Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Одеський національний політехнічний університет

Херсонський політехнічний коледж 

 

 

 

 

 

 

Семінар

з дисципліни "Основи філософських знань"

на тему: " Розвиток філософської думки в Україні ХІХ – ХХ ст.

"

 

 

 

 

  Виконав:студент 261 групи

Курочка Олександр

Перевірив: Федорченко О.В.

Херсон - 2012

Український філософський романтизм ХІХ ст.: зародження, специфіка та філософські основи.

Розвиток української філософської думки після 1917 р. є складним і суперечливим. Слід зазначити, що вже з 20-х років в Україні з'являються два філософських центри. Як харківські, так і київські мислителі головну увагу приділяють дослідженню української філософської спадщини, естетичних і культурних надбань народу. Проблеми обгрунтування наукової картини світу, взаємин людини (суспільства) з природою (довкіллям), формування біосферного мислення знайшли відображення у творчості В.І.Вернадського. Вчений вважав, що з виникненням людського розуму розпочинається якісно новий етап еволюції Всесвіту. Людина — розумна своєю діяльністю поступово перетворює біосферу в ноосферу (сферу розуму). Він високо цінував філософські знання, розробляв проблеми методології науки, досліджував співвідношення філософії та природознавства, проблеми наукової творчості тощо. Захищав свободу науки та наукового пошуку, виступав проти втручання держави в діяльність науковців, постійно вболівав за Україну, боровся за збереження мовної та культурної самобутності українського народу. На жаль, із 30-х років в силу тих обставин, що склались у Радянському Союзі, філософські дослідження згортаються, підпорядковуються ідеологічним вимогам партії та уряду. Філософія стає служницею політики. Апологія рішень з'їздів та пленумів компартії стали головним у діяльності більшості філософів, що істотно знизило теоретичний рівень досліджень у 30—50-ті роки. Якісно новий етап розвитку філософської думки в Україні розпочався з 60-х років. Пом'якшення політичного клімату сприяли створенню атмосфери творчого пошуку, об'єктивного підходу до аналізу складних явищ суспільного життя. "Шестидесятники" розхитували підвалини догматизму, партійної ортодоксії та консерватизму. П.В.Копнін та його однодумці утверджували нове бачення філософії, закликали з нових позицій осмислювати західноєвропейську філософську думку. Здійснюється розробка проблем логіки наукового пошуку, теорії пізнання, закономірностей побудови і розвитку наукової теорії, логіко-гносеологічних проблем евристики, типології форм мислення тощо. Значна кількість наукових праць присвячена розробці методології застосування в природничих і гуманітарних науках принципів і методів матеріалістичної діалектики. В цьому руслі активно працювали колективи під керівництвом М.О.Парнюка, М.Л.Злотіної, Е.К.Дулумана, В.П.Ключникова та інших. Дослідженню вітчизняної філософії приділяли увагу М. В. Нічик, В.С.Горський, Д.Х.Острянин та ін. Завдяки їх зусиллям вдалося об'єктивно висвітити зміст української філософської думки і показати її місце в контексті світової культури. В.І.Шин-карук, І.В.Бичко, Г.А.Заїченко, Ю.В. Кушаков, П.Т.Гордієнко та інші плідно працювали на ниві дослідження філософської думки. Вони грунтовно вивчали західноєвропейську філософію XVII—XIX ст., а згодом і XX ст. Слід зазначити, що актуальні філософські проблеми отримували висвітлення на сторінках спеціальних журналів та в матеріалах конференцій, симпозіумів тощо. Поряд з вітчизняною філософською думкою значний її пласт пов'язаний з діяльністю мислителів української діаспори, її представники значної ваги надавали розробці проблем політичної філософії, аналізу філософської проблематики в контексті традиційної класичної філософії та власне українських етнонаціональних проблем. При цьому слід зазначити, що вузькоспеціалізований розподіл інтересів є умовним, оскільки автори поряд з основною досліджували цілий ряд інших, не менш важливих, проблем. Значною постаттю серед представників діаспори був В.