2.4. Маржиналізм і класифікація економічних наук

Принципово важливим моментом дискусій останньої тре­тини XIX ст. навколо питання класифікації економічних наук було те, що позиція К. Менгера з цієї проблеми піддавалася критиці не лише його противниками зі стану нової історичної школи. До критики вдавалися й окремі відомі представники маржиналізму - того нового напряму в економічній теорії, од­ним з родоначальників якого був К. Менгер. Відмітною рисою різних шкіл цього напряму, що виникли в останній третині XIX ст. одночасно в кількох країнах (Австрія, Англія, Швей­царія, США та ін.), стали основоположні теорії граничної корисності, граничної продуктивності, аналіз граничних вели­чин в економіці.

На ґрунті теорії граничної корисності в фінансовій науці виникла самостійна школа, основними представниками якої стали Е. Сакс (Чехія), Л. Вальрас (Швейцарія), У. Джевонс (Англія), С. Рікка-Салерно, А. Граціані (Італія), Е. Селігмен (США) та ін. Найбільш інтенсивно вони розробляли теорію податків і їх перекладення.

Провідний представник цієї школи - професор Празького університету Е. Сакс критично відносився до класифікації економічних наук К. Менгера. Він не заперечував проти виділення фінансової науки в самостійну галузь знання, але вважав помилковою точку зору К. Менгера про фінансову на­уку як прикладну. На думку Е. Сакса, політична економія і фінансова наука належать до розряду точних наук. Останню треба перебудувати на засадах теорій маржиналізму. Як аргу­мент вчений висунув положення про те, що колективні потре­би - це ті самі індивідуальні потреби, бо їх зазнають окремі індивіди і вони можуть бути задоволені тільки через спожи­вання матеріальних благ. Тому, на думку Е. Сакса, фінансове господарство - це споживання багатств на задоволення пев­них потреб; звідси його закони визначаються суб'єктивною цінністю. Кожний, зважаючи на своє становище (наявне багат­ство, напруженість потреб), дає суспільним потребам різну суб'єктивну оцінку, а вся сукупність цих різних оцінок утво­рює ту загальну середню, яка визначає державні доходи і вит­рати. Тому про абсолютну суму податків не можна сказати нічого певного, крім того, що відносна сума їх знаходиться у співвідношенні з граничною корисністю багатства, яке має у своєму розпорядженні платник.

Класифікація К. Воблого. Видатний вчений, професор Київського університету і Київського комерційного інституту К.Г. Воблий (1876-1947) проблему класифікації економічних наук, завдань і методів кожної з них зокрема спеціально розглянув у праці "Питання про метод в історії політичної економії (історико-методологічний нарис)" (1907). Вчений вважав, що наука повинна дати відповідь на запитання: "Що є, як і чому воно так відбулося (звершилося) і як буде розвиватися далі?" Цей загальний принцип потрібно покласти в основу класифікації економічних дисциплін. З усіх існуючих на поча ток XX ст. класифікацій К. Воблий найбільше задовільною вважав систему, обґрунтовану К. Менгером. "Класифікація Менгера, - писав український економіст, - завоювала загальні симпатії вчених і, можна сказати, є загальноприйнятою в науці. З російських учених, що дотримуються ЇЇ, назвемо, між іншим, професорів Чупрова, Левитського, Желєзнова та ін. Таке ґрунтування економічних наук підказується самим предметом політичної економії (вивченням народного господарством розвитку її як науки. Народне господарство можна вивчати в його розвитку), з одного боку, а з іншого - історичним хоти в його минулому, теперішньому і майбутньому - звідси і три ряди наукових дисциплін". Заслуговує на увагу спроба К.Воблого пов'язати питання про класифікацію економічних наук з їх методами дослідження. На думку вченого, специфічні завдання, що їх вирішує

кожна з окремих економічних дисциплін, зумовлюють і відмінність їх методів. Історія народного господарства та статистика переважно застосовують історико-порівняльний і статистичний методи. Як допоміжний прийом дослідження застосовується гіпотеза. Теорія народного господарства або політична економія у вузькому значенні слова, маючи метою дослідження форм та типів народного господарства і потім

встановлення економічних законів, однаково користується індукцією та дедукцією. К. Воблий вважав, що з ходом часу в політекономії описовий елемент поступається місцем систематичному; паралельно з цим розширюється застосування дедуктивного методу дослідження за рахунок індуктивного. Економічна політика і наука про фінанси, через практичний характер їх завдань, застосовують індукцію (історико-порівняльну та статистичну) та аналогію. На грунті індуктивних висновків може застосовуватись і дедукція для визначення тих наслідків, до яких спричинять ті чи інші заходи економічної й фінансової політики.

