6.3. Високий, середній і низький стилі

В історії красномовства давно було опрацьоване вчення про три стилі красномовства. Так, Феофан Прокопович у зазначені вище праці „Про риторичне мистецтво” дав чітке визначення цих стилів.

Для високого стилю характерне досягнення оратором атмосфери піднесення, зворушення слухачів. Тому оратору слід добирати відповідні емоційні та величні засоби впливу на аудиторію – метафори, катахрези, алегорії, метонімії та інші фігури піднесення.

Середній (квітчастий) стиль промови покликаний надати слухачам насолоду від почутого. У такій промові слушно використати засоби, які покращують зміст виступу: гіперболи, епітети, метафори, усілякого роди вислови знаних мислителів і поетів, гумористичні засоби, жарти. Адже після такої промови слухачу повинні залишити аудиторію у гарному й веселому настрої.

Низький стиль – це стиль повчання і розповідей. Переважно його вживають у ситуаціях, коли ми інформуємо, повчаємо або проповідуємо людям якісь істини. Тут, як правило (але не обов’язково!) промовці не застосовують риторичних фігур і тропів. Хоча ніхто не забороняє вжити у повчання жарту чи оповідання обов’язково має бути сухим і позбавленим емоцій.

6.4. Стилістичні фігури в риториці

Зазвичай у риториці з метою красивого виступу застосовують тропи і фігури.

Троп – слово або фраза у переносному значенні, образний вислів, переміщення у семантиці слова від прямого до переносного значення. Це, наприклад, метафора, катахреза, синестезія, метонімія, синекдоха, антономазія, гіпербола, літота, епітет, каламбур, тавтологія, плеоназм, евфемізм та ін.

Застосування тропів передбачає варіації значень.

Метафора (гр. - перенесення) – застосування слова або вислову в переносному значенні. В основі метафори лежить порівняння. Вона має велике репрезентативне значення; це троп, який характеризує. Вже Аристотель зазначав, що складати гарні метафори означає вміння підмічати подібності у природі. Наприклад, „аргументи б’ють мимо волі”; „посмішкою ясною природа...”; „кричущі кольори”; „біла тінь суворої скорботи”.

Катахреза – різновид метафори, у якій поєднують несумісні поняття або некоректне застосування слів. Інколи катахрезу визначають як незвичну метафору, що сприймається як нагромадження слів; інколи як метафору дурного смаку: „відважний захисник століття, що зупинилось”; „запізнілий вияв розуміння”; „провісник сумнівного сподівання”.

Синестезія – троп метафоричного типу, у якому задіяно відразу декілька почуттів у різних комбінаціях: „подайте мені такий аргумент, щоб я міг його помацати”; „чим ти слухаєш?”; „людина, що думає шлунком”; „блискуча промова”.

Алегорія – ще один троп метафоричного типу, який демонструє іносказання, визначення абстрактного поняття за допомогою конкретного. Це ще й уподібнення, подробиці якого складаються в систему натяків. Алегорія найбільш послідовно переводить думку в „картину”. У подальшому запропонована картина знову має бути розтлумачена як думка: „Содом і Гоморра на званій вечірці”; „донкіхоти перебудови”. Для того, щоб усвідомити зміст цих алегорій, слід мати певні знання, певну ерудицію.

Метонімія – троп, заснований на відносинах суміжності між зіставлюваними предметами. Механізм метонімії полягає у заміщенні „імені предмета” його ознакою або назвою іншого предмета, що знаходиться у зв’язку з першим предметом. Метонімія – троп, який ідентифікує: „погоджуватись з книжкою”; „жваве перо”; „якби молодість знала, якби старість могла!”; „читати Шевченка”.

Синекдоха – подання цілого як частини цього цілого або, навпаки, подання частини як цілого. Синекдоха як різновид метонімії ґрунтується на зіставленні цілого й частини. Класичний приклад синекдохи – Чеширський кіт, якій міг щезати так, що залишалась лише його посмішка; або гоголівське „бережи копійку!”, де йдеться про грошові накопичення, а копійка – лише частка цілого.

