5.2. Диспозиція

Диспозиція – мистецтво розміщення матеріалу і оформлення структури промови.

З усього продуманого і вимріяного на етапі інвенції мовець повинен на етапі диспозиції відібрати найсуттєвіше і подумати, як його доцільно розташувати, щоб одержати очікуваний результат – зробити чітке членування повідомлюваного, забезпечити внутрішній зв’язок між частинами з метою цілісності й результативності промови

Для кожної промови необхідно спланувати (буквально до слова) її початок і закінчення. Планування змісту та порядку виступу – дуже складне і відповідальне завдання, воно вимагає багато часу і сил, сили волі. Слід зазначити, що доповідач часто ухиляється від неминучих труднощів мислення. Новачки в ораторській діяльності часто сподіваються на силу натхнення під час виступу. На жаль, натхнення без цілеспрямованої роботи над текстом не допомагає.

Вступ повинен бути коротким Люди сьогодні достатньо поінформовані. Тому у вступі слід чітко і зрозуміло сформулювати суть теми виступу.

Слід викликати цікавість у слухачів. Можна поставити запитання залежно від теми й мети виступу. Наприклад, у виступ, присвячений проблемі сучасного рабства, можна почати запитанням: „Чи знаєте ви, що і нині рабство існує в двадцяти країнах сучасного світу?”, яке може не тільки зацікавити, а й здивувати і навіть вразити слухачів. Можна почати свій виступ з короткого оповідання: „У 1992 році ми були у передгір’ях Ельбрусу. Стояла чудова липнева погода. Разом із нами йшов...”; „Тихе надвечір’я порушив гучний рушничний постріл...”; „Усім сьогодні відома поштово-фінансова компанія Western Union, яка має свої відділення майже в усіх країнах світу. А тим часом...”

Ще одним з можливих варіантів зацікавити слухачів міг би скористатися лікар під час виступу про значення регулярних медичних оглядів. Звісно, можна відразу почати з того, що слідкувати за станом здоров’я – річ надто важлива, про це має пам’ятати кожна людина. Можна почати розповіддю про діяльність інституту людини, про роботу НДІ геронтології та ін. Але люди не дуже хочуть слухати про якісь там науково-дослідні і лікарняні установи. Адже вони чудово розуміють, що лікар сьогодні прийшов до них, насамперед, для того, щоб мати зиск із потенційних клієнтів його медичного закладу. Тому люди хотіли б послухати щось про себе і для себе. І добре підготовлений лікар почав би з запитання: „Чи відомо вам, яка ймовірна тривалість вашого життя, згідно з таблицями страхових компаній. Як стверджують статистики у галузі страхування життя, тривалість вашого життя складає дві третини між вашим віком і 70 роками. Вам 30 років. 70–30=40. Множимо 40 на 2/3 і отримуємо 27. Але ж ви хочете прожити довше, ніж вважають агенти страхової компанії?”

Основна частина – найбільш навантажена і об’ємна частина виступу. Адже тут йтиметься про ту ідею, яку в розгорнутому вигляді слід довести до слухачів, надихнути їх на прийняття якогось рішення. В основні частині промови дають юридичні, економічні, політичні, конкретні умови визначення, наводять усілякі порівняння, посилання на авторитети, статистичні дані. Тут також можна використати різноманітні наочні посібники. Від ерудиції промовця, продуманості змісту лекції, від послідовності та аргументованості у викладенні матеріалу й залежатиме врешті-решт успіх цілої справи.

Завершення. Це також важлива частина виступу. Над тим, як він закінчить всій виступ, має задуматись кожен оратор.

Останні фрази виступу краще вивчити напам’ять. Можна допустити якісь незначні помилки в основній частині виступу, особливо якщо намагатися на використовувати написаний текст. Але в заключній частині виступу, при резюме основних положень промови чи заклику до дії, коли оратор щиро прагне зробити комплімент на адресу зібрання або хоче закінчити свій виступ якимсь жартом, не можна допускати якісь недоречності або хиби.

