4 Особливості акліматизованих та інтродукованих видів рослин на території нбс-ннц на прикладі ефіроолійних

4.1 Загальна характеристика ефіроолійних рослин

Ефіроолійні культури належать до різних родин та видів. Об'єднує їх наявність ефірної олії, яка нагромаджується в рослині або окремих її частинах – насінні, лиcтках, пелюстках квіток. Ефірна олія містить природні ароматичні речовини, що надають рослинам специфічного запаху, їй притаманна леткість та масляниста консистенція, а основу становлять суміші різних органічних сполук, серед яких найголовнішими є терпеноїди.

Використання цих рослин та виробленої з них ефірної олії залежить від хімічного складу та комбінацій окремих компонентів. З давніх-давен їх вживали в різноманітних стравах. Нині ж ефіроолійні рослини є важливою сировиною для харчової і фармацевтичної промисловості та інших сфер виробництва. Зокрема, з них виготовляють бактерицидні, болетамуючі, сечогінні, заспокійливі, відхаркувальні та інші препарати. Застосовують також у парфумерії та косметології.

Олійні культури мають велике народногосподарське значення. З насіння їх добувають рослинну олію, яку використовують у харчовій, лакофарбовій, текстильній, шкіряній промисловості, в електротехніці, медицині тощо. Побічний продукт – макуха, є цінним концентрованим кормом для тварин.

В Україні вирощують соняшник, льон-кудряш, гірчицю, озимий ріпак, рижій, рицину, арахіс, сою, кунжут, лялеманцію, мак олійний тощо. Важливим показником якості олії є здатність її до висихання. Вона визначається йодним числом, яке показує, скільки грам йоду витрачається на окислення 100 г олії, що сприяє висиханню її.

4.2 Загальні особливості вирощування ефіроолійних рослин на території НБС

Як вже було зазначено, найкращими кліматичними зонами для вирощування ефіроолійних культур є субтропіки та тропіки. Теплий субтропічний середземноморський клімат ПБК створив чудові передумови для вирощування та акліматизації великої кількості видів, непритаманних нашій країні; особливо добре почуваються в Криму види, завезені з островів Середземного моря, північної Африки та власне середземноморського узбережжя. Отже, головною особливістю вирощування ефіроолійних рослин на території НБС є надзвичайно сприятливі кліматичні умови. Проте, окрім субтропіків та тропіків, ефіроолійні рослини зустрічаються в зоні помірного клімату (власне вся територія України крім Південного берега Криму, Кримських гір та Українських Карпат), зонах висотної поясності (наприклад Українські Карпати); багато видів з цих регіонів також акліматизовані на території НБС, що ще раз свідчить про його унікальне географічне положення.

Південні схили Головної гряди Кримських гір, що круто обриваються до Чорного моря, вкриті коричневими і коричнево-червоними ґрунтами.

Вміст гумусу в них становить 3 – 3,5% На породах червоного кольору ґрунти отримують червоно-коричневе забарвлення. Хоча родючість ґрунту невелика і в значній мірі поступається землям півдня України, науково-технічна база НБС та висококваліфікований персонал дозволяють значно підвищити якість умов зростання ефіроолійних та підвищити їхню родючість (від покращення гранулометричних якостей ґрунту до внесення добрив і завезення більш підходящого субстрату).

Для особливо вибагливих рослин (як правило – більш теплолюбних) можуть створюватись покращені штучні умови проростання (вирощування в теплицях).

Деяким видам рослин клімат дещо не підходить, і хоча їхнє проростання на території НБС можливе, їх розвиток усе ж таки буде дещо пригнічений. Наприклад евкаліпт кулястий досягає на більше 20 м заввишки, замість 70 м в природних умовах. Відповідно вирощування дерев в тепличних умовах надзвичайно важке та економічно недоцільне. В даному випадку можливо говорити лише про часткову акліматизацію видів.

4.3 Коротка характеристика деяких видів акліматизованих ефіроолійних культур, що вирощуються на території НБС. Особливості вирощування.

Троянда ефіроолійна (лат. Rosa L.) – рід підродини Рожеві (Rosaidea) сімейства Розоцвіті (Rosaceae). Багаторічний, розгалужений кущ до 2 метрів висоти сімейства розоцвітих. Молоді пагони зеленого або світло-зеленого кольору з віком буріють і стають попелясто-сірими. Стебла покриті шипами різної величини і форми. Листя непарноперисте, окремі листочки яйцевидні, по краях пильчасті. Квітки великі, 6 – 8 см в діаметрі, напівмахрові або махрові, зібрані в зонтиковидні суцвіття. Забарвлення пелюсток рожеве або червоне з сильним приємним ароматом.

