ЛЕКЦІЯ 4

ТЕМА: Основи екологічного та земельного права України

План

1. Загальні засади екологічного права України: поняття і предмет його правового регулювання. Законодавство про охорону навколишнього середовища: загальна характеристика.

2. Екологічна права та обов’язки громадян.

3. Еколого-правова відповідальність та її підстави і види.

4. Загальна характеристика земельного права: поняття, відносини та предмет правового регулювання.

5. Гарантії права на землю.

Література:

1. Конституція України (1996)

2. Земельний кодекс України (2001)

3. Закон України від 25.06.1991 р. № 1264-XII "Про охорону навколишнього природного середовища"

4. Водний кодекс України (1995)

5. Цивільний кодекс України (2003)

6. Кодекс України про надра (1994)

7. Правознавство: Підручник / За ред.. В. В. Копєйчикова. – 7-е вид.. – К.: Хрінком Інтер, 2003

1. Загальні засади екологічного права України: поняття і предмет його правового регулювання. Законодавство про охорону навколишнього середовища: загальна характеристика.

Загострення глобальної екологічної кризи та загрози глобальної екологічної катастрофи вимагає від суспільства консолідованих зусиль по вирішенню даних проблем. Головним репрезентантом консолідованого суспільного інтересу виступає в сучасних умовах держава. Вона бере на себе обов'язок забезпечити громадянам придатне для життя та здоров'я оточуюче природне середовище і в зв'язку з цим отримує право регулювати соціоприродні відносини. Як зазначає Л.П.Царик, таке розширення екологічних функцій держави вимагає відповідної екологічної політики, реалізація якої неможлива без дійового механізму її правового забезпечення. Так виникає і розвивається екологічне право, покликане визначати і забез­печувати функції, форми та зміст діяльності держави в галузі природокористування, охорони природи та екологічної безпеки.

Ставлення у науковій літературі до екологічного права є неоднозначним, тому що стосовно даного питання існують різні судження.

У літературі здійснено аналіз пов'язаних з цим наукових концепцій.

Визначились два напрями.

Перший зводиться до визнання того, що екологічне право належить до комплексної галузі, яка включає в себе самостійні галузі права, зокрема земельне, водне, лісове, гірниче, фауністичне, атмосферно-повітряне, охоронні. Не випадково у переліку юридичних, психологічних наук, які вводяться до номенклатури спеціальностей наукових працівників, здобута спеціальність включає в себе знання в галузі земельного, екологічного, природноресурсового та аграрного права.

Згідно з другим напрямом екологічне право не розглядається як комплексна галузь права, а є самостійною галуззю, що регулює єдині екологічні відносини. Крім того, на думку В.Попова, воно містить в собі такі підгалузі, як гірниче, повітряне, лісове, фауністичне, атмосферно-повітряне, охоронне та інше право.

Уявляється, що при підході до розуміння і визначення принципів екологічного права треба виходити з єдності самостійної (некомплексної) галузі права, враховуючи чинне законодавство.

Діяльність держави в галузі соціоприродних відносин та потреба їх унормування формують цілий комплекс екологічного законодавства. На думку В.О.Дьомкіна, під екологічним законодавством слід розуміти сукупність еколого-правових норм законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють відносини в галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки, які передбачають захист екологічних прав громадян і реалізацію екологічної політики держави. Екологічне законодавство базується на екологічному праві.

Система екологічного права, в самому загальному вигляді, складається з п'яти основних частин:

• до першої частини відносять предмет, джерела та об'єкти екологічного права, включаючи загальну концепцію взаємодії суспільства і природи, форми прояву екологічного права, а також право власності і природокористування;

•    другу складають механізм здійснення екологічного права, що включає концепцію механізму охорони природи, екологічне управління, нормування якості природного середовища і природокористування, екологічну експертизу і контроль;

•    третю складає правова охорона оточуючого природного середовища та екологічних прав громадян в сфері економіки;

•  четвертою є підстави і види екологічної відповідальності, включаючи форми відшкодування шкоди і методи попе­редження правопорушень;

•    п'яту частину складають механізми міжнародно-правової охорони навколишнього природного середовища, включаючи договори, конвенції, міжнародні організації, інтернаціональні об'єкти природи.

