4.4. Іван Вишенський

Іван Вишенський – визначний мислитель, богослов і полеміст. Дослідники вважають, що народився він близько 1545-1550 рр., а помер в Афонському монастирі близько 1620 р. Написав значну кількість творів, послань, відповідей. Був послідовним захисником і пропагандистом православ’я. Досконало володів риторикою; його мовний стиль ґрунтувався на засадах античної риторики та гомілетики (церковної риторики). У текстах його послань зустрічаються багато стилістичних фігур – риторичні звертання, запитання, оклики, анафори, нагнітання слів і речень, розгорнені антитези, діалогізацію викладу. Завдяки таким засобам, сильним, різким висловам послання Вишенського стали вогненними памфлетами:

„О чоловіче окаянний, як, честі своєї позбувшись, волів ти приєднатись і пристосуватись до несмисленості безсловесного скоту?

О так званий християнине, як ти осмородив таким світолюбством помазання хрещення в Божество Божого духу!

О сину віри в небесного Бога, як ті міг перейменуватися через плоди діл своїх диявольским сином!

О царське свячення, язику святий, людей оновлення, як перетворився ти в поганське та єретичне безвір’я! (...)

Чи не ваші милості голодних оголоднюєте і чините спраглими бідних підданих?

Чи котрийсь із вас завів у дім страннього, прихистив, задовольнив?

Чи було, що одягли голих? Чи не ваші милості самі оголюєте?

Чи було, що ви хворим положили? Чи не ваші милості самі чините хворих із здорових: б’єте, мучаєте і забиваєте?”

Прямі звинувачення, виражені фігурами багатоступеневих антитез, утворюють іронічний колорит тексту. Кожна теза називається на початку абзацу, далі йде розгорнутий виклад – заперечення і висновок-узагальнення.

Оригінально використовує І.Вишенський словесні художні засоби: новотвори-епітети (скверноначальник), метафори абстракцій (вода прелести, гостинець (шлях) премудрості, зерцало сомнений, суд зависти, серп погибельной кары), порівняння з народних фразеологізмів (говорити й трактовати, як пустое коло млинное, надымати, як порхавка).

Своєю полемічною творчістю І.Вишенський підтвердив думки Аристотеля про стиль полемічного мовлення: „Існує два види полемічного стилю: перший етичний (зачіпає мораль), другий патетичний (збуджує пристрасті)”. Дмитро Чижевський високо оцінив творчість Івана Вишенського: „Головна його спільна риса з сучасниками – риторизм, не в якомусь негативному значенні цього слова, а в сенсі певної літературної форми, яка всі думки „вдягає” у форму промови, зворотів до читачів, закликів, закидів, запитань (...) Це той самий риторичний стиль, що і стиль інших полемістів, його сучасників. Лише маємо в нього значну більшу пишність: він нагромаджує епітети, порівняння, запитання, заклики. Велике мовне мистецтво його приводить до того, що це нагромадження не вражає неприємно. Бо і іменники, і дієслова Вишенського завжди ваговиті, барвисті, соковиті. Мова дуже близько до „простої” (...) Цей риторизм – традиція духовної культури ренесансу”¹.

4.5. Риторика в Києво-Могилянській академії

Дослідники стверджують, що в київських архівах збереглися 183 рукописних риторичних курси, прочитаних на латині в 17-18 ст. в Києво-Могилянській академії, або привезених з інших країн. Серед професорів, які викладали курс риторики, слід назвати Йосипа Кононовича-Горбацького (ви.бл. 1653 р.). Загалом він викладав увесь трівіум: діалектику, логіку, риторику. Курс його називався „Оратор Могилянський, прикрашений найдовершенішими ораторськими розділеннями Марка Туллія Цицерона” і був написаний у 1635-1636 рр. Вражає ерудиція автора, який цитував твори Цицерона, Квінтіліана, відомих гуманістів Джакомо Забаререллі, Еразма Роттердамського, Станіслава Оріховського та ін. Зазначена риторика складалися зі вступу і трьох трактатів. У вступі з’ясовується зміст мистецтва риторики й вимоги до оратора. У першому трактаті – п’ятичастна структура риторики. У другому – природа ораторської промови: ампліфікація, тропи, фігури, почуття, збуджувані ораторською промовою. Третій – вчення про три стилі й існуючі жанри промов.

