4. Література, усна народна творчість і театр епохи бароко.

З другої половини ХVІІ ст. почався період піднесення літературної творчості, її ідейної та естетичної переорієнтації. Характерні риси літератури того часу:

• зберігався зв'язок літератури з релігійним світоглядом;

• мистецтво слова, зокрема література, поступово ставало самостійною галуззю творчості;

• все виразніше виявлялися світські та естетичні функції літератури, вироблялися нові форми і способи художньо-словесного зображення;

• головна увага письменників зосереджувалася на людині, а також її зв’язку з Богом, утверджувалися нові жанри художньої літератури;

• література цього часу творилася багатьма мовами – церковнослов’янською, книжною українською, польською, латиною

• друга половина ХVІІ ст. це період розквіту в українській літературі стилю бароко (замість простої гармонійності ренесансу панує ускладненість, твори переобтяжені мистецькими прикрасами, оригінальними чудернацтвами).

Елементи бароко проступають уже в стилі Івана Вишенського (довгі періоди, нагромадження паралелізмів, сміливі антитези, неймовірне скупчення формальних прикрас). Однак справжнім початком українського бароко стала творчість Мелетія Смотрицького, а також віршування Кирила Транквіліона-Ставровецького.

В українській літературі ХVІІ – ХVІІІ ст. риси барокового стилю з’явилися в а) полемічних творах, б) ораторсько-проповідницькій прозі, в) мемуарно-історичних творах, г) поезії, д) драмі.

(а) Ще упродовж усього ХVІІ ст. велася релігійна полеміка з католицизмом та іншими релігійними течіями. У літературному житті вагому роль відігравали полемічні жанри, зокрема трактати, діалоги, диспути, памфлети. Серед їх творців були церковні діячі, письменники, вчені, зокрема Л. Баранович, І. Гізель, І. Галятовський та ін.

(б) Одночасно з полемічною розвивалася ораторсько-проповідницька проза, за допомогою якої роз’яснювалася християнська догматика і мораль. Л. Баранович, І. Галятовський, С. Яворський, Ф. Прокопович виступали з проповідями, у яких високо оцінювали доброчинні діяння людей і викривали людські пороки.

(в) Багато писалося у ці часи мемуарно-історичних творів. Саме на другу половину ХVІІ – першу половину ХVІІІ ст. припадає розквіт жанру історико-мемуарної прози. Серед цих творів слід насамперед виділити три фундаментальні козацькі літописи – «Літопис Самовидця», літопис Григорія Граб’янки, і Літопис Самійла Величка, що писалися освіченими людьми, вихідцями із козацької старшини. Ці праці є суттєвим зрушенням в українській історіографії, оскільки вони знаменують перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення та інтерпретації. Джерелами для авторів служили мемуарні, господарські, військові, дипломатичні та інші документи, власні спогади, свідчення учасників подій, літературні пам’ятки, зразки народної творчості, тому їх праці можна називати літописами лише умовно. У центрі уваги козацьких мемуаристів були передовсім події Визвольної революції 1648 – 1654 рр. та Руїни. Ці твори характеризуються високими літературними якостями та глибоким узагальненням. Наприкінці ХVІІІ ст. виникла ще одна пам’ятка – анонімна «Історія Русів», у якій відображено події від давнини до 1769 р.

(г) Особливих успіхів у літературному бароковому процесі досягла українська віршована поезія. Авторами поетичних творів були церковні діячі, вчителі, студенти, урядовці, міщани, письменні селяни. Поезія відзначалася значним жанровим та змістовним розмаїттям. Виділялися вірші полемічні, панегіричні, епіграматичні, морально-дидактичні, релігійно-філософські, сатирично-гумористичні, громадсько-політичні, ліричні. Основним осередком барокової поезії була Києво-Могилянська академія, де розроблялися поетичні жанри, культивувалися певні стильові елементи – ускладнені метафори та риторичні фігури, ефектні контрасти, емблематика тощо. Нерідко автори користувалися вишуканими бароковими формами курйозного вірша: акровірші (з перших літер рядків виходило певне слово, що несло особливий зміст), «раками» (рядки читалися однаково як зліва направо, так і справа наліво), «лунами» (другий рядок був коротким відлунням рими першого), а також різними варіантами фігурно-візуальної поезії – вірші у формі піраміди, сокири, чаші, серця, геометричного візерунку тощо.

Найвідомішим майстром усіх можливих різновидів курйозних віршів був полтавець Іван Величковський (бл. 1650 – 1701) – один із найоригінальніших барокових поетів. Курйозний формалізм не був простим штукарством, він був виявом пошуку нових виражальних засобів у межах поетичної традиції. І. Величковський – автор поетичної збірки «Млеко» (1691), де є зразки усіх різновидів курйозної поезії, наприклад, абетковий вірш:

Аз Благ Всіх Глубіна Дівая Єдина

Живот Зачах Званным Ісуса Избранным,

Который Людей Мною На обід Покою

Райска Собираєт, Тунє оУщедряєт.

