1.3. Соціально-економічна суть і функції фінансів

У загальному трактуванні фінанси - це економічні відно­сини, пов'язані з формуванням, розподілом і використанням централізованих і децентралізованих фондів грошових засобів для виконання функцій та завдань держави й забезпечення умов розширеного відтворення.

Під централізованими фінансами розуміють економічні грошові відносини, пов'язані з формуванням і використанням фондів грошових засобів держави, під децентралізованими фінансами - грошові відносини, які виникають у процесі кру­гообігу грошових фондів підприємств.

Фінанси - невід'ємна частина грошових відносин, тому їх роль і значення залежать від того, яке місце грошові відносини займають в економічних відносинах. Не будь-які грошові відносини можуть розглядатися як фінансові. Фінанси відрізняються від грошей своїм змістом та виконуваними функціями. Гроші - це загальний еквівалент, за допомогою якого вимірюють затрати праці виробників, а фінанси - еко­номічний інструмент розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту та національного доходу, знаряддя контролю за утворенням і використанням грошових фондів. Основне їх призначення полягає в тому, щоб шляхом утворен­ня грошових доходів і фондів забезпечити не лише потреби держави й підприємств грошима, а й контроль за використан­ням фінансових ресурсів.

Фінанси виражають грошові відносини, які виникають між:

♦ підприємствами в процесі придбання товарно-ма­теріальних цінностей, реалізації продукції та послуг;

• підприємствами і вищими організаціями при ство­ренні централізованих фондів, грошових ресурсів та їх розподілі;

• державою і підприємствами при сплаті ними податків до бюджетної системи та фінансуванні витрат;

• державою і громадянами при внесенні ними податків;

• підприємствами, громадянами та позабюджетними фондами при сплаті платежів і отриманні ресурсів;

• окремими ланками бюджетної системи;

• органами майнового й особистого страхування, підприємствами, населенням при сплаті страхових платежів і відшкодування збитків після настання страхових випадків.

Основне матеріальне джерело грошових доходів і фондів - національний доход країни, тобто вартість валового внутрішнього продукту з урахуванням спожитих у процесі ви­робництва знарядь і засобів. Фінанси є невід'ємною ланкою між створенням і використання національного доходу. Фінан­си впливають на виробництво, розподіл та споживання і ма­ють об'єктивний характер. Вони відображають конкретну сфе­ру виробничих відносин.

За матеріальним змістом фінанси - це цільові фонди гро­шових засобів, які утворюють фінансові ресурси країни. Збільшення національного доходу є однією з умов зростання фінансових ресурсів країни. Фінанси і фінансові ресурси - по­няття не тотожні. Фінансові ресурси не визначають сутності фінансів, не розкривають їх внутрішнього змісту і суспільного призначення. Фінансова наука вивчає не ресурси як такі, а суспільні відносини, які виникають у процесі утворення, роз­поділу, і використання ресурсів, вона досліджує зако­номірності розвитку фінансових відносин.

Фінанси - це насамперед розподільча категорія. З їх допо­могою здійснюється вторинний розподіл або перерозподіл національного доходу. У 1960-1990 рр. частка національного доходу, яка перерозподілялася через усі ланки фінансової си­стеми, різко зросла до 35-50%. Напередодні першої світової війни (1914 - 1918 рр.) вона становила лише 9-18%.

Соціально-економічна сутність фінансових відносин по­лягає в дослідженні питання - за рахунок кого держава отри­мує фінансові ресурси і в чиїх інтересах їх використовує.

У процесі історичного розвитку сутність перерозподільних процесів істотно змінилася. У XIX ст., в умовах жорсткої виробничої експлуатації, широкі народні маси несли основний тягар фінансової експлуатації.

Розвиток продуктивних сил у другій половині XX ст., на­уково-технічний прогрес, розширення функцій держави, де­мократизація суспільного життя в країнах з розвинутою рин­ковою економікою зумовили суттєві зміни у сфері державних фінансів, а саме - значна частина засобів почала перероз­поділятися на користь широких мас населення. У зв'язку з ви­могами НТР значно зросли витрати на освіту.

Загалом характер перерозподільних процесів визна­чається рівнем мілітаризації економіки. У країнах з високими військовими витратами затрати на соціальні заходи низькі, і навпаки.

Фінанси виконують свою роль за допомогою форм і ме­тодів створення й використання фінансових ресурсів поряд з іншими економічними категоріями і передусім - з ціною. Ціна - це грошовий вираз вартості будь-якого товару, тобто ціни, як і фінанси, здійснюють розподіл валового внутрішнього про­дукту. Ціни визначаються на основі попиту й пропозиції, але це при реалізації товару. При формуванні ціни виробником враховуються усі витрати виробництва й збуту, а також певна сума накопичень у формі прибутку.

Можна дійти висновку, що ціна визначає параметри впли­ву фінансів на всі процеси, пов'язані зі створенням та викори­станням валового внутрішнього продукту. До певної міри це так, тому що при реалізації товару, роботи чи послуги встановлюється їхня дійсна вартість і обсяги фондів фінансових ре­сурсів, які будуть створені по закінченні виробничого циклу. Це фонди нагромадження, споживання та відновлення вироб­ничих фондів - основних і обігових.

Проте це лише візуальне враження, бо фінанси можуть впливати як на абсолютну величину ціни, так і на внутрішню її структуру найрізноманітнішими методами. Так, держава, використовуючи фінанси, може суттєво впливати на структу­ру ціни через зміну відрахувань до фонду амортизації, пенсійного фонду та фонду соціального страхування. Ціни мо­жуть бути змінені завдяки введенню акцизного збору або по­датку на додану вартість.

Фінанси мають ширший діапазон розподілу, ніж ціна. Во­ни здійснюють не лише первинний розподіл валового внутрішнього продукту на рівні виробничої структури, а й по­дальший перерозподіл через бюджетну систему. На цьому етапі ціни можна регулювати за допомогою дотацій і виплат із бюджету різниці в цінах. Характерними щодо цього є дотації вугільній промисловості, дотації на комунальні послуги, по­треби електротранспорту, на окремі види ліків.

У теорії й практиці цінові та фінансові методи часто роз­глядаються як рівнозначні щодо регулювання економічних процесій. Є підстави стверджувати, що ці методи доповнюють один одного, і їхнє використання залежить від конкретної еко­номічної ситуації.

