Постмодернізм
Тоді як поняття “модерн” (сучасність) відповідає індустріальному суспільству, постмодернізм (постсучасність) відповідає суспільству постіндустріальному або ж інформаційному.
Постмодернізм – строкате й неоднорідне духовне явище, якому в цілому притаманні наступні характеристики:
– усвідомлення обмеженості й застарілості методов пізнання, вироблених за доби модерну (визнання існування в навколишньогому світі законов розвитку, опертя на розум, можливість об’єктивного опису реальної картини світу)
– усвідомлення нескінченного богатства і різноманіття світу, завжди неуловимого і неприступного для вичерпного опису його раціональними методами.
– принципова неточність висловлювань та уникання визначень, схильність до двозначностей;
– іронія і багатозначність;
– скепсис щодо реальності причинно-наслідкових і статистичних зв’язків;
– ототожнення безпосередньо сприйнятої реальності з ілюзіями та фантазмами і зумовлена цим її віртуалізація;
– неможливість укладення світу в якісь теоретичні схеми;
– переорієнтація активності з "творчості" на компіляцію та цитування.
Постмодернізм кваліфікує себе як не тільки “пост-сучасність”, а й як пафосну відмову від традиційних для попередньої історіографії проблем, категоріально-понятійного апарату ієрархії смислових і ціннісних пріоритетів.
Люди не володіють безпосереднім доступом до реальності, тому адекватних засобів для осягнення істини в принципі не існує.
В середині 1990-х років в українській історіографії з’явилася група істориків, яка намагається впровадити в історичні дослідження нові методологічні підходи. Зокрема, вони критикують "схему Грушевського" та ідею пізнаваності історії. Виразниками цієї позиції можна назвати таких відомих учених як Ярослав Грицак, Наталя Яковенко.
Цих істориків об’єднує певна спільність поглядів на історичну науку й можливості пізнання історії, що притаманні постмодернізму. До цих поглядів можна віднести: переконання у непізнаності історії; заперечення існування законів в історичному процесі; необов’язковість висновків історика-дослідника для інших.
Істориків насторожує мало не абсолютизація постмодерністами значення уяви як одного з провідних методів дослідження текстів.
Постмодерн, як бачимо, перебільшує, гіпертрофує роль інтерпретації у розумінні сенсу текстів, вважаючи її «творцем» фактів, тобто саме герменевтика визначається власне як історична наука.
Н.Яковенко говорить, що така переорієнтація у сучасній історіографії принесла кілька прикладних новинок: концепцію тендерної (гендерної) ідентичності та жанр біографії.
Позиція агностицизму, тобто заперечення можливості пізнання об'єктивного миру і його закономірностей – прямий виклик науковому знанню.
Кліометрика (інші назви – квантитативні технології, історична інформатика) – сказати про використання сучасних комп’ютерних технологій в історичних дослідженнях
Історія повсякденності (згадати французьку школу Анналів: Люсьєн Февр, Марк Блок), нетрадиційні тематики історії одягу, їжі, прикрас, хвороб тощо.
Висновок: У цілому варто вітати методологічний плюралізм, однак на практиці існують теоретичні, філософські роздуми щодо цих нових напрямків, але фактично обмаль прикладів реального їхнього застосування у прикладних історичних дослідженнях. Часто лунають звинувачення вітчизняних вчених, що вони продовжують писати у руслі методологічного напряму XIX ст. – позитивізму (який розуміється як особлива увага до накопичення фактів та їх опису, без аналізу, інтерпретації, без теорії).
ЗМІНИ В ТЕМАТИЦІ ІСТОРИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ (90-ТІ РР. XX СТ. – ПОЧАТОК XXI СТ.). Розширення доступу до архівів. Відродження історико-краєзнавчого руху. Встановлення національно-державницької парадигми вітчизняної історії. Вивчення “білих плям” в українській історії: проблема давньоруської народності, козакознавчі студії, історія релігії і церкви в Україні, історія українсько-російських відносин, голодомори, репресії, ОУН-УПА, Українська національна революція 1917–1920 рр. Узагальнюючі праці з історії України. Перевидання історіографічної спадщини.