Фенікс Христе, Отче Царю Чисте,

Шествуй Щедротами, Матерє Мольбами

Зразок «рака», який відображає дзеркальну симетрію правого і лівого:

Мене ради на радость богом міру данна

Анна во дар бо имя ми обрадованна,

Анна дар и мні сін мира данна,

Анна ми мати и та ми манна,

Анна пита мя я мати панна

Але найяскравішим представником українського бароко став Григорій Сковорода (1722—1794) – видатний філософ, мислитель-гуманіст, просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музикант. Г. Сковорода є найяскравішим і найхарактернішим представником національної філософської думки. Згідно з концепцією філософа, реальність є гармонійною взаємодією трьох світів: макрокосму (всесвіт, у якому «живе все народжене»), мікрокосму (людини), символічного світу (Біблії), який є ключем пізнання двох попередніх світів. У свою чергу, кожен із трьох світів має подвійну натуру: «видиму» (зовнішню) і «невидиму» (внутрішню). Так само і мікрокосм (людина) єднає в собі дві натури: «емпіричну» (зовнішню, тілесну) та «внутрішню» (справжню, істинну). Макрокосм і людина можуть і повинні перебувати у стані гармонійної взаємодії. Але ця гармонія встановлюється за ініціативою людини. На думку філософа, шлях до людського щастя прокладається через самопізнання людиною себе, своєї справжньої природи. Успіх такого пошуку та вірний вибір життєвого шляху («сродної праці») дає можливість прожити справді щасливе життя. По суті Г. Сковорода започаткував новий науковий напрям – філософію серця, яка ґрунтовно розроблена у ХІХ ст. у працях Памфила Юркевича та ін.. Серце в розумінні Г. Сковороди означало душу людини, думку, вищий розум, Бога, тому було рушійною силою , «пружиною» усього. Серцем людина пізнає світ, серцем вона повинна осягнути Бога і себе.

Найвідомішою збіркою поезій Г. Сковороди є «Сад божественних пісень», у якій виявляються конкретні ознаки барокового стилю. Серед них:

• прикметна сама побудова збірки: це риса суто барокового стилю прямувати до циклілізації віршів, до об’єднання їх у певні групи, сполучення якоюсь внутрішньою єдністю;

• книга наскрізь пройнята духом християнської релігійності;

• досить багата жанрово-тематична палітра «Саду…» – тут зустрічаємо зразки філософської лірики, пейзажної, інтимної, релігійної лірики, сатири;

• велику увагу поет звертає на природу, вона у збірці виступає як засіб пізнання істини, як шлях до внутрішнього спокою, душевної гармонії, рівноваги.

Усна народна творчість цієї доби відбила основні події епохи – визвольну боротьбу народу, антифеодальні виступи, соціально-побутові відносини. У процесі визвольної боротьби значно розширився світогляд і етнічна свідомість українців.

Історичні події знайшли відображення у думах, зокрема «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська перемога», «Іван Богун» та ін., піснях «Засвистали козаченьки», «Розлилися круті бережечки». Фольклор став основним джерелом поетизованих свідчень про історичне минуле народу, про спільність долі його різних соціальних спільнот.

У літературній творчості ХVІІІ ст. чільне місце посідають історичні пісні про зраду сотника Сави Чалого, подвиги козацького ватажка Семена Палія, зруйнування Запорозької Січі. Героями епічних творів, балад, чумацьких пісень виступають Морозенко, Богун, Нечай, Самійло Кішка, Маруся Богуславна, козак Голота та інші народні герої.

(г) На 70-ті рр. ХVІІ – першу половину ХVІІІ ст. припадає розквіт шкільної драми. Драми називалися шкільними, бо створювалися у навчальних закладах. До середини ХVІІІ ст. в Україні існувало близько 30 драматичних творів: шкільних драм, діалогів, декламацій. Їх авторами були викладачі Києво-Могилянської академії та колегіумів, духовенство, а виконавцями – студенти. Популярність мали п’єси різдвяних і великодніх циклів, що відбивали звичаї, побут, життя народу. До них належали драми Георгія Кониського «Воскресіння мертвих», Ф. Прокоповича «Володимир» та ін. Драми писалися також на морально-етичні та історичні теми («Милість божа», «Про Олексія, чоловіка Божого» та ін.).

Як правило, до шкільних драм, ХVІІ – ХVІІІ ст. додавалися інтермедії та інтерлюдії – короткі одноактні комічні п’єси побутово-гумористичного змісту, що ставилися в антрактах між діями драми чи трагедії. Головне призначення інтермедій полягало у тому, щоб розважити глядача, стомленого серйозною дією, яка розігрувалася в п’єсі. До нас дійшло понад 40 інтермедій, з яких інтермедіями у власному розумінні слова слід вважати інтермедії Якуба Гаватовича та Георгія Кониського. Саме інтермедії започаткували український театр.

Розвиткові українського театру в напрямі світської сатиричної комедії сприяв пересувний ляльковий театр-вертеп, що поєднував у собі релігійну драму, світську гру та елементи усної народної творчості. Найцікавішими у вертепній виставі були сцени з народного життя зі співам і танцями.

З 30-х рр. ХVІІІ ст. на Україні з’являються колективи професійного характеру. Зокрема, у м. Глухові діяв придворний театр гетьмана Кирила Розумовського. Першим постійним театром був Харківський, заснований 1798 р.