У розподільчих процесах поряд з фінансами та ціною бере участь і заробітна плата. За своєю економічною природою за­робітна плата є грошовим виразом вартості праці. Це фонд грошових засобів, що знаходиться в розпорядженні працівни­ка й використовується для задоволення особистих потреб.

Для виплати заробітної плати на підприємстві ство­рюється фонд фінансових ресурсів. Це свідчить про ор­ганічний зв'язок фінансів і заробітної плати. Фінанси створю­ють умови для функціонування заробітної плати. Кошти, що надходять у розпорядження працівника, є свідченням того, що відбувся процес обміну товару - робоча сила на товар-гроші. У подальшому товар-гроші обмінюватиметься на інші види товарів, які необхідні для задоволення потреб людини. Тобто поки що відбувається простий товарообмін.

Проте людина, одержавши заробітну плату, використовує її не лише для обміну на товари першої необхідності. Вона створює фонди грошових засобів для придбання товарів три­валого користування, цінних паперів з метою одержання до­ходів тощо. У цьому разі названі фонди є фінансами кожного громадянина.

Фінанси та заробітна плата перебувають у постійній взаємодії. Так, держава регулює заробітну плату за допомогою податків, створюючи загальнодержавні фонди фінансових ре­сурсів. Водночас держава за рахунок централізованих фондів фінансових ресурсів стимулює розвиток окремих видів діяль­ності, надаючи субсидії, субвенції та інші форми фінансових дотацій.

Фінанси тісно пов'язані з кредитом, по суті мають однако­ву економічну природу. Вони виражають рух вартості валово­го внутрішнього продукту. Проте кожна з них має свою спе­цифіку участі в економічних процесах. При функціонуванні як фінансів, так і кредиту створюються й використовуються фонди фінансових ресурсів. Фінанси готують передумови для функціонування кредиту.

Кредит являє собою рух позичкового фонду, який здійснюється через банківську систему і спеціальні фінансово-кредитні інститути. Фінанси формують централізовані й де­централізовані фонди фінансових ресурсів на рівні підприємств і держави. У процесі використання цих фондів виникають ситуації, коли на одному підприємстві з'являються тимчасово вільні кошти, а на іншому - потреба в них.

Якщо у підприємницьких структур не вистачає коштів для виробничої діяльності та розширення виробництва, вони використовують кредит як джерело формування фінансових ре­сурсів. При наявності вільних коштів підприємство їх продає банку на певний час.

На рівні держави уряд при нестачі коштів для фінансуван­ня загальнодержавних потреб, а також місцевого самовряду­вання може використовувати кредити банків, кошти населен­ня і міжнародних фінансових організацій. Кредит подовжує перерозподільні процеси, розпочаті фінансами, ціною, за­робітною платою.

Між фінансами та кредитом існують певні відмінності. Фінанси здійснюють розподіл і перерозподіл валового внутрішнього продукту, а кредит обмежується лише перероз­поділом, бо має справу тільки з тимчасово вільними коштами -акумулює їх і за плату надає в користування на умовах повер­нення. А для фінансів характерний рух без умови повернення.

За господарської практики доцільне комплексне викорис­тання економічних категорій з урахуванням відмінностей кожної з них.

Зміст фінансів розкривають їх функції. Фінанси викону­ють дві основні функції: розподільчу та контрольну, до того ж одночасно. Кожна фінансова операція передбачає розподіл суспільного продукту та національного доходу і контроль за таким розподілом.

Суть розподільчої функції полягає в розподілі національ­ного доходу, коли створюються основні, або первинні доходи. їх сума дорівнює національному доходу. Первинні доходи формуються при розподілі національного доходу серед учас­ників матеріального виробництва. їх поділяють на дві групи:

1. заробітна плата працівників, доходи фермерів, інших робітників, зайнятих у сфері матеріального виробництва;

2. доходи підприємств сфери матеріального виробництва.

Проте первинні доходи не утворюють суспільних грошо­вих фондів, необхідних для розвитку пріоритетних галузей на­родного господарства, забезпечення обороноздатності країни,

матеріальних та культурних потреб населення. Тому необхідний подальший розподіл або перерозподіл національного доходу.

Перерозподіл національного доходу пов'язаний з:

• міжгалузевим і територіальним перерозподілом засобів в інтересах найбільш ефективного й раціонального ви­користання доходів та нагромаджень підприємств;

• наявністю поряд з виробничою невиробничої сфери, в якій національний доход не створюється (охорона здоров'я, освіта, соціальне забезпечення тощо);

• перерозподілом доходів між різними соціальними гру­пами населення.

Внаслідок такого перерозподілу утворюються вторинні доходи. До них відносяться доходи, отримані в галузях неви­робничої сфери, податки. Вторинні доходи є основою для фор­мування кінцевих пропорцій використання національного до­ходу. Таким чином, беручи активну участь у розподілі та пере­розподілі національного доходу, фінанси сприяють трансфор­мації пропорцій, які виникають внаслідок первинного розподілу національного доходу, в пропорції його кінцевого використання. Доходи, отримані в процесі такого перерозподілу, повинні за­безпечити відповідність між матеріальними й фінансовими ресурсами і насамперед - між обсягом грошових фондів та їх структурою, з одного боку, та обсягом і структурою засобів ви­робництва і предметів споживання - з іншого. Перерозподіл національного доходу в Україні відбувається в інтересах структурної перебудови народного господарства, розвитку пріоритетних галузей економіки, на користь найменш забезпе­чених груп населення.

Отже, перерозподіл національного доходу здійснюється між виробничою та невиробничою сферами народного госпо­дарства, галузями матеріального виробництва, окремими регіонами країни, формами власності та соціальними групами населення. Кінцевою метою розподілу й перерозподілу

національного доходу і валового внутрішнього продукту, які здійснюються за допомогою фінансів, є розвиток продуктив­них сил, створення ринкових структур економіки, зміцнення держави, забезпечення високого рівня життя населення.

