Сміттєспалювальний завод — місце... Для туристичних маршрутів

А ще вона сильна своїм ставленням до природи. Природа для японців — це їхнє продовження. Вони не відділяють свій дім від того, що за вікном. Як кажуть японці, наш дім — уся Японія. Невипадково на одній із фотовиставок я зауважила фото, яке в принципі можна вважати образом Токіо. На ньому зображено комп’ютерний чіп в оточенні зелені. Саме такий Токіо — суперінтелектуальний електронний мозок, обрамлений дивовижними парками. Перлиною серед них є парк, подарований імператорською родиною місту. Знову ж таки, коли говоримо про ідентичність та модернізацію, йдеться про те, що розум не повинен травмувати природу. Японцям дивовижно вдається мати правильні стосунки з часом і простором. Думаю, саме в тому є одне із чудес — їхнє надзвичайне відчуття міри й гармонії, яке виникає на перетині цих двох площин.

Одне із місць, яке я відвідала під час перебування в Японії, був сміттєспалювальний завод Аріаке у столиці. Насправді сміттєспалювальний завод — місце, яке потрібно записувати в туристичні маршрути. Це була повноцінна лекція висококласних менеджерів з проблем сміття у великому місті. (До речі, можна зняти серіал «Сміття у великому місті», який ми дивилися б замість «Сексу у великому місті»... То було б не менш захопливо...)

Достатньо сказати, що в Токіо 23 райони утримують 20(!) сміттєспалювальних заводів. Майже все комп’ютеризовано й не потребує особливого людського втручання, крім контролю показників. Я зробила таке собі слайд-шоу — як це все робиться крок за кроком. А для того, щоб показати процес, коли в печі при температурі 900 градусів все плавиться, зроблено вивід екрану, щоб можна було за цим спостерігати on-line. Звичайно, це не тільки культ чистоти, але й потужна енергозберігаюча технологія, тому що за рахунок того тепла завод підтримує два величезні спорткомплекси, великий ботанічний сад із екзотичними рослинами, а частину енергії продає. Крім усього, попіл, що залишається, іде на «подушку» для нових площ — зверху насипається грунт і створюються острови. Як відомо, Японія має доволі обмежену територію для такої кількості населення. Мені доводилося чути, мовляв, Україна — країна, яка має 40% населення Японії і 1/6 її території... А японці створюють острови. І, зокрема, Токіо стоїть «на смітті»... Але це те сміття, яке виглядає, як райські сади. Про запахи говорити недоречно — їх немає. До речі, ще десять років тому в Токіо був смог, а зараз повітря чисте, як на морському узбережжі. Новітні технології: фільтри, фільтри і ще раз фільтри! І суворий екологічний контроль. У Кіото мені доводилося бачити дивовижну картину, коли йшла вулицею група людей з великими пінцетами і прозорими пакетами, в які складали смітинку, що трапилася їм на шляху. То була група волонтерів, таких собі супердоглядачів чистоти улюбленого міста. Тобто, чистота — це правило, хобі, мода, спосіб життя.

У нас скажуть, мовляв, японське чудо. Якщо й чудо, то тільки у тому сенсі, що це — сплав мислення і великої праці, японської дисциплінованості, почуття обов’язку й багатьох інших складових... Тому що колись на цьому місці було звалище (я бачила на фотографіях). Пройшло двадцять—тридцять років — і тепер ось так. Нам, співвітчизникам Вернадського, за це треба не просто братися — потрібно готувати майбутні покоління до того, як жити в сучасному світі: як будувати свої стосунки з природою, як виховувати дітей, як зменшити шкоду, яку завдає природі нинішнє покоління... Мушу сказати, що у стінах згаданого сміттєспалювального заводу бачила групи дітей (з однією навіть сфотографувалася). Вони там не просто так. З четвертого класу вивчається спеціальний предмет. Не якісь глобальні теорії, якими дітей часто навантажують у нас, а дуже конкретні практичні речі — як поводитися зі сміттям. Не можу не пригадати, як одного разу на засіданні клубу мерів у Києві був присутній заступник міністра житлово-комунального міністерства. Оскільки раніше мені в Європі, зокрема в Німеччині, доводилося бачити практику розподілу сміття у чотири пакети, я захотіла в нього уточнити, коли наше міністерство плануватиме просвітянську роботу, щоб привчати людей розділяти сміття на те, що горить, те, що не горить, на органічні й неорганічні речовини... Пам’ятаю його роздратування. «Мабуть, у вас дуже велика кухня, — сказав він. — Ви хочете наших господинь на їхніх невеликих кухнях примусити розбирати сміття на кілька пакетів...». У відповідь я сказала, що насправді питання не в моїй кухні, а в тому, що наша країна «тоне у смітті». Наскільки розумію, у японців теж невеликі кухні... Загалом життя на архіпелазі привчило їх до того, що можна задовольнитися невеликими площами. Японці «витискають» з усього максимум корисного і правильного. Хоча не одразу легко було привчити навіть їх розділяти сміття на групи. Але дуже швидко, коли здійснили просвітницькі заходи, вони почали так робити. На заводі є два типи машин — одні працюють за гроші в основному з приватними компаніями, ресторанами, а інші безкоштовно за чітким графіком обслуговують будинки... Коли я запитала про систему штрафів, почула, що ніякі штрафи не застосовуються. А якщо раптом хтось помилиться і про такий випадок напишуть у «районній пресі», це, мабуть, найгірше покарання. Людині, кажуть, буде дуже незручно, і більше таке не повториться. Це теж свято оберігають японці: бо вони говорять про свій набір рис характеру, що їх ідентифікують, як про абсолютну норму. (Мені розповіли, що з давніх часів в етичному кодексі було відображено, в яких випадках японець може віддати своє життя. Найперше — за свою честь, потім — за родину, за господаря і за батьківщину).

Інколи жартують, мовляв, коли японці постійно кивають головою, це зовсім не означає, що з усім погоджуються. Вони просто слухають і сприймають. Але коли вони скажуть «так», то це саме те й означатиме. Це теж основа виховання, елемент самоорганізації дуже високого рівня.