Навіщо треба робити узагальнення-висновки сказаного? Через те, що навіть у короткому виступі, який триває 5-10 хвилин, доповідач може зачепити таку кількість питань, що слухачі будуть не в змозі їх усі охопити наприкінці виступу. Тому бажано узагальнити зміст свого виступу.

Гумористична кінцівка також може допомогти тому, щоб у пам’яті слухачів залишилось якомога більше із сказаного оратором. Досить влучною може бути поетична кінцівка. Розповідаючи про життєвий шлях талановитого, але не визнаного за життя поета, художника, можна завершити виступ словами з вірша Є.П.Гребінки: „Стану в мире страдать и, как радости ждать, мой прекрасный недуг – вдохновенье”. Інколи прийнятним і змістовним завершенням може стати цитата з Біблії.

Таким чином, для успішного виступу в аудиторії важливо підготувати добрий початок до добре завершення і зробити так, щоб вони були взаємопов’язаними.

Неприпустимо завершувати виступ фразою типу: „Ну от приблизно все, що я хотів вам сказати. На цьому і закінчу”. Слід закінчувати промову, але не казати про це; слухачі це зрозуміють самі. І досвідчені оратори пропонують завжди завершувати свій виступ раніше, ніж цього захочуть слухачі.

Основна частина диспозиції складається з двох частин (планів): викладу предмета (теми) розмови й аргументації його. Перша частина – виклад, справляє враження об’єктивного погляду на предмет (так є!), друга частина – аргументація - суб’єктивована (так є, бо я таким бачу цей предмет тому-то й тому-то).

Виклад – представлення, презентація (лат. praesento – передаю, вручаю) попередньо дібраного факту (фактів). Існують два моделі розгортання викладу, які у зіставленні відображають принципову ідею античної риторики: природне (живе) і витворене (штучне).

Перша модель має відображати природний порядок елементів, коли попередні події є причиною наступних, а наступні – наслідком попередніх. Це лінійна схема побудови повідомлень, за якою події подаються з самого початку від першої до наступної послідовно, крок за кроком, ніби самостійно і вперше переживаються. Сюжет розгортається як ланцюжок подій і фактів (оповідання, байка, переказ), як штучних, мистецьких побудов тексті для стимулювання інтересу слухача.

Вся увага в лінійному викладі спрямована на сам виклад предмета, а мовець виконує роль реєстратора фактів. Цей виклад отримав назв історичного (хронологічного) методу. Він зручний для промовця, тому що можна особливо не мудрувати над композицією, слідувати за течією подій. Для слухачів виклад предмета за лінійною схемою також зручний – він легко сприймається і запам’ятовується, не викликає напружень думки. Однак такий виклад може призвести до втрати слухачами інтересу, внутрішнього „засинання”. Тому коли з’являється загроза втратити слухачів, краще обрати другу модель викладу.

Друга модель викладу потребує від промовця мистецтва групування фактів не за послідовністю їх виникнення, а за сутністю, що передбачає мистецтво групування й аналізу фактів. Різне комбінування, перестановка частин викладу стимулюють інтерес слухачів.

Прямому сюжетному тексту першої моделі протистоїть фабульно-інтригуючий текст другої моделі викладу. Попередня й наступна події можуть мінятися місцями, щось пропускатися, членуватися на епізоди або, навпаки, об’єднуватися, розвиватися в обох напрямках – до фіналу і до початку. Текст може починатися з висновку, конфлікту, якоїсь незначної деталі.

Автор має бути більш підготовленим і краще озброєним технікою викладу матеріалу, щоб вчасно представити слухачам його оптимальну кількість, а також викликати зацікавлення: чому саме так згруповано матеріал, чого хоче досягти автор, де тут причина, а де наслідок. Слухач також має бути більше підготовленим до сприймання фабульно-інтригуючого, ніж сюжетного тексту.

