3. Соціальна діагностика девіантної поведінки

Як і питання про сутність девіації, проблема її соціальної (включаючи біо-психологічну) діагностики має свою історію.

Наприкінці XIX ст. італійський лікар Цезаре Ломброзо виявив зв'я­зок між кримінальною поведінкою та певними фізичними рисами. Він стверджував, що люди схильні до типології поведінки за своїм біоло­гічним складом, що «кримінальний тип» асоціюється з поверненням до більш ранніх стадій людської еволюції (нижня щелепа виступає, рідень­ка борідка, знижена чутливість до болю). Послідовники Ломброзо розвинули його теорію різними варіантами біологічної концепції деві­ації, зокрема положеннями про аномалію статевих хромосом девіанта.

Психологічний підхід доповнює проблематику діагностики девіації. Ідеться про аналіз кримінальної поведінки (таких загальних станів, як розумові дефекти, дегенеративність, недоумкуватість, психопатія, що їх пояснювали ще давні мислителі, шукаючи психологічні основи пояснен­ня). Тут кримінологи координують свої зусилля з психологами, психоаналітиками. 3. Фрейд запропонував поняття «потенційні злочинці з почуттям вини» — це люди, які бажають покарання, відчуваючи свою провину, відповідні комплекси.

Як і при визначенні сутності девіації, розкриття її діагностики також вимагає комплексно-системного підходу: біопсихологічного та інтег­рально-соціологічного. Такий підхід поєднує визначення спільних со­ціальних факторів як причин девіацій: 1) відсутність норм і розрив між цілями суспільства та засобами досягнення цих цілей (теорії аномії); 2) культурні цінності, що спонукають людей до девіантної поведінки (культурологічні теорії); 3) наявність тих, хто оцінює людину з погляду девіації (теорія навішування ярликів); 4) розробка законів як джерела суспільного конфлікту (радикальна кримінологія).

Враховуючи наявність конструктивної девіації (творчого став­лення до існуючих норм з метою їх поліпшення й удосконалення) і ви­ходячи з потреби зосередитися на деструктивній девіації, слід звер­нутися знову до механізму людської життєдіяльності в цілому (сере­довище — потреби — їх усвідомлення та діяльне задоволення). Усвідомлення об'єктивних потреб відбувається у вигляді інтересів, цін­нісних орієнтацій, мотивів, цільових установок, що реалізуються пев­ними засобами. Діалектика цілей і засобів багато в чому допомагає з'ясувати діалектику девіантної поведінки, поставити їй соціальний (включаючи біопсихологічний) діагноз.

У цьому відношенні цікавим є підхід до цієї проблеми Р. Мертона. Він розрізняє: конформізм, інновацію, ритуалізм, ретритизм, бунт.

Конформізм — це узгодженість між цілями суспільства і засобами їх реалізації. Ідеться про застосування законних засобів досягнення суспільноприйнятих цільових установок (зміна поведінки або переконань в результаті реального або уявного тиску групи).

Інновація припускає визначення цілей, але відкидає соціально схва­лені засоби їх досягнення.

Ритуалізм пов'язаний з відкиданням цілей та визначенням засобів.

Ретритизм заперечує як соціально схвалені засоби, так і відпо­відні цілі.

Бунт — відкидання (заперечення) цілей і засобів із заміною їх но­вими

Якщо так званий бунт є конструктивним процесом позитивних пе­ретворень, реформ, то таке відхилення, як вже зазначалось, вважається творчим, новаторським, таким, що спирається на традиції, бере з них все краще й примножує його у прогресивному розвитку суспільства. А те, що стоїть на шляху такого соціального удосконалення, є антисоціаль­ним явищем, синонімом якого і стала девіація, девіантна поведінка у широкому розумінні цього слова.

Сутність і діагностика девіації мають не лише наукові розробки історичного плану. Активно розробляє ці проблеми сучасна україн­ська соціологія. Це певною мірою стосується нашої вузівської соціо­логії, включаючи перш за все правничі вузи — Українську академію внутрішніх справ, Українську юридичну академію, юридичні факультети університетів та ін.

Особливо важливим тут є діалектичний взаємозв'язок девіантної соціології і кримінології. Соціологія має універсальний характер, про­низуючи собою всі сфери науки і практики, у тому числі правову сфе­ру. У цій сфері соціологія реалізує себе саме через взаємозв'язок з кримінологією, яка справедливо характеризується як соціологія зло­чинності. Кримінологія вивчає злочинність як соціальне явище, її при­чини і профілактику, особистість злочинця. Ця проблематика є конкре­тизацією предмета соціології, яка аналізує суспільство в цілому, його структурні підрозділи (соціальні спільноти, інститути, колективи, осо­бистості, відносини між ними) з погляду їх виникнення, розвитку, функ­ціонування, причин і прогнозування, профілактики негативних явищ.

Зростання науково-педагогічного потенціалу в Україні дозволяє підвищувати ефективність досліджень девіантної поведінки, сприяє розкриттю її сутності, встановленню діагнозу і визначенню шляхів подолання негативних явищ. Адже найбільш стійким, небезпечним для суспільства та особистості соціальним відхиленням є соціальна пато­логія, її найважче усунути. Так, вітчизняний дослідник В. Кудрявцев у праці «Правова поведінка: норма і патологія» (М., 1982) пише, що у формальному розумінні патологією можна назвати будь-яке небажане відхилення від норми, що теоретична патологія в медицині— це загаль­не вчення про хворобу. Але соціальна патологія акцентує увагу на відхиленні від норм саме у сфері соціальній, а не біологічній. Ідеться про порушення і нехтування суспільними інтересами масового чи інди­відуального характеру, з більшою чи меншою інтенсивністю.

Він зазначає, що соціальна патологія поведінки — частина со­ціальної патології. Поведінка визначає конкретного суб'єкта девіації і тим самим конкретизує саму боротьбу проти правопорушень і злочинів, їх профілактику. Правопорушення і злочини — дві форми соціальної патології, девіантної поведінки в цілому. Такі рівні відповідної діагнос­тики. Вона дає змогу зосередитись на шляхах подолання правопору­шень і злочинів у суспільному житті.