8.5. Міжнародні валютні системи та фінансові

інституції

Міжнародні валютні системи, міжнародні інституції та ре­гулювання міжнародних фінансів є сферами міжнародних фінансів, які зумовлені процесами глобалізації та інтеграції світової економіки. Глобалізація як процес розбудови міжна­родних відносин диктує цінності, на основі яких мають розви­ватися суспільства, нації та міжнародні організації. Поступові хвилі глобалізації, розвиток інтеграції фінансових ринків та інституціональні нововведення породжують системи міжна­родних законів та інституцій, що утворюють міжнародні ва­лютні системи.

Міжнародні валютні системи - це сукупність правил і ме­ханізмів, що складаються на основі інтернаціоналізації госпо­дарських зв'язків і повинні забезпечувати співвідношення різних валют у міжнародних відносинах. Тобто валютні системи по­кликані встановлювати "правила гри" для всіх країн, еко­номіка яких є відкритою.

На сучасному етапі держави організовують у певних пра­вових формах і залежно від складу країн-учасниць такі види валютних систем, як національні, регіональні та міжнародну. Юридично діяльність цих систем регулюються державними правовими актами, що мають узгоджуватися з нормами міжнародного права. Національна валютна система організо­вується однією країною. Регіональні та міжнародна валютні системи функціонують у межах міжнародних інтеграційних угруповань і були створені як інструменти економічної інтег­рації, що поступово розвиваються, змінюються й вдосконалю­ються залежно від економічних потреб окремих країн та світо­вої спільноти.

Практика свідчить, що валютні системи повинні ґрунту­ватися та змінюватися на основі міжнародних угод і не по­винні існувати де-факто (коли не існує писаних правил).

Відсутність належного державного контролю та регулювання валютних систем може ставити під загрозу добробут країн.

Існує кілька базових понять, пов'язаних з функціонуван­ням валютних систем будь-якого виду, що є їх основними складовими (елеменами). До елементів міжнародної валют­ної системи належать:

• одна або кілька резервних національних чи колектив­них валют;

• міжнародні платіжні засоби та активи;

• режим конвертації валют (валютні паритети, валютні курси);

• механізм і форми міжнародних розрахунків;

• міжнародні ринки та ринки золота;

• регламентація й уніфікація законодавства, яке забез­печує функціонування міжнародних валютних сис­тем;

• статус міждержавних організацій та інститутів, які ре­гулюють валютні відносини, а також банківських уста­нов, які здійснюють міжнародні розрахунки й валют­но-кредитні операції.

Історію розвитку міжнародної валютної системи можна поділити на три етапи: біметалізму, золотого стандарту та па­перово-валютного стандарту. Кожен з етапів розвивається на основі попереднього та має свої проміжні під етапи. Еволюція міжнародної валютної системи заснована на нормах міжна­родного валютного регулювання, які приймаються в різні періоди розвитку суспільства.

Еволюція розвитку міжнародної валютної системи Перший етап - біметалізм ХУІ-ХУШ ст. Подвійний зо­лото-срібний стандарт. Основні ознаки:

♦

роль загального еквівалента закріплюється за двома

металами;

♦

необмежений обіг монет;

• вільне карбування монет;

• співвідношення між металами: при паралельному обігу - невстановлене, при подвійному обігу - вста­новлене, при кульгаючому обігу - валюти регулюють.

Недоліком системи було законодавче закріплення за обо­ма метачами ролі грошей, що суперечить самій природі гро­шей - єдиного товару еквіваленту. Причина відміни біме­талізму полягає у витісненні сріблом з обігу золота за їхньої однакової, встановленої державою номінальної вартості.

Другий етап - розвиток золотого монометалізму. Цей етап має три періоди.

/. Золотомонетний стандарт. Паризька конференція 1867 р.

Основні ознаки:

• єдиним мірилом світових грошей є золото;

• фіксований золотий вміст у валютах і валютні курси;

• золото виконує всі функції грошей;

• вільне карбування золотих монет;

• банкноти, білонні монети вільно розмінюються на зо­лото.

