Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
▓ЕЙЯР КЕЙЖ__╩ Г Ñ‚ÐµÐ¼Ð¸ Бароко.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
21.08.2019
Размер:
110.08 Кб
Скачать

5. Бароко в архітектурі. Образотворче мистецтво.

Найбільш яскраво і самобутньо українське бароко проявилося в архітектурі. З другої половини ХVІІ ст. кам’яне будівництво набуває масового і планового характеру. Основним замовником стає козацька старшина, якій подобались ошатні житлові будівлі, високі, ефектні, спрямовані догори храми та дзвіниці, яскравий, урочистий колорит. Саме цим вимогам цілком відповідало європейське бароко, яке у поєднанні з античними, давньоруськими та українськими традиціями, стало основою для формування українського (козацького) бароко, яке відзначалося «вертикалізмом», динамізмом, підкресленою ошатністю, криволінійним декором, яскравими розписами, а також високою професійною майстерністю.

Дослідники виділяють у розвитку барокового стилю в Україні три етапи: ранній (друга половина ХVІІ ст.), зрілий (перша половина ХVІІІ ст.) і пізній (друга половина ХVІІІ ст.). Однак перші зразки бароко в архітектурі з’являються ще на початку ХVІІ ст.: Бернардинський і Домініканський костьоли у Львові.

Назва «козацьке бароко» покликана підкреслити, що в Україні архітектура бароко набуває своєрідних мистецьких форм і національного колориту. Однією із перших споруд у стилі козацького бароко була Миколаївська церква у Ніжині (1668 – 1669), центрі одного з козацьких полків. Українські зодчі творчо використали традиції вітчизняного дерев’яного храмобудівництва, одягнувши сільську хрещату в плані церкву в камінь і прикрасивши її зовні низкою пластичних і орнаментальних мотивів. Дуже швидко такий стиль будівництва вийшов за межі козацького стану і став загальнонаціональним. Риси українського бароко своєрідно проявилися також у цивільному будівництві (житловий будинок чернігівського козацького полковника Якова Лизогуба (90-ті рр.. ХVІІ ст.).

Великим меценатом українського мистецтва, зокрема архітектури, був гетьман Іван Мазепа. За часів його гетьманування оформилось українське бароко в архітектурі, обновлювалися старі церкви, будувалися нові, розвивалося світське будівництво тощо. Відомий історик культури Дмитро Антонович називав добу Івана Мазепи «другою золотою добою українського мистецтва після великодержавної доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого». Саме тоді в архітектурі сформувалося мазепинське бароко – новий тип церкви, архітектура якої виражає ідею української державності. Притаманні йому риси: монументальність, велич і сила. Фронтони, колони, пілястри та інші елементи європейської архітектури якщо не протиставляють його традиціям дерев’яної народної архітектури, то все ж таки віддаляють від них на певну відстань. Це вже не народно-козачий, а гетьманський храм, пронизаний пафосом утвердження нової державності, сильної влади. Яскравим прикладом такої споруди є Миколаївський військовий собор у Києві, знищений у 30-ті рр.. ХХ ст..

Заходами І. Мазепи було закінчено будівництво Спаської церкви Мгарського монастиря біля Лубен, у Києві збудовано Богоявленську церкву, церкву Всіх Святих Києво-Печерської Лаври, Миколаївський та Вознесенський собори у Переяславі. У бароковому стилі оформлено Софіївський собор, Успенську церкву Києво-Печерської Лаври, Михайлівську церкву Видубицького монастиря. Лише у Києві І. Мазепа вибудував чи відновив 20 споруд.

Другий етап розвитку архітектури у стилі українського бароко характеризується посиленням експресії, мальовничості, декоративності. У цей час активно застосовувались розписи, ліпка і колір. Одним із найхарактерніших творів цього періоду є брама Заборовського в огорожі Софійського собору (1746), збудована архітектором Йоганом Готфрідом Шеделем. За його проектами споруджено Велику дзвіницю Києво-Печерської Лаври (1731 – 1744), яку народ назвав «Шеделеве диво», висота її – 96,5 м. Це була найвища споруду в межах Російської імперії.

З другої половини ХVІІІ ст. починається третій, завершальний етап розвитку стилю українського бароко. Мистецька довершеність, елегантність, легкість притаманні таким видатним спорудам у стилі бароко цього періоду як Андріївська церква у Києві (1746 – 1753), Маріїнський палац (1752 – 1755), Собор Святого Юра у Львові (1744 – 1770).

