Завдання і запитання.

1. Які чинники вплинули на формування Верлена як особистості? Як поета?

2. Як би ви схарактеризували основні настрої поезії Верлена? Яким був його світогляд?

3. Яку творчу еволюцію пройшов Верлен? На які етапи поділяється його творче життя? Схарактеризуйте ці етапи.

Завдання – с. 329

«Найперше – музика у слові!» Отже, Верлен так і не зумів примирити ті внутрішні дисонанси, ті протиріччя, що розривали його душу. Проте він здійснив насправді колосальну працю, яка назавжди поставила його в один ряд із поетами усіх часів та народів, такими як Данте, Петрарка, Шекспір, Гете. Ст. Малларме захоплено вигукнув про нього: «Геній Поля Верлена полинув у майбутнє, і сам він залишиться героєм». З такою оцінкою можна погодитись, бо головна заслуга Поля Верлена полягає в тому, що він зумів створити якісно нову, гнучку, динамічну поетичну мову, здатну передати всю складність і суперечливість внутрішнього світу сучасної людини. Віршам поета властиві небачені сповідальність, гра напівтонів, відтінків фарб і почуттів, нюансів вражень і емоцій.

За висловом російського поета Б. Пастернака, Верлен поетичній мові «надав тієї безмежної свободи, яка й була його відкриттям у ліриці і яку можна зустріти тільки в майстрів прозового діалогу в романі та драмі. Паризька фраза в усій її незайманості й чарівній влучності влітала з вулиці й лягала в строфу цілком, без найменшої силуваності, як мелодичний матеріал для всієї наступної будови». Той самий Пастернак висловився ще точніше: «Він (Верлен – О.П.) по-розмовному надприродно природний». Французький поет переглянув розуміння проблеми умовності в поезії і повернув поетичній емоції дивовижну простоту і водночас рідкісну вишуканість.

Найприкметнішою рисою верленівської нової поетичної мови є музичність, яка згодом перетворилась на один із провідних принципів символістської естетики. Під «музичністю» Верлена не слід розуміти тільки бездоганну евфонічну організацію вірша (використання різноманітних фонетичних засобів мови – повторів, алітерацій, асонансів, внутрішніх рим, ретельного добору голосних та приголосних тощо – заради створення ефекту «милозвучності»), хоча і в цьому відношенні Верлен теж був неперевершеним. «Не може бути елементарно пристойного перекладу Верлена без максимальної уваги до його звукописних засобів», – прокоментував його вміння користуватися фонетичними ресурсами мови видатний український поет М. Зеров.

Стосовно лірики Верлена словосполучення «музична стихія» має інше тлумачення – це зовсім новий тип поетичного мислення, зовсім нова поетика, зовсім інший принцип взаємодії між звуком, смислом і словом. Верлен ослаблює логічну зв’язність поетичного тексту заради посилення ритміко-інтонаційної єдності, єдності враження від вірша. Символ, включений у тканину твору через асоціації та аналогії, завдяки своїй недомовленості та загадковості, сам собою причаровує і гіпнотизує – є магією. За таких умов евфонічні засоби мови також починають виконувати нову функцію – вони не просто прикрашають зовні поетичний текст, а ще більше підсилюють його багатозначність і таємничість. Завдяки цьому вірші Верлена сприймаються читачами так само безпосередньо, на інтуїтивному рівні, як і музичні твори. Неможливо переказати, про що йдеться в тій чи іншій симфонії або сонаті. Проте люди, слухаючи їх, переживають емоційне потрясіння, яке змінює їх інтелектуально і морально. В такій самий спосіб діє і верленівська поезія. Немає сенсу пробувати переказувати, про що його вірші. В них важко буває виділити тему, ідею або логічно викладений зміст. Проте з першої миті верленівські рядки своїм ритмом, інтонацією, добором слів захоплюють, огортають і несуть чарівними хвилями емоцій. Цей містичний контакт із чистою поетичною стихією оновлює читача духовно.

«Поетичне мистецтво». Аналіз цієї найвідомішої поезії дасть змогу краще зрозуміти, в чому саме полягає сутність верленівської музичності як нового типу художньої свідомості і способу спілкування з читачем. У творі поет критично переосмислює всі основні елементи поезії, висуваючи до них нові вимоги: розмір, добір слів, риму.