II. Золотозливковий стандарт. Генуезька конференція 1922 р.

Основні ознаки:

• національні кредитні гроші використовують як міжна­родні платіжні засоби;

• в обігу відсутні золоті монети;

• відмінене вільне карбування золотих монет;

• банкноти, білонні монети вільно розмінюються на зо­лоті зливки.

Недоліками золотомонетного і золотозливкового стан­дартів є залежність від видобутку монетарного металу, дорож­неча та обмеженість втручання держави у сферу грошово-ва­лютних відносин. Стандарти були відмінені внаслідок зміни економічної структури господарювання, що ґрунтувалася на

ринкових саморегуляторах, на державно-регулюючу еко­номічну систему.

НІ. Золотодевізшй стандарт. Бреттон-Вудська конфе­ренція 1944 р.

Основні ознаки:

• збереження ролі золота як одиниці розрахунків у міжнародному обігу;

• фіксований золотий вміст у валютах і валютні курси;

• заборона вільного обігу золота;

• девіз - валюти вільно розмінюються на іншу валюту, розмінну на золото;

• долар у режимі золотого стандарту прирівнювався до золота.

Недоліком стандарту була жорстока система валютних нормативів. Причинами відміни були припинення конверто-ваності долара на золото, нестабільність внутрішньоеко-номічної ситуації у США, загострення світового економічного суперництва.

Третій етап - повна демонетизація золота 1976-1978 рр. Паперово-валютний стандарт. Ямайська конференція.

Основні ознаки:

• повна демонетизація золота;

• відміна фіксації золотого вмісту у валютах і валютних курсів;

• відміна фіксації валютних курсів та заміна їх плаваю­чими валютними курсами;

• впровадження стандарту спеціалізованих прав запози­чення (СПЗ) як головного резервного активу та засо­бу розрахунку.

Недоліками стандарту є встановлення курсу валют на ос­нові споживчого кошика, що спричинює певні похибки, пов'язані з неоднаковою цінністю товарів у різних країнах.

Основними питаннями, які розв'язує та чи інша валютна система, є такі: який механізм курсоутворення; який фінансовий актив прийнято за резервний; якими методами віднов­люється рівновага платіжних балансів. Залежно від того, як і якими методами будуть вирішені ці питання, існує п'ять типів валютних системи:

1. Система "вільного плавання".

2. Система фіксованого стандарт.

3. Система одновалютного стандарту.

4. Керована міжнародна система.

5. Система єдиної валюти.

Теоретично доведено, що за системи "вільного плавання" валют не виникають проблеми з платіжним балансом, оскільки нерівновага обмінних курсів усувається автоматично (ринково). Резервний актив у системі такого типу не визна­чається спеціально. Валютою або валютами для здійснення платежів визначають, як правило, ті, що використовуються у міжнародних розрахунках найчастіше, їх резервні функції встановлюються теж автоматично.

Специфічною особливістю за системи фіксованого стан­дарту є оборотність грошей, які обертаються у будь-якій еко­номіці, в певний монетарний товар (наприклад, золото). Осно­ва системи полягає у фіксації співвідношення грошей і ре­зервів монетарного товару та гарантія уряду щодо вільного обміну існуючих грошей у такий товар. Система передбачає фіксацію ціни товару всіма країнами в своїх валютах. Отже обмінні курси валют будуть постійними, і всі національні ва­люти пов'язані між собою. Підтримка фіксованого курсу ва­люти у системі такого типу потребує використання офіційних резервів товару, які за своєю природою вичерпні, а тому може виникнути фінансова криза.

Система одновалютного стандарту визначається валю­тою однієї країни, що є конвертованою в золото за фіксованою ціною, а решта валют прив'язуються до неї. Оскільки всі валю­ти прирівнюються до однієї, встановлюється система фіксова­них валютних курсів. Країна, валюта якої є конвертованою в золото, займає особливу позицію, що спричинює дисбаланс у валютній системі даного типу. Зовнішній платіжний дефіцит цієї країни фінансується її валютою, яка нагромаджується не тільки в її національному банку, а й центральними банками ре­шти країн світу. Ослаблення економічної могутності країни-лідера неминуче призводить до краху такої валютної системи. На відміну від попередніх, цей тип валютної системи не перед­бачає автоматичного зв'язку між пропозицією грошей у будь-якій країні та їхньою оборотністю у стандарт (у валюту країни-лідера). Тому країни із зовнішніми дисбалансами по­винні здійснювати певні заходи коригування.