Оскільки фінанси є інструментом формування та викори­стання грошових доходів і фондів, вони об'єктивно відобража­ють розподільчий процес. Контрольна функція фінансів вияв­ляється в контролі за розподілом внутрішнього валового про­дукту за відповідними фондами та їх використанням відповідно до цільового призначення. У сучасних умовах фінансовий контроль повинен забезпечити розвиток суспільного й приватного виробництва, прискорення НТП, підвищення якості праці в усіх ланках народного господарст­ва. Він охоплює виробничу та невиробничу сфери і спрямова­ний на поліпшення економічного стимулювання, раціональне й економне витрачання матеріальних, трудових, фінансових та природних ресурсів, скорочення невиробничих витрат тощо.

Одним з важливих завдань фінансового контролю є пе­ревірка дотримання законодавства з фінансових питань, своєчасності й повноти виконання фінансових зобов'язань пе­ред бюджетом, податковими органами, банками, а також взаємних зобов'язань підприємств щодо розрахунків і платежів.

Контрольна функція фінансів виявляється також через багатогранну діяльність фінансових органів. Працівники фінансової системи й податкової адміністрації здійснюють фінансовий контроль у процесі фінансового планування, при виконанні доходної та витратної частин бюджетної системи.

Розподільча та контрольна функції фінансів реалізуються через фінансовий механізм.

Фінансовий механізм - це сукупність форм і методів ство­рення й використання фондів фінансових ресурсів з метою за­безпечення різних державних структур, господарських суб'єктів і населення. Складовими частинами його є фінансове планування й прогнозування, фінансові показники, нормативи, мімі і її іі резерви, стимули й санкції, а також система управління фінансами. Структура фінансового механізму пред­ставлена на рис. 1.

За допомогою фінансового механізму здійснюється широ­комасштабний розподіл і перерозподіл створюваного в державі

ФІНАНСОВИИ МЕХАНІЗМ

І

г фінансові: планування 1 прогнозуван­НЯ

1 ФІНАНСОВІ НОРМИ І НОРМАТИВИ

1 ФІНАНСОВІ ЛІМІТИ І РЕЗЕРВИ

ФІНАНСОВї СТИМУЛИ

~І ФІНАНСОВІ САНКЦІЇ

Визначення фінансових макропоказників

Ставки заробітної плати, пенсій, стипендій

Фінансові резерви підприємств

Пільги за податками фізичним і юридичним особам

Санкції за порушення податкового законодавства

Розроблення балансу фінансових ресурсів і витрат у державі

Ставки податків і неподаткових платежів

Резервний фонд Кабінету Міністрів

-

Бюджетні кредити

Санкції за нецільове використання бюджетних коштів

Розроблення показників зведеного бюджету

-

Норми амортизаційних відрахувань

Резервні фонди місцевих рад

Податкові канікули

Пеня за несвоєчасну сплату платежів

Розроблення проекту державного бюджету

Норми витрат у бюджетних установах

Ліміти бюджетного фінансування

Відстрочки Із сплати податків

Зменшення або призупинення бюджетного фінансування

Розроблення проекту бюджету Пенсійного фонду

Норми бюджетного забезпечення

Резервні фонди комерційних банків і страхових компаній

Списання заборгованості за податками

Вилучення і передача до бюджету коштів, використаних не за призначенням

—

Розроблення проектів місцевих бюджетів

Розміри дотацій, субсидій, субвенцій

Валютні резерви Національного банку

Надання фінансової підтримки і допомоги

Відміна наданих ПІЛЬГ

УПРАВЛІННЯ ФІНАНСАМИ

ФІНАНСОВЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Рис. 1. Структура фінансового механізму

валового внутрішнього продукту відповідно до основних положень фінансової політики. На стадії фінансового плану­вання й прогнозування визначаються фінансові можливості держави щодо фінансового забезпечення розвитку її еко­номіки й соціальної сфери. Показники прогнозних розра­хунків є основою для приведення в дію відповідних стимулів та інструментів у формі різноманітних пільг, санкцій або обме­жень, які забезпечують розвиток держави в заданому напрямі. Це можуть бути пільги з оподаткування, пільгове кредитуван­ня або надання дотацій на покриття збитків тощо. Можуть за­стосовуватися також фінансові інструменти, що обмежують ту чи іншу форму діяльності. Це штрафи, відміна пільг, додатко­ве оподаткування тощо. Фінансовий механізм характеризують узагальнюючі та індивідуальні показники (рис. 1). Узагальню­ючими є загальний обсяг фінансових ресурсів, що ство­рюється в державі, обсяг доходів та видатків бюджету тощо. Індивідуальні - це величина витрат бюджету держави на од­ного жителя, розмір податків, що сплачуються одним працюю­чим, тощо. Фінансові показники дають змогу визначити дієвість фінансового механізму.

Важливими елементами фінансового механізму є фінан­сові нормативи, ліміти й резерви. Нормативи характеризують повний рівень забезпечення видатків, різних видів витрат фінансових ресурсів. Ліміти є певними обмеженнями на вит­рати в інтересах держави, підприємця або громадянина. Ре­зерви мають нейтралізувати вплив непередбачуваних фак­торів, що можуть виникнути в майбутньому.

Важливою складовою фінансового механізму є також сти­мули, спрямовані на забезпечення своєчасного й повного над­ходження коштів до бюджету, най економнішого і найефек­тивнішого їх використання, що припускає застосування як ма­теріального заохочення, так і економічних санкцій. Система стимулювання у складі нині діючого фінансового механізму включає, в основному, різні санкції за неповне й несвоєчасне

надходження коштів до бюджету, неекономне й неефективне використання бюджетних асигнувань.

Найбільший перелік фінансових стимулів зосереджено в системі взаємовідносин бюджету з господарськими структура­ми й населенням. Причому платежі до бюджету й система бю­джетного фінансування лише тоді можуть перетворитися на економічні стимули, коли методи мобілізації, напрями й поря­док використання бюджетних коштів будуть пов'язані з інте­ресами суб'єктів господарювання.

Досвід розвитку економіки в умовах ринку в багатьох за­рубіжних країнах підтверджує, що стабільність економічного зростання й підвищення суспільного добробуту потребують постійного вдосконалення фінансового механізму в кожній із його складових. Економічна наука завжди здійснювала пошук найефективніших форм і методів удосконалення фінансового механізму, і в більшості наукових джерел він одержав назву системи державного макроекономічного регулювання.

Питання для самоперевірки

1. У чому полягає суть і значення фінансів як науки?

2. Схарактеризуйте історичні аспекти виникнення фінансів.