Продукти переробки квіток троянди (ефірна олія, конкрет, рожева вода) використовують при виготовленні високоякісних парфумерно-косметичних виробів, мила, засобів для догляду за шкірою, порожниною рота, волоссям і ін., а також в винно-горілчаному, кондитерському виробництві і в медицині.

Батьківщиною троянди ефіроолійної вважають Іран, де її ще в давні часи вирощували для одержання пахучих речовин. У нашій країні вирощування промислової (ефіроолійної) троянди почалося з 1930 р. в Криму, де й тепер розміщені основні її плантації. Середній врожай квіток – близько 25 ц/га.

Кримська Червона – перший вітчизняний сорт, який легко розмножується черешками, стійкий до ураження іржею. Сорт Веселка характеризується високою пагоноутворюючою здатністю, що визначає можливість механізованої обрізки його кущів. Сорт Лань зимостійкий, практично стійкий до ураження іржею, має густо-махрову (77 пелюсток) великовагову (більше 4 г) квітку.

Краще всього плантації троянди розміщувати на ділянках з родючими структурними ґрунтами. Добре троянда зростає на вилужених чорноземах, шиферних та темно-бурих гірсько-лісових ґрунтах. Не слід відводити під троянду важкі глинисті ґрунти з поганою водопроникність. Вибрані під троянду ділянки повинні бути добре освітлювані і захищені від пануючих вітрів.

У троянди визначають такі фази росту: початок весняного відро­стання, поява листя, поява квіткової зав'язі, цвітіння, скидання листя.

Характерною біологічною особливістю троянди є наявність неста­більного зимового спокою, що визначає нестійкість рослин під час перезимівлі. При різкій зміні температури від плюсової до мінусової спостерігається підмерзання молодих пагонів, а іноді й загибель рос­лин. У період спокою рослини витримують морози до мінус 20 – 25 °С.

Ростові процеси у троянди відновлюються при температурі 5 – 7 °С. За такої температури бруньки бубнявіють уже на 5 – 6-й день. В умо­вах Криму сума ефективних температур (понад 5 °С), необхідна для вступу рослини у фазу цвітіння, становить 860 – 900 °С, а кількість днів з початку бубнявіння бруньок до цвітіння коливається від 50 до 80. Звичайно троянда зацвітає наприкінці травня і при середньодобо­вій температурі приблизно 20 – 21 °С цвіте протягом 15 – 20 днів.

Троянда ефіроолійна – світлолюбна рослина, яка не витримує затінення, внаслідок якого зменшуються кількість квіток і їх розміри.

Головна роль у профілактиці зниження шкідливих організмів троянди ефіроолійної відводиться агротехнічним заходів. Прийоми, спрямовані на створення сприятливих умов для росту і розвитку рослин, забезпечують підвищення їх витривалості до пошкоджень, одночасно служать екологічним

фактором, здатним зменшити чисельність популяції комах і кліщів, а також інтенсивність розвитку хвороб. Вони діють не короткочасно, а тривало, сприятливо впливають на загальний стан насаджень троянди, дозволяють захистити урожай без масового застосування хімічних засобів.

Рисунок 4.1 Троянда ефіроолійна

Цвітіння троянди починається зазвичай в кінці травня і триває до кінця червня. Прибирають квітки щодня в ранкові години, коли в них міститься найбільша кількість високоякісного ефірного масла. Квітки зібрані вирушають на завод для переробки.

Рицина. З насіння рицини добувають дуже цінну олію для технічних потреб. її широко використовують також і в медицині.

Рицина – давня культура. Походить вона з Африки.

Поширена в Індії, Китаї, Греції. Урожайність насіння рицини при належній агротехніці може досягати 5 ц/га і більше. Рицина (Ricinus communis L.) належить до родини молочайних. Це рослини з високим стеблом, мають добре розвинену кореневу систему. У багаторічної рицини стебло досягає 10 м заввишки і живе до 10 років. Насіння крупне з блискучою оболонкою. Маса 1000 насінин — від 80 до 1000 г. В насінні може міститися до 59 % олії.

Рисунок 4.2 Рицина

Рицина походить з Африки. Ще в глибоку давнину її почали вирощувати в Єгипті, звідки вона поширилася в Азію, Америку, Європу.

Насіння сортів персидського підвиду починає проростати при 8 – 10 °С, у більш теплолюбного підвиду Сангвінеус – при 12 – 13 °С.

В польових умовах сходи при температурі ґрунту 10 – 12 °С з'являються через 20 – 25 днів, при 14 – 16 °С – через 12 – 14, а при 18 – 20 °С – через 9 – 11 днів.

Сходи рицини гинуть при мінус 1 °С, а осінні заморозки мінус 3 °С призводять до загибелі дорослих рослин.

В умовах Степу України рицина до настання осінніх заморозків встигає достигнути.