Розглядаючи першу, найбільш важливу для розуміння всієї системи, складову, необхідно зазначити, що предмет екологічного права складають екологічні правовідносини, що виникають між людьми в галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення еко­логічної безпеки, які базуються на множинності форм власності, права природокористування і права громадян на безпечне для життя і здоров'я навколишнє середовище. Предмет сучасного екологічного права утворять відносини з приводу власності на природні ресурси, природокористування, охорони навко­лишнього середовища від різних форм деградації, захисту екологічних прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Об'єкти екологічного права - це, як зазначає В.І.Андрейцев, сукупність природних, природно-соціальних умов і процесів, природних ресурсів, ландшафтів, природних і природно-антропогенних комплексів, екосистем та життя і здоров'я громадян, що підлягають охороні за допомогою норм екологічного законодавства, а також взаємовідносини між людьми, що виникають у процесі освоєння природного простору.

Об’єкти екологічного права прийнято поділяти на:

•    інтеграційні:   навколишнє природне середовище (до­вкілля); життя і здоров'я громадян в залежності від безпеки екологічної обстановки;

•    диференційиі: земля, надра, води, тваринний світ, рослинний світ, атмосферне повітря;

• комплексні: природні комплекси та ландшафти - об'єкти і території заповідного фонду; природно-соціальні умови і процеси - курортні, лікувальні, рекреаційно-оздоровчі зони; екосистеми - виключна (морська) зона, континентальний шельф; природно-антропогенні комплекси - території, що зазнали екологічної катастрофи.

Джерела екологічного права - форми вираження еколого-правових норм - нормативні акти, що містять еколого-правові норми, призначені для регулювання екологічних правовідносин. Джерела екологічного права у матеріальному вигляді - це воля народу, висловлена на всенародних референдумах, плебісцитах чи в інших передбачених законодавством формах, а у фор­мальному - закони, укази, постанови та підзакониі акти органів державної влади.

_______________________________________________________

Історичний аспект щодо джерел екологічного права

Еколого-правові погляди в українській науці мають вікову історію, яка бере свій початок ще з давніх часів. Переважна більшість території сучасної України на початок I тисячоліття нашої ери була вкрита лісом. Безмежні лісові масиви вкривали територію сучасного Прикарпаття, Полісся. Чернігівщина мала назву «лісної землі», ліси підхо­дили аж до Києва. Невелика густота населення при розвинутому на той час містобудуванні та підземних комунікаціях не зумовлювали якоїсь суттєвої небезпеки для природи з боку людської діяльності. В господарській діяльності переважало хлібороб­ство, рибальство, мисливство, скотарство, бджільництво.

*Першими книгами про природу був «Гексамерон» (у слов’янському перекладі – "шести днів" Василя Великого, перекладена з грецької, в якій давалося тлумачення шести дням, протягом яких Бог створив світ, а також десяти природним явищам. Ще в одній праці — «Фізіолог» містилися популярна праця із зоології.

Наукові погляди завжди діставали своє відображення у чинному законодавстві. Спочатку це — правові засади використання природних ресурсів для господарських потреб і захисту права власності на природні об'єкти.

Наукове обґрунтування проблема захисту довкілля з'являється тільки у XX ст. Законодавче закріплення вона дістає лише в його другій половині.

Система екологічного законодавства, що склалася в Україні протягом 1960—1991 рр., значною мірою була або компіляцією союзного законодавства колишнього СРСР, або наслідком конкретизації його з врахуванням деяких місцевих умов. Ця система, окрім згаданого, характерна ще рядом інших недоліків. Серед них — зайва декларати­вність, майже повна відсутність норм прямої дії в законодавчих актах, наявність у них значної кількості бланкетних норм права. Останнє потребує спеціальної застороги. Норми законів часто відсилають до нормативних актів, екологічних нормативів і стандартів, спільних для всього колишнього Союзу РСР. Зрозуміло, що при великій різноманітності (інваріантності) природно-географічних умов потрібні були б екологічні нормативи і стандарти для окремих регіонів України паралельно з більш загальними для всієї держави.

