Поль Верлен

Страждання бідного Леліана. Поль Верлен – найпопулярніший і найвідоміший поет символістської доби світової літератури – людина, яка поєднувала в собі безмежну поетичну обдарованість і слабкість вдачі. Життєвий шлях «бідного Леліана», як він себе називав, перетворився на суцільну муку і страждання, причиною яких був він сам. Багатьох він відштовхував своєю зовнішністю «фавна, сатира, напівтварини і напівбога» (А. Франс) і водночас зачаровував своїм голосом, що був «найчистішим полум’ям ліричної поезії – полум’ям, що співало і лунало усіма звивинами його темної і ясної, його складної і простої душі» (М. Волошин). А. Моруа характеризує Верлена, як одного з «найчистіших, найпіднесеніших, найніжніших поетів, який прожив життя найогидніше, найбрудніше, найбурхливіше».

Здавалось, дитинство поета, яке він вважав «веселим», та його молоді роки не пророкували ніяких особливих негараздів. Поль Верлен народився 1844 р. у місті Мец, де служив тоді його батько, військовий інженер за фахом. Після його відставки 1851 р. родина переїхала до Парижа. Закінчивши ліцей (1862 р.), юнак записався до університету на юридичний факультет, але через байдуже ставлення до професії адвоката його студентське життя було коротким. 1864 р. Верлен вступив на службу до страхового товариства, а потім до мерії одного з паризьких районів і, нарешті, до міської ратуші.

Досить рано виявилася його літературна обдарованість – ще 1858 р. він надіслав свою поезію «Смерть» Вікторові Гюго. 1863 р. було надруковано його перший вірш, а протягом другої половини 1860-х рр. Верлен приєднується до парнасців. Вплив цього угруповання на творчість поета як на рівні світогляду, так і на рівні естетики помітний у його перших збірках – «Сатурнічні поезії» (1866) і «Вишукані свята» (1869). Він мав ще одного літературного вчителя – Шарля Бодлера, чиї «Квіти зла» також значною мірою визначили тематику і загальну песимістичну атмосферу його творчості.

Проте вже в цей момент стала очевидною згубна пристрасть Верлена до алкоголю та богемного життя, з якою він так і не зумів упоратись і яка врешті-решт призвела його до падіння. На коротку мить Верлен повірив, що знайшов захист від неї у шлюбі з шістнадцятирічною Матильдою Моте, який уклав 1870 р. Поет сподівався, що одруження подарує йому ідилію щастя та кохання. Ці настрої знайшли відображення в третій збірці Верлена «Добра пісня», яку було видано 1870 р. Але всі ті сподівання зазнали краху. Франція вступила у ганебну війну з Прусією. Верлен став свідком облоги Парижа й опинився у таборі прихильників комуни. Довершило справу запрошення до себе А.Рембо у вересні 1871 р., з яким Верлен втікає з дому, залишивши молоду дружину з немовлям. Обидва поети блукають північною Європою, відвідують спершу Бельгію, потім Англію, знову повертаються до Бельгії. Ця невдала спроба «жити вдвох» закінчується трагедією – у липні 1873 р. під час сварки Верлен, вистріливши з револьвера, поранив Рембо. За це його було засуджено на два роки. Безперечно, за таких умов про подружнє життя не могло бути й мови, і Матильда розлучається з Верленом назавжди. Щоправда, для Верлена це був період не тільки авантюр і пригод, а й час найвищих досягнень як поета. Саме тоді він створив чи не найкращу збірку поезій «Романси без слів» (1874 р.), але занепад його як людини можна було тільки загальмувати, а зупинити виявилося неможливим.

Звичайно, Верлен намагався знайти опертя і протистояти «тій нутряній силі», що йшла зсередини його єства. Протягом дворічного перебування за ґратами він відчув потребу навернутися до католицизму. В цьому бажанні очистити себе він, як завжди, був бурхливим, пристрасним, хитким і непослідовним. Досвід його містичного переродження засвідчила його наступна поетична збірка «Мудрість» (1881), але те, що він видавав і робив потім, доводить, що його віра була неглибокою і неміцною.