В історії методології будь-якої науки, на погляд К. Воблого, відбувається боротьба двох начал - емпіризму і раціоналізму. При цьому історія наук розвивається гак, що спочатку переважає емпіризм, а в ходом часу перевага схиляється на бік раціоналізму.

У процесі боротьби емпіризму і раціоналізму в галузі методології економічної науки український вчений виділив три стадії. Перша - суміш наївного емпіризму з не менш наївним раціоналізмом. Нею відзначається фізіократія і стара класична школа (меркантилізм як дотеоретичну, практично-емпіричну систему К. Воблий залишав осторонь). Друга стадія - па­ нування критичного емпіризму (історична школа), потім - перехід до критичного раціоналізму (австрійська школа). Заключна стадія - спроби поєднання емпіризму та раціоналізму з тенденцією до розширення останнього (А. Вагнер, Дж.Н.Кейнс, Л. Косса та ін.).

На жаль, К.Воблий не розвинув свої положення про зв'язок емпіризму і раціоналізму з певними школами політичної економії щодо економічної політики та фінансової науки. Вчений також визнавав, що його схематичне зображення розвитку методології правильне лише в загальному, але не в подробицях, ігнорує велику кількість перехідних відтінків. Однак воно давало загальний керівний напрям при вивченні проблеми класифікації та методології економічних наук в їх історичному розвитку.

У пізніших працях К. Воблий додав до першої групи економічних наук історію економічних учень та економічну (комерційну) географію. До другої групи вчений відніс теорію політичної економії. Третю групу економічних наук станови-

ли економічна політика та наука про фінанси. У свою чергу, економічна політика розпадалась на відділи залежно від галузі господарської діяльності: сільськогосподарська, промислова, торговельна, транспортна, банківська тощо. К. Воблий відзна­чав, що у викладанні ці відділи економічної політики часто ви­ступають як самостійні, спеціальні курси.

Предмет науки про фінанси вчений визначив так: вчення про державні доходи і витрати, державний кредит, фінансове управління та контроль.

Парадокси класифікації. У XIX - на початку XX ст. в еко­номічній науці реально існували дві тенденції: до дифе­ренціації (спеціалізації) наук і до утримання їх у лоні політич­ної економії. Обидві тенденції знаходили своє відбиття і в кла­сифікації економічних наук.

В останній третині XIX ст. вчені помітили прагнення в тодішній економічній літературі до зближення прикладної економії, управлінської і фінансової науки з політичною еко­номією ("поворот до Сміта"). Представники історичної школи прямо повстали проти окремого викладання економічної політики (прикладної економії) від загальної теоретичної час­тини політекономії. На думку відомого угорського історика економічних учень Ю. Каутца, від такого штучного роз'єднан­ня того, що пов'язане самою природою, важко очікувати будь-якої теоретичної чи практичної корисності. Між вченням і йо­го прикладенням не можна провести строго розмежувальну лінію. Зробити це можливо, лише впадаючи у двоякого роду помилку. З одного боку, довелось би заперечувати історичний характер об'єктивних економічних законів, тобто допустити їх вічність, незмінність, "космополітизм" тощо. З іншого боку, довелось би погодитися з тими вченими (наприклад, К. Рау, Г. Германом), які в основу першої частини політичної економії клали особистий інтерес як єдиний керівний принцип, а в ос­нову другої частини, тобто прикладної економії, - загальний (суспільний) інтерес.

У цьому "повороті до Сміта" ряд відомих вчених (А. Ваг-нер, Л. Штейн, Г. Симоненко та ін.) вбачали один із суттєвих недоліків тодішньої економічної літератури і підходу "нових істориків" до класифікації.