Законодавчі акти в минулому часто відсилали до нормативних актів різної юридичної сили. Фактично ж регулятором суспільних відносин у галузі охорони дов­кілля раніше (та й тепер) виступали саме останні. Таке явище небезпечне як дискре­тизацією законів, так і можливістю обмеження їх дієвості в процесі нормотворчості. Видається навіть небезпечним, коли в адміністративному законодавстві передбачена відповідальність за порушення норм і правил, які приймаються різними відомствами, тим більш, якщо повторність адміністративної відповідальності тягне за собою криміналізацію – притягнення до кримінальної відповідальності. Не викликає сумніву, що побудова демократичної, правової держави вимагає розроблення законодавчих актів прямої дії як однієї з умов реалізації права, додержання законності та ефективності права.

У зв'язку з відсутністю концепції розвитку права незалежної Української держави, яка була б сприйнята парламентом, лягла в основу його правотворчої діяльності та визначала загальні підходи, структуру, порядок (черговість) розроблення і прийняття законів, зростає потреба, з одного боку, в створенні Закону про правотворчу діяльність, а з іншого, — вимагає розроблення теоретичних засад розвитку окремих галузей права.

На даний момент така доктрина створена тільки щодо розвитку екологічного права України, яку висунув Костицький В.* 1992 р. і назвав концепцією «екологічного дерева». Ця доктрина визначає приблизний перелік необхідних правових актів у галузі охорони навколишнього природного середовища, їх взаємодію, загальні принципи їх підготовки та цілі системи екологічного права. Стовбуром «екологічного дерева» є чинний Закон про охорону навколишнього природного середовища України. Це свого роду Екологічна Конституція України, комплексний закон, який визначає загальні засади охорони довкілля і буде як основа «утримувати» на собі всю систему екологічного права.

Кореневу систему «екологічного дерева» повинні становити акти природоресурсного права. Це — земельний, лісовий, водний кодекси, кодекс законів про надра, закони про охорону і раціональне використання рослинного і тваринного світу, при­родно-заповідний фонд, про охорону атмосферного повітря, а також прийняті на їх розвиток підзаконні й нормативні акти. Запровадження економіко-правового механізму природокористування, про що буде сказано пізніше, забезпечить життєздатність «ко­реневої системи» «екологічного дерева». Йдеться про механізм плати за спеціальне використання природних ресурсів. Природоресурсне право виступає як основа, що «утримує» все «екологічне дерево» і одночасно за рахунок платності спеціального природокористування «живить» його, забезпечує дієвість всієї системи екологічного права. На його думку також в ролі головного кореня слід розглядати економіко-правовий механізм охорони навколишнього природного середовища. Це й зрозуміло, оскільки право є лише надбудовою над економічними відносинами, покликане їх регулювати, наголошує Костецький, спираючись на класиків.

*Крону «екологічного дерева» становлять законодавчі та нормативні акти привентивного характеру, які, як і «листя дерева», покликані відігравати «фільтруючу» роль, запобігати негативному впливу людської діяльності на навколишнє природне середо­вище.

Це, зокрема, Закон про екологічну експертизу, Закон про статус зон надзвичайних екологічних ситуацій, контроль у галузі охорони навколишнього природного середо­вища, Положення про громадський екологічний контроль, Положення про порядок інформування в галузі охорони навколишнього природного середовища, Положення про екологічний моніторинг, інші нормативно-правові акти.

Сьогодні можна говорити, що в Україні вже виросло «екологічне дерево», що у нашій державі склалася національна система екологічного права як комплексна галузь права, що об'єднує правові форми і правові відносини, які виникають у процесі взаємодії суспільства і природи, але наскільки вона діюча? Питання залишається відкритим. Науковці, виконуючи покладені на них завдання, та за власними переконаннями розробляють методологічні засади екологічного права, але цього, як вбачається, не досить. Йдеться про те, що саме органи виконавчої та судової влади, місцевого самоврядування повинні контролювати і регулювати не тільки своєчасну сплату податків за використання природних ресурсів, а і стояти на їх захисті де-факто.