Рицина – короткоденна світлолюбна рослина. Нестача світла у фазі 2 –3 листків (період формування генеративних органів) нега­тивно позначається на її продуктивності. Затінення сходів бур'янами, а також взаємозатінення затримує формування репро­дуктивних органів. Тому дуже важливо своєчасно сформувати оп­тимальну кількість рослин на площі та вчасно знищувати бур'яни.

Рицина погано витримує як ґрунтову, так і повітряну посуху. Для формування середнього врожаю рицини потрібно, щоб за період ве­гетації випало не менше 180 – 200 мм опадів. Найбільшої кількості води рослини потребують у фазі цвітіння та наливу насіння. У цей період, який у рицини є критичним, під час посухи відмирає листя, обпадають квітки та коробочки.

Оптимальна вологість ґрунту по періодах вегетації коливається в межах 70 - 80 - 70 % НВ, транспіраційний коефіцієнт – від 300 до 630.

Рицина вибаглива до умов мінерального живлення. За виносом поживних речовин вона в 2 – 4 рази перевершує озиму пшеницю. З утворенням 1 т насіння вона виносить з ґрунту 64 – 68 кг азоту, 14 – 20 кг фосфору і 52 – 56 кг калію. Більше поживних речовин ри­цина засвоює в другій половині вегетації.

Рицина добре росте на ґрунтах родючих, достатньо аерованих, з нейтральною реакцією, легких і середніх за механічним складом і погано – на засолених, глинистих, заболочених.

Арахіс (земляний горіх) – високоолійна культура. У насінні його 45 – 60 % олії, 25 – 37 % білка. На олії арахісу виготовляють маргарин, консерви, кондитерські вироби. Поживність вегетативної маси арахісу дорівнює поживності маси конюшини.

Арахіс (Arachis hypogaea L.) – однорічна бобова рослина. Стебло трав’янисте, розгалужене, 30 – 50 см заввишки, з парноперистими листками. Квітки двох типів: надземні – перехреснозапильні, підземні – самозапильні. Плід – біб з сітчастою оболонкою, чоткоподібний. Плоди формуються в грунті. Для занурення в грунт плодів, які розвиваються з надземних квіток, у рослин утворились відповідні пристосування. Наприклад, після відцвітання квіток нижня частина зав'язі розростається, утворюючи особливе утворення – гінофор. Він спочатку росте вгору, а потім згинається до ґрунту, занурює зав'язь у грунт, де й розвивається плід.

З давніх часів арахіс почали культивувати народи Південної Америки. В Європу завезений на початку XVI ст. В Україні вперше з'явився наприкінці XVIII ст. У світі арахіс за посівними площами серед олійних культур за­ймає третє місце і висівається майже на 15 млн. га. Більша частина посівів арахісу розміщена в тропіках і субтропіках Азії, Африки, Америки.

Арахіс – теплолюбна рослина, насіння його проростає при температурі 13 – 15 °С, під час заморозків гине. Арахіс добре розвивається на супіщаних чорноземах і суглинистих ґрунтах.

Під арахіс проводять глибоку зяблеву оранку на глибину 25 – 30 см. Навесні грунт обробляють, як і під пізні ярі зернові чи зернобобові культури.

Рисунок 4.3 Арахіс

Під зяблеву оранку доцільно вносити азотні й фосфорні добрива. Вносять добрива також при підживленні. Сіють арахіс тоді, коли ґрунт на глибині 10 см прогрівається до 14 – 15 °С. Сіють широкорядним (на 70 см) або квадратно-гніздовим способом – 70x70 см, залишаючи по 5 – 6 рослин у гнізді. Глибина загортання насіння 5 – 8 см. Після сівби поле боронують, а при появі сходів розпочинають міжрядний обробіток. Внаслідок підгортання арахісу створюються кращі умови для формування плодів і особливо для надземних зав'язей.

Підгортати арахіс найкраще через 20 – 25 днів після початку цвітіння. Арахіс дає високі врожаї на зрошуваних землях. Збирають арахіс у суху погоду спеціальними арахісозбиральними машинами, які підорюють кущі. Підбирають рослини вручну, складаючи їх у копиці для підсушування. Боби від стебел відокремлюють машинами АМ-4. Зберігають боби при 8 – 10%-й вологості.

Аніс (Pіmpіnella anіsum L.; Anіsum vulgare Gaertn.). Однолітня трав'яниста рослина сімейства зонтичних.

Батьківщина – Єгипет, Сирія. Культивується в Україні.

Як пряність використовуються майже винятково насіння анісу, що збирають у серпні – вересні злегка незрілими, їх досушують у снопах. Крім насіння можна використовувати незрілі парасольки анісу, відразу після цвітіння вживаючи них у соління, маринади для фруктів. Молоді листки анісу можна вводити в яблучні салати. Але головним чином ганусове насіння вживають у хлібобулочні і кондитерські вироби (порошок насіння анісу підмішують до тесту) і кисло – солодкі соуси, солодкі блюда (компоти, киселі, муси і варення), а іноді в молочні супи і кашки.