Протягом 1880-х рр. він публікує вірші, в яких побожність і спокута чергуються з богозневагою і блюзнірством. Та й самий верленівський спосіб життя після звільнення з в’язниці навряд чи можна вважати взірцем цнотливості. Він якийсь час вчителював, їздив до Англії, повертався до Парижа, спробував заробляти хліборобством, навіть намагався примиритися з дружиною. Але перешкодою на шляху до порятунку знов ставали алкоголізм, скандали, в’язниці. Він злидарює і поступово перетворюється на хворого волоцюгу, який майже постійно змушений перебувати в лікарнях. Навіть пізня слава, яка прийшла до нього протягом другої половини 80 – початку 90-х рр. ХІХ ст., коли він став одним із кумирів нового поетичного покоління, нічим не могла зарадити і зупинити процес занепаду. Обраний по смерті Леконта де Ліля «князем поетів», безсилий і хворий старий, Верлен помер 8 січня 1896 р. у маленькій жалюгідній квартирці.

У пошуках недосяжної таємниці. У підручниках з історії літератури Верлена нерідко називають одним із батьків символізму. Це правильно і неправильно водночас. Це правильно тому, що наряд чи слушно заперечувати його вплив на представників символістського угруповання, що оформилося всередині 1880-х рр. Саме у Верлена вони навчалися нових принципів побудови поетичного тексту, за допомогою яких вірші перетворювалися на магію слів, на музику, на чисту сугестію і діяли на читача не тільки смислом, а й невловним духом, атмосферою. Проте Верлен завжди залишався поза школами, теоріями, напрямами. Головним для нього було не слідування абстрактним естетичним принципам, а наявність нової поетичної емоції, яка була проривом у таємницю. «Будь-яка поезія є доброю, – виклав він своє поетичне кредо у листі до Анрі де Реньє. – І немає жодного значення, які її походження і спосіб створення – класичний, романтичний, декадентський, символічний, засновується вона на асонансах чи на чому-небудь ще. Вираження неясного, від якого мене то проймає дрож, то охоплює екстаз, – того невідомого, джерело якого від мене заховано – ось усе, що я маю у своєму розпорядженні». Отже, творчість Верлена є безупинним шуканням ідеалу, який не виражається в словах. Саме в цьому він залишався послідовним, незважаючи на всі доволі різкі зміни в тематиці і настроях його лірики.

Першою збіркою поета була книга «Сатурнічні поезії». В ній панує похмура песимістична атмосфера. Звідси й назва: Сатурн вважається сумною планетою, а людина, що народжується під її знаком, вирізняється неспокійною важкою вдачею і приречена до важких випробувань у житті. З перших рядків читача охоплюють туга, тривога, з усіма їхніми відтінками. Проте вже тут помітні елементи того верленівського неповторного імпресіоністичного стилю, який створить згодом цілу школу.

«Вишукані свята» – друга збірка Верлена – це мінливий світ місячних ночей, сріблястих відблисків на воді, образи на межі ілюзії та реальності, сновиду і дійсності. У цій блискучій стилізації під французьку культуру ХVIII ст. неможливо відрізнити душевну простоту від її майстерної імітації.

Здатність поета відчувати відтінки емоційних переживань найповніше виразилася в його найкращій поетичній збірці «Пісня без слів», у якій поет шукає дисонансі, «спрощує» і водночас «ускладнює» поетичну мову, навчається бачити вічне в буденному, поєднує «хитке» і «точне», аби відтворити справжню повноту душевного життя людини. Читача охоплює суто верленівська туга – особливий душевний стан, в якому індивід настільки розчиняється в явищах, що перестає бути собою, а його сум та тривога стають втіленням найвищої таємниці всесвіту.

У збірці «Мудрість» (1881 р.) Верлен намагається «зібрати докупи і примирити зі здоровим глуздом і себе, і все навколо». Тут відчутні нотки примирення, спокути, внутрішньої зосередженості, оспівуються ідеали простого поміркованого життя. Проте не варто думати, що Верлен остаточно забув своє минуле і порвав із попереднім поетичним досвідом. Нове і старе, молодість і теперішній стан поєднується у нього у збірці із символічною назвою «Колишнє й недавнє» (1885). До неї автор включив як нові вірші, так і такі, що були написані в різні роки життя, але за різних причин не були опубліковані, зокрема, створений 1874 року програмовий твір «Поетичне мистецтво», якому судилося стати маніфестом символізму.

Останні збірки поета «Любов» (1888), «Щастя» (1891), «Задушевні літургії» (1892), з одного боку, і «Паралельно» (1889), «Пісні для неї» (1891), «Оди на її честь», з другого, засвідчують непослідовність, розірваність внутрішнього світу поета, душа якого так і не зуміла досягти примирення. Якщо перші три продовжували тенденцію, започатковану «мудрістю» і повинні були стати «книгами Благодаті», тобто переконати світ у щирому наверненні їхнього автора до католицизму, то останні три є запереченням такого навернення: в них оспівується плотське кохання і лунають антихристиянські настрої.