Завдання і запитання
Перекажіть своїми словами «рекомендації» Верлена щодо: а) вибору віршового розміру, б) добору слів, в) використання тонів і відтінків. Яка ідея об’єднує ці “рекомендації”?
Як ставиться Верлен до: а) дотепів, б) риторики, в) рими? Чим вони не задовольняють поета? Що він протиставляє цим традиційним літературним прийомам?
Яке з двох мистецтв, що протиставляються у вірші, є живим, а яке мертвим? Доведіть логіку думки Верлена.
У чому, за Верленом, полягає принцип «музичності»? Прокоментуйте таблицю 1.
Завдання на с. 333 – 334.
Cвіт «найтонших і найневиразніших душевних вібрацій». Саме так схарактеризував верленівську поезію перекладач його творів українською Г. Кочур. У них неодмінно вражає рідкісне поєднання музичності й ліризму, невимушеності й технічної вигадливості, вишуканості й простоти – ті якості поетичного імпресіонізму Верлена, які зробили його одним із найбільших і найоригінальніших поетів-ліриків.
Настрої його віршів – здебільшого похмурі й песимістичні. Це глибокі й непоправні тривога, туга, смуток. Вони не можуть бути викликані чимось конкретним: розлученням із коханою, заздрощами або переслідуванням ворогів. Це стан душі, тому ліричний герой і «печалиться без причин», у нього «нема любові й зненавиди» («Із серця ллється плач»), але його не залишає постійне відчуття всесвітньої порожнечі, що загрожує поглинути його. Під час читання верленівських поезій, за висловом знавця творчості поета А. Гелескула, «душа і світ розкриваються одне одному, і вже важко зрозуміти, хто кому відгукується. Щось невиразне і погане відбувається у світі, охоплюючи людину всупереч її волі й свідомості». Палке й непереборне бажання знайти душевний спокій виявляється химерою, і усвідомлення цього факту породжує несподівано глибоке переживання самотності.
Сумом і болем відлунюють у серці ліричного героя прихід осені («Осіння пісня»), негода в місті («Із серця рветься плач…»), видовище снігу на холодній землі («О сумна пустеле!»), краса мирного міського краєвиду («Над дахом дому – неба дах»)1. Він оплакує свою долю, а разом з ним плаче й природа. «Тужний хлип» «хрипких скрипок листопада…» примушує його тремтіти і ридати («Осіння пісня»). Його сльози зливаються з дощем над містом («Із серця рветься плач»). Навіть видовище чистого і спокійного неба, налагодженого побуту європейського міста, з якого «лине шум життя,/ Дозвілля, втіхи», не вгамовує їх. Все одно в повітрі лунають тривожні звуки: «дзвін … гуде тремтливо,/ А на тополі ворон-птах/ Квилить тужливо». Усі спроби змінитися шляхом спокути й каяття марні, і нічого не залишається, як плакати, згадуючи втрачені «без пуття найкращі роки» («Над дахом дому – неба дах»). Свої «тугу», «марний жаль», «нудьгу» ліричний герой Верлена переживає надзвичайно гостро – просто на межі фізичного страждання, і волає від болю: «З відчаю хоч кричи!», «Від муки дітись ніде...», «Я з нудьги вмираю». Він рветься тікати з цього світу, але тікати немає куди («Від муки дітись ніде») – тільки у безвість, у невідоме, у жорстоку снігову «даль безкраю», у холодний «бідний безлистий ліс», де «Небо тьміє мідно,/ Хмари хмуро висять,/ Зір нема, лиш видно,/ Як конає місяць» – де на нього чекає ще більша самотність. Він порівнює себе з «вічними волоцюгами» – з «худими вовцюгами» і «хрипкими воронами», яким судилося, наче Агасфер, блукати світом і не знайти схову («О сумна пустеле!»). Верлен з усією глибиною і трагізмом показав безпритульність сучасної людини в байдужому до неї світі, її відрізаність від ідеалу.
Верленівський сум так всепереможно впливає на читача завдяки музичній магії вірша. Одним із найвищих досягнень мистецтва поета є невеличка поезія «Із серця рветься плач». З погляду форми, це і справді пісенька – невимушена і немудра. Декілька повторів, примітивна рима, розмовна інтонація – і майже нічого більше. Проте за цією удаваною простотою стоїть багатовіковий досвід віршування. Тут Верлен використовує весь репертуар фонічних засобів французької мови. Можна уявити собі, як важко доводиться перекладачу, який вимушений шукати відповідні засоби компенсації звукового оформлення вірша своєю мовою. Мабуть, найкраще українською це зробив Микола Лукаш, який продемонстрував неабияку винахідливість і зумів відтворити музику верленівської поезії.
Верлен активно користується такими прийомами, як алітерація (повторювання одних і тих самих приголосних) і асонанс (повторювання одних і тих самих голосних). Рядки своєю фонетичною будовою відтворюють шум дощу. Наприклад: «На серце нещасливе/ Спливають співи зливи…» Велика кількість звукосполучень «сп», «спв», «спл», «злв» у поєднання з повторюванням голосних «і», «и» викликають у пам’яті асоціації із стрімкими потоками води на крівлях будинків. Не важко знайти й інші приклади звукопису: «З відчаю хоч кричи!/ Печалюсь без причин» (повторювання «ч» – підкреслює розпач і надмірний біль ліричного героя); «Рве серце марний жаль» (повторювання «р» разом з «ц» і «ж» є фонетичним відповідником надривного стану людини, що нудьгує).
Верлен не обмежується тільки алітераціями та асонансами. Він використовує й інші прийоми фонетичного оздоблення поезії: гра однокорінними словами (“Dans se coeur qui s’écoeure” – його М.Лукаш перекладає українською каламбуром: «Тугá на серці туга»), тавтологічні оповиті рими-повтори – перший і четвертий рядки закінчуються одним і тим самим словом, третій має таку саму риму, як перший і четвертий, тільки з іншим лексичним наповненням; мелодичного звучання тексту надає використання холостого верса в другому рядку. Отже, структура строфи виглядає так:
О, хлюпотіння зливи
По крівлях, по землі!
На серце нещасливе
Спливають співи зливи …
Складна система римування органічно поєднується з простим розмовним синтаксисом фрази: речення короткі, часто неповні, це вигуки і скарги: «О, хлюпотіння зливи/ По крівлях, по землі!» або «З відчаю хоч кричи! / Печалюсь без причин». Гнучкості реченням додає і такий прийом, як перенесення рядка: «Любові й зненавиди/ Нема, а дітись ніде!». Отже, шістнадцять рядків цієї маленької поезії, в яких слів не більше, ніж звуків у хроматичній гамі, та й самі слова і фрази – найпростіші («лексика абетки») є партитурою тривожної мелодії, яка росте від строфи до строфи, від первинної пригніченості до нестерпної і всеохопної туги (А.Гелескул).