Використовують аніс або ганусова олія для готування домашніх настойок, наливок, пива, квасу.

Аніс – однорічна трав'яниста рослина родини зонтичних висотою 20 – 80 см. Корінь тонкий, веретеноподібний. Стебло пряме, борознисте, гіллясте. Нижні прикореневі листки лопатеві, округлосерцеподібні. на довгих черешках, верхні три розділені з лінійними часточками.

Насіння містить до 4% ефірної олії, головна складова якої – атенол.

Застосовують анісову олію в медицині, парфумерній та лікеро-горілчаній промисловості, а насіння використовують під час випікання хліба та виготовлення консервів.

Рисунок 4.4 Аніс

Аніс має також лікувальні властивості. Препарати діють як помірне відхаркувальне при гострих і хронічних запаленнях дихальних шляхів (бронхіт, трахеїт, фарингіт, ларингіт, кашель різного походження), посилюють секрецію шлунка, стимулюють жовчний міхур і знімають спазми при хронічному гастриті, жовчній дискінезії та жовчнокам'яній хворобі. Завдяки болетамувальній дії анетолу призначають при кольках у шлунку і животі та при метеоризмі. Ефірна олія має сечогінні властивості, тому ефективна при запаленні, піску й каменях в жовчному і сечовому міхурах. Знижує кров'яний тиск і рефлекторно збуджує дихальний центр. Через естрогенну дію діанетолу стимулює функцію молочних залоз, внаслідок чого збільшується кількість молока у годувальниць, крім того, поліпшує послаблені функції яєчників. Ефірна олія має також протимікробні властивості і застосовується проти зовнішніх паразитів у людини й свійських тварин. Олія посилює кровозабезпечення шкіри. Використовується і як ароматичний засіб.

Сіють аніс у найраніші строки. Кращий спосіб сівби на чистих від бур'янів ділянках – суцільний рядковий, на засмічених – широкоря­дний з шириною міжрядь 45 см. Норма висіву насіння за широкоряд­ного способу 10 – 12, суцільного 18 – 22 кг/га. Глибина загортання насіння від 2 – 3 см у вологий ґрунт до 3 – 4 у підсохлий. Використо­вують зернові, бурякові або овочеві сівалки.

Система догляду за посівами включає: одне – два досходових бо­ронувань легкими боронами впоперек напрямку сівби, післясходове боронування не пізніше як у фазі двох пар справжніх листків, а на широкорядних посівах – також міжрядні обробітки. Значно за­бур'янені посіви обробляють у фазі 2 – 3 пар справжніх листків гер­біцидом Малораном (3 кг/га). У фазі бутонізації рослини підживлю­ють мінеральним азотом (N15-20). Під час цвітіння на посіви анісу вивозять бджіл.

Збирати аніс починають у період достигання плодів на середніх зонтиках. Більшість плодів у цей час досягає воскової стиглості і набуває зеленувато-сірого забарвлення. Запізнення із збиранням призводить до сильного обсипання плодів. Збирають аніс розділь­ним способом або прямим комбайнуванням. Роздільно збирати ре­комендується посіви з нормальною густотою травостою і при висоті рослин не менше 45 см. Прямим комбайнуванням збирають зрідже­ні, полеглі або низькорослі посіви при достиганні плодів у 50 – 60 % зонтиків. Після збирання насіння очищають і підсушують до воло­гості не більше 12 %.

Коріандр вважається однією з найстародавніших пряних культур країн Середземномор'я. Нині повсюдно поширений в Україні. Однорічна трав'яниста рослина. Вирощують коріандр в основному з метою отримання насіння, яке використовують для ароматизації хлібобулочних виробів, під час консервування, у виробництві ковбасних виробів та сиру, а також у лікеро-горілчаній промисловості, пивоварінні та косметиці. Насіння містить 2% ефірної олії, яку застосовують у медицині.

Завдяки вмісту ефірної олії, крохмалю, дубильних речовин та інших елементів коріандр є добрим антибактеріальним засобом, який знешкоджує мікроби, а значить, зберігає свіжість продукції. Скажімо, якщо порошком подрібненого насіння коріандру, змішаного з сіллю, натерти м'ясо, воно може зберігати свіжість більше місяця без холодильника. Так само й свіжа риба та інші продукти, які швидко псуються.

Рисунок 4.5 Коріандр

Коріандр середньовибагливий до тепла. Насіння його проростає при 4 – 6 °С, дружні сходи з'являються при температурі не нижче 10 °С і витримують заморозки до мінус 8 – 10 °С. Підвищені темпе­ратури в період вегетації зумовлюють зниження врожайності і вміс­ту олії в сировині.