Ли-пинський, який зосередив свою увагу на проблемах політичної філософії, зокрема державотворення. Він вважав, що останнє має завершитися побудовою монархічного ладу, в якому аристократична меншість (еліта) повинна повести за собою пасивну більшість нації, народу. На його думку, процес державотворення має спиратися на месіанську ідеологію, яка нібито є "провидінням", визначеним вищими силами призначення українського народу реалізувати свою високу місію в історії людства. Від творчих якостей еліти залежить прогрес чи регрес суспільства. Вона може бути демократичною, кла-сократичною і охлократичною. Відповідного характеру набуває і та держава або народ, де ця еліта приходить до влади та складається тип відносин між елітою і народом. Ще повніше і послідовніше ідеї політичної філософії викладені в працях Д.Донцова "Націоналізм", "Дух нашої давнини", "Хрестом і мечем", "Клич доби" та ін. Коло його політичних інтересів окреслено проблемами націо-та державотворення. Розглядає бажання, пристрасті, афекти як головну рушійну силу реалізації цих знань. Вважає, що підсвідоме та ірраціональне відіграє вирішальну роль у житті нації. На його думку, нація повинна бути об'єктом турбот з боку держави. Стверджує, що між націями існує антагонізм, вічна боротьба за існування, в якій сильніші перемагають слабкіших і панують над ними. У розробленій Донцовим теорії інтегрального націоналізму червоною ниткою проходить ідея прагнення до влади, "жадоба панування". Воля до життя, влади, експансії та прагнення боротьби і усвідомлення її кінечності є головними принциповими положеннями націоналізму. "Раси сильні визволяються, ... і розширяються за рахунок слабких"1. Волюнтаризм і ірраціоналізм, культ сили і жадоба влади, романтизм і фанатизм, свавілля і агресія — основні постулати теорії націоналізму Д.Донцова. Панування "сильної нації", тобто "диктатура нації" передбачає різні форми насилля. "Фанатизм" і "примус", а не "ніжність" культивують пануючі нації. "Нація, яка хоче панувати, повинна мати і панську психіку народу-володаря". Дон-цов стверджує, що козацька еліта розгубила всі ті цінності, які мала, будучи правлячою, змішавши свою кров з кров'ю нижчих верств суспільства. Він постійно висловлює своє презирливе ставлення до юрби, черні, плебсу. Владу їх розглядає як трагедію суспільства. Вихід із даної ситуації вбачає у створенні нової еліти, нової касти, тобто тих, хто покликаний володарювати. Тільки еліта (провідна каста) здатна перетворити ("дроворубів" і "водоносів") у спільноту, сильну організаційно, культурно і духовно. Еліта не змішується з народом, а стоїть поза, над юрбою. Вона займає окреме місце, оскільки має іншу природу, призначення, психіку, "зліплена з окремої глини" і має свій специфічний характер. У такий спосіб Донцов обґрунтовує ідею "кастового суспільства", "кастового устрою". Подальший розвиток історико-філософської проблематики пов'язаний з діяльністю Д.Чижевського. Його дослідження присвячені культурі українського, російського, польського, словацького, чеського, німецького народів тощо. Значним є його внесокудослідження філософської спадщини Сковороди. Слід зазначити, що розгляд історико-філософської проблематики здійснюється в контексті впливу національної специфіки, національного характеру тощо. Досить багато уваги приділяє він дослідженню понять "нація" і "людство". Співвідношення національного і наднаціонального використовується Чижевським як методологічний засіб дослідження всесвітньої філософії. Більше того, розвиток філософії, на його думку, полягає в синтезі цих моментів, але при цьому мислитель зазначає, те, що типове для всесвітньої філософії, властиве також національній філософії. Вони взаємообумовлю-ють, доповнюють і збагачують одна одну. Дослідження історико-філософської проблематики тісно пов'язане з аналізом українського національного характеру. Чижевський дає повну картину національних властивостей. Називає їх "народним світоглядом", який проявляється втому, "що цей нарід в світі любить, чого в житті він уникає, що в людині найвище оцінює, до чого ставиться негативно"'. Відмічає, що національний характер не є цілісним, оскільки в кожній нації є різні психологічні і соціальні типи та відмінності, які детерміновані умовами буття нації. При цьому виділяє істотні риси українського національного характеру. Поряд з позитивними рисами як емоційність, сентиментальність, ліризм, індивідуалізм, прагнення до свободи, здатність сприйняття нового, тощо, мають місце і негативні -прагнення до взаємної боротьби, знищення власних і чужих життєвих форм і таке інше. Узагальнюючи все сказане, мислитель робить висновок, що національний характер українцявибрав із багатьох історичних подій саме ту, яка відповідала його сутності.

Професійна («академічна») філософія в Україні ХІХ – початку ХХ ст.