На думку Верлена, розмір треба вибирати такий, «що плине»¹, він також повинен бути «млистим і легким,/ а не тяжіть, немов закони». Розмір повинен не сковувати поетичну фразу, а натомість вивільняти її енергію, сприяти вираженню мінливого, неясного, нечіткого, невловимого. Аналогічні вимоги висуваються і до добору слів. Відомо, наскільки ретельно рекомендують ставиться до нього класичні поетики. Верлен кидає їм рішучий виклик – слова слід добирати не за принципом математичної правильності, а в такий спосіб, щоб вони «в рядку без вад бриніли», тобто захоплювали читача безпосереднім, хай і незрозумілим, враженням.

Особливо гострій критиці піддається у Верлена рима (що, до речі, не означає, що він на практиці уникав її у власних творах). Рими – це щось загрозливе і небезпечне для самої сутності поезії: «Коли не стежити за ними,/ Далеко можуть завести». Причому в останню рекомендацію Верлен вкладає зовсім інший зміст, ніж прихильники традиційних поетик. Для них приділяти увагу римам означає дбати про їхню точність, вишуканість, складність. Верлен, навпаки, закликає розхитати риму зсередини і навіть, якщо потрібно, зовсім відмовиться від неї в тому випадку, коли вона заважає невимушеному вираженню емоції. Першого винахідника рими він називає «дикуном” і «глухим хлопчаком”, а звучання витвору поетичного мистецтва, переобтяженого надто ретельним римуванням, порівнює із «бряжчанням терпуга».

Вірші, в яких зовнішній бездоганності приносяться в жертву невиразне душевне тремтіння, таємниця, чистота нових естетичних переживань, він взагалі відмовляється визнавати поезію і з презирством називає «риторикою» або «літературою» (поза сумнівом, це не означає, що Верлен вважав ці розгалуження мистецтва слова негідною справою; мова йде про полемічно загострене тлумачення цих слів як синонімів штучності, надмірної розумовості). Їм він протиставляє справжню стихію поезії – музику, яка є нічим іншим, як специфічним поглядом на світ – «поглядом з-під вуалю» або поглядом сп’янілої людини. В обох випадках обриси предметів стають розмитими. Проте, втративши здатність бачити речі чітко, око навчається розрізняти відтінки і півтони, які для нього не існують у, сказати б, «тверезому стані». Саме це нове «затуманене» світобачення є єдино можливим і справжнім, бо тільки відтінок може представити в єдності всі різноманітні явища, «сурму і флейту, мрію й сон» – змалювати всесвіт у містичній цілісності.

Отже, для Верлена музичність – це якісно інший тип свідомості (і не тільки поетичної), здатний сприймати таємницю буття не тільки і не стільки розумово, а й усіма почуттями, усім тілом та інстинктами одразу. Це зняття зовнішніх перешкод у вигляді логіки, здорового глузду, приписів моралі. Звичайно, такий тип свідомості – результат важкої праці поета над собою, послідовного самовиховання, тому вірш Верлена переповнений імперативами («Не клопочись добором слів…», «Люби відтінок і півтон…», «Винищуй дотепи гризькі ті…», «Хребет риториці скрути…»). Поет кличе тих, хто його розуміє, на битву за нову поетичну мову, за нове світобачення, за «нову блакить», за «нову любов».

До того ж, верленівська музичність – це ще й новий спосіб спілкування поета зі своєю аудиторією – спілкування натяками, недомовленостями, загадками. «Незрозумілість», послаблення логічної і підсилення ірраціональної первин вірша, перетворення його на «містичний щоденник всесвіту» вимагає від читача якісно іншої активності під час сприйняття поетичного тексту. Він, так само як і поет, повинен навчитися налаштовувати свою власну свідомість на таємниче, «вмикати на повну потужність» власну уяву, всі почуття, а не тільки розум – без останку віддаватися музичній стихії.

Таблиця 1. Категорія музичності Поля Верлена

Категорія поетичного тексту	«Література» = «Риторика»	Музичність
Розмір	Регулярний, правильний	Той, «що плине»
Добір слів	Виважений, вмотивований	Вільний – такий, щоб слова «в рядку без бриніли»
Рима	Бездоганна	Нечітка, підпорядкована сугестії вірша
Організація тексту	Послідовна, логічно вмотивована	Довільна, асоціативна