Стадії інтеграції

У процесі генезису інтеграційні процеси регіонального типу проходять три стадії. На початковому етапі формуються різні торгові та економічні спільноти, в яких головним каналом внутрішньої взаємодії стає зовнішня торгівля. Сюди можна віднести Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), Спільний ринок країн Західної Європи, Центрально-Американський спільний ринок. Арабський спільний ринок тощо. Відтворювальні процеси взаємодіють у цих торгових спільнотах переважно через сферу обміну, налагодження сталих торгових контактів. Торгова спільнота держав ґрунтується переважно на загальному і частковому міжнародному поділі праці, тобто коли переважає міжгалузева спеціалізація і взаємодія відбувається переважно на макроекономічному рівні. Друга стадія інтеграції передбачає не тільки торговий обмін, а й широке взаємодоповнення національних економік, коли вони одна без одної практично не можуть розвиватись. На цій стадії закріплюються міжгалузева спеціалізація, частковий поділ праці. Водночас починає поширюватися внутрішньогалузева спеціалізація, одиничний поділ праці виходить за межі окремих підприємств і реалізується в міжнародному масштабі. Чинники виробництва все більшою мірою мігрують у масштабах інтеграційного простору, шукаючи найефективніших форм і сфер реалізації. Взаємодоповнююча міжнародна господарська спільнота, отже, є досить розгалуженою системою стійких і глибоких економічних зв'язків, що пронизують міждержавні регіональні об'єднання і надають їм певної однорідності та цілісності. * На третій стадії відбувається глибока структурна взаємодія національних економік, їхнє взаємопроникнення і взаємопереплетіння. 

Країни що розвиваються

Світове господарство трансформується.

Сьогодні найбільш істотні зрушення відбу-

ваються у сферах виробництва, комунікацій,

торгівлі зарубіжного інвестування та фінан-

сів, що перетворює його в цілісний глобаль-

ний організм, об’єднаний не просто міжна-

родним поділом праці, а й гігантськими ма-

сштабами, всесвітніми виробничо-побуто-

вими структурами, глобальною фінансовою

системою і планетарною інформаційною

мережею. Сьогодні світове господарство

постає як рухома, динамічна, суперечлива

соціально-економічна система-конгломерат

різних країн, у якій чітко простежується

центр і периферія. Місце країни у світовому

економічному табелі про ранги визначаєть-

ся її належністю до одного з цих полюсів.

Центр – це промислово розвинуті країни з

ефективним ринковим господарством, що

розвиваються за типом “соціального ринко-

вого господарства”, тобто країни, що мають

гнучкий ринковий механізм, здатний адапту-

ватися до світогосподарської кон’юнктури й

освоювати досягнення науково-технічного

прогресу, та експортують високотехнологіч-

ну продукцію. Периферія – це країни, щорозвиваються, котрі, як правило, мають си-

ровинну спеціалізацію, недостатньо ефек-

тивний механізм саморозвитку, відносно

низький рівень внутрішньої інтегрованості

економіки. Тут переважають неринкові, а

іноді позаекономічні важелі організації гос-

подарства, які вводяться в дію силою дер-

жави. Більшість країн, що розвиваються,

характеризуються низьким рівнем розвитку

економіки. Їх спільними рисами є низький

рівень життя населення, слаборозвинутість

соціальної інфраструктури. Сама наявність

центру і периферії світового господарства

свідчить про нерівномірність його розвитку.

Вона оцінюється шляхом зіставлення країн

за такими основними показниками:

– головні макроекономічні показники наці-

ональної економіки (ВВП, ВНД у цілому і

на душу населення) на конкретний мо-

мент і в динаміці;

– продуктивність праці;

– розвиток галузей (обсяг продукції і по-

слуг у цілому і на душу населення);

– роль у світовій торгівлі (або експортно-

імпортний компонент у національному

виробництві);

– інвестиційна ситуація (інвестиційний

“клімат” як сукупність економічних, пра-

вових, соціальних та політичних умов,

що забезпечують активну інвестиційну

діяльність як вітчизняним, так і зарубіж-

ним інвесторам);

– рівень розвитку НТП (витрати на НДДКР,

кількість зареєстрованих патентів, купі-

вля-продаж ліцензій та ін.);

– рівень життя населення;

– конкурентоспроможність національної

економіки, тобто здатність вийти на сві-

товий ринок із сучасною продукцією,

підтримувати і нарощувати свої конку-

рентні переваги.

Провідна роль у світовому господарстві

відводиться групі країн з розвинутою ринко-

вою економікою: 23 з них, виділені Міжна-

родним валютним фондом як промислово

розвинуті, розташовуючись у Західній Євро-

пі, Північній Америці і Тихоокеанському ба-

сейні, займають визначальну позицію у сві-

товій економіці. У них виробляється три

чверті світового ВВП, на сім із них припадає

близько 63% світового імпорту. Сім з них

забезпечують 47% світового ВНП і 51% між-

народної торгівлі. На них також припадає