Серед українських архітекторів Гетьманщини у стилі бароко працювали Степан Ковнір (дзвіниці на Дальніх і Ближніх печерах Києво-Печерської Лаври, церкви Антонія і Феодосія у Василькові) та Іван Григорович-Барський (церква Миколи Набережного на Подолі у Києві, ротонда з павільйоном-фонтаном «Феліціан» ). На початку ХІХ ст. у середині павільйону було поставлено дерев’яну скульптурну композицію «Самсон роздирає пащу лева». Найвидатнішою пам’яткою дерев’яного церковного барочного зодчества ХVІІІ ст. є Троїцький собор (1773 – 1778) у Новомосковську Дніпропетровської області, поставлений на замовлення запорожців відомим майстром Якимом Погребняком.

Наприкінці ХVІІ ст. бароко поширюється в українському живописі. Тематично живопис залишався релігійним, однак основним змістом його стають гуманістичні ідеї, активніше розвиваються форми монументального настінного розпису, станкового іконопису, портрета. Монументальний живопис (фреска) та іконопис набувають барокових рис – для них характерне посилення декоративного начала, ліризм і гуманізація образів, яскравий колорит, динамізм і патетика. Живопис усе більше наповнюється реалістичними, типовими для того часу деталями побуту і пейзажу, характерними сюжетами. Посилюється роль українського типажу – святі часто «одягаються» в українську національну одежу, мають козацькі вуса і зачіски.

Найвідомішою пам’яткою монументального живопису того часу є настінні розписи Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської Лаври (20 – 30-ті рр.. ХVІІІ ст.). Монументальний живопис у дерев’яних храмах представлений пам’ятками переважно Західної України та Закарпаття (розписи церкви Святого Юра у Дрогобичі, розписи Миколаївської церкви в с. Колодному на Закарпатті).

В іконописі спостерігаються зображення численних деталей побуту, персонажі мають цілком земний характер. Українські ікони того часу, зібрані в музеях Києва, Харкова, Львова, Чернігова, свідчать про велику кількість іконописних шкіл. Загалом в іконописі збереглися прийоми старої іконографічної школи з її декоративністю. В українському мистецтві з другої половини ХVІІ ст. значне місце посідає іконостас (стіна з ікон у церкві, яка відокремлює вівтар від центральної частини і символізує межу між небом і землею). Найвідомішими з уцілілих барокових іконостасів є іконостаси з церкви Святого Духа у Рогатині, церкви-усипальниці гетьмана Данила Апостола у Великих Сорочинцях, Вознесенської церкви на Чернігівщині.

Найвизначніші здобутки барокового живопису пов’язані з жовківським художнім осередком (від назви міста Жовква на Львівщині). Тут згуртувалася плеяда видатних майстрів з європейською славою, зокрема талановиті українські митці – Юрій Шимонович, Іван Руткович, Йов Кондзелевич, Василь Петранович.

З іменем Івана Рутковича та Йова Кондзелевича пов'язаний розквіт мистецтва іконостасу. Іван Руткович, що жив на зламі ХVІІ – ХVІІІ ст., створив славнозвісний жовківський іконостас, що нині зберігається у Львівському Національному музеї. Шедевр Йова Кондзелевича – монументальний іконостас для монастирської Воздвиженської церкви в Скиті Манявському.

У цей час набуває розвитку український портретний живопис, особливо популярний у середовищі шляхти і козацької старшини. Його українською особливістю було те, що він зберіг тісний зв'язок з іконописом. Були створені портрети Б. Хмельницького та інших представників козацької старшини. З кінця ХVІІ ст. систематично поповнюється портретна галерея церковних ієрархів: портрети П. Могили, М. Смотрицького, І. Гізеля та ін.. Якщо на Наддніпрянщині переважно творився старшинський портрет, то у Західній Україні, крім шляхетського, розвинувся міщанський портрет, що за своєю сутністю близький до фламандських голландських художників – Ван Дейка, Гальса, Рембранта.

З другої половини ХVІІ ст. як самостійний жанр виокремлюється гравюра – вид графіки, у якому зображення є друкованим відбитком малюнка, виконаного художником-гравером. Основоположником української школи граверства був рисувальник, гравер і педагог Олександр Тарасевич (1640 – 1727). Барокове граверне мистецтво важко уявити без супровідних надписів, епітафій, монограм, іноді цілих віршованих чи прозових тестів.

Отже, у складний період піднесення та згасання української державності, наполегливої боротьби народу за волю в українській культурі другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. відображено кращі риси національного характеру, прагнення до свободи та соціальної справедливості. Найвидатніші здобутки української культури цього часу пов’язані з утвердженням та розвитком у ній бароко, що дає підстави називати період другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. в Україні епохою українського бароко.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]