Співіснування в класифікаціях економічних наук двох тенденцій - диференціації (спеціалізації) наук і зведення їх до політичної економії - призводило до парадоксу: одночасно з диференціацією мало місце ототожнення політекономії вза­галі з економічною наукою. Це відбувалося шляхом штучного розширення меж політичної економії до меж економічних на­ук в цілому, тобто фактичного "поглинання" їх політеко­номією. Навіть наприкінці XIX ст. академік 1.1. Янжул (1846-1914) звертав увагу на те, що фінансова наука "в бага­тьох країнах ще не виділена на ступінь самостійної галузі знан­ня і трактується як частина науки про народне господарство або політичної економії'. До того ж, як уже було сказано, хоч політична економія виступала вихідним і центроутворюючим елементом, але склад внутрішніх її частин мав різне тлумачен­ня. Навіть К. Менгер, що дав розгорнуту класифікацію еко­номічних наук, не уник одночасного зведення їх до політичної економії. "Під політичною економією, - писав учений, - ми бу­демо розуміти ту сукупність теоретико -практичних знань про народне господарство (теоретичну національну економію, народногосподарську політику і фінансову науку), яку тепер звичайно охоплюють вказаною назвою". Одночасно назва "політична економія" вживалася і у вузькому смислі - для оз­начення теоретичної, абстрактної науки про народне госпо­дарство. Така нечіткість термінології, на думку ряду вчених (К. Менгер, Дж.Н. Кейнс, Г. Шмоллер та ін.), сприяла вживан­ню терміна "політична економія" поряд з іншими (наприклад, "наука про народне господарство"). Відомий історик еко­номічної думки професор Бернського університету Август Онкен писав, що наука "національна економія", на відміну від традиційної політичної економії, зовсім не досліджує фінансових та податкових питань. Поняття "національна економія", вживане в цьому значенні, отримало права громадянства не лише в Німеччині, а і в інших країнах (Франція, Англія, Італія та ін.). Таким чином, його можна вважати загальноприйнятим.

Підтримуючи класифікацію економічних наук К. Менге-ра, професор Харківського університету Володимир Левитсь-кий (1854-1939) одночасно суттєвим недоліком різних шкіл політичної економії вважав нерозуміння їх представниками неоднорідності політичної економії, зведення її лише до якоїсь однієї з чотирьох складових частин. "Для усунення плутанини, яка випливає з однобічного погляду на політичну економію, -підкреслював український вчений, - необхідно визначити за­вдання економічної науки в усьому складі її частин, тобто ок­ремо завдання теоретичної економії, прикладної економії або економічної політики, науки про фінанси і господарської історії, а також з'ясувати і ті методи дослідження, що властиві кожній із цих галузей економічної науки". В. Левитський вва­жав, що фінанси в одних випадках - це теоретична наука, а в інших - політика.

Звернемо увагу на те, що група практичних наук постійно поповнювалася, розширювалася за рахунок включення до неї нових галузей спеціалізованого економічного знання. Розви­ток фінансової науки привів до виділення в складі її (за ана­логією з розвитком і поділом політичної економії на позитив­ну і нормативну) фінансової політики. Класифікацію еко­номічних наук К. Менгера та його послідовників деякі вчені-фінансисти Російської імперії, наприклад професор І.Х. Озе-ров, критикували за нерозрізнення власне фінансової науки і фінансової політики. Подібне змішання дуже шкодить розвит­ку фінансової науки. Вона часом заповнюється чужим їй змістом; у ній даються рецепти на різні окремі випадки ігнору­ються чисто наукові завдання. На змішання фінансової науки з політикою, вважав І. Озеров, чинив вплив також етичний на­прям у політичній економії. Вчений закликав до строгого

розрізнення чисто фінансової науки, яка ставить і вирішує те-оретичні питання, і фінансової політики, що дає вказівки, як здійснювати в даний момент певні практичні завдання.

Іншим парадоксом усіх розглянутих вище класифікацій було те, що, на жаль, у них не відбиті диференціація та інтег­рація всередині самої фінансової науки, - явища, які реально мали місце. Так, у другій половині XIX ст. фінансове право, історія фінансів та історія фінансової думки як самостійні на­укові дисципліни диференціювалися від науки про фінанси, звичайно, не втрачаючи зв'язку з останньою.

\{я диференціація відбилася в бібліографічних покажчи­ках фінансової науки. Так, приват-доцент кафедри фінансово­го права Московського університету П.П. Гензель у своїй "Бібліографії фінансової науки" виділив спеціальні розділи з історії англійських, французьких, німецьких, російських фінансів та фінансів деяких інших країн (Швейцарії, Австрії, Італії, СІЛА). Крім того, в покажчику був також розділ "Підручники, збірники та керівництва з історії фінансової на­уки". Про друге видання підручника "Финансовое право" (1889-1893) професора В.О. Лебедєва читаємо: "Перший ви­пуск присвячений історії фінансової науки; цей роздіч опрацьо­вано дуже докладно і він є видатною монографією з історії фінансової науки; автор розбирає і цитує велику кількість творів, переважно більш старих фінансистів усіх країн; тому перший випуск підручника професора Лебедєва - це, між іншим, важливий бібліографічний посібник з історії нашої науки".

