22. Держава і право на українських землях у складі імперії Габсбургів.

Галичина, Буковина і Закарпаття, що перебували у складі Австрійської імперії, являли собою один з найубогіших у Європі країв, відсталий аграрний додаток до австрійських промислових районів.

Панівну верхівку становили магнати, шляхта, вище духовен¬ство. У другій половині століття виші щаблі в суспільстві посіда¬ють також представники австро-німецького торгово-промисло¬вого капіталу, які по хижацьки видобували й вивозили звідси багатства краю (нафту, ліс та ін.).

Унаслідок революційних подій 1848 р. в Австрії було скасова¬но кріпосну залежність селян, ліквідовано панщину. Але, як і в Росії після 1861р., це не полегшило економічного становища селянства, до них перейшло менше половини земель краю. Се¬ляни мали компенсувати поміщикам двадцятикратну вартість усіх річних повинностей. Вони підлягали прямому й непрямому опо¬даткуванню, мали утримувати школи, шляхи тощо.

Унаслідок поглиблення капіталістичних відносин на селі по¬ширюється система вільного найму, з’являються сільськогоспо¬дарські робітники. Наприкінці століття вкрай зубожілі селяни зму-шені були емігрувати до СІНА, Бразилії, Канади, інших захід¬них країн.

У містах, які поділялися на три групи (Львів, королівські й муніципальні) проживало близько 10 відсотків населення. Пере¬важну більшість заможних городян становили іноземці. Навіть у містах Східної Галичини українців було 25-30 відсотків. Станом на 1900 р. лише 14 відсотків міського населення розмовляли укра¬їнською мовою. У Галичині міста були переважно польські, на Закарпатті — австро-угорські, на Буковині — австро-румунські.

На західноукраїнських землях панувала австрійська система влади й управління. Абсолютна влада належала імператору (ціса¬рю), який здійснював вище управління за допомогою численних установ (придворних рад, канцелярій, управлінь). Основним ор¬ганом австрійської влади у Галичині (“Галіції й Лодомерії”) було губернське присутствіє на чолі з губернатором, який призначав¬ся імператором виключно з числа австрійців.

На початку XIX ст. територія Галичини поділялася на 18 цир¬кулів (округів) і 59 дистриктів. До 1849 р. до складу Галичини як дев’ятнадцятий циркул входила Буковина.

Внаслідок реформи адміністративно-територіальної системи 1846 р. територію Галичини поділили на 74 повіти (у деяких рай¬онах — староства) на чолі із старостами, яких призначав імпе¬ратор. Численні німецькомовні канцелярії, в яких налічувалося близько 40 тис. чиновників, фактично володарювали над 2,5 млн. населенням Галичини.

У сільських місцевостях політичну владу здійснювали влас¬ники землеволодінь — через війтів і мандаторів. Мандатори мали статус державних чиновників, але фактично слугували поміщи¬кам, оскільки ними матеріально забезпечувалися. Війти призначалися землевласниками з трьох обраних селянами кандидатів. Вони розглядали суперечки з цивільних справ, що виникали між селянами.

Закарпаття входило до Угорського королівства і в адмініст¬ративно- територіальному відношенні поділялося на 4 жупи, яки-ми управляли призначувані королем чиновники — жупани. Жупи поділялися на комітати з комітатськими правліннями. В селах уп-равління здійснювали старости, яких призначали феодали.

В 1848 р. під тиском революційного руху цісар Фердинанд І проголосив конституцію, скликав австрійський рейхстаг, скасу-вав кріпацтво. Була дозволена діяльність своєрідного тимчасово¬го національного уряду — Головної руської ради у Львові.

Однак у березні 1849 р. імператор Франц-Йосиф “подарував” нову антидемократичну конституцію, яка відновила централізо¬вану державу.

Крім того, в імперії діяв парламент (рейхсрат), рішення яко¬го мали затверджуватись імператором. Рейхсрат утворювали палата панів — спадкових представників найвпливовіших дво¬рянських родин і палата депутатів від населення, яких обирали за ускладненою, а з 1873 р. — куріальною системою. Тому в рейхс-раті переважали великі власники й торгово-промислова буржуа¬зія австрійської та польської національностей; українців же, наприклад, у Палаті депутатів парламенту 1879 р. налічувалося лише троє (з 353-х).

Проголошення деяких демократичних інститутів були виму¬шеними. Це суттєво не вплинуло на панування феодальних верств у державі.

В післяреволюційний період замість губернського правління на Галичині встановлювалось одноособове правління намісника, а на Буковині, що з 1849 р. стала окремою адміністративно-те¬риторіальною одиницею, — правління президента краю. В 1861 р. імператор створив у Галичині й Буковині підпорядковані цент-ральній владі крайові сейми, які здійснювали нагляд за управлін¬ням у сфері місцевого самоврядування.

У містах і селах обиралися ради, які формували міські й сільські управи (у великих містах магістрати) на чолі з бургомі¬страми в містах і війтами в селах. За реформою міського само¬врядування 33 містам імперії, зокрема Львову й Чернівцям, було надано статути. Згідно зі статутом Львова від 14 жовтня 1870 р. міську владу здійснювали міська рада й магістрат на чолі з пре¬зидентом.

Для розгляду кримінальних справ про злочини, за які перед¬бачалося тюремне ув’язнення терміном не менше 5 років ство¬рювалися суди присяжних при окружних судах. Списки присяж-них щорічно складалися відповідними адміністраціями з ураху¬ванням установлених цензів — майнового, освітнього, вікового.