Інокентій Гізель – архімандрит Києво-Печерської лаври, історик , ректор колегії, автор оригінального публіцистично-проповідницького підручника для духовенства „Мир з Богом чоловіку” (1669). Праця сповнена алегоріями, які, розкриваючи церковну мораль, виражали ідеї гуманізму. Соцільне зло (несправедливий суд, знущання над беззахисними) – це гріх. Інокентія Гізеля називають українським Аристотелем, він відзначився у багатьох галузях знань.

Лазар Баранович – інший відомий проповідник, ректор Києво-Могилянської академії. Написав книгу „Меч духовний є глагол Божий” (1666), у якій 55 слів-проповідей, написаних за правилами шкільної гомілетики, і „Труби словес проповідних”, що містять 80 проповідей на різні свята. Самі назви книжок уже свідчать, що написані вони образно, високим стилем церковної риторики.

Іоанікий Галятовський (вм. 1688 р.) – учень Лазаря Барановича, відомий богослов і проповідник, ректор Києво-Могилянського колегіуму. У 1659 р. видрукував перший посібник з гомілетики – теорії церковної проповіді. Адже цьому мистецтву вже давно навчають у духовних семінаріях і академіях. У відповідності з традицією, встановленою ще Василем Великим, Іоанном Златоустом та іншими отцями Церкви, Іоанікій Галятовський виділив у гомілетиці дві частини: правила вибору предмета опису і правила викладення. Звісна річ, предмет опису – Священне Писання і церковна література. У той же час автор пропонує вивчати філософію, природничо-наукові твори, твори світської тематики.

Найповніше барокові тенденції у вітчизняній риториці відобразилися у публіцистично-ораторській прозі талановитого українського письменника та культурно-освітнього діяча Антонія Радивиловського. Він автор двох збірок проповідей: „Огородок Марії Богородиці” (1676), в якому 199 проповідей на релігійні свята, а також проповіді з морально-етичних тем світського життя; „Вінець Христов, з проповідей недільних” (1688), де вміщено 155 проповідей на теми євангельських читань. Антоній РАдивиловський був учнем Іоанікія Галятовського і свої проповіді будував за його теорією казань. Проповідь мала чітко визначену будову. У вступі (ексордіумі) повідомлялася подія з якоїсь релігійної книги, щось принагідно зауважувалося про світські справи. В основній частині (нарації) викладали суть проповіді, у третій частині - висновках (конклюзії) – узагальнювали сказане і повчали паству..

Як теоретик вітчизняної риторики, Радивиловський розробляв методику складання і виголошення проповідей, визначав завдання ораторів, склад аудиторії. За його теорією, проповідник, оратор є послом Бога, його вустами промовляє сам Бог. Тому проповідник повинен бути всезнаючим, глибоко порядним, чесним. Радивиловський радив будувати проповіді логічно, використовувати вставні оповіді з античної і середньовічної літератур, міфології, прикрашати її хитромудрими порівняннями, байками. Відомими є байки Радивиловського „Лис і Журавель”, „Рак і раченята”, „Лис і Козел”. Його справедливо вважають типовим представником українського бароко в ораторській прозі.

Симеон Полоцький (1629-1680) – відомий церковний діяч, письменник, педагог, автор збірок віршів, шкільних драм. Як ритор відзначався майстерним використанням античної образності. Імена грецьких богів, інших міфічних істот підносились ним як назви-символи узагальнених морально-етичних понять добра чи зла, краси чи потворності, честі, сили, мужності, справедливості.

Стефан Яворський (1658-1722) – визначний письменник-полеміст і церковний діяч, відомий також і як ритор. Освіту отримав у Києво-Могилянському колегіумі. Пізніше навчався в католицьких академіях Польщі. Стефан Яворський викладав у Києві риторику, філософію, теологію та інші дисципліни. Пізніше Петро І викликав його до Москви, де той реформував Слов’яно-греко-латтинську академію, підібравши туди викладачів із західною освіченістю”Риторична рука” – основний твір Стефана Яворського з риторики, написаний по латині. Як проповідник він вражав своїх сучасників. Загальна побудова творів відрізнялась особливою вишуканістю. Обравши для себе текст, він не завжди звертав увагу та суттєве. Звичайно він обирав якусь одну ідею, випадкову обставину або знаходив відношення їх до іншого, стороннього, предмета.