3. Якими факторами соціально-економічного життя було зумовлено виокремлення фінансів у окрему науку?

4. Який взаємозв'язок фінансів із грішми, кредитом, ціною, заробітною платою?

5. Назвіть три ознаки, за якими грошові відносини можна віднести до фінансів.

6. У чому проявляється розподільча функція фінансів?

7. Яка роль належить контролю як функції фінансів?

8. Дайте визначення фінансового механізму і назвіть йо­го основні елементи.

9. Дайте визначення економічній категорії фінансів.

10. Назвіть компоненти сукупного суспільного продукту та дайте їм характеристику.

Тести

1. Грошові відносини, в яких одним із суб'єктів виступає держава, - це:

а) кредит;

б) фінанси;

в) виробництво;

г) державне регулювання;

д) правильної відповіді немає.

2. Яка з наведених ознак не притаманна фінансам?

а) це завжди грошові відносини;

б) це грошові відносини, спричинені фактором наявності держави як органу управління;

в) це відносини перерозподілу;

г) це відносини між органами державної влади;

д) правильної відповіді немає.

3. Фінанси - це економічна категорія, тому що:

а) вони зумовлюють первісний розподіл чистого доходу;

б) вони не беруть участі в розподілі й перерозподілі національного доходу;

в) вони зумовлюють первісний розподіл, стимулюючи пе­рерозподіл прибутку та доходів в інтересах держави;

г) правильної відповіді немає.

4. Який компонент з наведеного не є складовою сукупно­го суспільного продукту?

а) витрати виробництва;

б) перенесена вартість;

в) оплата праці;

г) додана вартість;

д) змінна вартість.

5. Форма вираження суспільного значення певної кате­горії - це:

а)закон;

б) правило;

в) положення;

г) функція;

д) роль.

6. Відмінність між фінансами й кредитом полягає в на­ ступному:

а) фінанси й кредит повертаються на умовах строковості і платності;

б) для фінансів характерний рух коштів без умови повер­нення, а кредит акумулює їх і за плату надає в користування на умовах повернення;

в) для фінансів і кредиту характерний рух коштів без умо­ви повернення;

г) правильної відповіді немає.

7. Фінанси виконують такі функції:

а) розподільчу;

б) контрольну;

в) накопичувальну;

г) розподільчу і контрольну;

д) правильної відповіді немає.

8. Суть розподільчої функції фінансів полягає в:

а) розподілі і перерозподілі національного доходу;

б) розподілі прибутку юридичних і фізичних осіб;

в) розподілі валового внутрішнього продукту;

г) правильної відповіді немає.

9. До вторинних доходів відносять:

а) заробітну плату працівників, доходи фермерів, інших робітників, зайнятих у сфері матеріального виробництва;

б) доходи підприємств сфери матеріального виробництва;

в) доходи, отримані в галузях невиробничої сфери, подат­ки;

г) правильної відповіді немає.

10. Складовими елементами фінансового механізму є:

а) фінансове планування й прогнозування;

б) фінансове стимулювання й фінансові санкції;

в) фінансові норми, ліміти і резерви;

г) перераховані в пунктах а, б, в елементи;

д) правильної відповіді немає.

Тема 2

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ФІНАНСОВОЇ

НАУКИ І ЕВОЛЮЦІЯ ЇЇ ПРЕДМЕТА В СВІТЛІ

ІСТОРІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ

Основні терміни і поняття

Диференціація та інтеграція науки, класифікація (систе­матизація) економічних наук, меркантилізм, камералістика, фізіократія, класична політекономія, господарський механізм, фінансовий устрій, фінансова наука, фінансова справа, фінан­сова теорія, маржиналізм, національна економіка.

2.1. Постановка проблеми класифікації

В основі розуміння та розв'язання проблеми, поставленої в назві параграфа, лежать насамперед два такі положення. Перше - це уявлення про економічні науки як "велику систе­му," тобто певним чином структуровану розгалужену систему спеціалізованих знань, яка має власні підсистеми і окремі складові елементи. Друге - ця складна система становить со­бою продукт тривалого історичного розвитку, який уже давно став предметом спеціального дослідження та узагальнення і має свою історію. В ході розвитку економіки і суспільства, особливо у зв'язку з поглибленням суспільного поділу праці, з одного боку, йшов процес теоретичного пізнання економічних явищ, вироблялася сума знань, економічних понять, категорій та законів, а з іншого - осмислювався цей процес, його здобут­ки і проблеми в хронологічно-просторовому аспекті, з позицій історії економічної, фінансової та управлінської думки.

Таке розуміння процесу розвитку економічних наук, їх си­стеми, по суті, характерне для представників усіх напрямів економічної теорії минулого та сучасності. Однак воно зовсім

не виключає важливих відмінностей у трактуванні цілого ря­ду питань, зокрема класифікації економічних наук і місця в ній фінансової науки.

Розвиток економічних наук, у тому числі й фінансів, відбу­вається під впливом потреб життя шляхом диференціації та інтеграції знань. На певному етапі суспільно-економічного розвитку в XIX ст. цей двоєдиний процес приводить до фор­мування системи економічних наук і його теоретичного ос­мислення (класифікації, систематизації, визначення місця ок­ремих наук, аналізу взаємодії їх між собою й іншими науками тощо). Процес диференціації та інтеграції наук статично відбивається у їх класифікації. У зв'язку з накопиченням но­вих знань і матеріалів про розвиток наук чи так званими на­уковими революціями час від часу виникає гостра потреба в широких дискусіях з питань класифікації (систематизації) економічних наук. Необхідність такої дискусії особливо відчу­вається в сучасний період ринкової трансформації економіки постсоціалістичних країн, переходу на нові парадигми еко­номічної теорії, зміні статусу і умов розвитку гуманітарних на­ук, зростання їх ролі.

Диференціація та інтеграція економічних наук відбували­ся в міру розвитку і пізнання об'єкта - реальної економіки, явищ економічного життя суспільства. Тому по суті - це нескінченний процес. Відмітна риса розвитку економічної на­уки (та й інших галузей наукового знання) до останньої трети­ни XVIII ст. - його нерозчленованість, недиференційованість. Це знаходить свій вираз у невідокремленості економічної на­уки від інших наук (філософії, історії, права тощо) як особли­вої, самостійної галузі суспільного знання - явище, що існува­ло дуже тривалий час. "Для вісімнадцятого століття, - писав Фрідріх Енгельс, - характерною була ідея енциклопедії; вона ґрунтувалася на свідомості, що всі науки пов'язані між собою, але вона не була ще спроможна здійснити переходи від однієї науки до іншої, а могла тільки просто ставити їх пору.