Протягом другої половини XIX ст. в самій фінансовій на­уці мали місце дві точки зору на її співвідношення з фінансо­вим правом. Згідно з першою, вчені (А. Вагнер, Л. Штейн, Г. Еллінек, І.Х. Озеров та ін.) заперечували самостійність фінан­сового права і не визнавали межі між фінансовим правом і фінансовою наукою. Професор Озеров, наприклад, ототож­нював поняття "фінанси", "фінансове право", "фінансова на­ука" і "наука про фінанси" як ідентичні. На його погляд, фінансова наука (або в просторіччі "фінанси") вивчає господарство союзів публічного характеру (держави, общин), тобто су­купність відносин, що виникають на грунті добування і витра­чання цими союзами матеріальних засобів; вона досліджує та­кож відбиття різних форм господарства на різних сторонах на­родного життя.

Інші вчені розрізняли фінансову науку і фінансове право як відносно самостійні наукові дисципліни зі своїми предме­том та методами дослідження. Вони зводили завдання науки фінансового права, що трактувались у нормативістському дусі, до вивчення позитивного законодавства.

Професор кафедри фінансового права Санкт-Петербурзь-кого університету Леонід Ходський (1854-1919) визначив фінансову науку як науку про державне господарство, предме­том якої вважав систематичне дослідження та оцінку способів добування матеріальних засобів, необхідних державі для вико­нання її найближчих цілей і способів ведення державних підприємств. Відповідно до цього визначення вчений до скла­ді/ фінансової науки включив: 1) викладення теоретичних основ різних видів доходів; 2) вивчення діючого фінансового законо­давства, тобто фінансове право у тісному смислі; 3) вивчення та критичну оцінку фактичного матеріалу, що відноситься до державного господарства; 4) вироблення раціональних основ для ведення всіх частин державного господарства. Отже, за складом елементів та завданнями фінансова наука, у розумінні Л. Хомського, була набагато ширшою, ніж поняття фінансово­го права. Як бачимо, останнє становило лише суттєву частину фінансової науки. На думку вченого, фінансове право повинно слугувати вихідним пунктом в усіх фінансових дослідженнях, але воно вже не може вичерпати зміст фінансової науки.

Одним з наслідків виведення фінансової науки за межі політичної економії та врахування нової економічної ролі дер­жави стали класифікації німецьких вчених Роберта Моля та Лоренца Штейна. Парадокс їх полягає в тому, що фінансова

наука одночасно розглядається як одна із самостійних так зва­них державних наук і складова частина політики управління. Р. Молль класифікував "державні науки" в такому порядку: 1) загальне вчення про державу; 2) публічне право з поділом на державне і міжнародне право; 3) етика; 4) державна політика з поділом на внутрішню і зовнішню. Внутрішня ж охоплює: а) політику державного правління; б) політику управління. А до цієї останньої віднесені: а) вчення про державний лад; б) політика правосуддя; в) поліцейська наука (або наука про поліцію); г) фінансова наука.

До схеми наук управління Л. Штейн включив: ^міжна­родне право; 2) військову справу; 3) юстицію; 4) внутрішнє уп­равління; 5) державне господарство. Це останнє розпадалось на: а) власне господарську частину або витрачання; б) отри­мання доходів, яке й становить предмет фінансової науки. У п'ятому виданні свого чотиритомного "Підручника фінансової науки" (1885-1886) Л. Штейн розвинув цю класифікацію на­ук управління на основі системи поділу праці в державі. Звідси випливали п'ять обширних галузей управління: 1) зносини з іншими державами, звідки виникає управління зовнішніми справами, — міжнародне право; 2) влаштування фізичної сили держави - відомство військове; 3) здійснення існуючого права - відомство юстиції; 4) створення умов для загального розвитку народу - відомство внутрішніх справ; 5) галузь державного (тобто фінансового) господарства, що мала предметом самостійне управління господарським життям дер­жави, а з ним - матеріальні умови всіх інших галузей уп­равління в "працюючій" державі.

Таким чином, економічна і фінансова думка XIX - почат­ку XX ст. відзначена численними спробами класифікації (сис­тематизації) економічної науки. Вони, як бачимо, адекватно відбиті в історії економічних і фінансових учень багатьма відо­мими їх представниками, в тому числі вітчизняними. Багато з питань класифікації та їх вирішення, на наш погляд, не втра­тили своєї актуальності й понині.

2.5. З історії української фінансової думки

Сто років тому академік ІД. Янжул (1846-1914) писав, оцінюючи стан фінансової науки в Російській імперії: "Майже до останнього часу вона показувала мале число оригінальних праць, особливо з теорії, і в більшості творів повторяла лише іноземні зразки у формі перекладів чи компіляцій. Винятки до­сить рідкі". І далі: ''Нечисленні російські праці фінансового змісту, що вийшли в світ за першу половину XIX ст. і скічьки-небудь заслуговують на увагу, або трактують переважно практичні питання..., або спрямовані на теми історичного змісту. Взагалі, історія фінансів у нас розроблена набагато повніше і краще, ніж теорія". Як доказ, 1.1. Янжул наводив оригінальні праці десяти вітчизняних авторів у галузі історії

фінансів.