Перша модель викладу предмета оперує історичним (хронологічним) та сюжетним методами. Матеріал викладається в часовій послідовності та за розвитком сюжетної лінії.

Друга модель використовує кілька методів: дедуктивний, індуктивний, аналогійний, стадійний, концентричний.

Дедуктивний метод (ДМ) (лат. deductio – виведення) полягає у послідовному розгортанні повідомлення і руху тексту від загального до часткового. Прикладами застосування цього методу можуть бути всі визначення частин мови в підручниках з української (російської) мов. ДМ веде слухачів від наслідку (загального положення) до причини (вона захована в конкретних фактах і процесах) і тим інтригує, провокує слухачів на пошуки цієї причини.

У риториці ДМ відповідає за побудову правильних умовиводів: задаються правила типу чи класу одиниць (посилання), якщо факт відповідає цим правилам, він підлягає закономірностям цього типу чи класу. Загальні судження розгортаються в часткові. ДМ широко використовується у навчальному процесі, особливо у старшій і вищий освітніх ланках.

Індуктивний метод (ІМ) (лат. inductio – збудження) є оберненим до дудективного; полягає в переорієнтації ходу думки у зворотному напряму – від конкретного до загального. ІМ потребує, щоб одиничне було таким, що ввійшло б або перейшло у загальне. Наприклад, слова п’ятірка, земля, книга, сон, читання мають опредмечене значення, відповідають на питання що? І тому називаються іменниками.

ДМ одразу вимагає своїми загальними положеннями інтелектуальної діяльності і від промовця, і від слухачів, а вже потім конкретно-чуттєвого сприймання й емоційного переживання фактів. ІМ, навпаки, починається з конкретно-чуттєвого сприймання й емоційного переживання слухачів і вже потім має завершуватись інтелектуальною діяльністю – умовиводом. Обидва методи взаємодіють, утримуючи нас від помилок і пізнанні дійсності.

Для слухача ІМ спілкування завжди є легшим, тому що думка „визріває” на конкретних фактах. Для промовця обидва методі мають бути однаковими, бо до зустрічі зі слухачами він має опрацювати свій матеріал обома методами і вибрати один з них для викладу залежно від типу матеріалу, специфіки аудиторії, умов спілкування, комунікативної мети.

Аналогійний метод (АМ) (гр. analogia – відповідністю, схожість, подібність) – варіант ІМ, бо також веде слухача (читача) від конкретних фактів, явищ, ознак до загального висновку. Він полягає у зіставленні подій, явищ, фактів. У риториці АМ поширений, коли йдеться про якісь яскраві, виразні чи актуальні, але ще не досліджені об’єкти дійсності, їм шукають відповідників-аналогів серед уже вивчених і ніби заміщають ними. Але ці ознаки мають бути суттєвими. На мовному рівні (в елоквенції) аналогії реалізуються у низці художніх засобів – тропів і фігур (тіньова економіка, духовний чорнобиль, айсберг корупції).

Стадійний метод (СМ) (гр. stadia – сходинка, рівень) – близький до історичного (хронологічного). Він використовується тільки в лінійній побудові повідомлення, де не допускається ніяка ретроспекція. Отже, це рух мовного повідомлення від стадії до стадії за логікою розвитку думки. Суттєвим тут є те, що стадія – це етап, відтинок (частина) міркування, а не факт, подія, час. В одній стадії може бути кілька фактів, подій, ознак, властивостей. СМ потребує певної завершеності думки на кожній стадії, інакше наступна стадія не буде мати міцної опори. СМ вимагає суворого дотримання лінійності, не допускає повороту до попередньої стадії з метою уточнення, спростування та ін.

Концентричний метод (КМ). Слово концентр утворене з латинських слів kon- (префікс, що означає об’єднання, спільність, сумісність) і centrum (центр, зосередження). КМ використовують при потребі вивчити якусь проблему. Тоді в центр уваги ставлять цю проблему і навколо неї колами групують споріднені, близькі, дотичні проблеми, питання, події, факти. Структура викладу нагадує серію кілець, в центрі якої голосна точка – ідея, до якої колами сходяться ближчі, а потім дальші питання.