Головне спрямування розвитку академічної філософії в Україні кінця XIX  —  початку XX ст. визначили тенденції, притаманні  тогочасній європейській  філософській  думці. Характерною  її  особливістю  є криза   породженої  просвітительською  традицією  раціоналістичної філософії,  яка гідне завершення і вираз віднайшла у  філософських системах   речників німецької класичної філософії.  Усвідомлюється неспроможність притаманного класичній філософії намагання створити всеосяжні  системи,  перетворити філософію  на  «науку  наук»,  що прибирала   на  себе  роль  диктатора  щодо  спеціальних   галузей наукового знання. Загальна картина філософського професійного знання в  Україні кінця  XIX  —  початку XX ст. складається із спектру  філософських шкіл  і напрямів, що охоплюють поле від позитивізму до релігійного екзистенціоналізму. Осередками  розвитку академічної філософії,  як  і  належить, були  університети Києва, Харкова, Одеси тощо.  Але  лише  тут  не замикалися      обрії     професійно-філософської      активності.

3.Філософські погляди українських письменників та публіцистів другої половини хіх - початку хх ст.

Виразним послідовником І. Канта серед українців був священик В. Довгович на Закарпатті, який написав латинською й угор. мовами кілька трактатів про німецького раціоналіста: «Critica purae rationis Cantiana in Compendio» (1808) і «Critica practicae rationis ex operibus I. Canti…» (1809); інші українські філософи знайомилися з Кантом посередньо через послідовників Ф. Геґеля і Ф. Шеллінґа в Україні (див. Кантіанство). Критика Канта є в творах П. Лодія, спочатку професора Львівського Університету, а згодом декана філософського факультету в Петербурзькому Університеті (праця «Логические наставления», 1815), математика і філософа Харківського Унту Т. Осиповського («О пространстве и времени», 1807) та ін. Професор Харківського університету А. Стойкович (сербського походження) у вивченні фіз. світу намагався створити синтезу ідеалізму й матеріалізму.

Німецький ідеалізм був популярний в Україні, зокрема твори Й.-Ґ. Фіхте, якого запросили на кафедру філософії новозаснованого Харківського університету. Він відхилив запрошення і рекомендував свого учня Й. Б. Шада. Шад понад 10 pp. був діяльний у Харкові, написав низку праць та виховав плеяду адептів філософії. Його наступником на харківській катедрі (1818 — 30) був А. Дудрович з Закарпаття, який схилявся до Шеллінґа і, на відміну від Шада, відстоював релігійно-містичні погляди. Філософію права за німецькими ідеалістами викладав М. Білоус у Ніженському ліцеї. Видатними шеллінґіянцями були натурфілософи — Д. Кавунник-Велланський та М. Максимович, перший ректор Київського Університету. Ін. проф. Харк. Університету: П. Любовський (логік і психолог), німець Л. Якоб (сенсуаліст у філософії і популяризатор природного права). Послідовниками Геґеля і Шеллінґа були також проф. Київ. Духовної Академії О. Михневич (логік), професор Київського Університету С. Гогоцький (склав «Филос. лексикон» у 4 тт., 1857 — 73, автор праці «Критический взгляд на философию Канта», 1847, у якій критикував геґельянські погляди на релігію) та О. Новицький (підручники з логіки і психології). Поважний вплив залишив Геґель у філософії права 19 ст. (див. Геґельянство в Україні).

У Галичині адептами філософії Гегеля були О. Чайковський (опублікував 1853 у Відні «Versuch der Vereinigung der Wissenschaftein») і Климентій Ганкевич, що дав перший огляд слов'янської філософії («Die Grundzuge der slawischen Philosophie»).

Прихильниками німецького ідеалізму були українські романтики в літературі, а згодом і дехто з членів Кирило-Мефодіївського Братства (Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко), що виявилося головне в українському месіянізмі («Книги битія українського народу») та у «Філософії культури» Куліша, яка є синтезою людської екзистенції, природи і духа. Лінію своєрідної укр.-слов. філософії після Сковороди продовжив релігійний письменник-мислитель Микола Гоголь, на філософію якого складаються зглиблення внутрішнього світу людини, етичний плюралізм і вартості християнської культури. Радянські дослідження філософії в Україні концентрують значну увагу на суспільно-політичних поглядах провідних письменників і публіцистів другої половини 19 — поч, 20 ст., визначаючи їх як «революційних демократів» (Т. Шевченко, М. Павлик, С. Подолинський, О. Терлецький, М. Коцюбинський, П. Грабовський, Л. Українка й ін.). М. Драгоманов, найяскравіший представник української суспільно-політичної думки, зазнає від 1930-их pp. неґативної оцінки як «буржуазний націоналіст». Проте його з іншими сучасниками єднає філософський позитивізм, політичний лібералізм і демократичний соціалізм.