Вчення про словесне вираження – витійство, або красномовство, - найбільш опрацьована частина риторики Стефана Яворського: „Витийство есть веще изобретенных и расположенных красно и избранное возвещение”. Прикрашеністю слів або повчань служать періоди, тропоси, фігури, афекти. Проголошення – остання частина „Риторичної руки. Наводимо цю частину твору з метою передачі її духу:

„Проголошення є речей і промов по достоїнству голосу і тіла рух.

У проголошенні слідкуйте за голосом і діями.

По-перше, голос. Голос має бути різним відповідно до справ і речей виголошуваних. Так, у люті голос має бути розлючений, у печалі сумовитий і густий, у пристрасті притишений, добрий, сумний. Силою помірний, у стані задоволення рівний, світлий, веселий, вільний тощо.

Хибні недоліки.

1. Слід уникати частого відпочинку.

2. Голос у вимові хай не буде співом.

3. Хай не буде він вищої сили.

4. Щоб частою задишкою або кашлем не розтлівався.

5. Щоб у ніздрі не вимовлявся.

6. Щоб узвишшями не вештався.

7. Щоб не дуже недорікувато.

8. Щоб не вельми крикливо.

9. Щоб останні склади вимовлялися”.

Стефан Яворський вважав, що вираз обличчя має змінюватись залежно від змісту промови: іноді ласкавий, іноді печальний, іноді веселий. Очі також повинні відповідне промовляти. І руки треба використовувати, наприклад, коли йдеться про небо – показувати у височінь, про землю – вниз.

Феофан Прокопович (1677-1736) – видатний український філософ, богослов і ритор, в 1712-1716 рр. був ректором Києво-Могилянської академії. Визначну роль відіграв і в історії Російської держави (з 1716 року тісно співпрацював з Петром І). У 1721 р. став главою щойно створеного Синоду - вищого церковного органу. Його перша праця „Про риторичне мистецтво” („De arte rhetorika”) написана за тодішньою науковою традицією латиною, звернена до української молоді. В ній автор закликає молодих всіляко навчатись мистецтву красномовства, щоб потім віддано служити батьківщині своїм палким словом. Прокопович ставив високі вимоги до таланту, знань, умінь оратора

Взагалі риторика Ф.Прокоповича складається з 10 книг, у яких висвітлено основні питання риторичного курсу, що читався ним у Києво-Могилянській академії. Книги мають певний порядок розділі:

Книга 1. Подає загальні вступні настанови, історію й джерела риторики.

Книга 2. Про підбір доказів та ампліфікацію.

Книга 3. Про розташування матеріалу.

Книга 4. Про мовно-стилістичне оформлення промов.

Книга 5. Про трактування почуттів.

Книга 6. Про метод писання історії і про листи.

Книга 7. Про судовий і дорадчий роди промов.

Книга 8. Про епідейктичний, або прикрашувальний, рід промови

Книга 9. Про священне красномовство (гомілетику).

Книга 10. Про пам’ять і виголошування.

Порядок розділів першої книги свідчить про її зміст:

- Про похвалу красномовству, насамперед про його переваги.

- Про корисність красномовства.

- Поняття риторики, визначення, предмет, мета і завдання оратора.

- Що робить оратора знаменитим.

- Про вади зіпсованого красномовства, передусім про високо парність, невдале наслідування, байдужість, недоречність, надмірну патетичність.

- Про шкільне, поетичне, емоційно насичене або алегоричне, низьке, просте та ін. мистецтво.

- Про причини зіпсованого красномовства.

- Про троякий рід красномовства або про стиль високий, поважний, середній, або квітчастий, низький або буденний.

- Про допоміжні засоби красномовства, насамперед про талант, науку і вправність.

- Про наслідування, кого і як наслідувати, де є похвали Цицерону і Златоусту.

- Перераховують інші латинські оратори і святі отці з різних мов.

- Перед початком самостійної праці ораторові подаються загальні настанови.

У розділі „Про корисність красномовства” Ф.Прокопович пише, що з нього походить багато благ як громадських, так і приватних, божественних і вигід людського життя вміння люб’язно привітати гостей і складати сердечні побажання – це „маловажні теми для виступу”. Основне призначення риторики – патріотичне, формування суспільної думки Найперше слід виголошувати похвали визначним громадянам і керівникам, які добре і розумно керують державою, наступне – „промовою запалити інших до діяльного виконання завдань”, далі – безкровно, словом перемагати бунти і повстання.