Специфічна ознака КМ – потреба постійно повертатися до основної ідеї, ніби звіряючи з нею весь інший матеріал, що сприяє виникненню нових цікавих відтінків, конотацій, актуалізації нових аспектів. Використовується КМ у науково-навчальному стилі, де поступово, відповідно з віком дитини нарощувати по колах матеріал однієї освітньої галузі. Далі протягом життя людина концентричним методом продовжує набувати знання, бо з віком відкриваються нові грані в усьому.

Аргументація – логічна частина диспозиції. Означає майстерний добір переконливих доказів і як результат – мистецтво дискусії. В основі аргументації лежить складна логічна операція, що є ланцюжком або комбінацією суджень як елементів доказу: теза (гр. thesis) аргумент (лат. argumentum), демонстрація (лат. demonstratio).

Теза (гр. положення) потребує доказу, а часто і додаткового розгортання. Створює базу для наступних міркувань. Теза може бути стислою, але глибоко змістовною чи полемічно загостреною, або й просто примітивною. Антична риторика вимагала від ораторів вміння аргументувати будь-яку тезу в обидві протилежні сторони і під різними кутами зору, наприклад, шукати істинність / неістинність, корисність / некорисність. Такі ситуації були тренувальними, а в реальних мовних контекстах тези аргументуються в одному напрямку – істинності або неістинності.

Аргумент (лат. доказ) – наступне положення , яке стосується тезі й обґрунтовує її чи переконливо доводить істинність тези. Аргументи бувають прямі (безпосередні) і непрямі (опосередковані), в ролі яких можуть виступати аксіоми, точки зору, думки авторитетних людей.

Розрізняють два типи аргументації: логічну й аналогійну.

В основі логічної аргументації лежить силогістика (гр. syllogistikos – дедуктивний), започаткована ще в логіці Аристотеля. В античній риториці силогізми (дедуктивні умовисновки) уявлялись як єдність двох суджень з проміжним: якщо А є В, а В є С, то А є С; А є меншим терміном і суб’єктом, С є більшим терміном і предикатом, В є середнім терміном і залишається за межами висновку.

Розрізняють чотири фігури силогізму залежно від положення середнього терміна:

А є В А є В А є С А є В

В є С С є В А є В С є А

умовисновок: А є С С є А С є В С є В

Молоді (А) є веселими (В). Студенти (С) є молодими (А). Студенти (С) є веселими (В).

Проте реально в промовах і дискусіях силогізм не завжди розгортається, його посилання випускаються, і доказ розуміється ніби сам собою.

Такі усічені судження Аристотель називав ентимемами. Вони є характерними для живого, практичного мислення.

На противагу ентимемам в античні риториці користувалися і соритом (гр. soros – купа, куча). Аристотель називав сорит чимали ланцюжком суджень з випущеними посиланнями.

Майстерності аргументації можні досягти за допомогою фундаментальних законів логіки:

1) закон тотожності: будь-яка завершена думка зберігає свою форму і значення в межах визначеного контексту (Будь-яка сутність збігається сама з собою або дорівнює собі). Оратор, оцінюючи позитивно будь-яке явище, в той же час не може оцінювати його негативно;

2) закон суперечності: жодне судження не може одночасно бути істинним і неістинним, інакше виникає суперечність смислів;

3) закон виключення третього – „третього не дано”: або сам істинний, або істинним є його заперечення. Маючи позитивне і негативне судження, мовець погоджується з першим, а друге відкидає, або погоджується з другим, а перше відкидає;

4) закон достатньої підстави жодне явище не може виявитися істинним або дійсним, жодне твердження – справедливим без достатнього обґрунтування, чому справа стоїть саме так, а не інакше. Будь-яке судження, що приймається, має бути належним чином обґрунтоване.