Обґрунтовано постає питання подальшого розвитку системи екологічного права, аналізу і врахування сучасної еколого-правової думки у цій галузі. Екологічне право сьогодні — це узагальнений інтерес, узаконена суспільна потреба в збереженні, раціо­нальному використанні та відтворенні природних ресурсів, охороні ландшафтів, еко­системи та навколишнього природного середовища в цілому як умови подальшого існування людської цивілізації.

________________________________________________________

Говорячи про формальні джерела екологічного права України, їх, за В.І.Андрейцевим, можна поділити на дві групи.

До першої відносяться закони України, що в свою чергу поділяються на такі групи:

1. Інтеграційні: Конституція України, закони України «Про охорону навколишнього природного середовища» та «Про екологічну експертизу», Основи законодавства України «Про охорону здоров'я».

2. Диференційне Земельний кодекс, Кодекс України «Про надра», Водний кодекс, Лісовий кодекс, закони України «Про тваринний світ», «Про охорону атмосферного повітря» та ін.

3. Комплексні: закони України «Про природно-заповідний фонд», «Про виключну (морську) економічну зону», «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруд­нення внаслідок Чорнобильської катастрофи» та ін.

Другу групу складають підзаконні акти: Постанови Верховної Ради України, Укази і розпорядження Президента України, урядові нормативні акти, галузеві нормативно-правові акти, локальні нормативно-правові акти.

Розглядаючи далі структуру екологічного законодавства України, необхідно також вичленити галузі екологічного права. На думку групи українських вчених (О.С.Баб'як, П.Д.Біленчук, Ю.О.Чирва), у структурі екологічного права України можна виділити такі галузі:

Природоресурсне право. Це система правових норм, які регулюють природноресурсні відносини на основі державної власності на ресурси природи з метою раціонального вико­ристання, охорони та відновлення земельних, лісових тощо ресурсів, охорони прав природокористувачів і держави, зміцнення законності в даній галузі відношень.

Природоохоронне право. Це система правових норм, які регулюють прородоохоронні відносини в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального викоррістання природних ресурсів тощо.

Екологічне право - система правових норм, які специфічним способом регулюють екологічні суспільні відношення з метою досягнення гармонійних відносин між суспільством і природою.

Однак до цієї класифікації галузей екологічного права необхідно додати таку важливу галузь, як антропозахисне право. Саме ця галузь права об'єднує ті правові норми, що регулюють відносини в області освоєння суспільством природно­го простору з точки зору збереження прийнятного для життя і здоров'я людини довкілля та забезпечення екологічної безпеки людської діяльності.

У цілому ж можна відзначити, що екологічне право - це інтегрована правова спільність (комплексна галузь права), яка об'єднує сукупність еколого-правових норм, що регулюють відносини між людьми з приводу використання природного простору з метою ефективного використання, відтворення, охорони природних ресурсів, забезпечення якості оточуючого середовища, гарантування екологічної безпеки, реалізації, захисту екологічних прав та інтересів громадян.

Методи здійснення екологічного права - передбачені еколого-правовими нормами способи і прийоми, що спрямовані на ефективне регулювання екологічних правовідносин, забезпечення реалізації прав і дотримання обов'язків суб'єктами цих відносин в галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екобезпеки громадян.

В.І.Андрейцев виділяє такі види екологічного права:

•    авторитарні: дозволяючі, санкціонуючі, погоджувальні, імперативні, обмежувальні, упереджувальні, заборонні, виключності.

•    заохочувальні: альтернативні, автономні, диспозитивні, рекомендаційні, стимуляційні, ініціативні, еколого-експертних оцінок.