Великого значення надавав Ф.Прокопович теорії і методиці риторики. Основну частину його риторичного курсу складають розробки стилів і жанрів, композиції текстів, способів словесного вираження, риторичних фігур. В естетичній концепції Прокоповича риториці належало головне місце, він її називає „царицею мистецтв”. Тому і в розробці техніки та методики красномовства він великого значення надавав художньому вимислу і відповідно художнім засобам (метафорам, епітетам) його вираження, формуванню вмінь образного мовлення шляхом наслідування кращих зразків, виробленюю мовних стилів.

Антична теорія трьох стилів зазнає подальшої розробки. За цією теорією, найвищий стиль використовується для опису дуже важливих, урочистих подів, учинків, він потребує емоційно піднесених слів, величної форми, вишуканих образних засобів. Середній стиль є більш узвичаєним, спокійним, з помірною кількістю образних засобів. Він призначений для істориків, канцеляристів, які ведуть наукові, ділові справи. Низький, або простий стиль використовується у промовах про буденні справи, але він не має опускатися до буденної розмови.

Ф.Прокопович написав працю „Про поетичне мистецтво”, побудовану на засадах „Поетики” Аристотеля. Сприймаючи основні положення античної риторики часів Демосфена, Аристотеля, Цицерона, Прокопович додає до риторичної науки свої ідеї. Погоджуючись із тим, що риторика – це наука переконання словом, він наполягає на національній користі красномовства: риторика – це захист інтересів країни, її авторитету, увічнення її історії, заохочення молоді до звершень.

На його думку, найважливішим для оратора є вміння дотримуватися відповідності між стилем, ділом (предметом, темою) і часом.

Прокопович розширює перший розділ риторики „Інвенцію” (про винайдення справ, предмета, задуму) введенням ампліфікації, хоча в античні риториці вона розглядалася як риторична фігура в „Елокуції”. Ампліфікаці у класичній риториці розумілася досить широко – як збільшення, порівняння, міркування, нагромадження. Тому Прокопович переніс її у перший розділ: „Завданням ампліфікації є додати речі величі, а метою – зробити промову сильнішою і успішнішою (...) аби те, про що доводять, що воно велике, здавалося і справді великим”².

У „Диспозиції” яку Ф.Прокопович подає у третій книзі „Про риторичне мистецтво” під заголовком „Про розташування матеріалу”, він дає поради до основних частин промови: вступ обов’язково має бути майстерним, влучним, дотепним, тому що на його основі у слухачів складається перше враження про промовця. Це досягається психологічно-образною мовою і відсутністю зайвого.

Найважливішою є друга частина викладу предмета думки – це обґрунтування. Воно досягається вмілим розміщенням доказів (за Аристотелем – це силогізми, ентимеми, епіхрейми, дилеми, індукція). Прокопович визначає три способи такого розміщення доказів: природний (за часом, місцем, розвитком); довільний (за бажанням, за вибором); мистецький (за законами, стилю, підстилю, жанру).

Велике значення має завершення промови, яка має складатися з двох частин: переліку сказаного (відновлення основних положень, підсумок) і збудження почуттів.

Стосовно третього розділу риторики – елокуції, Прокопович вважав, що „словесне вираження (elocution) полягає в тому, щоб найдобіршіними словами і вишуканими формами речень оформити той матеріал, який ми талановито підібрали і розважливо розмістили у певному порядку”, бо без цього „слабнуть почуття, застигають доводи, сухою стає ампліфікація, тупіють дотепи, не усміхаються тонкощі та жарти, вся промова стає охлялою та нудною й наче повзає по землі, і що більше, навіть здається мертвою”³. Тому його думки про стиль не тільки зосереджено у спеціальній четвертій книзі - „Про мовно-стилістичне оформлення промов”, а й розсіяні в усій великій праці „Риторика”.

Як для ораторської майстерності найважливішим є вміння оратора дотримуватися відповідності між стилем, предметом (темою) і часом, так і для доброго стилю найістотнішою ознакою має бути відповідність між словесним вираженням, предметом промови, ситуацією, почуття оратора і настроями слухачів. Головними ознаками стилю мають бути ясність і правильність. На думку Ф.Прокоповича, невідповідність між змістом і формою промови породжує вади стилю і позбавляє його чистоти й ясності – тих ознак, які вважав основними для стилю ще Аристотель. Існує кілька вад стилю, яких слід уникати:

Холодний стиль – це той, у якому немає живого смислу, думка мертва, а є багатослівність, що не має душі.