Потреба в ґрунтовій волозі в різні фази вегетації у коріандру неоднакова. Для набухання і проростання насіння поглинає воду, маса якої становить 120 – 125 % до його маси. В період від сходів до стеб­лування коріандр витрачає мало вологи і добре витримує ґрунтову посуху. Поглинання вологи збільшується на початку стеблування і досягає максимуму у фазі цвітіння. У фазі формування і достигання насіння витрата води поступово зменшується. Транспіраційний кое­фіцієнт становить близько 600.

Коріандр належить до світлолюбних рослин довгого дня. При за­тіненні зменшується галуження рослин, знижується їх продуктив­ність.

До ґрунтів коріандр вибагливий. Кращими для нього є ґрунти, які мають глибокий гумусовий шар, добру структуру, великий запас поживних речовин, нейтральну реакцію ґрунтового розчину. Най­краще росте на чорноземах. Непридатні для нього важкі глинисті, піщані та солонцюваті ґрунти. При врожаї 12 – 15 ц/га коріандр ви­носить із ґрунту 60 – 70 кг азоту, 16 – 17 кг фосфору і 40 – 60 кг ка­лію. Близько 80 % цієї кількості поживних речовин засвоюється в період стеблування і цвітіння.

Сіють коріандр у середині квітня, коли грунт прогріється до 8 – 10 см. Глибина загортання насіння – 4 – 5 см.

Ділянку (грядку) слід підготувати з осені: перекопати чи виорати на глибину 25 - 27 см, внести перегній та мінеральні добрива. Коріандр добре росте на пухких, легких, родючих ґрунтах з нейтральною або слаболужною реакцією. Ширина міжрядь, залежно від сорту, для ручного обробітку – 15 – 25 см. Спосіб сівби – стрічковий з наступним проріджуванням. Догляд за посівами зводиться до розпушування міжрядь та видалення бур'янів.

Збирають коріандр наприкінці липня – на початку серпня, коли на рослинах достигнуть 35 – 40% зонтиків скошують або висмикують з корінцями зв'язують у невеличкі снопики, які досушують під затіненими, добре провітрюваними навісами. Потім обмолочують.

Лаванда. Батьківщина лаванди – приморські Альпи. Дуже поширена в багатьох районах Малої Азії, Північної Африки, Близького Сходу. В Європі лаванду почали культивувати наприкінці XVI ст. В Росію була завезена в другій половині ХІХ ст., але промислові плантації по­чали закладати лише в 1929 р. в Криму, де нині найбільші її на­садження. Середній урожай суцвіть 20 – 30 ц/га, у сприятливі роки 40 – 46 ц/га.

Лаванда звичайна належить до родини губоцвітих. Це куляста, вічнозелена, напівкущова рослина висотою 35 – 50 см. Корінь мичкуватий, дерев'янистий, глибоко проникає в ґрунт. Листя ясно-зеленого або сіро-зеленого кольору, ланцетолінійне, вузьке. Надземна частина дуже розгалужена (до 500 гілок). Квітки фіолетові або бузкові, зібрані в кільця і колосоподібні суцвіття. Плід – чотиригранний горішок. Розмножується вегетативно – горизонтальними відсадками, однорічними живцями або поділом куща. Сировину — колосоподібні суцвіття – збирають у фазі повного цвітіння, але доки квітки не зів'яли.

Під насадження відводять ділянки, добре освітлені, захи­щені від північних і північно-східних віт­рів, з невеликим уклоном південної і південно-західної експозиції.

Ділянки під плантації лаванди готують завча­сно і ретельно, звер­таючи особливу увагу на очищення поля від бур'янів і глибину обробки ґрунту

Лаванда може розмножуватись насінням і вегетатив­но – живцями, поділом куща і відгалуженнями. У виробничих умо­вах її розмножують вегетативно. Живці завдовжки 8 – 10 см наріза­ють у вересні – жовтні з однорічних напівздерев'янілих пагонів, які беруть з 4 – 5-річних маточних кущів, і висаджують у парники, з них виростають саджанці.

Як гірська рослина лаванда досить холодостійка. Витримує зими з морозами до мінус 20 °С, а при наявності снігового покриву тов­щиною 25 см – до 28 °С. Сходи у фазі 4 – 5 пар листків витримують заморозки до мінус 8 – 10 °С. Протягом вегетації для лаванди кра­щою є тепла, а під час цвітіння – жарка погода.

Рисунок 4.6 Лаванда

Лаванда – світлолюбна рослина. В умовах затінення її пагони сильно витягуються, зменшується розмір квіток, знижується вміст олії в них.

До вологи найбільш вибаглива від початку вегетації до початку цвітіння. Нестача води в ґрунті в цей час при низькій відносній во­логості повітря і суховії зумовлюють значне зниження врожаю.