У перші роки радянської влади професор Київського ко­мерційного інституту М.І. Мітіліно підкреслював особливе значення історико-фінансових досліджень: "Щоброзуміти су­часне, треба знати минуле. Щоб розуміти сучасну організацію господарства публічних об'єднань, треба знати той шлях істо­ричного розвитку, що пройшли вони. Через те й повинна бути особлива галузь фінансової науки - історія фінансового госпо­дарства".

Звичайно, йдеться не про те, що в минулому, як у роз­критій книзі, можна відшукати прямі відповіді на сьогоднішні питання. У минулому створюються передумови майбутнього, закладаються його генетичні основи та з'являються проблеми, які не тільки дають про себе знати в сучасності, а й можуть де­що пояснити в ній. Для прикладу наведемо оцінку фінансової політики одного з міністрів фінансів царської Росії 80-х років XIX ст. І.А. Вишнеградського з книги відомого історика російських фінансів, автора першого університетського курсу з цієї проблеми В.Т. Судейкіна: "Збільшення виробничої та купівельної сили народу в розрахунок не було прийняте. Між тим, фінансова наука, а також уся історія економічного життя Росії доводять, що у відсутності споживача лежить вузол питання". Актуальність цього положення для сучасності не потребує доказів, хоч воно було висловлене понад сто років

тому.

Одне з важливих і складних питань дослідження будь-якої економічної науки - періодизація історії її розвитку. Зро­зуміло, що існує множинність можливих різних підходів до вирішення цього питання. Один з них обґрунтований осново­положниками марксизму.

Критеріями періодизації світової історії економічної дум­ки тут слугують зміна суспільно-економічних формацій, поява інших класових напрямів думки, а всередині них - зміна те­орій та шкіл. При такому підході абсолютизується класова бо­ротьба в суспільстві, залежно від якої виділяються ті чи інші етапи в розвитку фінансової думки, аналізується її зміст.

Така однобічність потребує розробки інших підходів. З точки зору автора статті, плідною є ідея "вписати" розвиток фінансової думки в Україні в три геополітично-цивілізовані цикли, запропоновані професором Львівського університету СлМ. Злупком. Перший цикл охоплює період від найдавніших часів до зруйнування давньоукраїнської держави - Київської Русі татаро-монголами. Другий можна датувати серединою XIV—XVII ст., третій - це час із середини XVII ст. до 1991 р. З проголошенням України незалежною державою започатко­вано четвертий геоиолітично-цивілізований цикл розвитку її економіки, що має ґрунтуватися на досвіді трьох попередніх. Оскільки всі цикли досить тривалі за часом, то в межах кожно­го з них необхідно додатково виділити певні етапи розвитку, що дасть можливість глибше розкрити історію фінансової думки.

У літературі давно існує теза про тісний зв'язок фінансо­вої науки та політичної економії (економічної теорії). "Взагалі фінансова наука складалася під сильним впливом напрямів, які мали місце в політичній економії, - писав І.Х. Озеров. – Щодо методу фінансової науки, то до неї застосовані і дедукція, і індукція. На її методологію чинять вплив течії політичної еко­номії: так, дедуктивний метод, застосований Д. Рікардо до ос­танньої, був перенесений ним і в фінансову науку, а історична школа, що виступила з індукцією, постаралась розповсюдити її й на вивчення фінансів".

На основі різних спрямувань виникали самостійні фінан­сові школи, представниками яких були провідні прихильники того чи іншого напряму в політичній економії. Звідси випли­ває наукова традиція розглядати історичний розвиток фінан­сової науки в нерозривному зв'язку з основними спрямуван­нями економічної теорії. Зрозуміло, що такий принцип підхо­ду до висвітлення історії фінансової науки взагалі повною мірою відноситься і до аналізу української фінансової думки. Проблема полягає у тому, щоб виявити школи та течії еко­номічної теорії, їх специфіку щодо України, а потім співвідне­сти їх з відповідними школами фінансової науки.

На початку XX ст. відомий український історик-еко-номіст, професор Харківського університету В.Ф. Левитсь-кий (1854-1939) виділив п'ять основних економічних шкіл: 1) класичну; 2) історичну; 3) наукового соціалізму; 4) соціальних політиків; 5) економістів-методологів. "Вивчення історії політичної економії показує нам, - вважав учений, - що все надбання сучасної політичної економії складається з елементів знань, внесених у науку окремими економічними школами".

