4. Європейське виховання і освіта

В українській педагогіці постійно триває дискусія, що є найголовнішим: ви_

ховання, навчання чи освіта? Одні вважають, помилково розглядати виховання як елемент освіти, мовляв, виховання в широкому смислі охоплює і питання освіти. Інші намагаються розрізнити поняття культури, освіти і виховання, шукаючи особливості кожного з них. Багато хто поняття "освіта" зводить до поняття "навчання", виводячи процеси виховання "за дужки". Або ж освіту тлумачать як цілеспрямований процес навчання і виховання в інтересах особистості, суспільства, держави, який супроводжується констатацією досягнень громадянином /учнем, студентом/ визначених державою освітніх рівнів. Не намагаючись поставити крапку в цій дискусії, зауважимо, що для досягнення нашої мети достатньо розуміти виховання як "процес життя людини з погляду впливу на нього середовища, пристосування його до середовища й підтримки пристосованості на належному рівні". Далі варто розрізняти "традиційне побутове виховання", те, що передається з покоління в покоління від дорослих дітям у силу звичок і традиції, і "цілеспрямоване виховання", тобто те, що робиться свідомо й навмисно силами людей, задіяних у цій сфері професійно. "Будування європейської основи" Дені де Ружмон вбачає у вихованні дітей Європейцями через відповідний стиль того ж виховання. Трактуючи виховання як два взаємопов'язані процеси – передавання набутих знань конкретним

суспільством та моральне і соціальне формування юної особистості, Дені де

Ружмон розглядає його динаміку як рух від ініціації до ініціативи, від сакрального до світського, від релігійно_соціального колективу до індивідуалізму, від незаперечного авторитету до авантюрної свободи.

У традиційних суспільствах, керованих сакральним (Античність, Азія), пе_

редача знань відбувалась у формі ініціації, тобто ритуальної підготовки, що творить певну поведінку сприйнятливості до символічних чи міфічних явищ. Моральне та соціальне формування полягало у вишколі особистості, тобто змушуванні підлітків до точного незаперечного наслідування норм поведінки, педантично виписаних сакральним звичаєм. У новітніх плюралістичних та цивільних суспільствах замість ініціації з'являється ініціатива. Передача знань здійснюється публічною освітою, спрямованою на розвіювання містерії, поширення певною мірою об'єктивних знань, а

вишкіл замінюється підтримкою критичного глузду та особистої автономії.

Підготовка особистості до автономії має на меті звільнити особистість від застарілих конформізмів, від заздалегідь визначених істин, які втовкмачує школа, щоби поставити її на рівень реалізації свого покликання, допомогти їй стати собою. Замість того, щоби провадити особистість від самого народження дорогою, визначеною зірками, кастою, класом та сім'єю, її готують до використання свого шансу, своєї особливої пригоди. Правдивий сенс акції виховання у наш час, підкреслює Дені де Ружмон, узгоджується відтепер зі своєю етимологією: еduсеrе, випровадження назовні,

випровадження з невігластва до знання, з інстинкту до критичного глузду, з королівства незаперечної влади сакрального до особистої пригоди, до автономії, до ризику... Поняття ініціації та ініціативи, за Дені де Ружмоном, відтворюють два межові типи поведінки – авторитарний та ліберальний, хоча "будь-яке гідне уваги виховання містить обидва елементи в різних співвідношеннях. Авторитарність та свобода також необхідні для виховання, як діастол та систол серця для циркуляції крові… Проте співвідношення змінюється згідно з тим типом людини, який слід сформувати".