Найвищою судовою інстанцією для всієї держави був Верхов¬ний судовий і касаційний трибунал у Відні. Крім загальних існу¬вали й спеціалізовані суди (військові, торговельні та ін.). У Львові діяв створений у 1896 р. промисловий суд, він розглядав спори між підприємцями й робітниками, у Дрогобичі — третейський суд кас взаємодопомоги гірничих товариств.

У 1850 р. була створена прокуратура, яку очолював генераль¬ний прокурор. При вищому крайовому суді існувала посада стар¬шого прокурора, а при окружних судах— державних проку-рорів. Прокуратура здійснювала нагляд за законністю дій дер¬жавних установ, суду, слідчих органів, окремих осіб. З 1851 р. при судах діяла підпорядкована міністру фінансів фінансова про¬куратура — для захисту фінансових інтересів держави.

Адвокатура в Галичині була заснована ще 1781 р. й діяла під загальним наглядом міністра юстиції. У Львові існувала президія двокатської палати, яка обиралась адвокатами для координації їхньої діяльності. Вимоги до кандидатів в адвокатуру були дуже високими: їм необхідно було мати ступінь доктора права, про¬йти семирічне стажування і скласти кваліфікаційні іспити.

Сутністю змін у правовій системі на західноукраїнських зем¬лях після включення їх до Австрії була заміна застарілого польського законодавства на австрійське. Особливістю цього про¬цесу було те, що Галичина стала місцем апробації нового австрій¬ського законодавства.

Так, Цивільний кодекс 1811 р., введений у дію в Австрійській імперії з 1 січня 1812 р., спершу був запроваджений і протягом 15 років удосконалювався на галицькій території. Його джерела¬ми були пандектне право (пристосоване до капіталістичних відно¬син римське право), Прусське земське уложення 1794 р. і місце¬ве право деяких австрійських земель. Кодекс мав 1502 парагра¬фи і поділявся на вступ, у якому викладалися загальні положення про цивільний закон та три частини, що містили положення про особисті й майнові права, спільні постанови щодо особистих і май-нових прав. У кодексі визнавались рівність громадян перед зако¬ном, свобода договірних відносин, цивільний шлюб та ін. Оскіль¬ки він зберігав елементи феодального й канонічного права, із розвитком капіталістичних відносин його норми не відповідали новим історичним умовам. Однак, із певними змінами у формі новел (надзвичайних актів), цей кодекс продовжував діяти до розпаду імперії і навіть — декілька років після включення в 1921 р. західноукраїнських земель до складу Польщі.

Цивільно-процесуальний кодекс набув чинності 1796 р. у Захід-ній, а 1807 р. і в Східній Галичині під назвою галицького цивіль¬но-процесуального кодексу. Він регулював усі стадії цивільного процесу від подання позовної заяви до виконання рішення суду. Процес характеризувався надзвичайною повільністю, тяганиною й дорожнечею суду, тому продовжувалася робота над його вдо¬сконаленням. Хоча новий проект цивільно-процесуального кодексу (1825 р.) затверджено не було, окремі його положення, що ре¬гулювали питання компетенції судів, адвокатської діяльності, судочинства в безспірних справах тощо, було введено в дію. Новий цивільно-процесуальний кодекс (1895 р.) базувався на принципах гласності, усності, змагальності й порівняно з попереднім при¬скорив розгляд судових справ.

Кримінальний кодекс (1803 р.) також наприкінці XVIII ст. по¬передньо був апробований на території Галичини. Він складався з двох частин (злочини й тяжкі поліційні провини), кожна з яких мала розділ кримінального матеріального права і розділ проце¬суального права. На старих засадах римського права було роз¬роблено широку класифікацію покарань за злочини та “пору¬шення громадського спокою”. Переважним способом покарання стає ув’язнення, яке поділялося на: 1) суворе тюремне ув’яз¬нення із заковуванням у ланцюги; 2) суворе ув’язнення з кайда¬нами на ногах; 3) звичайне тюремне ув’язнення без ланцюгів і кайданів. За деякі злочини встановлювалася смертна кара, але в більшості випадків імператор, щоб підняти популярність абсо¬лютизму, своїм помилуванням замінював смертні вироки на поз¬бавлення волі.

Новий кримінальний кодекс 1852 р. поділявся на дві частини про злочини й провини. За злочини передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув’язнення на різні терміни, за провини — грошові покарання, арешт до 6 місяців, тілесні пока¬рання (скасовані в Австрії законом від 15 листопада 1867 р.), за¬борону проживати в даній місцевості тощо. В подальшому до ко¬дексу неодноразово вносилися доповнення, але в його основі були застарілі норми феодального права. Прогресивні правознавці вимагали підвищити з 10 до 16 років вік кримінальної відпові¬дальності, скасувати смертну кару, яку вважали середньовіч¬ним варварством, виступали проти застосування статей кодексу за аналогією тощо.

Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив демо¬кратичним нормам судочинства, і в 1873 р. був затверджений но¬вий кримінально-процесуальний кодекс, який з незначними зміна¬ми діяв до 1918 р. За цим кодексом судочинство базувалося на принципах усності й гласності, допускалась участь присяжних у розгляді тяжких злочинів, запроваджувалась ідея вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.