На відміну від провідних країн Заходу, для України, як і для Росії, ще в останній третині XIX ст. головною була пробле­ма капіталістичного розвитку в умовах напівкріпацької само­державної імперії. Це значною мірою пояснює той факт, що економічна (а також і фінансова) думка в Україні продовжува­ла розвиватися переважно на базі класичної школи та її пізніших відгалужень. Вона була представлена великим заго­ном учених, насамперед - викладачами Київського, Харківського, Новоросійського університетів та інших вищих

навчальних закладів (М.Х. Бунге, М.І. Зібер, А.Я. Антонович, Г.М. Цехановецький, К.К. Гаттенбергер, М. Коссовський, М.М. Вольський та багато ін.). Вони продовжували традиції, закладені в середині XIX ст. Д.П. Журавським, Т.Ф. Степано-вим, І.В. Вернадським та іншими українськими представника­ми класичної політичної економії. Як і на Заході, в Україні фінансова думка була теоретизована саме класичною еко­номічною теорією.

Історико-фінансова наука має три етапи: зародження, ста­новлення і подальшого розвитку, який супроводиться змінами поглядів, концепцій, теорій. Переважну частину проблем пер­ших двох етапів можна успішно вирішити за аналогією з подібними проблемами розвитку інших економічних наук.

Вирішального значення набуває факт відносно пізнього усамостійнення фінансів і їх історії як науки та взаємозв'язок із суміжними дисциплінами, що формувалися приблизно од­ночасно. Наприкінці XIX ст. І.І.Янжул писав: "Фінансова на­ука до цього часу в багатьох країнах ще не виділена на ступінь самостійної галузі знань і трактується як частина науки про народив господарство або політичної економії'.

Зародження перших теоретичних розробок у Західній Європі в ХУ-ХУІ ст. започаткувало фінансову науку як са­мостійну галузь науки взагалі. Та історія фінансової думки ся­гає сивої давнини, коли ця категорія протягом багатьох століть ще не набула самостійної форми. Тому перед дослідни­ками перших двох етапів розвитку фінансової думки постає завдання виділити у спільних для всіх наук джерелах ма­теріали та аспекти, що стосуються саме фінансових питань. Різноманітні пам'ятки першого геополітично-цивілізованого періоду розвитку України стосуються не лише історії, філо­софії, управління тощо, а й першого та другого етапів розвит­ку української фінансової думки.

У цьому періоді вона має яскраво виражений прикладний, практичний характер. У середньовіччі вона існує на рівні мистецтва (тобто сформульованих правил, настанов, порад тощо з господарювання), загальних положень про фінансову мораль. Яскраве уявлення про неї дає визначна пам'ятка української думки ХІ-ХШ ст. "Руська Правда".

Формування фінансової науки та її подальший розвиток в Україні припадають на другий геополітично-цивілізований цикл. У цей період виникає вища школа (заснування Києво-Могилянської академії, Львівського університету, Острозької академії, братських шкіл), де розвивалася фінансова думка. За своїм змістом вона найтісніше пов'язана з меркантилізмом як теоретичним уявленням і економічною політикою епохи первісного нагромадження капіталу.

Історія фінансів та фінансової думки як особливої сфери дослідження виникла набагато пізніше порівняно з фінансо­вою теорією. Вона припадає на першу половину XIX ст., хоча певні екскурси в історію фінансів інколи трапляються й раніше. У другій половині XIX ст. і особливо на початку XX ст. відбувався досить інтенсивний розвиток історико-фінансо-вої науки як особливої галузі суспільного знання. В Україні він проходив одночасно з подібним процесом у країнах Західної Європи. При цьому українська фінансова думка, фор­мально не відокремившись від російської, перебувала під значним впливом західноєвропейської.

У Російській імперії перші твори в галузі історії політич­ної економії та фінансів належать нашому видатному співвітчизникові професору Михайлові Андрійовичу Балу-дянському (1769-1847). Уродженець Закарпаття, перший ректор Петербурзького університету (1819-1821), М.А. Балу-дянський протягом тривалого часу вдало поєднував ака­демічну та державну діяльність. У 1806-1808 рр. вчений опублікував у "Статистическом журнале", що його видавав академік К. Герман, нариси історії економічних вчень (мер­кантилістів, фізіократів, А. Сміта), які високо оцінені і тодішніми, і сучасними науковцями. Серед інших численних

творів Балудянського - як невеликі спеціальні доповіді та за­писки, так і солідні багатотомні праці, що подавалися до офіційних установ із метою консультації. Однак усе це здобут­ки творчості вченого, а не канцеляриста, як було зазвичай. То­му, за словами професора Харківського університету А.М. Фатєєва, "Балудянськш відкриває шлях запрошення теоре­тиків-спеціалістів до управління та законодавства¹¹.