Антономазія – троп, який використовує описуюче визначення особи замість того, щоб назвати її ім’я і прізвище. Антономазія несе в собі елемент аналогії, оскільки замість власного імені застосовують інше. Для адекватного сприйняття антономазії слід мати певний рівень фонових знань, певну ерудицію: „український Сократ”; „моя Голгофа”, „сумський Остап Бендер”; „країна тисячі тюльпанів”.

Епітет – різновид визначення, який відрізняється значною експресією. Здебільшого тут застосовують прикметники: „вогняно-рудий тигр”; „холодна голова”; „струнка теорія”; „тверда рука”; „солодкі спогади”.

Оксюморон – стилістичний засіб, який породжує нове поняття, поєднуючи очевидні протилежності. Взятий в цілому оксюморон характеризується тим, що зображальність відносин схожості, реалізованих у головній його частині, підсилюється завдяки відносинам контрастності, реалізованим у допоміжній частині. Для адекватного сприйняття оксюморона потрібна певна широта поглядів, оскільки інакше він сприймається як безглуздість. Утім, завдяки саме таким висловам і робляться найбільш цікаві смислові відкриття: „відкриття закриття вернісажу”; „живий труп”; „усім відомі новини”; „вбога розкіш вбрання”.

Антитеза – протиставлення понять, схем, точок споглядання, подій. Антитеза реалізується застосуванням вислову, який включає в себе два слова або дві групи слів, явно пов’язаних між собою відношенням лексичної або контекстуальної протилежності: „життя коротке – мистецтво вічне”; „товар наш – гроші ваші”; „краще бути багатим і здоровим, ніж бідним і хворим”; „на чорній землі білий хліб родить”.

Градація (нанизування) – поступовий перехід від одного стану до іншого при підсилювання або послабленні якості з метою підсилення ефекту мови. Градація складається не менш ніж з трьох словесних компонентів, які мають щось спільне у значенні, і в той же час протиставлені один одному за інтенсивністю прояву цього спільного. Є градація, у якої якість підсилюється, а є – у якої послаблюється: „переміг, розгромив, знищив”; „на жаль, існує така прогресія: цигарка, хвороба, смерть”; „сьогодні ти вкрав карбованець, завтра вкрадеш сто, післязавтра – мільйон”.

Каламбур – гра слів, яка ґрунтується на їх схожому звучанні, що поширює зіставлення на значення слів з метою створення комічного ефекту. Взагалі у каламбуру недобра слава: „зайнятися не своїм тілом”; „Незвичайний заплив. Пловець заплив жиром”; „Коло знайомих – це завжди рятувальне коло”.

Тавтологія – троп, у якому за допомогою синонімів і споріднених за значенням слів відбувається повторення того, що вже було сказано. Тут може бути використання і накопичення синонімів, а може бути невпорядковане варіювання того самого слова. Тавтологія дозволяє яскраво відобразити відсталість і застиглість думки, що нездатна розвиватися: „темпераментна й гаряча людина”; „справжня й істинна свобода”; „хай малий малому скаже, хай малий теля прив’яже”. Тавтологія – різновид плеоназму (гр. - перебільшення) – надмірності слів у фразі або тексті з погляду точної передачі думки.

Емфаза (гр. – виразність) – інтонаційне виділення, підсилене повторення якогось елемента, частіше початкового: „Осінній день, осінній день, осінній...” (Л.Костенко).

Гіпербола – перебільшення з метою створення більш повного враження. Гіпербола заснована на відносинах схожості, але компоненту, який зіставляють, приписують якості (розміри, масштаб, інтенсивність), значно перевищують дійсні: „мільйон разів тобі сказано”; „горами хвилю підійма”; „семигори горя”; „безбережне море”.

