3. Страхові компанії, довірчі товариства, інвестиційні фонди та служба зайнятості як елементи ринкової інфраструктури.

Поряд із банками у фінансово-кредитній сфері функціонуютьють фінансово-кредитні посередники, які займаються діяльністю щодо страхування на випадок захворювання, втрати майна чи роботи.

До них належать:

• страхові компанії,

• трастові (довірчі) товариства,

• інвестиційні фонди,

• пенсійні фонди.

Страхові компанії діють в таких напрямках:

• акумулюють кошти тих, хто купує страхові поліси або сплачує страхові внески,

• зібрані від клієнтів кошти вкладають у цінні папери;

• видають кредити під заставу нерухомості.

Різниця між одержаними та сплаченими коштами становить доход страхової компанії.

Дуже близькими до страхових компаній є пенсійні фонди. Різниця між ними лише в тому, що з пенсійних фондів виплачуються пенсії.

Довірчі (трастові) товариства – це фінансово-кредитні компанії, які виконують функції посередника щодо управління майном чи коштами клієнтів. Довірчі товариства виконують такі функції:

• управляють (за дорученням) майном юридичних та фізичних осіб;

• здійснюють за дорученням клієнтів купівлю-продаж цінних паперів з метою одержання доходу;

• сплачують власникові майна або грошей частину одержаного доходу.

Активну роль на фінансово-кредитних ринках відіграють інвестиційні фонди.

Інвестиційні фонди – це фінансово-кредитні установи, що діють на ринку інвестицій.

Вони виконують такі функції:

• акумулюють кошти юридичних або фізичних осіб шляхом випуску власних цінних паперів (акцій);

• отримані кошти вкладають в цінні папери інших підприємств, стаючи їхнім інвестором;

• виконують посередницьку діяльність під час приватизади майна державних підприємств в своїй країні та країнах з перехідною економікою;

• отримують приватизаційні сертифікати громадян в обмін на власні акції і вкладають отримані сертифікати в акції роздержавлених підприємств.

Всі фінансово-кредитні посередники мають дохід у вигляді різниці між одержаними і сплаченими коштами.

Служба зайнятості (біржа праці) – це установа, що здійснює посередницькі функції між працівниками та підприємцями.

До її функцій можна віднести:

1. збір та надання інформації про наявність вакансій,

2. вивчення та прогнозування ситуації з працевлаштуванням населення,

3. перекваліфікація працівників,

4. організація громадських робіт,

5. виплата допомоги в період непрацездатності,

6. створення робочих місць,

7. відшкодування витрат, пов'язаних зі зміною місця роботи.

В Україні біржу праці було закрито в 1930 році як непотрібну, оскільки в країні встановилась повна зайнятість. З початком ринкової трансформації економіки України безробіття в країні відновилося і виникла потреба в біржі праці. Відповідно до Закону України "Про зайнятість населення" у нас створено Державну службу зайнятості, яка включає майже 700 регіональних центрів зайнятості і практично виконує функції біржі праці.

Для фінансування заходів, пов'язаних з підготовкою та перепідготовкою безробітних, в країні створено спеціальний фонд сприяння зайнятості.

Джерелами надходження коштів до цього фонду є:

• обов'язкові відрахування підприємств і працівників;

• власні кошти служби зайнятості, отримані за надання платних послуг підприємствам та організаціям;

• добровільні внески громадських організацій, зарубіжних фірм тощо.

Хоча в Україні прийнято цілу низку законів, які регламентують діяльність різноманітних ринків та їхньої інфраструктури, рівень довіри населення до установ інфраструктури порівняно невисокий. Це тому, що значна частина цих установ з перших днів свого створення зарекомендувала себе негативно.

Тож, серед проявів недосконалості ринкової інфраструктури наприкінці 90-х років фахівці зазначають саме такі:

• велика кількість малоорганізованих товарних бірж, що виконують, здебільшого, функції оптових компаній, часто торгуючи готовою продукцією, а не сировиною, як це прийнято в усьому світі;

• нерозвиненість ринку цінних паперів, що спричинено малою кількістю відкритих акціонерних підприємств, високою ризикованістю і низькою прибутковістю капіталовкладень у вітчизняну економіку;

• неврегульованість діяльності страхових компаній, інвестиційних фондів та довірчих товариств, їх недостатній розвиток і, відповідно, невиконання ними посередницьких функцій.

Загалом існує невисокий рівень довіри населення України до вітчизняних банків, інвестиційних фондів та трастів, спричинений негативним досвідом спілкування із згаданими установами протягом 90-х років.

15