Архівні матеріали та дослідження ХІХ-ХХ ст. свідчать про вирішальну роль М.А. Балудянського в розробці планів реформування фінансів 1810 р. (відомий як "План фінансів на 1810 рік" М.М. Сперанського), організації фінансів (1812-1816), реформи державних селян П.Д. Кисельова (1838-1841), грошової реформи Є. Канкріна (1839-1843). Зо­крема, професор А.М.Фатєєв, розкриваючи історію розробки плану реформи російських фінансів 1810 р., пише: "Після пере­гляду записка Балудянського послужила реформатору (М.М.Сперанському - Лет.) теоретичною, вченою канвою, по якій ним був вишитий візерунок докорінного перетворювально­го плану російських фінансів".

В економічній літературі давно визнано, що деякі твори М.А. Балудянського мають значну історико-теоретичну цінність. Так, у процесі підготовки записки про реформу фінансів Російської імперії учений написав великий твір, при­свячений історії фінансів держави за 1700—1812 рр., з додат­ком таблиць доходів і видатків. М.А. Балудянський так писав міністру фінансів Гур'єву про свою діяльність: "Можу пози­тивно сказати, що протягом трьох років день і ніч весь час мій був присвячений виконанню такої роботи. Здобутком зазначе­них праць моїх була, по-перше, записка, піднесена Вами імпера­тору в 1814 році, з викладом нового фінансового плану, який цілком удостоївся найвищого схвалення. Після того я подав Вам проекти утворення кредитних установ, банків... Не говорячи вже про згадані глибокі та досить складні праці, які я виконав за бажанням Вашим і за довірою Вашою до мене, підготував чимало різних проектів з предмета обігу паперових грошей в при­кордонних місцях імперії, з податків, позик і взагалі питань, які зобов'язували уряд до їх вирішення".

У нарисі історії економічних вчень, вміщеному в першому томі підручника з політичної економії (1844), професор Харківського університету Т.Ф. Степанов (1795—1847) дуже високо оцінив праці М.І. Тургенєва "Опьіт теории налогов" та М.Ф. Орлова "Государственньїй кредит". Правильність цієї оцінки згодом (друга половина XIX ст.) була підтверджена за­рубіжними авторами історіографічних нарисів світової фінан­сової науки (Л. Косса, Д. Інгрем та ін.).

У 1852 р. вийшла праця "Теория кредита" видатного ук­раїнського вченого та державного діяча, професора Київсько­го університету Миколи Христіановича Бунге (1823—1895). У ній поряд з оригінальною розробкою теорії кредиту подано всебічний аналіз історії та окремих видів кредитних відносин, запровадження яких мало важливе значення для розвитку ринкової економіки в країні. М.І. Туган-Барановський вва­жав: "Головна заслуга Бунге як ученого - розробка теорії креди­ту та грошового обігу".

Серед праць інших відомих українських учених другої по­ловини XIX ст. відзначимо насамперед роботи професора Харківського університету М.М. Алексєєнка (1847—1917) "Развитие учення о налоге у зкономистов А. Смита, Ж.-Б. Сея, Д. Рикардо, С. Сисмонди и Дж.Ст. Милля" (1870), "Очерк на-растания государственного долга в Англии и Франции" (1872), "Действующее законодательство о прямьіх налогах" (1879), професора Новоросійського (Одеського) університету 1.1. Патлаєвського (1839—1883) "Денежньїй рьшок в России с 1700 по 1762 год" (1868), "Теория денежного обращения Д. Рикардо и его последователей" (1871), "О подоходном налоге" (1877), професорів Київського університету В.А. Незаби-товського (1824—1883) "О податной системе в Московском государстве со времени установлення единодержавия до вве-

дения подушного оклада Петром Великим", "Очерк системи казенних доходов в России со времени императора Петра Ве­ликого до кончини императрицьі Екатериньї II (1882), М.М. Цитовича (1861 1918) "Местиме расходьі Пруссии в связи с теорией местньїх расходов" (1898).

Наприкінці XIX —початку XX ст. з'явилися праці, присвя­чені реформаторській діяльності М.Х. Бунге в царині фінансів. Серед них - монографії В.Т. Судейкіна, П.Л. Кованька, М.І. Туган-Барановського, статті в "Знциклопедическом словаре" Ф.А. Брокгауза та І.А. Єфрона. До речі, працю П.Л. Кованька юридичний факультет Київського університету нагородив зо­лотою медаллю та премією імені М.Х.Бунге. У подальшому предметом спеціального дослідження стала реформаторська діяльність СЮ. Вітте (праці П.П. Мігуліна та ін.).