Мейозис (гр. – зменшення) – протилежна гіперболі фігура, суть якої полягає у применшенні ознак предмета з тим, щоб підкреслити його нікчемність: „ні гроша, ні копійки”; „нікуди не годиться”; „нікому не треба”; „при не дуже великому розумі він був недорікуватим”; „менше, ніж нічого”.

Літота (гр. – простота) різновид мейози су, зумисне применшення якоїсь ознаки шляхом повного або часткового її заперечення: „у цій річці чаплі по коліно”.

Евфемізм (гр. – гарно, добре говорю) пом’якшувальні назви грубих явищ, уникнення слів із неприємним забарвленням: вигадуєте (замість брешете); „заглядає у чарку” (замість п’яниця).

Риторичне запитання належить до того розряду запитань, які не потребують відповіді. За лексико-граматичним вираженням воно не відрізняється від звичайного запитання і співвідноситься з критерієм щирості. У монологічні промові часто воно виглядає як питання, поставлене самому собі, як спроба поглибити своє розуміння ситуації: „Красти – чи добре це?”; „Чи для тебе, вбогого ,мода, ресторани?” Відомі риторичні запитання: „Камо грядеши?”; „Хто винен?”; „Що робити?”; „Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Риторичний вигук – прояв певного емоційного стану сратора або співрозмовника. Певним чином це заклик до слухачів приєднатися до емоцій того, хто говорить, але сам їх не поділяє: „Чудово! Робота стількох людей зведена нанівець!”; „Дотепно! Як усі жартують, а з чого?”

Риторичний оклик виражає захоплення; базується на принципі щирості; закликає приєднатися до мовця: „Ах, скільки радості у цій події!”.

Риторичне звертання застосовується скоріше не для того, щоб назвати адресата, який, безумовно, існує, а для того, щоб привернути до нього увагу присутніх. Ситуація безпосереднього звернення тут тільки зображується, бо формальні адресати можуть бути і відсутніми, навіть і померлими людьми. Зміст цього тропу визначається загальною атмосферою взаємовідносин між оратором і слухачами. Частіше предметом звернення буває не конкретна особа, а якість речі, уявлення, поняття: „О земле рідна, ти моє кохання!”; „Верни до мене, пам’яте моя!” (В.Стус).

Риторичне порівняння передає зображення особи, предмета, явища через найхарактерніші ознаки, що є органічно властивими для інших предметів чи осіб: „Конкурс пройшов організовано, як і в минулому році”; „Все сталося добре, неначе на замовлення”.

Фігури – це незвичайний за синтаксисом зворот мови, який застосовується для підсилення виразності виступу, впливу на почуття слухачів. Фігурами є, наприклад, паралелізм, ізоколон, анафора, епіфора, хіазм, асиндетон, полісиндетон, еналага, апокопа, синкопа, інверсія, парцеляція, ампліфікація, алітерація, асонанс та ін.

Паралелізм – одна з найдавніших фігур, коли проекція сенсу однієї мовної конструкції переноситься на іншу; схоже розташування двох дій, двох сюжетів. Застосування паралелізму вимагає від слухача порівняти сенс двох фрагментів повідомлення: „Немає людини – немає проблеми”; „Солдат любить ясно – дурень любить красно”; „Почали во здравіє – скінчили за упокой”.

Ізоколон – фігура, в якій повторюються врівноважені між собою приблизно рівні частини промови. Ця ораторська фігура часто використовується, навіть позасвідомо, у повсякденних промовах: „Життя дорожчає, роботи не знайти, гроші закінчуються, діти зовсім малі...”; „А на естраді одне й те ж саме: я ночей не сплю, ти, моя доле, пішла з іншим, ми тепер вороги - традиційні життєві проблеми”.