Проміжну позицію між надто вільною системою першого типу та надто пов'язаними системами другого і третього типів, які ведуть різну політику регулювання та управління валютни­ми курсами, займає керована валютна система. Характерним для цієї системи є вибір режиму валютних курсів, від якого і за­лежатимуть ступінь координаційної політики та механізм вре­гулювання зовнішніх платежів. Політика окремих країн при керованій валютній системі та механізм дисбалансів не можуть бути незалежними. Наприклад, якщо деякі країни запроваджу­ють дефляцію з метою зниження інфляції, то в країнах, які з різних причин не вдаються до обмежувальних заходів, відбу­деться погіршення торговельних балансів внаслідок зростання попиту щодо імпорту. Тому країни за керованої валютної сис­теми запроваджують режими гнучких валютних курсів, при яких зовнішні платіжні дисбаланси коригуються через зміни обмінних курсів та потоки міжнародної ліквідності.

Система єдиної валюти - це організація міжнародних ва­лютних відносин, за якої має місце запровадження єдиної ва­люти і ліквідація національних. Прикладом такої системи мо­же бути Європейський валютний союз. Оскільки гроші на всій території єдині, то зовнішніх платіжних дисбалансів у валют­ному союзі не виникає. Порушення балансу зовнішніх пла­тежів вирішується на регіональному рівні.

Розглянуті типи валютних систем закріплюють у собі певні "правила гри", за якими системи відрізняються між со­бою, та на практиці часто знаходяться якісь компроміси. Успіх існування валютної системи залежить від ефективності регу­лювання за дотриманням країнами встановлених "правил гри" та від розвитку основних інститутів, що забезпечують існуван­ня системи.

Сучасна інституціональна структура характеризується розгалуженою системою міждержавних організацій та інсти­тутів, до складу якої входять як глобальні, так і регіональні ва­лютно-фінансові установи. Значну роль у концентрації фінан­сово-кредитних ресурсів і регулюванні сучасного світового господарства відіграють, зокрема, такі міжнародні фінансові організації, як Бреттон-Вудські інститути, Банк міжнародних розрахунків (БМР) та банки регіональної спеціалізації (Аф­риканський банк розвитку, Азіатський банк розвитку, Міжа­мериканський банк розвитку та ін.).

Бреттон-Вудські інститути - це Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Всесвітній банк. Вони мають таку назву, оскільки рішення про заснування цих двох установ було прий­нято на міжнародній валютно-фінансовій конференції в місті Бреттон-Вудс. Зі створенням Бреттон-Вудських інститутів міжнародна валютна система стає законодавчо регульованою офіційними уі"одам и.

Міжнародний валютний фонд - міжнародна валютно-кре­дитна організація створена для сприяння розвитку міжнарод­ної торгівлі та валютного співробітництва шляхом встанов­лення норм регулювання валютних курсів і контролю за їх до­держанням, вдосконалення багатосторонньої системи пла­тежів, а також для надання державам-учасницям коштів у іно­земній валюті при валютних труднощах, пов'язаних із платіжними дисбалансами країн.

МВФ почав свою діяльність у 1946 р., після ратифікації договорів, розроблених на Бреттон-Вудській конференції Організації Об'єднаних Націй з валютно-фінансових питань. МВФ входить у систему ООН як спеціалізована установа. Цілями МВФ є:

• заохочення міжнародного співробітництва в галузі ва­лютної політики;

• сприяння збалансованому росту світової торгівлі для стимулювання і підтримки високого рівня зайнятості та реальних доходів, для розвитку виробничого по­тенціалу всіх країн-членів як головної мети еко­номічної політики;

• підтримка стабільності валют й упорядкування валют­них відносин між державами-членами, а також деваль­вації валют з огляду на конкуренцію;

• участь у створенні багатосторонньої системи пла­тежів, усунення обмежень на трансфер валюти;

• надання засобів для ліквідації незбалансованості платіжних балансів країн-членів.