Лаванда невибаглива до ґрунтів. Кращими для неї є карбонатні чорноземно-супіщані і суглинисті ґрунти з домішками щебеню, галь­ки й каміння. Важкі холодні ґрунти з підвищеною кислотністю, ви­соким заляганням ґрунтових вод для неї непридатні.

Шавлію мускатну вирощують для одержання ефірної олії, яка завдяки приємному запаху використовується в парфумерній промисловості. Крім того, вона має фіксуючі властивості, тобто закріплює в композиції легко звітрюванні пахучі речовини інших компонентів.

Шавлія – дворічна рослина з родини губоцвітих. Розмножується насінням. У перший рік вегетації утворюється листкова розетка, а на другий рік – квітконосні пагони. Але сорт селекції Інституту ефіроолійних та лікарських рослин УААН Кримська однорічна, на відміну від інших, має однорічний цикл розвитку, що дає змогу вирощувати його поряд з іншими однорічними культурами, підтримувати та розвивати насінництво. Кущ зімкнутий, висотою 80 см. Стебло прямостояче, слабоопушене. Листя зелене, овально-серцеподібне, середньоопушене. Квітки світло-бузкові, зібрані у суцвіття – несправжню китицю. Вміст ефірної олії в абсолютно сухих суцвіттях 1,35 – 1,43%, валовий збір – 26,4 – 54,5 кг/га. Вміст ліналілацетату в ефірній олії – 81,5 – 83,5%. Парфумерна оцінка сорту – 4,3 бала. Розмножують шавлію насінням, розсадою та вегетативно – поділом куща і живцюванням. Сировину заготовляють два – три рази за сезон. Сорт рекомендований для вирощування в зоні Степу для потреб парфумерної промисловості.

Рисунок 4.7 Шавлія мускатна

Шавлію мускатну культивують недавно. Вперше її почали виро­щувати у Франції. В Україні шавлію вирощують з 1929 р. Основні площі розміщені в Запорізькій області і Криму. Середній урожай суцвіть шавлії в Україні становить 35 – 40 ц/га.

Ріст і розвиток шавлії складається з фаз: сходи, розетка, стеблу­вання, цвітіння, технічна стиглість сировини, достигання насіння.

Характерною біологічною особливістю шавлії мускатної є дуже повільний ріст на початку вегетації і тривале перебування у фазі розетки.

Шавлія мускатна характеризується порівняно високою холодостійкістю і морозостійкістю. Оптимальна температура проростання 10 – 12 °С, сходи з'являються через 12 – 14 днів. Молоді сходи здатні витриму­вати температуру мінус 6-8 °С, а дорослі рослини у фазі утворення розетки – до мінус 28 °С.

Влітку сприятливі для шавлії підвищені температури, особливо під час цвітіння. Оптимальні умови для росту і розвитку шавлії складаються при температурі 23 – 30 °С.

Шавлія належить до посухостій­ких рослин, разом з тим вона чут­лива до зволоження, особливо в пе­ріод проростання насіння. Вона по­глинає води в 3,5, а плодова обо­лонка – в 40 разів більше за свою масу. Значну кількість вологи шав­лія потребує у весняний період, ко­ли рослини другого року життя роз­вивають сильну поверхню листків і формують суцвіття. У період достигання насіння шавлія витримує по­суху. Надмірна вологість ґрунту сприяє розвитку грибних захворю­вань.

До ґрунтів шавлія мускатна маловибаглива. Її можна вирощувати навіть на бідних кам'янистих ґрун­тах, але кращими для неї є чорно­земи і карбонатні суглинисті ґрун­ти, менш придатні легкі піщані.

Шавлія вибаглива до світла, особливо на початку розвитку. Мо­лоді рослини погано витримують затінення. Світлова стадія відбу­вається при тривалості світлового дня не менш як 14 – 16 годин.

Шавлія мускатна – перехреснозапильна рослина. Запилюється комахами, переважно джмелями і дикими бджолами. На посівах другого року життя у південних районах України цвітіння почина­ється на початку липня і закінчується у серпні. Насіння достигає наприкінці вересня.

Мигдаль (Prunus dulcis) – кущ або невелике дерево роду слив (Prunus), часто класифікується до підроду мигдаль (Amygdalus). Також термін «мигдаль» часто посилається на їстівні плоди-сім'янки цих рослин, заради яких вони культивуються.

Батьківщина рослини – Близький Схід і прилеглі райони, включаючи Середземномор'я і Середню Азію. У цих районах культивування мигдалю почалося за багато сторіч до нашої ери. В даний час найбільші насадження мигдалю знаходяться в області Середземномор'я, в Китаї, в США (штат Каліфорнія), Середній Азії, на Кавказі та в Криму. У меншій мірі мигдаль вирощується і в теплих областях Словаччини, найчастіше у виноградниках, а також в Південній Моравії і в Чехії в околицях Літомержіце.

