувати так, щоб перехід від одного розділу до іншого супроводився і змінами інтонації. Вмілий оратор змінює не тільки темп, а й тон мови – то підвищує голос, то знижує його. Зміна тону мови, як і зміна її темпу, є засобом інтонаційно виразності.

Оратор розраховує свої голосові можливості так, щоб йому вистачило „голосу” на всю промову і щоб його було чути у найдальшому кутку приміщення. Тому інтонація не однакова на початку і в кінці промови.

Починати промову слід спокійно, в міру гучним голосом. Це дасть змогу по ходу викладу посилювати або послаблювати тон. Не можна починати з дуже високої ноти, оскільки через дві-три, а найбільше десять хвилин у такого оратора голос зірветься, він стане говорити все тихше і тихше¹⁰.

Закінчують промову найчастіше гучним голосом. Іноді навіть у піднесеному тоні, якщо цього вимагають думки і почуття оратора, а також, якщо відповідає настрою аудиторії, під кінець промови. Якщо ж слухачі залишаються незворушними, а оратор виголосить закінчення з пафосом, це прозвучить фальшиво, непереконливо. Оратор повинен тонко вловити настрій слухачів при виголошенні своїх заключних слів.

Особливого значення надавав К.С.Станіславський логічним і психологічним паузам і наголосу. „Нехай паузи поділяють думку, що викладається, на її складові частини, але щоб кожна з цих частин не втрачала своєї належності і безперервності”¹¹.

Логічні паузи „мають одночасно два взаємо протилежні призначення: поєднувати слова у групи (мовні такти), а групи – відмежовувати одну від іншої. Між двома логічними паузами треба вимовляти текст і „випльовувати” його частинами”¹². Якщо на підготовчому етапі логічне структурування інформації (матеріалу про предмет) вдало проведено, то воно допоможе віднайти потрібні логічні паузи і логічні наголоси у тексті, завершити текст закономірним умовисновком.

Психологічна пауза – це вже результат інтенції мовця, його настановлення на промову, його задуму, тобто всього того, що було вже здійснено на попередніх етапах підготовки промови. Вона з’являється в акції – процесі виголошення промови, і тому вона ніби самостійна. Проте вона є просто зовнішнім виявом того, що оратор пережив і хоче сказати слухачам, а у промовця вона зароджувалася можливо, ще під час інвенції.

Для того, щоб „надати красу самому мовленню” (Цицерон), слід також звернути увагу на техніку дихання і техніку мовлення. Від дихання залежить самопочуття промовця і озвучення промови, адже звуки творяться на видиху.

На дихання оратора впливають зовнішні і внутрішні чинники. До зовнішніх належать розмір приміщення (замале чи велике для певної кількості людей, з доброю чи поганою акустикою, неестетичне, не провітрене, холодне), наявність сторонніх шумів, дій, людей, доброзичливість чи недоброзичливість аудиторії та керівництва.

Внутрішні чинники залежать від самого промовця, тому, враховуючи їх, слід дотримуватись певних правил дихання і вимови:

1) слід обрати зручну позу і зручне місце. Краще говорити засжди стоячи, з трохи піднятою головою, розправивши плечі, тоді мовні органи не будуть затиснені;

2) вдихати і видихати повітря треба безшумно, не натужно, щоб слухачі не помічали дихання промовця, бо якісний звук утворюється тільки на спокійному струмені повітря;

3) вдихати повітря слід тільки через ніс, спокійно, вільно, безшумно;

4) починати мовлення можна лише тоді, коли в легені набереться повітря стільки, що його вистачить на вимову певної структурно-логічної частини тексту, щоб не робити позачергового вдихання, що може порушити плавність і ритм мовлення. Цю структурно-логічну частину тексту слід попередньо переглянути, щоб зорієнтуватися завчасно;

5) слід витрачати повітря рівномірно, не допускати повного видиху, оскільки звучання може перейти на неприємний для слухачів фальцет, і тоді складається враження, що промовець втратив наснагу, коли він має бути для всіх невтомним;