Нині членами МВФ є майже 180 країн, включаючи всі ко­лишні союзні республіки СРСР. Штаб-квартира МВФ знахо­диться у Вашингтоні.

Кожна країна-член МВФ має 250 голосів + 1 голос за кож­ну частину квоти, яка дорівнює 100 тис. СДР. СДР (Зресіаі Ога\\'іп£ Кл§Ьг.8, ЗОН.) - це спеціальні права запозичення, що визначаються на основі вартості кошика з п'яти провідних світових валют: долара США, євро, французького франка, фунта стерлінгів і японської єни. Внески (квоти) держав-членів і позики МВФ у своїх членів є основними джерелами фінансування МВФ. Як правило, МВФ надає кошти своїм членам рівними кредитними траншами, кожний з якого відповідає 25 відсоткам квоти держави-члена.

У галузі регулювання платіжних балансів і зовнішньої за­боргованості МВФ надає кредити країнам-членам за умови проведення ними визначених змін у своїй економічній політиці. Перед одержанням кредитів країна-позичальник повинна погодити з фондом програму фінансово-економічної стабілізації. Надання валютних засобів здійснюється залежно від виконання цієї програми. Наявність подібної програми й угоди з МВФ звичайно розглядається як міжнародне свідчен­ня платоспроможності країни.

У межах програми розширеного фінансування членам МВФ може надаватися середньостроковий кредит (звичайно на три роки) для усунення внутрішньо-зовнішніх еко­номічних неузгодженостей.

Одночасно МВФ використовує і спеціальні механізми:

1. Фонд системної трансформації (Зузїетіс Тгапзкзгтаїіоп Расіїіту) надає фінансову допомогу країнам, які зазнають труднощів у торговельній і платіжній системах у зв'язку з переходом до ринкової економіки.

2. Фонд компенсаційного фінансування і фінансування у випадку непередбачених обставин (Соптрепзаіогу апа Сопгіп§епсу Ріпапсіщ* Расіїііу) допомагає державам-учасни-цям у разі понесений ними збитків (значне зростання цін на імпортоване зерно), якщо ці збитки мають тимчасовий харак­тер та зумовлені причинами, що знаходяться поза сферою впливу цих країн, а також за необхідності підтримки темпів реформ, проведених відповідно до схвалених МВФ угод.

3. Система фінансування буферних запасів (Вигїег Зіоск Ріпапсіп§ Расіїііу) може надавати фінансову допомогу для відновлення запасів сировини.

4. Термінова допомога (Ртег£у Аззізіапсе) надається шляхом закупівлі товарів для країн, платіжний баланс яких зазнає значних труднощів внаслідок стихійних лих.

5. Фонд структурної адаптації (Зігисгцгаї Аф'изШепц. РасіНіу) і Розширений фонд структурної адаптації (ЕпЬапсесІ Зішсіигаї Аф'изітепі: РасіНіу) надає допомогу для проведення структурних реформ у країнах, що розвиваються і мають низькі доходи, а також для реалізації середньострокових мак-роекономічних програм.

У сфері боргового регулювання МВФ активно взаємодіє із Світовим банком.

Світовий банк - багатостороння кредитна організація, яка включає п'ять тісно пов'язаних між собою установ, що входять до системи ООН. Загальною метою їх є мобілізація та пере­розподіл фінансових ресурсів на користь країн, що розвива­ються, і країн з перехідною економікою за рахунок розвинутих країн. Світовий банк, як один із спеціалізованих фінансових закладів ООН має сприяти виконанню стратегічного завдан­ня: інтегрувати економіку всіх її держав-членів із світовою си­стемою господарювання і таким чином забезпечувати підви­щення рівня життя у бідніших країнах до рівня розвинутих.

Групу Світового банку утворюють: Міжнародний банк ре­конструкції та розвитку (МБРР), Міжнародна асоціація роз­витку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Ба­гатостороннє агентство з гарантування інвестицій (БАГІ), Міжнародний центр урегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС).