Аналогійна аргументація ґрунтується на тих ознаках порівнюваних предметів, що схожі або збігаються. Вона не визначає поняття, а шукає, визначає зв’язок між ними (Який батько, такий син – якщо помітили між ними схожу рису).

Аналогія можу бути пропорційною й атрибутивною. Пропорційна аналогія потребує рівноправності зіставлюванних об’єктів у розуміння наявності в них як спільних, так і відмінних ознак (чоботи і черевики, пальто і куртка (як коротке пальто).

Атрибутивна (лат. attribuo – надаю, наділяю) аналогія виникає на перенесенні ознак одного об’єкта на інший. Атрибут – це виразна, відмінна ознака, що відрізняє цей предмет від інших. За аналогією атрибутивного типу одному об’єкту приписуються властивості або ознаки іншого і далі стають вже його ознаками, а інші ознаки ніби приглушуються. Так виникають аналогії (схожості): струни [скрипки] серця, зелена [трава] молодь, ведмежа [погана] послуга, вишневі [ягоди] губи.

Крім прямих аргументів, існують ще й опосередковані – конкретно-ситуативні. Вони не мають узагальненого й обов’язкового характеру, а є можливим у певних конкретних ситуаціях спілкування. Наприклад: аргумент до події; аргумент до місця, обставин, ситуації; аргумент до публіки; аргумент до особи; аргумент до авторитету; аргумент до часу; аргумент до сільнішого, багатого, дійового, вдатного, успішного, щасливого; аргумент до протилежного.

Демонстрація (лат. demonstratio – показування) – процес виведення тез і аргументів. Показує, наскільки вдало побудована вся аргументація. Саме на цьому етапі особливо важливою є мовна тактика. Виділяють демонстрацію логічну і паралогічну. Логічна демонстрація потребує від мовця дотримання правил виведення умовиводів і логічних аналогій. Паралогічна демонстрація допускає неврахування правил і навіть використання їх від супротивного. Тут вступає і дію фігуральна мова.

Продемонструвати доказ означає подати тезу і пред’явити аргументи. Способи коректної демонстрації передбачені зазначеними логічними законами та теорією аргументації. Некоректну демонстрацію в риториці називають логічними помилками – паралогізмами (софізмами). В античній риториці логічні помилки часто навмисне використовувалися для того, щоб заплутати адресата, спонукати його самостійно вибиратися на правильний шлях. В мистецтва переконання ритори-софісти досягли вершин риторичного ефекту, який створювався фігуральним мовленням – тропами і фігурами думки, що з погляду логіки є паралогізмами, логічними помилками.

Існує кілька видів логічних помилок, яких може припуститися оратор при підготовці свого виступу.

Homonimia – „однойменний, рівнозначний”. Досить поширеною є помилка, пов’язана із застосуванням слів, що мають багато значень. Наприклад, „реалізм” і „матеріалізм” – поняття філософські, але їх дуже часто використовують у різних контекстах. Дієслово „стояти” має до двох десятків різних значень. Прикметник „новий” може бути використаний у значеннях сучасний, наступний, незнайомий та ін.

Помилки дедукції. Логічні помилки можуть бути відносними до тези. Наприклад, хтось доводить не те, що треба було довести. Хотіли довести, що вчинок несправедливий в моральному значенні, а доводять його несправедливість у юридичному значенні. Або хтось доводить невинність обвинувачуваного тим, що інші скоїли такий же злочин, проте уникли покарання.

Ухиляння від тез може бути ще й тому, що доводять дуже мало або зайве. Якби ми хотіли довести доброчинність людини, говорячи, що про нього не відомо нічого поганого, то довели б цим досить мало. А якби хтось почав доводити, що самогубство неприйнятне через те, що людина не може сама у себе відняти те, чого вона сама собі не давала, то доводив би надто багато – виходило б, що ніхто не може навіть зрізати собі нігту, волосся, не може продати подароване або успадковане майно.