6) щоб не втратити темпу мовлення, слід використовувати природні зупинки (паузи) між блоками тексту для добирання повітря в легені; це слід робити своєчасно й непомітно;

7) промовець має орієнтуватися, яка сила звучання йому потрібна, щоб набрати відповідну кількість повітря. Якщо треба говорити сильніше, гучніше (для великої аудиторії), треба більше набирати повітря. Проте й великий надлишок повітря також може завадити утворенню звучання;

8) ніколи не слід говорити на крайній межі сили свого голосу, особливо починаючи промову. Бажано обрати середній рівень, щоб за потребою можна було підняти силу голосу чи опустити.

Кожний промовець повинен знати межі і можливості свого голосу і не перенапружувати голосові зв’язки, щоб не виглядати смішним. У слухачів має скластися враження, що промовець може ще говорити багато й гарно.

Риторична практика радить обов’язково готуватися до промови не тільки письмово (писати текст виступу), а й усно (озвучувати промову). Добре, якщо є можливість записати її і прослухати себе самого, щоб уникнути помилок і вилучити все непотрібне.

Виголошення промови – це процес творчої роботи оратора в аудиторії. Зберігаючи раніше підготовлену структуру промови, оратор має право використати нові імпровізовані прийоми, порівняння, образи, які в нього виникають під час роботи з аудиторією. Саме в цьому полягає основна сила живого творчого слова. Думки оратора в присутності слухачів, як правило, загострюються під впливом моральної відповідальності. Увага слухачів стимулює, активізує творчі можливості оратора, породжує натхнення.

Трапляється, що оратор в ході виголошення промови має виявити неабияку винахідливість. Так, коли Демосфен говорив про Філіпа Македонського, про небезпеку, якою він загрожує Греції, про патріотичні почуття, підійшла група молодих афінян, які почали базікати між собою, не слухаючи оратора. Роздратований Демосфен почав тоді оповідати пусту байку, яку уважно слухали. „Боги! – вигукнув великий оратор. – Чи гідний вашого заступництва народ, який не хоче слухати, коли йому говорять про небезпеку, що загрожує його батьківщині, і уважно слухає дурну казку!” Цей несподіваний прийом подіяв на аудиторію, присоромив легковажних афінян¹³. Подібна винахідливість – плід натхнення, однак воно не приходить само собою – це результат наполегливої праці.

Творча робота оратора в аудиторії виявляється і в його відповідях на запитання. Змістовна, актуальна, добре виголошена промова збуджує аудиторію і викликає низку запитань. І треба навчитися відповідати на них.

По-перше, аудиторія чекає від промовця щирої, правдивої відповіді на поставлене запитання. Саме такі відповіді повинен давати оратор. Ухилятися від відповіді не можна – слухачі неодмінно втратять довір’я до такого промовця.

По-друге, відповіді мають бути ясними, простими, можливо, гумористичними, якщо ситуація це допускає. Так, М.І.Калінін розповідав про такий випадок. У 1919 році він поїхав до м. Іванова на губернський з’їзд селян. На цьому з’їзді переважав анти робітничий настрій, і після доповіді про поточний момент М.І.Калініну було поставлено низку запитань. Серед них таке: хто важливіший для держави – селянин чи робітник? На це запитання він також відповів запитанням: хай мені скажуть, яка нога важливіша в людини – права чи ліва? Відповідь була зустрінута оплесками¹⁴.

8. ВИДИ КРАСНОМОВСТВА

8.1. Основні форми і жанри ораторського мистецтва

Загалом основні форми та жанри ораторського мистецтва тісно пов’язані з тією метою, яку переслідує, виступаючи перед аудиторією, оратор. Мета може бути в тому, щоб потішити або поінформувати слухачів, можливо, надихнути їх, переконати чи призвати до дії. У цілому оратор має чітко уявляти, чого він хоче досягти своєю промовою.