Мигдаль росте на кам'янистих і щебенистих схилах на висоті від 800 до 1600 м над рівнем моря, надає перевагу багатим на кальцій ґрунтам.

Росте невеликими групами з 3 – 4 дерев, що ростуть одне від одного на 5 – 7 метрів. Дуже світлолюбний, вельми засухостійкий завдяки добре розвиненій кореневій системі і економній транспірації.

Квітне в березні – квітні, місцями навіть в лютому, плоди визрівають в червні-липні. Починає плодоносити з 4 – 5 років і плодоношення продовжується до 30 – 50 років, живе до 130 років. Розмножується насінням і кореневими пагонами. Переносить морози до −25°С, але з початком вегетації страждає від весняних заморозків.

Мигдаль росте у вигляді куща або дерева з червонуватими гілочками. У висоту досягає 3 – 8 м, з ланцетовим листям. Схожий на черешню. Квітки складаються із злитої чашечки і рожевого або червоного віночка. Квітки одиночні, до 2,5 см в діаметрі, з білими або світло-рожевими пелюстками і одною маточкою. Плід – шкіряста, покрита волосками сім'янка, що розтріскується при дозріванні. Його поверхня гладка або зморшкувата. Кісточка такої ж форми, що і сам плід, покрита дрібними ямками, іноді з борозенками, 2,5 – 3 см завдовжки.

Рисунок 4.8 Мигдалеве дерево з плодами

Інколи вирощується як декоративна рослина: його головна особливість – білі, рожеві, червоні і пурпурні прості або махрові квітки, що рано розпускаються.

Евкаліпт кулястий – вічнозелене велике (50 – 70 м зав­вишки) дерево родини миртових. Кора стовбура і гілок ясно-сіра, гладенька. Молоді гілки чотири­гранні, несуть супротивні, сидячі, часто стеблообгортні, яйцеподіб­ні, з серцевидною основою лист­ки, вкриті, як і гілки, сизим вос­ковим нальотом. Пізніше гілки стають округлими, а листки – черговими, коротко черешковими, з вузько-ланцетними, серповидно зігнутими, темно-зеленими пла­стинками. Квітки великі, двоста­теві, одиничні, пазушні, з труб­частою чотиригранною чашеч­кою; віночка немає. Плід – напівкуляста коробочка. Цвіте во­сени, в трирічному та п'ятирічному віці.

Батьківщиною Евкаліпта кулястого є Австралія і острів Тасманія. На Україні евка­ліпт вирощують як декоративну та ефіроолійну рослину в Криму.

Для виго­товлення ліків використовують листя (Folium Eucalypti) і однорічні або трирічні пагони. Заготов­ляють листя цілий рік, особливо влітку. Молоде листя починають вбирати в листопаді, коли в ньому вже назбирається ефірна олія. Сушать сировину на віль­ному повітрі або в приміщенні, яке добре провітрюється, розсти­лаючи тонким шаром і періодично перемішуючи. Штучно сушать при температурі до 40°С. Сухої си­ровини виходить 42 – 43%. Листя евкаліпта, як ароматичну сиро­вину, зберігають окремо від інших незапашних рослин у багато­шарових пакетах. Свіжі однорічні або трирічні пагони (разом з ли­стям, бутонами і плодами), які заготовляють з жовтня по квітень, використовують як сировину для вироблення ефірної олії (Oleum Eucalypti). Листя і олію від­пускають аптеки. З лікувальною метою використовують і пилок рослини.

Рисунок 4.9 Евкаліпт кулястий

У листі рослини є ефірна олія (до 3%), флаво­ноїди, дубильні речовини, елаго­ва кислота, смоли та віск. Ефірну олію містять і інші частини рос­лини. Головною складовою части­ною ефірної олії є цинеолмоноциклічний терпен з інтенсив­ною окисною дією. Пилок евка­ліпта містить білки, амінокис­лоти, вуглеводи, вітаміни (В₁, В₂, РР, С, біотин, фолієва кислота, рутин), антибіотики і стимулятор росту.

Кипарис вічнозелений – однодомна вічнозелена голона­сінна деревна рослина родини кипарисових, з пірамідальною або розлогою кроною, до 30 м заввишки. Листки лусковидні, перехреснопарні, темно-зелені або ясно-зелені, інколи з синюватим від­тінком (на молодих екземпля­рах – голчасті). Мікростробіли (чоловічі шишки) дрібні, видов­жені, з 2 – 6 мікроспорангіями на нижньому боці лусок, оди­ничні, на кінцях пагонів. Жіночі шишки великі (до 3 см завдовж­ки), майже кулясті, біля основи приплюснуті, сірі або сірувато-коричневі, блискучі, дерев'яни­сті, достигають на другий рік, складаються з 4 – 6 пар щитовидних багатогранних лусок з обов'язковим шипиком.