Вже після відособлення в останній третині XIX ст. еко­номічної теорії (політичної економії) від інших самостійних галузей знання протягом ще певного періоду (приблизно до 30-40-х років XIX ст.) її внутрішня недиференційованість знаходить прояв у відсутності спеціалізації, поділу на складові частини (наукові дисципліни) всередині самої економічної на­уки. Тому і викладання економічної науки було бідним з точ­ки зору кількості і якості економічних навчальних дисциплін (хоч в цілому воно, очевидно, задовольняло тогочасні потреби та вимоги).

Безсумнівно, одна з вирішальних причин недиференційо­ваності науки полягала в слабкому розвитку поділу інтелекту­альної праці, який тривалий час не дозволяв повною мірою ви­користати переваги наукової спеціалізації. В найбільш за­гальній, абстрактній формі питання про зв'язок поділу праці із зародженням та розвитком наук і мистецтв поставив і вирішив "шотландський мудрець", основоположник англійської кла­сичної політичної економії Адам Сміт (1723-1790). "З прогре­сом суспільства наука, або умогляд, стає, як і будь-яке інше за­няття, головною або єдиною професією і заняттям особливого класу громадян, - писав він. - Подібно до всякого іншого занят­тя, вона також розпадається на велике число різних спеціаль­ностей, із яких кожна постачає заняття особливому розряду, або класу вчених; і такий поділ занять у науці, як і в усякій іншій справі, збільшує вміння і заощаджує час. Кожний окремий працівник стає більш досвідченим і в своїй особливій спеціаль­ності; в цілому проводиться більше роботи, і значно зростають досягнення науки." Тим самим Адам Сміт обґрунтував принци­пові вихідні положення для розгляду питання про кла­сифікацію (систематизацію) економічних наук.

Складна методологічна проблема - теоретичне обґрунту­вання диференціації, інтеграції та класифікації (системати­зації) економічних наук - свідомо ставиться вченими і отри­мує задовільне вирішення лише в XIX ст., на пізніших етапах

розвитку економічної теорії. Ділення політичної економії на окремі складові відділи (виробництво, розподіл, обмін, спожи­вання) тривалий час цілком задовольняло більшість представ­ників економічної науки.

У XIX ст. вчені активно розвивали смітівську ідею про благотворний вплив поділу праці на науку при обговоренні проблем класифікації. Більшість із них подолала обмежений погляд А. Сміта на продуктивну і непродуктивну працю. Так, професор Варшавського університету Григорій Симоненко поширив усі положення про поділ праці в матеріальному ви­робництві на нематеріальне виробництво, в тому числі на на­укову і державну діяльність. Вчений вважав поділ праці ос­новним законом політичної економії, що лежить в основі всьо­го суспільного організму і народногосподарського життя. Він проявляється в нематеріальних сферах виробництва в один і той же час, з однаковою силою і з такими самими позитивни­ми наслідками, як і у створенні речового багатства. У всіх ви­дах виробництва обмеження обширу поділу праці визна­чається розмірами ринку.

Але навіть на початку 80-х років XIX ст. видатний австрійський вчений-економіст, професор Віденського універ­ситету Карл Менгер (1840-1921) констатував, по суті, все ще незадовільну розробку питань термінології та класифікації економічних наук. Усім відомо, вважав він, як далека ще від мети вироблення точної класифікації наук теорія пізнання на­ук про людство взагалі і економічних (господарських) наук зо­крема. Та й у галузі природничих наук аналогічна проблема ще далеко не розв'язана, хоч розробка і теорія пізнання їх сто­ять набагато вище порівняно із станом гуманітарних наук. У зв'язку з цим вчений прогнозував: "Має бути ще тривалий шлях розвитку останніх, перш ніж цілком з'ясуються різні цілі наукового дослідження в галузі людських явищ і тим знайдена буде основа для повної класифікації та термінології їх взагалі і народногосподарських наук зокрема". Залишається лише додати, що и сьогодні ще не видно кінця цього довгого шляху. До

корінні зміни у досліджуваному об'єкті, тобто економіці, особливо у зв'язку з ринковими перетвореннями у пост

соціалістичних країнах, викликають зміни у науці і відповідне

в класифікації, необхідність їх творчого осмислення, 2.2. Стан дослідження та історія проблеми

Уточнення предмета фінансової науки, з'ясування її

взаємозв'язків та взаємовідносин з іншими економічними науками передбачає необхідність попереднього визначення структури економічних знань взагалі. Ключ для вирішення

цього теоретико-методологічного питання дає класифікація

економічних наук. Цим обумовлюється її пізнавальна цінність

і практичне значення як засобу розвитку науки, вдосконалення наукової діяльності і навчального процесу. Класифікація

наук - специфічна самостійна проблема філософії та наукознавства. Але разом з тим вона становить собою і внутрішню

методологічну проблему кожної окремої науки. Філософські

науки розроблюють найбільш загальні принципи класифікації, а різні економічні науки використовують їх

відповідно до специфіки власного конкретного об'єкта та

предмета вивчення. Зміни в об'єкті, що досліджується, спричинюють також зміни в науці і, відповідно, в класифікації.

Класифікація економічних наук невіддільна від процесів

їх становлення та розвитку, постійно супроводить їх. Однак

існує певна відмінність в осмисленні цих процесів залежно від

етапів розвитку економічних наук, стану диференціації та

інтеграції останніх.