Принципи екологічного права - вихідні засади та загально­обов'язкові правила, зафіксовані в регулятивних та природо­охоронних еколого-правових нормах, що спрямовані на досягнення мети екологічної політики України.

1. Загальноюридичні принципи: гуманізму; невідворотності покаряння за екологічні правопорушення; пріоритетність захисту життя тя здоров'я громадян; гласність і демократизм прийняття екологічно значимих рішень; компенсаційність шкоди, завданої порушеннями; поєднання стимулюючих та репресивних засобів; міждержавне співробітництво, пріо­ритетність норм міжнародного екологічного права.

2. Спеціальні принципи поділяються на:

•    міжгалузеві - пріоритет вимог екологічної безпеки; гарантія безпечного для життя і здоров'я стану природного середовища; превентивність екоправових заходів; орієнтація на формування екологічної свідомості, культури та відпо­відальності, узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів; міждисциплінарний характер.

•    внутрішньогалузеві - обов'язковість дотримання встанов­лених лімітів природокористування; збереження біорізно-манітності природних об'єктів, різноманітність форм власності; безоплатність користування загальними і платність використан­ня спеціальних природних ресурсів, комплексність і ефективність використання ресурсів, множинність правових форм викорис­тання природних ресурсів.

Функції екологічного права:

•     загальні - регулятивна, виховна, превентивна, охоронна;

•     спеціальні - екологічна, природоохоронна, антропозахисна.

Система екологічного законодавства України включає:

1.  Конституційне регулювання екологічних відносин, яке закріплює найбільш важливі форми та принципи використання природних ресурсів, декларує основні екологічні права громадян, вимоги щодо охорони довкілля і забезпечення екологічної безпеки у процесі реалізації функцій різних державно-правових структур розподілу влади.

2.  Еколого-правове регулювання, що базується на нормах Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навко­лишнього природного середовища», своєрідної «екологічної конституції», що передбачає мету, завдання, принципи та механізми забезпечення ефективного природокористування, охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки в Україні. Забезпечення екологічних прав громадян, їх об'єднань та законних інтересів держави, юридичних осіб передбачається низкою інших законів та підзаконних актів, найбільш важ­ливими з яких є: Закон України «Про екологічну експертизу» (1995), Земельний кодекс (2001), Водний кодекс (1995), Лісовий кодекс (1994), Кодекс України про надра (1994), закон України «Про тваринний світ» (1993), «Про охорону атмосферного повітря» (1992), «Про природно-заповідний фонд» (1992) тощо.

3. Регулювання екологічних правовідносин еколого-правовими нормами різних галузей законодавства у сфері здійснення широкого кола діяльності - законотворчої, виконавчо-розпоряд­чої, науково-технічної, підприємницької, зовнішньо-економічної тощо, спрямованої на впровадження системи еколого-правових вимог у процесі їх здійснення щодо використання природних ресурсів, охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки, і дозволяє збалансувати правову систему України під кутом зору екологізації її галузей та окремих правових інститутів.

4.  Підзаконні акти міністерств і відомств, які конкре­тизують положення державних законів у діяльності конкретних природокористувачів, регулюють їх діяльність, пов'язану з впливом на стан оточуючого навколишнього середовища.

5. Локальні підзаконні акти органів місцевого самоуправ­ління, що встановлюють норми природокористування на

відповідних територіях, виходячи з існуючих загальнодержавних нормативів та законодавчої бази у межах власної компетенції.

6. Міжнародно-правове регулювання за допомогою ратифіко­ваних ВРУ міжнародних конвенцій на рівні ООН, ЄС, дво- та багатосторонніх угод України з іншими державами світу з надан­ням пріоритету міжнародним еколого-правовим нормам у процесі реалізації (застосування), сприяння гармонізації екологічного законодавства із принципами права світового співтовариства, трансформування засад еколого-правового регулювання на рівень міжнародного публічного та приватного права.

7.  Регулювання екологічних правовідносин нормами забез­печувальних галузей законодавства, які визначають підстави та особливості притягнення винних осіб до дисциплінарної, майнової та кримінальної відповідальності.