Анафора – це фігура додавання, заснована на повторенні значущого елемента, частіше на повторенні початкових частин суміжних речень: „Як не любить той край, де вперше ти побачив солодкий дивний світ, що ми звемо життям, де перше став ходить і квіткою неначе в його теплі зростав і усміхавсь квіткам! Як не любить той край, що дав тобі і силу, і гострий зір очей, і розум молодий, і далі, що тобі красу свою відкрили, і моря голубий, розгойданий прибій...” (В.Сосюра).

Епіфора – фігура, протилежна анафорі; повторення одних і тих же елементів у кінці кожного речення. „Піднялися в повітрі весла, щоб одразу вискочила на хвилю, на лахмату височенну хвилю” (Ю.Яновський). Різновидом епіфори є кільце – повторення слів, словосполучень і речень у кінці фрази: „Слово наше рідне! Ти сьогодні зазвучало як початок, як начало, як озброєння, всім видне, слово наше рідне!” (П.Тичина).

Асиндетон (безсполучення) – фігура, що демонструє навмисний пропуск сполучників при однорідних членах речення: „Сонце заходить, гори чорніють, пташечка тихне, поле німіє...” (Т.Шевченко); „Почнеш, покинеш, опам’ятаєшся, повернешся, пізно, пройшло, проїхало, пропало...”.

Полісиндетон – фігура, протилежна асиндетону, тобто вона передбачає достатньо сполучників, навіть більше, ніж було потрібно за змістом сказаного. Застосування полісиндетона примушує суворіше ставитись до того, щоб елементи речення краще узгоджуватись між собою, оскільки на тлі сполучників їх невідповідність очевидна. Дость ефективне застосування полісиндетона у випадках, коли треба продемонструвати уповільнення або сталий емоційний стан, постійність: „І роси, і птиці, і трави з зорею вітають мене” (В.Сосюра); „І художник, і багаті замовники, і друзі багатих замовників, і друга половина художника – всі задоволені. Щоправда, совість повстає”.

Еналага (гр. – підстановка) – фігура, сутність якої у використанні однієї форми чи конструкції замість належної іншої: „Таке воно нещасне – ця дівчина”.

Хіазм (гр. – хрестоподібне розміщення) перехресна фігура з двох частин, в яких елементи розташовані у зворотному порядку: вишневий цвіт – цвіт вишневий; я люблю – люблю я.

Апокопа (гр. – відсікання) – скорочення слів у результаті випускання звуків: мо (розм.) замість може. Протилежною фігурою є синкопа - додавання звуків, слів, речень з метою створення риторичного ефекту: „тр-р-р-рах – тарарах!”

Інверсія (літ. – перестановка)- фігура, що створюється зворотним порядком слів у реченні, щоб підкреслити значення інверсованих одиниць і посилити виразність мовлення: „Говорю вам я – а не слухаєте ви мене!”

Парцеляція (лат. – частка) – членування речення на інтонаційно-смислові частини і виділення їх з метою звернути увагу читача (слухача): „Коло неї Гафійка. Наче молода щепа з панського саду” (М.Коцюбинський).

Ампліфікація – накопичення кількох схожих визначень, що підсилює характеристику явища або особистості. Завдяки застосуванню різних виразних засобів ампліфікація збільшує обсяг тексту, подаючи матеріал під різними кутами: ”Любиму Вітчизну топтати не дам кривавим, підступним і злим ворогам” (М.Бажан); „Користуватися любов’ю у громадян, мати заслуги перед державою, бути уславленим, шанованим – все це і є славою; проте викликати до себе страх і ненависть важко, мерзотно; це ознака слабкості і непевності у собі” (Цицерон).

Алітерація - повторення однакових або близьких за акустико-артикуляційними ознаками приголосних звуків з метою створення звукового образу або фону. Здебільшого алітерація уживається у сполученні з асонансом – повтором чи співзвуччям однакових чи акустично близьких голосних звуків: „Черніг сідає в чорний човен, і ставить чорні ятері” (Л.Костенко); „На городі опудало горобців перепудило”.