Проблема класифікації економічних наук отримала своє

первісне (скоріше практичне, ніж теоретичне) розв'язання у

працях пізніх меркантилістів (І. Юсті, Й. Зонненфельс та ін.) і

основоположника англійської класичної політичної економії

А. Сміта. У XIX ст. ряд його послідовників ускладнили постаті юнку та вирішення цієї проблеми. Так, у працях німецьких вчених-політекономістів та фінансистів К. Рау, Ю. Содена, Л. Якоба та інших містилась постановка питання про кла­сифікацію економічних наук і давалось її "тричленне" розв'язання, дещо відмінне від підходу меркантилістів та А. Сміта. Але лише наприкінці XIX - на початку XX ст. з'явили­ся праці, цілком присвячені методології даної проблеми. Відбу­лося також розділення теорії і історії питання, раніше злитих ноєдино. Ряд вітчизняних вчених (Г.Ф. Симоненко, М.І. Туган-Барановський, В.Ф. Левитський, К.Г. Воблий, М.О. Сірінов та ін.) і зарубіжних дослідників (Л. Косса, А. Онкен та ін.) у своїх працях значне місце відвели з'ясуванню історії класифікації економічних наук. Паралельно вчені-фінансисти (Л.В. Ходський, В.О. Лебедєв, 1.1. Янжул та ін.), досліджуючи історію фінансової науки, також розглядали питання класифікації еко­номічних наук та її історії з метою краще з'ясувати предмет, місце та роль науки про фінанси в загальній системі наук.

Вчені XIX - початку XX ст. тісно пов'язували проблему класифікації (систематизації) науки зі школами політичної економії. Вважалося, що меркантилісти в своїх економічних дослідженнях не були теоретиками-систематиками, це прак­тики, і тому меркантилізм - скоріше економічна політика, ніж економічна теорія. Меркантилісти розглядали політичну еко­номію як мистецтво збагачення країни шляхом збільшення благородних металів. У фізіократів поряд з практикою з'яв­ляється і теорія. Школа фізіократів дала першу в хроно­логічному порядку систематику політичної економії. У пред­ставників класичної економічної теорії А. Сміта, Д. Рікардо та їх тогочасних прибічників теорія та практика йдуть паралель­но. Але питання про класифікацію економічної науки було свідомо поставлене в порівняно пізніший час. Тривалий період (до 30-х років XIX ст.) не було чіткого розмежування ні теоретичних, ні практичних, ні історичних завдань політичної економії.

Таке схематичне зображення в цілому досить правильно схоплює канву подій, однак ігнорує ряд важливих моментів. На три з них звернемо увагу.

По-перше, в окремих пізніх меркантилістів (І. Юсті, Й. Зонненфельс та ін.) вже не лише фактично виділені окремі економічні науки (в тому числі фінансова), а й зроблені перші спроби обґрунтування такого виділення.

По-друге, у зазначеній вище схемі не розкривається роль представників класичної політичної економії, насамперед А. Сміта і Д. Рікардо, в постановці і фактичному розв'язанні пи­тання про різні економічні науки. Після А. Сміта, значення праць якого буде розкрито далі, видатний представник англійської класичної політекономії Давід Рікардо (1772-1823) заклав основи для розвитку конкретних еко­номічних наук: грошового обігу, кредиту, оподаткування, світової економіки. Тим самим він надав сильного додатково­го поштовху розробці питань класифікації економічних наук.

По-третє, не надається належного значення окремим по­ложенням із праць В.Н. Сеніора, Ж.-Б.Сея, Дж.Ст. Мілля та інших представників класичної школи, в яких містяться важ­ливі постановки для з'ясування питання про класифікацію економічних наук. Так, відомий англійський економіст В.Н. Сеніор у праці "Вступна лекція з політичної економії" (1827) запропонував поділ науки на чисту економію, що мала ознаки позитивної науки, і нормативне мистецтво господарювання. Чиста економія ґрунтувалася на кількох загальних тверджен­нях, що виникали із спостереження, а саме: кожний прагне до максимізації багатства при якомога менших витратах; кількість населення зростає швидше, ніж засоби харчування; машини дають можливість створювати додатковий продукт; норма прибутку в сільському господарстві спадає тощо. Тим самим В.Н. Сеніор фактично започаткував ту структуризацію економічної науки, яка лише наприкінці XIX ст. отримала гли­боке обґрунтування.

Загальновідоме штучне протиставлення Дж.Ст. Міллем у книзі "Основи політичної економії" (1848) законів вироб­ництва і законів розподілу. Однак мало звертають увагу (якщо взагалі це роблять) на те, що це протиставлення (або дуалізм законів) фактично означає відділення економічної теорії з її системою природних економічних законів від економічної політики як двох частин єдиної науки. Такий поділ був потрібний Міллю для того, щоб обгрунтувати необхідність соціальних реформ при збереженні конкуренції між асоціаціями і довести необхідність численних вилучень із пра­вила 1аі55Є2 £аіге.

Класифікація Й.Зонненфельса. Навіть ще в останній третині XVIII ст. не було чіткої загальновизнаної дифе­ренціації економічних наук ні в наукових дослідженнях, ні у викладанні. Як дослідження, так і викладання фактично охоп­лювалися політичною економією, "розчиненою" в інших на­уках (політиці, юриспруденції, моральній філософії тощо). Ра­зом з тим паралельно склалися два різних підходи до кла­сифікації економічних наук.

Перший з них належав представникам дотеоретичної еко­номічної системи - меркантилістам. Він знайшов своє обґрун­тування та відбиття у поглядах ряду меркантилістів, зокрема відомого вченого, професора Віденського університету Йозе-фа Зонненфельса (1732-1817). Погляди цього знаного у Європі економіста викладені у його головній праці "Початкові основи поліції, торгової і фінансової науки". Вона витримала вісім видань (перше з'явилось у Відні в 1775/76 рр., восьме -там же в 1819/22 рр.; російський переклад - 1787 р.).

У Зонненфельса економічні науки відділені від усіх інших наук, у тому числі від політики. За визначенням вченого, політика - це особлива наука, "зібрання тих правил, під керівництвом яких зберігається зовнішня державна безпека". Економічні проблеми Й. Зонненфельс відніс до розряду трьох різних економічних наук - поліції, торгівлі та державних доходів (фінансів). Завдання кожної з них вчений визначив так: "Правилам, які слугують до обґрунтування та дотримання внутрішньої безпеки, навчає поліція або благочинність. При­множення промислів за допомогою вигідного обміну того, що виробляє земля і мистецтво, навчає наука про торгівлю. На­ука, що належить до державних доходів, показує нарешті, чим саме вони всім вигідні, як повинні збиратися і управлятися".

Разом з тим Й. Зонненфельс відверто підкреслював свою прихильність до так званої камералістики і писав щодо торгівлі та фінансів: "Обидві останні йменуються також зокре­ма науками Камеральними, виробляючи їх від Камер государевих, оскільки внесені туди справи звичайно через них уп­равляються".