Зі здобуттям Україною незалежності відбувається якісно новий процес. Замість розгляду історії України, розчиненої у загальнорадянській, встановлюється національно-державницька концепція історії України. Це означає акцент на тяглості української державності, її етапах (від Київської Русі), право України на власну історію, посилена увага до тих діячів, що виборювали її незалежність протягом століть. Такий підхід не є унікальним, він властивий більшості незалежних держав, особливо молодих. Українська нація при цьому трактується у широкому загальноєвропейському розумінні – як політична нація, тобто сукупність громадян усіх національностей, що проживають на її теренах, незалежно від конфесійної, етнічної, мовної належності. Крім того, національно-державницька парадигма української історії передбачає толерантне ставлення до національних меншин, розуміння їх внеску у мультикультурну історію України.
На передній план виходять поняття українська національна ідентичність – розуміння своєї належності до української нації, її історії і культури.
Відповідно, ця парадигма призвела до зміни тематики історичних досліджень. Зусиллями професорів Станіслава Кульчицького, Валерія Смолія, Юрія Шаповала, Федора Турченка, Юрія Терещенка, Ярослава Грицака та багатьох інших науковців у 90-ті рр. на передній план виходять проблеми давньоруської народності, козакознавчі студії, історія релігії і церкви в Україні, історія українсько-російських відносин, голодомори, репресії, ОУН-УПА, Українська національна революція 1917–1920 рр. та ін.
Історико-краєзнавчий рух. Із здобуттям Україною незалежності значно посилився інтерес усіх верств суспільства до першовитоків і джерел своєї історії. До вивчення рідного краю, історії його міст і сіл потягнулися сотні, тисячі ентузіастів.
Авангардну роль у їх згуртуванні відіграла Всеукраїнська спілка краєзнавців, відроджена 1990 р. на новій основі (нині – Національна спілка краєзнавців). Голова – Петро Тронько.
Великий резонанс у наукових і громадських колах мали Всеукраїнські конференції з історичного краєзнавства, проведені за участю Спілки у Кам’янці-Подільському (1991 р.), Луцьку (1993 р.), Черкасах (1995 р.), Харкові (1997 р.), Дніпропетровську (1999 р.) та Донецьку (2001 р.). Сьогодні стоїть питання про перевидання «Історії міст і сіл Української РСР» у новій редакції (із змінами та доповненнями). Роботу з підготовки видання до друку покладено на Національну спілку краєзнавців України.
Перевидання спадщини. Заслуговують особливої уваги археографічні праці, що вийшли в Україні й Росії за останні 15 років. Зокрема, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України перевидав класичну спадщину національної історіографії кінця 19 — початку 20 ст., а також багато праць української діаспори. Мова йде про твори Грушевського, Винниченка, Дорошенка, Яворницького та багатьох інших.
Білі плями. Завдяки гласності почали розкриватися «білі плями» в історії державної партії і радянського суспільства. Це мало велике значення у пробудженні українського суспільства від політичної летаргії. Відомості про трагічні сторінки в історії України безпосередньо впливали на розгортання національно-визвольного руху.
Головну роль у висвітленні «білих плям» радянської історії відіграла творча інтелігенція, переважно Москви, Ленінграда, Києва. До 1991 р. значна частина публікацій, що розкривали «білі плями» в історії публікувалася на сторінках самвидавської періодики.
Найбільш вражала людей інформація про голод 1932-1933 рр. Увага громадськості Заходу до подій піввікової давності в СРСР набула значення гострополітичного фактору після того, як конгрес США у 1986 р. створив спеціальну комісію по голоду в Україні з метою постановки питання на спеціальних слуханнях. Науково-дослідний осередок в комісії очолив викладач Гарвардського університету Дж. Мейс.
20 вересня 1987 року в партійному друкованому органі «Правда Украины» з`явилась стаття співробітника Інституту історії партії при ЦК КПУ Юрія Шаповала «Чого нам боятися», в який він порушив питання голоду і репресій тридцятих років і закликав до їх правдивого висвітлення. У тому ж 1987 році один з провідних українських дослідників радянського періоду Станіслав Кульчицький написав листа до ЦК КПУ щодо кризи в сільському господарстві України на початку 1930-х років, який був прихильно сприйнятий і, можливо, змусив В.Щербицького визнати факт голоду під час урочистої промови, присвяченої 70-річчю встановлення радянської влади в Україні
В липні 1988 р. в газеті “Літературна Україна” з’явилася стаття С.Білоконя “Михайло Грушевський”, в якій автор цілком об’єктивно давав аналіз діяльності історика. Це викликало бурхливу реакцію республіканського партійного апарату. Тому згодом на сторінках партійних видань (“Правда України”, “Радянська Україна”) читачі могли знайти альтернативну відповідь у формі доповіді В. Щербицького, в якій перший секретар різко розкритикував статтю С. Білоконя та самого автора.