У цих дослідженнях, зокрема, виявлено корінний перелом у поглядах вітчизняних учених і діячів на мигну політику та роль держави в економічному житті. З другої половини 60-х років XIX ст. пануючі раніше ідеї вільної торгівлі та вільного підприємництва, в яких вбачали запоруку суспільного добро­буту й економічного зростання, поступилися місцем ідеям за­хисту протекціоністської політики та необхідності активної ролі держави в економіці.

Загальна оцінка реформаторської діяльності трьох назва­них міністрів фінансів царської Росії зводилася до констатації її спадкоємності та до того, що фінансова система Росії була приведена у відповідність до нової реальності, яку започатку­вала ліквідація кріпацтва та інші реформи після 1861 р.

У роки останньої третини XIX та в першому двадцятиріччі XX ст. зроблено серйозні спроби проаналізувати в історично­му аспекті митну та податкову політику російського уряду (К. Ладиженський, П.І. Фомін, М.М. Соболєв та ін.), формування фінансово-кредитної системи, розвиток сільськогосподарсь­кого кредиту тощо. Цінними є історичні огляди розвитку різних галузей народного господарства країни, в яких учені (В.М. Ландо, М.Ю. Цехановський, С. Франкфурт та ін.) роз­глядали місце, роль, проблеми тієї чи іншої галузі в еко­номічному та фінансовому житті України.

У виданні товариства ім. О. Чупрова "Вопросьі финансо-вой реформьі России" (1915) комісія українських учених з ре­форми фінансової системи (В.Я. Желєзнов, М.М.Соболєв, С.Б. Веселовський, І. Поплавський) обґрунтовує необхідність перебудови російської фінансової системи, спираючись не ли­ше на теоретичний, а й на історичний аналіз, узагальнення досвіду Російської імперії та деяких зарубіжних країн. Комісія дійшла висновку про необхідність реформування російських фінансів відповідно до загальних тенденцій еволюції фінансів тогочасних зарубіжних держав в умовах їх поступової демо­кратизації.

Неважко помітити хронологічну та тематичну "розки­даність" наукових досліджень учених, яка зумовлена насампе­ред їх власними науковими інтересами і запитами практики. Принципово важливим є те, що ці дослідження сформували кістяк історико-фіпансової науки в Україні.

Таким чином, в умовах третього геополітично-цивілізова-ного циклу в Україні тривав розвиток теорії та історії фінансів, хоча протягом тривалого часу країна була позбавле­на державності. Осередками наукових досліджень у галузі фінансів стали насамперед університети (Львівський, Харківський, Київський, Одеський, Чернівецький). Академік І.І. Янжул підкреслював, що в роки останньої третини XIX ст. в основу багатьох праць вітчизняних учених з історії російських фінансів, на відміну від попередніх періодів, покла­дено першоджерела й архівні матеріали. Він також звернув увагу на оригінальні праці багатьох вітчизняних економістів з теорії фінансів: "Праці В.П. Безобразова про актові податки та класифікацію державних доходів, 1.1. Кауфмана про кредит і банки, М.Х. Бунге з питань про кредит, професорів М.М. Ци-товича і В. О. Лебедєва про місцеві витрати та податки, М.М.

Ллексєєнка йЛ.О. Ісаєва про кредит і податки, І.Х. Озерова про подоходні податки та деякі інші являють собою більш-менш цінні внески до загальної теорії фінансової науки". Янжул відзначив, що наприкінці XIX ст. була нарешті заповнена значна прогалина у вітчизняній фінансовій літературі - з'яви­лися підручники з цієї науки. Серед них належне місце зайняв і "Курс финансового права" (Одеса, 1885) професора 1.1. Пат-лаєвського з біографічним нарисом автора, написаним його учнем В.Н. Палаузовим.

В інших джерелах поряд з названими російськими та ук­раїнськими вченими слід назвати також праці професорів-фінансистів Харківського університету П.П. Мігуліна, О.М. Анциферова, М.М. Соболева, Київського університету - бать­ка та сина М.П. і Л.М.Яснопольських, Київського комерційно­го інституту - М.І. Мітіліно, П.Л. Кованька, Новоросійського (Одеського) університету - 1.1. Патлаєвського та ін. Зокрема, П.П. Мігулін є автором ґрунтовних історико-критичних досліджень з питань державного та іпотечного кредиту, банко­вої політики, розвитку фінансів царської Росії протягом трьохсот років. Історико-фінансові дослідження українських учених свідчать про їх значний внесок у розвиток фінансової науки кінця XIX - початку XX ст.