Австрійський вчений відбив також розуміння зв'язку, що склалося в другій половині XVIII ст., між трьома економічни­ми науками і багатьма іншими природничими та суспільними науками того часу. Останні (розумування, мораль, природни­ча наука зі всіма її частинами, математика, землеопис, історія, право, мови) Зонненфельс розглядав частково як "необхідне приготування" і частково як "полегшувальні засоби" для еко­номічних наук.

Доречно звернути увагу на один і той же рік першого ви­дання головної праці Й. Зонненфельса і знаменитої праці А. Сміта "Дослідження про природу та причини багатства на­родів". Однак економічне вчення і підходи до класифікації економічних наук цих вчених-економістів значно відрізняли­ся. Й. Зонненфельс був представником ще існуючого меркан­тилізму, проти якого А. Сміт вів непримиренну полеміку. Австрійський вчений надавав великого значення зовнішній торгівлі, максимальному збільшенню народонаселення як за­собу забезпечення зовнішньої і внутрішньої безпеки, зростан­ня продуктивності праці та податкових надходжень при одно­часному зменшенні податків на окремого виробника. В дусі меркантилізму Зонненфельс вимагав здійснення політики протекціонізму, введення захисних мит. Одночасно він вва­жав, що національне багатство визначається не лише благо­родними металами, а й усіма іншими цінностями. У поглядах на гроші Й. Зонненфельс дотримувався кількісної теорії гро­шей. Вчений виступав за відміну кріпацтва, за розподіл вели­ких латифундій, пустирів і громадських пасовищ, вважаючи дрібне господарство продуктивнішим.

Таким чином, класифікація Й. Зонненфельса свідчить про початковий процес відособлення економічних наук від політики, про їх диференціацію. Однак зміст цих наук викладений з по­зицій меркантилізму, який, незважаючи на свою надзвичайно багату літературу, є скоріше системою економічної політики, ніж теоретичною або науковою системою політичної економії. До того ж сама класифікація ще носить на собі відбиття галу­зевого підходу до економічної науки.

Класифікація А. Сміта. Інший підхід до класифікації еко­номічних наук представлений у працях та викладацькій діяль­ності А. Сміта. В 1751 р. вчений (на 28 році життя) став профе­сором Глазгівського університету, спочатку, протягом одного року, - логіки, а потім - моральної філософії. У викладанні А. Сміт дотримувався плану, прийнятого у свій час професором моральної філософії у тому ж Глазгівському університеті Гет-чесоном - його попередником по кафедрі і його вчителем. А. Сміт також поділив свій університетський курс моральної філософії на чотири основні частини: перша мала своїм пред­метом природну теологію, друга - етику у власному розумінні цього слова; пізніше він опрацював її і видав під назвою "Теорія моральних почуттів" (1759). Третя частина була присвячена природному праву, а четверта - практичним застосуванням права або, власне кажучи, політиці. Тут Сміт, за словами його учня Дюгала Стюарта, розглядав політичні установки, що сто­сувалися торгівлі, фінансів, церковних та військових установ.

Отже, шлях А. Сміта від "Теорії моральних почуттів" (1759) та "Лекцій по юриспруденції" (1763) до "Багатства народів" (1776) - це шлях від моральної філософії і природного права, що становило її частину, до самостійних економічних наук - політичної економії, теорії економічної політики, фінансів та управління.

Але згідно зі встановленою А. Смітом традицією, ще три­валий час викладання фінансових знань і управління в універ­ситетах входило до складу курсів з політичної економії.

У цих умовах А. Сміт двояко розумів завдання політич­ної економії. По-перше, це вивчення так званого природного порядку, природних, тобто об'єктивних, незалежних від волі, намірів та свідомості людей законів, що управляють еко­номікою. По-друге, це розробка заходів економічної політики держави (уряду, государя). Обидва завдання підпорядковані благородній меті зростання народного добробуту. "Політична економія, що розглядається як галузь знання, яка необхідна державному діячу або законодавцю, - вважав А. Сміт, - ста­вить собі два різних завдання: по-перше, забезпечити народу великий доход або засоби існування, а точніше забезпечити йо­му можливість добувати собі їх; по-друге, доставляти дер­жаві або суспільству доход, достатній для суспільних потреб. Вона ставить собі мету збагатити як народ, так і государя". За сучасною термінологією, це, по суті, поділ економічної те­орії на позитивну і нормативну , що став загальноприйнятим у XX ст.

У тісному зв'язку з таким підходом А. Сміт фактично розрізняє науку про фінанси і науку про управління еко­номікою.

Архітектоніка праці А. Сміта "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776) так відбиває ці поділи (розрізнення). Із п'яти книг "Багатства народів" три перші відведені позитивній теорії, четверта - полеміці з меркан­тилізмом та фізіократією і п'ята - доходам, витратам і функціям держави в режимі природної свободи (нормативній теорії, фінансам та управлінню).

Оцінки класифікації А. Сміта. Ставлення вчених XIX - початку XX ст. до смітівського поділу політичної економії на дві частини та фактичне виділення вченим фінансової науки і науки управління завжди було далеко неоднозначним. Таким же воно залишалось і в XX ст. Умовно можна виділити щонай­менше п'ять таких підходів.

Перший підхід: багато вчених-економістів взагалі не помітили або не надали належного значення вищевказаним смітівським розрізненням. Наприклад, відомий англійський політеконом професор Кембриджського університету Джон Невіль Кейнс (батько відомого Джона Мейнарда Кейнса) в спеціальному розгляді питання про складові частини політич­ної економії і дискусію навколо них навіть не згадував внеску А. Сміта в аналіз цієї проблеми. До речі, це саме спостерігаємо і в сучасних численних підручниках "Економікс" при роз'яс­нені суті та відмінностей позитивної і нормативної економічної теорії. Правда, на відміну від XIX ст., це відбиває звичність (бу­денність) і загальноприйнятість положення про дві органічні складові частини економічної теорії, але елемент історизму і первісних витоків поділу при цьому, на жаль, зникає.