Висвітлення раніше заборонених тем в історії дала поштовх і для реабілітації невинно репресованих у 30-х – на початку 50-х рр. У 1987 р. була утворена Комісія Політбюро ЦК КПУ для координації розгортання реабілітаційного процесу. Передбачалося переглянути справи судових процесів, що проводилися за часів сталінської доби, забезпечити права та інтереси реабілітованих, надати допомогу їхнім сім’ям, створити пам’ятники жертвам політичних репресій.
Ліквідація “білих плям” дозволила повернути забуті імена, заново переосмислити заборонені сторінки історії, а також суть та масштаби кризи радянського суспільства.
Але цей процес свідомо гальмувався згори, що виявилося в інертності та безініціативності вищих органів влади.
Узагальнюючі праці з історії
Навчальний посібник за редакцією В. Смолія «Історія України: нове бачення» (1995—1996; у доопрацьованому варіанті виходив у 1997, 2000, 2002), колективні монографії: «Україна: утвердження незалежної держави. 1991—2001» (2001); «Нариси з історії дипломатії України» (2001); «Політичний терор і тероризм в Україні. XIX—XX ст. Історичні нариси» (2002); «Голод 1932—1933 рр. в Україні: причини та наслідки» (2003) й ін.
Важливими узагальнюючими роботами стали 15-томне видання «Україна крізь віки» (відп. редактор В.Смолій) і 3-томне видання «Давня історія України» (відп. редактор П.Толочко), 2-томник «Історія українського селянства».
У червні 1997 р. Президія Національної академії наук України ухвалила постанову про підготовку багатотомної «Енциклопедії історії України». На сьогодні видано 7 томів.
ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ У СВІТОВИЙ ПРОСТІР. Встановлення зв’язків з науковими центрами в українській діаспорі. Діяльність Міжнародної асоціації україністів. Міжнародні конгреси українських істориків. Українські наукові заклади за кордоном, пов’язані з розвитком історії: Українське історичне товариство (Нью-Йорк), Гарвардський український науковий інститут, Канадський університет українських студій, Український вільний університет (м.Мюнхен), Український католицький університет (Ватикан), Східноєвропейський дослідний інститут ім. В.Липинського (США). Міжнародні проекти українських істориків.
Зміни політичної ситуації в Україні при кінці 1980-их рр., як і розвиток українознавчих студій (україністики) у діаспорі, стали поштовхом для створення окремої наукової асоціації, що об'єднує спеціалістів – україністів у багатьох країнах світу.
Міжнародна асоціація україністів (МАУ) — об'єднання науковців, які вивчають історію і культуру України й українського народу. Заснована у 1989 році на установчій конференції в Неаполі вченими НАН України, Українського наукового інституту Гарвардського університету (США), Канадського інституту українських студій, неапольського інституту досліджень Сходу.
МАУ за статутом є об'єднанням національних (фактично крайових) і реґіональних асоціацій україністів, утворених (нині їх є 21) чи тих, що ще будуть створені у різних країнах світу. Організаційною основою асоціації є місцеве, створене в країні, добровільне об'єднання дослідників української мови, історії, культури, колективними членами асоціації можуть бути також наукові установи, де ведуться студії з гуманітарних і суспільних наук з використанням матеріялів стосовно української історії, етнографії, літератури, мови та ін. Центром організації роботи МАУ є Національна Академія Наук України, її різні секції суспільних наук, при якій функціонує Міжнародний комітет україністів (МКУ).
Завдяки діяльності Міжнародної асоціації україністів, зусиллям національних асоціацій українознавство утвердилось як інтердисциплінарна цілість, українська наука і культура все активніше інтегруються у світовий контекст і водночас значний масив світової науки і кульутри, україністики насамперед, залучається до загальнонаціонального культурного процесу. Значно розширилась і збагатилась тематична палітра україністики. Якщо спершу вона мала суто гуманітарний характер, то згодом поставали нові теми, нове бачення не лише історико-культурного розвитку, а й розвитку суспільного, громадсько-політичного, державницького. Саме в цих галузях велике значення для України має міжнародний досвід, теорія і практика зарубіжного державотворення, нові технології в культорологічних, освітніх процесах.