Надмірний (надутий, високопарний) – стиль у якому нагромаджено надміру засобів образності.

Лженаслідуваний стиль – недоречне наслідування (подібна до чиєїсь промови форма, а зміст інший) або надмірне наслідування (до дрібниць).

Поетичний стиль – вада практичної, дорадчої промови, але він доречний у творчості та в близьких стосунках між людьми, у спілкуванні з Богом.

Сухий (простий) стиль стає вадою промови, коли свідчить про бідність думок, змісту предмета, думок оратора, невміння та відсутність вишколу, проте він доречний в офіційних ділових стосунках.

Хиткий, непевний, неорганізований стиль свідчить або про низьку культуру оратора, або про байдужість, неувагу.

Шкільний стиль характеризується дотриманням усіх вимог шкільної риторики. Він може сприйматися як вада в устах досвідченого, майстерного оратора, від якого чекають оригінального, авторського стилю.

Хлоп’ячий стиль – це недоречне, без потреби використання привабливих засобів з метою похизуватися.

Емоційний стиль (парентирс) як ваду сприймають тоді, коли він стосується незначних, не вартих таких емоцій тем.

Насправді ж емоціям і почуттям та способам їх збудження у слухачів Ф.Прокопович надавав велике значення. Використовуючи досвід Платона й Аристотеля, він поділив усі емоції та почуття на ті, що пов’язані з прагненням людини до чогось і ті, що пов’язані з уникненням чогось. До перших належать приємні: любов, бажання, надія, втіха, радість, задоволення, впевненість, тривога, занепокоєння; до других – неприємні: ненависть, страх, гнів, обурення, розпач, смуток, сором, співчуття.. Багато міркувань Ф.Прокоповича присвячено також засобам викликати ці почуття й емоції у слухачів. На його думку, здатність і вміння викликати емоції перш за все залежить від уміння оратора користуватися засобами сміхової культури, і тому в цьому ж розділі автор помістив матеріал про дотепи і жарти.

Вміння жартувати – природний дар промовця та його іронічний тип міркування, але виявляється воно через мовні засоби. Ф.Прокопович радить використовувати такі джерела жартів: полісемію (використовувати переносні значення слів, протиставляти їх); паронімію (вживати близькі за звучанням слова, дотепно підмінювати їх), етимологію (розкривати смішні етимології, особливо імен), порівняння (порівнювати не порівнюване), персоніфікацію (оживлювати те, що таким не може сприйматися), гіперболу (значно перебільшувати), алюзію (робити натяки), вигадування (фіктивне, але правдоподібне).

Питання мовних засобів сміхової культури тісно пов’язане з основним у риторичному вченні Ф.Прокоповича – з його теорією трьох стилів, оскільки він вважав, що жарти й дотепи – це ознаки низького стилю.

Вчення про стилі зародилося в античній риториці під впливом поділу промов на три основні типи: судові, дорідчі та похвальні; поступово виокремилися їхні ознаки – міра експресивності, міра емотивності й міра етичності. З цього погляду Цицерон у трактаті „Оратор” виділяє три роди промов6 високий, помірний і простий. Простий тип промов не має риторичних фігур, тут тільки чиста мова, а високий повинен хвилювати душу багатством риторичних фігур. Помірному типу відведено проміжне місце між простим і високим.

Ф.Прокопович розширив і розвинув ідею трьох родів промов у вчення про три стилі на основі естетики класицизму і принципу трихотомії: зміст промови (тема, предмет, мета, результат); експресивність (почуття, емоції, психічний стан промовця); мова (мовне вираження, засоби, форми).. Він визначив, який тематично-предметний зміст, яка міра експресії і які мовні засоби відповідають поняттям „високий”, „середній” та „Низький” стилі. Так, високим (величним, поважним) стилем рекомендується говорити про видатні і дуже важливі справи – божественні (небесні, вічність), людські (суворі й справедливі закони, мудрі і героїчні вчинки, перемоги, загибель царств, присуди долі) – з великою мірою (силою) почуттів та емоцій (захоплення, пристрасті, подиву, болю, страждання). Законь доречності вимагає, щоб такому змістові і такій мірі експресії відповідала система величних і поважних мовних засобів високого стилю: рідкісні й вишукані метафори, сильні фігури, ритмічність.