Argumentum ad hominem – „аргумент до людини” Належить до тієї ж групи логічних помилок. Якщо хтось хоче довести хибність наукової теорії якогось ученого, а замість того показує приналежність вченого до нешанованого аудиторією політичного напрямку, він користується саме цим аргументом. Інший випадок – контрабандиста Валяно суд присяжних виправдав, оскільки для перевезення контрабанди він використав турецькі плоскодонні фелюги, яких не було у відповідному переліку в статті закону про контрабанду.

Помилки індукції. Насамперед, це поспішні узагальнення. Наприклад, мандрівники після досить короткого знайомства з певним народом намагаються дати йому відповідну оцінку, говорячи, що „греки брехливі”, „турки жорстокі”. До цього ж виду помилок належать і помилки post hoc ergo propter – „після цього – значить, і з причини цього”. Так, якщо після появи комети у людей відбулися якісь нещастя, зазвичай комету вважали їх причиною і її нової появи чекали вже з острахом. Люди завжди схильні оцінювати події суб’єктивно: помічати те, що їм хочеться помітити.

Помилки аналогії часто виникають внаслідок того, що один ряд подій розглядають за аналогією до іншого. Наприклад, суспільний розвиток народів розглядають подібно до розвитку живого організму, який переживає народження, зрілість, старість і смерть. Іноді, навпаки, дехто твердить, що у мурашиних спільнотах є воїни, раби, домашні тварини.

6. ТЕХНІКА ПРОМОВИ І КУЛЬТУРА ОРАТОРА. ЕЛОКУЦІЯ.

ВИРАЗНІ ЗАСОБИ ТА ПРИЙОМИ РИТОРИКИ

6.1. Основні принципи елокуції

Оратор, який ставить перед собою мету – виступити перед певною аудиторією – звісно, насамперед повинен визначити найбільш прийнятну в даний момент для даної аудиторії тему. А маючи на меті виступити ще й цікаво і захоплюючи, оратор повинен вчинити певні конкретні кроки у цьому напрямку, до яких належить віднести: добір доцільних мовних засобів, граматичну правильність, ясність думки, довершеність висловлення.

Вимога граматичної правильності, якій підлягає мова виступу - слушна. Алу тет слід ураховувати, що з промовою виступають найчастіше без заучування напам’ять. Хоча більшість слухачів і самі допускають граматичні погрішності, вони не упустять нагоди відзначити найбільш очевидні хиби в мові оратора. Оратора часто не залишає відчуття непевності, доки він не буде твердо знати, що мова його граматично правильна. Інакше замість того, щоб зосередитись на змісті промови, доведеться зосереджуватись на словах.

Ясність думки і довершеність висловлення також важливі. Коли ви говорите про прості предмети або речі широко вживані, намагайтесь користуватися термінами, які найбільш для цього підходять. Наприклад, описуючи необхідні умови для роботи на текстильній фабриці, мабуть, більш доцільно сказати: „Гарні умови праці на текстильній фабриці повинні включати в себе не тільки вдосталь сонячного світла, чистого повітря, зручні меблі, щоб можна було посидіти і відпочити, не тільки зручні страви в їдальні, але ще й добре слово і впевненість у завтрашньому дні”. Набагато гіршим був би виступ, де йшлося б про „задовільні санітарні умови”, „належну організацію відпочинку”, належні гарантії”.

Часто (в захваті від власної поважності) оратор не слідкує за конкретністю своєї мови. Що означає, наприклад, вислів: „Утікачі дуже швидко неслися автобаном, і вітер свистів у них у вухах”? Майже нічого. А от вислів: „Вони мчали автобаном зі швидкістю 160 кілометрів на годину” мало кого залишить байдужим. І про вітер, який свистів у вухах, не слід згадувати. Краще, щоб у виступі оратора землетрус був не просто „сильний”, а силою у 6,5 бала.

Отже, етап мовного (вербального) вираження промови, що є органічним у мисленнєво-мовному русі від мотиву, ідеї, задуму, який стимулює думку, до формування самої думки у слові називається елокуцією.