Раз на три роки проводяться міжнародні конгреси україністів. Відбулося сім Міжнародних конгресів україністів — у Києві (1990), Львові (1993), Харкові (1996), Одесі (1999), Чернівцях (2002, Донецьку (2005), Києві-Ялті (2008). В роботі І—IV конгресів взяло участь по 400—500, а V — понад 700 дослідників історії, філології, політології, науки, освіти, різних видів мистецтва України й українського народу з 25 країн Європи, Америки, Азії, Австралії.
На цих представницьких форумах широко обговорюються актуальні українознавчі проблеми, підводяться підсумки трирічної діяльності, обирається керівництво МАУ: Міжнародний комітет україністів (МКУ), президент і віце-президент МАУ, члени Бюро МКУ. Першим президентом МАУ було обрано акад. НАН України Віталія Русанівського, згодом асоціацію очолювали: професор Українського наукового інституту Гарвардського університету (США) Григорій Грабович, акад.НАН України Ярослав Ісаєвич, акад. НАН України Микола Жулинський, з 2002 року президентом МАУ був професор Колумбійського університету (США) Марк фон Гаген. Новим президентом МАУ обрано Ганну Скрипник.
Після кожного конґресу видано доповіді і повідомлення окремих секцій конгресу, а також вісники і бюлетні.
***
В Острозькій Академії з 2003 р. діє Інститут дослідження української діаспори, який очолює Атаманенко Алла Євгенівна.
Метою діяльності Інституту є вивчення життя, діяльності, творчого й наукового доробку українців, які проживають поза межами рідного краю, а також розширення й поглиблення наукових та культурних зв’язків із українською громадськістю поза межами України.
Інститутом встановлено наукові контакти з Українським Історичним Товариством, Українським Музеєм-Архівом в м. Клівленді, Світовою Науковою Радою при Світовому Конгресі Українців, з Канадським Інститутом Українських Студій, Українською Вільною Академією Наук у США та в Канаді, Науковим Товариством ім. Шевченка в Європі, Канаді та США, Українознавчою програмою Ілінойського Державного університету в Урбана-Шампейн (США), Конгресом українських організацій в Австралії, Українським Вільним Університетом в Мюнхені й іншими науковими та громадськими інституціями.
Інститут дослідження української діаспори Національного університету «Острозька академія» на прохання Наукового товариства ім. Шевченка в Америці (Президент – др. Орест Попович) безкоштовно передає бібліотекам України літературу, видану НТШ в Америці протягом 1947-2008 рр.
Відповідно до рішення Вченої Ради Національного університету «Острозька академія» у 2006 р. в Острозькій Академії створено при Інституті дослідження української діаспори кафедри історії української діаспори.
Почесним професором і Почесним завідувачем кафедри призначено відомого українського історика, президента Українського Історичного Товариства професора Любомира Винара.
***
Новий рівень міжнародних контактів в останні роки започаткували молоді українські історики, які навчалися або стажувалися за кордоном. Магістерські і докторські студії в Центрально-Європейському університеті в Будапешті, Альбертському в Канаді, університетах Польщі (головно у Варшаві і Любліні), Німеччини, Австрії забезпечують підготовку фахівців, які вільної почувають себе у науковому світі, самостійно знаходять виходи на престижна наукові програми. З другого боку, дедалі частіше контактів з Україною шукають іноземці, більше стає істориків неукраїнського походження, яки оволодівають українською мовою та обирають своїм фахом україністику. Важко переоцінити значення фінансованої урядом США програми науковим обмінів ім. Фулбрайта. Вона забезпечує стажування українських істориків ві престижних американських університетах і працю в українських університетах вчених США. Сприяють міжнародним контактам вчених фонди Айрекс, Американська рада наукових товариств (АCLS),
Отже, за роки незалежності відзначаються суттєві досягнення щодо інтеграції української історичної науки у світову.
Разом з тим, проблемами входження української історичної науки у світовий простір у світову є кілька факторів:
– незнания багатьма науковцями іноземних мов, відповідно рівень ознайомлення з надбаннями світової історіографії;
– неналежний книгообмін, відсутність доступу до провідних електронних колекцій періодичних видань;
– брак фінансування (частково компенсують гранти, яких недостатньо);
‑ консерватизм частини вчених;
– низка мобільність молодих учених (порівняно з іншими європейськими вченими);
– відірваність вітчизняної методології від західних.