Середнім (поміркованим) стилем належить говорити про теми і предмети середні, звичайні, про людське життя без високостей, але гідно, поважно. Почуття й емоції виявляються помірно, але достойно. Мова має бути гарною, приємною. Тут вживаються не часті, але приємні метафори, дотепи, правильні слова і речення. Це стиль життя, він широкий, скромний, але може бути з квітчастим.

Низьким (простим, фамільярним) стилем можна говорити про справи малі, низькі, мізерні, щоденні, побутові, господарські, сімейні з невисокою мірою гарних почуттів або без них чи з неприємними почуттями. Мовні засоби цього стилю не мають величі, урочистості, тобто звичайні. Можливі жарти й дотепи, просторічні, інвективні слова. Ф.Прокопович допускав також можливість застосування у промові елементів двох, або і трьох стилів.

Прикрашеність промови виявляється через дві основні ознаки: ритм і достоїнство стилю.

Ритм промови створюється вдалим використанням періодів, членуванням їх на колони, доречним добором слів у колонах і реченнях. Ф.Прокопович продовжує вчення Аристотеля про структуру періоду, виділяючи першу частину періоду (протосис), що має викликати у слухачів стан очікування, і другу (аподосис), яка повинна логічно й емоційно та інтонаційно завершити речення, „заспокоїти розум”. Внутрішнє членування частин на колони створює гармонію ритму, яка підтримується лексичним наповненням колон (моноколон, дико лон, триколон, тетраколон). Ф.Прокопович звертає увагу на слова чарівні, милозвучні, приємні, образні та вагомі. Чарівні й образні слова – слова з переносним значенням; приємні й милозвучні складаються з вдалого поєднання гарних звуків; вагомі – виділяються і переконливо вражають.

У частині про розміщування слів Ф.Прокопович іде за Цицероном і не стільки радить, як треба розміщувати слова, скільки зауважує, чого слід уникати, щоб промова звучала доладно. Це збіг однакових голосних і приголосних на межі слів, повторення одних і тих же слів, однакові відмінкові закінчення, надто довгі і однотипні речення, скупчення рівноскладових слів. За таких умов промова виглядатиме важкою і повільною.

Достоїнство стилю здобувається правильним використанням фігур слова (тропів) і фігур мови (думки). Словесні фігури Ф.Прокопович описав у „Поетиці”, а мовні фігури (звороти, синтаксичні конструкції і структури) – у „Риториці). З риторичних фігур він, як і його античні попередники, найбільшого значення надавав періоду, описавши його різновиди: ізоколон (члени періоду мають однакову кількість складів); нерівний, несиметричний період (один член коротший); антитеза (члени періоду протиставляються); об’єднання (період виходить за межі речення, або речення – за межі періоду. Докладно описані також усі види відношень між частинами і колонами періодів та мовні засоби оформлення і вираження цих відношень.

Чотири книги риторичної праці Ф.Прокоповича відведено для порад, зауваг, рекомендацій, зразків складання промов, листів, історій. Він першим вводить у курс риторики розділ про написання історії з метою увічнити свою батьківщину.

Ф.Прокопович розробив також риторику епістолярію, сам був значним майстром цього жанру. Листи він поділяв за родами і жанрами на дорадчі (поради, заохочення, прохання), судові (звинувачення, виправдання, захист, скарга, позов), і показові (повідомлення, сповіщання, жартівливі й дотепні листи). Основними ознаками епістолярного стилю він вважав стислість і чіткість, рекомендував писати короткий вступ листа, чіткий виклад і висновки, змінивши тим попередню традицію написання широких, розгорнутих вступів і короткого викладу змісту.

Ф.Прокопович описав усі види судових, дорадчих, похвальних промов, усі його рекомендації й риторичні поради спрямовані на досягнення ефективності виступу оратора.

Незважаючи на неоднозначне оцінювання спадщини Ф.Прокоповича у різні історичні періоди, багато ідей і конкретних розробок вченого-ритора є актуальними й сьогодні. Взагалі творча спадщина видатного ритора України ще чекає своїх дослідників і послідовників.