Найвагомішою кредитною організацією групи Всесвітньо­го банку став Міжнародний банк реконструкції та розвитку (Іпт.егпагіопа1 Вапк £ог КесопзішсСіоп апа Оеуеіоршепг., \Уог1а Вапк).

Міжнародний банк реконструкції та розвитку - міжуря­довий інвестиційний інститут, основним завданням якого є стимулювання економічного розвитку країн-членів МБРР (у даний час - переважно країн, що розвиваються), сприяння розвитку міжнародної торгівлі та підтримки платіжних ба­лансів, надання довгострокових позик і кредитів, гарантуван­ня приватних інвестицій. МБРР був утворений у 1945 р. Чле­нами банку можуть бути тільки країни, що вступили до МВФ. У 1988 р. їх налічувалося 151. МБРР формально є спеціалізо­ваною фінансовою установою ООН, однак відповідно до ста­туту банку и угоди, укладеної між ООН і МБРР, цілком неза­лежний у своїх діях від її рішень.

Основною діяльністю МБРР є надання довгострокових позик під досить високий відсоток. Велика частина його кре­дитів надається на умовах, аналогічних умовам приватних ко­мерційних позик. Позики виділяються як державним, так і приватним підприємствам за наявності гарантій їхніх урядів. Значна частина кредитів направляється в місцеві (регіональні) банки розвитку, що перерозподіляють отримані від МБРР засоби. Більшість кредитів видається на термін близько 20 років за ставкою в розмірі 10%.

Банк був створений і дотепер діє під контролем розвину­тих держав. Його кредитна політика орієнтується на інтереси приватного капіталу, який функціонує у країнах, що розвива­ються. Надання позик обумовлюється виконанням рекомен­дацій МБРР щодо основних напрямів економічного, а часто і соціального розвитку країни-позичальника.

Банк міжнародних розрахунків (Вапк (от ІпІегпаСіопаІ 8еіг.е1шеп1;8 - ВІЗ) - міжнародна валютно-кредитна ор­ганізація, яку називають "центробанком центробанків", члена­ми якої є центральні банки різних країн. Банк міжнародних розрахунків (БМР) координує валютно-фінансову політику країн-учасниць.

У статуті БМР зазначено, що з юридичної точки зору ця міжнародна організація є корпорацією, яка створена в 1930 р. на основі Гаазької угоди в Базелі. БМР функціонує на ко­мерційній основі як акціонерне товариство. Його акціонерами є майже всі європейські центральні банки, а також центральні банки США, Канади, Японії, Австралії та Південної Африки, які беруть участь або тісно пов'язані з різноманітною діяльністю БМР.

Банк діяв спочатку для здійснення врегулювання різних фінансових претензій між країнами-кредиторами, пов'язаних з виплатою репарацій після першої світової війни. Нині основ­ною діяльністю БМР є операції щодо розміщення валютних резервів, здійснення кредитних угод як агента довіреної особи,

проведення великих наукових досліджень, керування резерва­ми центральних банків, традиційні форми інвестування, розміщення на світових фінансових ринках засобів, не затре­буваних для кредитування інших центральних банків.

Основними формами інвестицій є депозити в комерційних банках і купівля короткострокових банківських паперів, що конвертуються, включаючи казначейські векселі США. БМР також кредитує одні центральні банки за рахунок засобів, отри­маних як депозити з інших центральних банків. Однак БМР не має права надавати позички урядам і відкривати їм визначені види рахунків. Також не дозволяються проводити операції з нерухомістю. За статутом, при проведенні банківських опе­рацій БМР повинен гарантувати, що його дії не суперечать гро­шовій політиці центрального банку - клієнта.

Також до інституційної системи міждержавних ор­ганізацій та інститутів входять регіональні валютно-фінансові установи, зокрема, такі як банки регіональні, банки розвитку (Африканський банк розвитку, Азіатський банк розвитку, Міжамериканський банк розвитку та ін.).

Регіональні банки розвитку - банківські установи регіональної спеціалізації щодо надання кредитів на фінансу­вання інвестиційної діяльності приватних фірм і міжнародних проектів. їхня діяльність здійснюється на обмеженій тери­торії, але впливає на систему міжнародних фінансових відно­син і процеси міжнародної економіки.