Рисунок 4.10 Кипарис вічнозелений

Батьківщина кипа­риса вічнозеленого – Північний Іран, Мала Азія, острови Егейського моря, Кріт і Кіпр. У Кри­му його вирощують як декоративну рослину.

З лікувальною метою використовують повністю достиг­лі шишки.

Кипарис вічно­зелений містить 0,2 – 0,5% ефір­ної олії, основними компонента­ми якої є α-пінен (22 – 55 %), й – 3-карен (12 – 32%), лимонне (3 – 5%), терпінолен (1,5 – 6%), β-пінен (1,5 – 5%) і камфен (0,5 – 4%).

В зелених насаджен­нях Криму кипарис вічнозелений виконує естетичну, санітарну та гігієнічну функції, збагачує по­вітря біологічно активними речо­винами. Леткі фітонциди кипари­са знезаражують повітря від шкідливих мікроорганізмів (на 40 – 56%), особливо від збудни­ків запальних захворювань ди­хальних шляхів, виявляють пози­тивну терапевтичну дію на хво­рих з хронічними неспецифіч­ними захворюваннями легень. Аромотерапія вдало доповнюєть­ся елементами рефлекторної есте­тотерапії за рахунок краси самих рослин, незвичайної форми листя і гами кольорів, які благотворно впливають на центральну і веге­тативну нервові системи. Поєд­нання високих декоративних яко­стей з антимікробною активністю летких виділень робить цю рос­лину невід'ємною належністю зе­лених насаджень знаменитих при­морських здравниць Криму. Від­вар шишок використовують у на­родній медицині для місцевих ванн при подагрі.

Рослина віддає перевагу світлому місцерозташуванню, проте від прямих сонячних променів крону дерева краще притінити. Полив має бути рясним в літній час і більш помірним взимку. Влітку рослина потребує високої темпера­тури повітря (біля 23 – 25°С), взимку – в прохолоді.

Для підживлення використовують комплексні мінеральні добрива, які вносять до ґрунту 1 раз в 10 днів. Кипарис розмножують напівдерев'яними кілочками, які після зрізання обробляють стимулятором росту.

Для посадки рослини використовують ґрунтову суміш, що складається з 3 частин дернової, 1 частини листової зем­лі і 1 частині піску. Кипарис не переносить застою вологи в корінні.

Ліванський кедр (Cedrus libani) – хвойне дерево, рідними є гори Середземноморської області, тобто Лівану, західної Сирії і південної центральної Туреччині.

Ліванський кедр – вічнозелена рослина родини Соснові (Pinaceae), висотою до 40 м, і конічною (в молоді) формою з широкою основою. Пагони диморфні, бувають довгими або короткими. Листя голчато-подібне, рідке на довгих пагонах і зібране в кластери 15 – 45 голок на коротких. Голки 5 – 30 мм в довжині, чотирикутні в крос-секції і мають колір від зеленого до синьо-зеленого зі смужками по всіх чотирьох боках.

Рисунок 4.11 Ліванський кедр

У Лівані і Туреччині це дерево найбільш поширене на висотах 1000 – 2000 м, де воно формує як чисті, так і змішані ліси з Волосяною ялицею (Abies cilicica), Європейською чорною сосною (Pinus negra) і декількома різновидами ялівцю (Juniperus). На Кіпрі, ліванський кедр поширений на висоті 1000 – 1525 м (вершина гори Пафос), а в Атлаських горах на висоті 1300 – 2200 м, в чистих лісах або разом з алжирською ялицею, ялівцями, дубами і кленами.

Шишки звичайно виростають кожного другого року, і визрівають через 12 місяців після запилення. Зрілі шишки в жовтні мають 8 – 11 см завдовжки і 4 – 6 см в ширину, смолянисті, зламуються, випускаючи окрилене насіння протягом зими. Насіння має 15 завдовжки, 6 мм в ширину, з трикутним крилом 20 – 25 мм завдовжки. Перші шишки звичайно виростають в віці 20 – 40 років.

Підвиди його (що інколи розглядаються як окремі види) поширені в південно-західній Туреччині, на Кіпрі, і в Атлаських горах в Алжирі й Марокко в північно-західній Африці:

- Cedrus libani var. libani (Ліванський Кедр): Ліван, західна Сирія й південна центральна Туреччина;

- Cedrus libani var. stenocoma (Турецький Кедр): південно-західна Туреччина;

- Cedrus libani var. brevifolia (Кіпрський Кедр): Кіпр;

- Cedrus. libani var. atlantica (Атласький кедр): Атлаські гори.