Найвидатнішим чистим філософом 19 ст. був П. Юркевич, проф. Київ. Духовної Академії, учитель рос. філософа В. Соловйова. Юркевич відкидав не лише механічний матеріалізм, але й критично ставився до Канта; розробив власну систему, базовану на філософії Платона і деяких типових укр. традиціях, т. зв. «філософію серця», яке мало б бути основою пізнання і джерелом етики, пройнятої рел. вартостями. Помітним представником ідеалізму й одним з адептів персоналізму був професор Київського Університету О. Козлов, що видавав перший в Україні філос. журнал «Филос. трехмесячник» (1885 — 87); його філос. погляди близькі до іманентної філософії, а рел. окреслюються як панпсихізм. Наступником Козлова на катедрі філософії Київського університетубув О. Гіляров, знавець грецької філософії, що у своїй своєрідній ідеалістичній системі заперечував наук. характер філософії, а радше ставив її на рівні релігії і мистецтва. в Україні діяв ще М. Грот (1852 — 99), проф. Історико-філологічного інституту князя Безбородька в Ніжині, який намагався погодити релігію з філософією. Представником позитивізму у його емпіріокритичному варіанті був В. Лесевич, зібрані твори якого появилися в 1915 — 1917 («Собранные сочинения», 3 тт.). Вийшовши від критики О. Конта, Лесевич повернувся до Канта і розробив за Р. Авенаріюсом теорію пізнання для позитивізму, назвавши свою систему «критичним реалізмом». Ідеї Ф. Бекона розвивав проф. Харківського університету Ф. Зеленогорський, він був також дослідником Г. Сковороди.

Філософськи підбудовували свої праці філологи: О. Потебня («Мысль и язык», 1862; «Язык и народность», 1895) і Д. Овсянико-Куликовський; вони поклали початок окремої психологічної школи в мовознавстві і літературознавстві (т. зв. потебніянство). Соціолог-філософ М. Ковалевський, економіст М. Туган-Барановський і правник-неокантіянець Б. Кістяковський були провідними критиками філософії К. Маркса в дорев. Росії.

У Західній Україні і на еміграції. За міжвоєнного часу в Західній Україні й на еміграції філософія мала обмежені можливості розвитку. Українець В. Зіньківський досліджував історію філософії в Україні в рамках рел. філософії в Росії, сам він представляв рел.-філос. думку в Рос. Правос. Церкві. На тлі слов. філософії і культури вивчав історію укр. філософії автор «Логіки і етики» Д. Чижевський ("Нарис з історії філософії на Україні, 1931; «Гегель в Росии», 1939). В УВУ, як і Чижевський, почав свою діяльність Іван Мірчук (знавець І. Канта й історик української культури). У Празі при Укр. Високому Пед. Інституті ім. Драгоманова діяло філос. Товариство ім. Сковороди. У Галичині працювало кілька адептів філософії в Гр.-Кат. Богословській Академії: М. Конрад (історія філософії і соціології), Й. Сліпий (неотоміст) і містик Г. Костельник («Шляхи віри модерної людини», 1936). В Укр. Таємному Університеті викладав логіку С. Балей, згодом проф. Варшавського Університету. На філос. теми писав М. Шлемкевич-Іванейко, автор праці «Філософія» (1934, перевидана з вступом О. Кульчицького під назвою «Сутність філософії» 1982), та низки есеїв на суспільно-світоглядові теми. Філософічно намагалися обґрунтовувати свої політ. доктрини В. Липинський (консерватизм), Д. Донцов і Ю. Вассиян (інтегральний націоналізм). Ревізіоністичний марксизм представляв В. Левинський; став відомий у міжнар. науці як критичний марксист і марксознавець Р. Роздольський («Zur Entstehungsgeschichte des Marxschen-Kapital», 2 тт. 1968 — 69; англ. вид. 1977). Власну етичну систему, базовану на щасті, розвинув письм. В. Винниченко у творах «Щастя» (листи до юнака) і «Конкордизм — система будування щастя».

Після другої світової війни діяла катедра філософії при УВУ в Мюнхені (керівники: Іван Мірчук, О. Кульчицький). Модерні філос. теорії вивчали о. В. Маланчук (нім. і франц. реалізм), В. Рудко (учень Н. Гартмана) і К. Митрович (екзистенціалізм і дослідження Г. Сковороди). Визначним інтерпретатором С. Кіркеґора був Г. Маланчук (див. додаток), що жив у Данії; більшість його праць появилася поданськи й англ. (м. ін. «Kierkegaard's Thought», 1974; «The Controversial Kierkegaard», 1980). У Філадельфії (Ля Саль Коледж) філософію викладає Є. Лащик, знавець філософії Т. Куна, А. Ейнштейна та В. Винниченка.