Таким чином, найбільш поширені в ораторському мистецтві такі типи промов: розважальна, інформаційна, надихаюча, переконуюча, агітаційна.

Розважальна промова (РП) має на меті розважити та потішити слухачів, а то і просто затримати їхню увагу на чомусь цікавому. Цікавість і задоволення інтересів слухачів важливі у такій обстановці, коли люди збираються, щоб приємно провести час. Тут присутні жарт, серйозна думка, іноді і вимисел. Все це органічно поєднується в промові разом із анекдотом і оповідкою. Тут може біти щось із особистого життя оратора, а також іронія та удавана серйозність. Тон виступу має бути дружнім і привітним.

Інформаційна промова (ІП) має на меті не тільки догодити допитливості, але й дати нову уяву про предмет. Це може біти оповідь, опис, пояснення. Оповідь – це рух; опис розчленовує предмет, показує часткове і надає йому наочності; пояснення показує, який предмет у дії або який його устрій. В усіх ІП переважає якась із зазначених рис.

ІП має відповідати певним умовам:

а) у ній не повинно бути нічого спірного. Будь-яке питання тут знаходить своє вирішення. При цьому питання має бути пов’язане з тим, що вже існує або визнане за істинне;

б) вона повинна викликати допитливість. Якщо раніше поставлені запитання з причини сумніву, роздратування чи здивування, обов’язок оратора – зрозуміти їх причину;

в) вона повинна задовольнити потреби слухача. Треба відповісти на поставлені запитання. Неприпустимо братись за відповідь на запитання про те, чого ви не знаєте, чого не опрацювали глибоко і всебічно;

г) повідомлення має бути актуальним. Інтереси слухача спираються на факти, їх знання, принципи та події самі по собі. Також вони мають безпосереднє відношення до занять слухача, його побуту, релігійних уподобань, відпочинку, політичних поглядів, суспільного життя.

З одного боку, ІП має багато спільного з розважальною: конкретність, новизна, конфлікт, контраст, гумор. З іншого боку, ІП наближається до агітаційної. Наприклад, бесіда про СНІД уже несе в собі заклик до вирішення важливої суспільної проблеми. За всіх умов ІП (на відміну від розважальної) повинна викликати у слухача відчуття, що пізнання, які він отримав, варті витраченого часу і уваги.

Надихаюча промова (НП) має на меті привнести натхнення в аудиторію, переконати її та викликати активну реакцію. Загалом ці три види цільових установок взаємодоповнюють і перекривають одна одну. Більшість промов на політичних або спортивних зборах і виступи з привітаннями, оцінкою заслуг і в ознаменування подій та явищ, а також бесіди про значення моральних і суспільних цінностей і проповіді – це і є, по суті, НП. Певним чином до них належать і передвиборні виступи політичних ораторів, які висміюють своїх супротивників. Матеріал для НП слід добирати і подавати таким чином, щоб викликати не лише допитливість, а й загострити увагу слухачів до значення традицій, якостей особистості, правил поведінки, віри.

Тема для НП слід добирати залежно від їх здатності зачіпати глибокі особисті інтереси: відчуття конфлікту, боротьби, небезпеки, почуття гніву й ненависті. Вони повинні пробуджувати думки про справедливе й несправедливе, про батьківську любов, любов до батьківщини і до ближніх. Для НП характерні теми: „Добрий друг”, „Пам’яті героїв вітчизняних воєн”, „Столітній ювілей нашої школи”, „Жахи невігластва”, „Людина, яка любила життя”.

Поширена небезпека для оратора – впасти у сентиментальність, нещирий тон і надмірна емоційність. Це частіше характерне для промов на теми типу „Помиляється чи не помиляється моя країна?”, „Велика стара партія”, „Чи повернеться до нас минуле?”, „Добрі старі часи”.

Переконуюча промова (ПП). Переконати – означає логічними засобами довести або спростувати якесь положення. Це – чисто логічне завдання. На практиці оратор усіма прийомами намагається переконати слухачів погодитися з його позицією у спірному питання. ПП взагалі має на меті визначити стиль мислення і поведінки, хоча це ніяк не заклик до дій.

Основний предмет ПП – питання факту (що є правдою, а що неправдою), або питання поведінки (що слід робити, а що не слід). Показати, що даний кандидат буде президентом – переконати з питання-факту. А довести, що він повинен стати президентом – означає переконати з питання політики. Усілякі заклики голосувати за нього – це вже заклик до дій.

Як і всі промови, ПП має бути цікавою. Інтерес до неї у самому питання, що виноситься, або у спірності цього питання. Інтерес можна викликати або підсилити питанням „Чому ж вірити?” або „Що робити?”.

Агітаційна промова (АП) – закликає до дії. Поряд із рисами, що притаманні іншим типам промов (необхідні фактичні дані, пробудження психічної сприйнятливості, приведення до узгодження) АП містить характерний лише для неї елемент: примусити слухача відчути потребу дії, зробити те, про що просить оратор.

Типовими прикладами публічних закликів можуть бути заклики накопичувати гроші на депозитних рахунках, розповсюджувати страхові поліси, проспекти вкладення капіталу, презентація книг, посуду, комп’ютерів. Досить поширені заклики про надання допомоги місцевим благодійним фондам, природоохоронним, лікувальним, церковним та громадським організаціям, потерпілим від стихійного лиха, голоду. Досить поширені заклики взяти участь у роботі якоїсь релігійної громади або школи, подивитись фільм, театральну виставу, зайнятись спортом чи прослухати спеціальний курс лекцій, звернення до громадськості стосовно особистої поведінки, шкідливих звичок, мови, харчування, здорового способу життя.

Обираючи агітаційну тему, слід враховувати наступні моменти:

а) чи викличе вона достатній інтерес? Чи відчує слухач нагальність і невідкладний характер теми, чи зрозуміє він необхідність термінових дій?

б) чи здатні слухачі до дії? Наприклад, при участі в виборах вони мають відповідати віковому цензу, а учасники шкільної конференції не займатимуться дрібним бізнесом;

в) чи не існує занадто сильна опозиція? У будь-якій аудиторії можна наштовхнутись на таку протидію, що прямий заклик лише зашкодить. Повинна бути упевненість в тому, що якусь частину слухачів можна переконати. Проте якщо оратор відчуває занадто сильну опозицію, замість агітаційного типу промови краще обрати інформаційний.

Основні жанри ораторського мистецтва:

а) академічна промова – це насамперед лекція, що є основою навчального процесу у ВНЗ. У цій галузі поширені також виступи з рефератами на визначену тему, доповіді на наукових конференціях та семінарах. Виступ академічного характеру передбачає досить чіткий план, певну логіку викладення матеріалу, аргументація і доведення;

б) урочиста промова – досить поширений жанр ораторського мистецтва. Будь-яка значуща подія, а особливо відзначення ювілейних дат, передбачає яскраві кольори, транспаранти, гарно вдягнених учасників події, піднесений настрій, впевненість у передбачуваному світлому майбутньому

в) соціально-політична промова – майже повсякденне явище у країнах, що розвиваються. Це доповіді і політичних діячів, огляди політичного і суспільно-економічного характеру, визначення напрямків подальшого розвитку, критика існуючих режимів, агітаційна передвиборча програма на захист ідеології певної партії, промови депутатів парламенту під час засідань;

г) судова промова у відповідності із існуючими у суді правовідносинами, має декілька основних напрямів: звинувачувальна промова позивачів або прокурора, промова потерпілого, виступи свідків і захисників;

ґ) церковно-богословська промова головною формою має церковну проповідь, у якій священик, спираючись на релігійні догмати, дає оцінку певній церковній або світській події. Широко відомі й мають значний вплив на віруючих різні притчі;

е) соціально-побутова промова теж посідає важливе місце у повсякденному життя. Це численні ювілейні промови, до дня народження, весілля, а також ритуальні і застільні промови.