Різновидністю першого підходу можна вважати також не строге слідування смітівському розрізненню багатьох його послідовників. Відомий історик економічних вчень професор Паризького університету А. Еспінас (1844-1922) наприкінці XIX ст. писав, що воно "не витримувалось у послідовників Адама Сміта... Вони не надто строго турбувалися розрізняти те­орію і практику, як робив їх вчитель, і економічна наука знову падає до емпіризму, з якого той намагався її підняти".

Другий підхід: досить критичне ставлення до позиції А. Сміта. Відомі німецькі вчені (К.Г. Рау, К.Т. Еєберг та ін.) роз­глядали цю позицію під кутом зору її значення для становлен­ня та розвитку фінансової науки. У другій половині XIX ст. вони вважали смітівське трактування перешкодою на шляху глибшого розвитку фінансової науки. Ця думка обґрунтовувалася тим, що Адам Сміт розглядав фінансову організацію ви­ключно як частину народного господарства, а податковий устрій аналізував переважно з точки зору його економічних наслідків. На погляд німецьких вчених, у англійських, фран­цузьких та американських послідовників великого класика фінансова наука перетворювалася на несамостійну частину політичної економії, в якій вона і "розчинялася". "Для подаль­шого прогресу фінансової науки, - писав професор Ерлангенського університету К.Т. Ееберг, - необхідно було, по-перше, відділити її від надмірно тісного зв'язку з політичною еко­номією, в який поставив її А. Сміт, і, по-друге, пристосувати її до поглядів, що змінювалися, на державу та її діяльність".

У дусі такого підходу наприкінці XIX ст. професор кафед­ри фінансового права Санкт-Петербурзького університету В.О. Лебедєв (1833-1909) писав про вплив на розробку фінан­сової науки новітніх на той час поглядів на економічну роль держави та соціальні питання. Він зазначав, що прагнення ви­класти фінансову науку з врахуванням цих поглядів значною мірою вже здійснилось в останній третині XIX ст. в Німеччині. В інших країнах, на думку вченого, політична економія лише починає виходити за ті межі, які їй поставив А. Сміт. Нові по­гляди на державу та самоуправління мало ще утвердились. То­му і у вчення про фінанси не внесено тут майже нічого нового.

Третій підхід: критичне ставлення до позиції А.Сміта з марксистських позицій у поєднанні із загальною позитивною оцінкою економічної системи вченого. К. Маркс (1818-1883) вбачав у методології А. Сміта "цілком суперечливий спосіб уявлення", коли "один погляд більш-менш правильно виражає внутрішній зв'язок, а другий, - що виступає так само пра­вомірним і без всякого внутрішнього зв'язку з ним, виражає зв'язок, який проявляється зовнішньо". Щодо послідовників А. Сміта, то вони, на думку Маркса, "можуть безперешкодно про­суватися вперед у своїх спеціальних дослідженнях і міркуван­нях і незмінно розглядати А. Сміта як свою основу, незалежно від того, чи приєднуються вони до езотеричної чи екзотеричної частини його твору, чи ж, як це буває майже завжди, плута­ють ту і другу".

Але так звані безпосередньо-практичні форми господарю­вання ("поверхові", "зовнішні економічні форми", за терміно­логією К. Маркса) мають відносно самостійний характер руху і прямо визначають господарську діяльність. Відбувається це незалежно від того, чи взагалі з'ясований їх зв'язок із сутністю та внутрішнім змістом, чи ні. Для розуміння складної сукуп­ності взаємодіючих явищ та процесів господарського життя необхідні спеціальні економічні знання, тобто особливі еко­номічні науки, включаючи фінансову і управлінську. Госпо­дарський механізм суспільства з притаманними йому еко­номічними, фінансовими, управлінськими відносинами - так само законний об'єкт вивчення політичної економії та інших економічних наук, як і проблеми власності, вартості, грошей тощо.

Тому марксове протиставлення дослідження "глибинних" і "поверхових" економічних форм, як відповідно - наукових і ненаукових, на нашу думку, безпідставне та хибне.

Разом з тим слід врахувати, що К. Маркс та його прихиль­ники розглядають політичну економію А. Сміта як наукову в цілому і вважають її теоретичним джерелом свого економічно­го вчення.

Четвертий підхід: стримано-іронічне ставлення до позиції А. Сміта. Так, сучасний відомий історик економічної думки професор М. Блауг (Англія) вважає визначення завдань політичної економії А. Смітом (нормативна частина науки) та­ким, що "разюче не відповідає загальному тону "Багатства на­родів". Однак, за Смітом, навіть у режимі природної свободи за державою зберігається ряд важливих функцій. Характерно, що вчений чітко сформулював і глибоко проаналізував їх у книзі V "Про доходи государя або держави". Тому А. Сміта не можна вважати прихильником абсолютної, крайньої форми економічного лібералізму. А відтак "разюча невідповідність" позитивної і нормативної частин політичної економії в нього насправді виявляється не зовсім такою.

До того ж необхідно врахувати таке. Головний полемічний заряд "Багатства народів" А. Сміта спрямований проти мер­кантилізму, завдяки чому насамперед книга користувалася по­пулярністю в сучасників. Одними з основних положень реаль­но існуючого тоді навіть в Англії меркантилізму були про­текціонізм у зовнішній торгівлі і принцип активного втручан­ня держави в приватне економічне життя. Проти них насампе­ред спрямоване вістря красномовної критики А. Сміта. "Дер­жавний діяч, який намагався б давати приватним особам вказівки, як вони повинні використовувати свої капітали, - пи­сав учений, - обтяжив би себе цілком зайвою турботою і та­кож привласнив би собі владу, яку не можна без шкоди довіряти не лише будь-якій раді чи установі і яка ні в чиїх руках не вия­вилась би настільки небезпечною, як у руках людини настільки божевільної та самовпевненої, щоб уявити себе здатною вико­ристати цю владу". Подібні критичні випади містяться на ба­гатьох сторінках "Багатства народів" А. Сміта.

Добре схопив суть проблеми видатний український вчений-економіст та державний діяч М.Х. Бунге (1823-1895). Він писав про значний вплив праць і частково викладацької діяль­ності А. Сміта та його прибічників на економічні перетворен­ня, особливо першої половини XIX ст. Ці перетворення - в дусі вчення про свободу підприємництва - відзначалися особ­ливим характером. А. Сміт не пропонував готового госпо­дарського та фінансового устрою; його мета - звільнити еко­номіку від монополій та утисків. Тому реформи, що навіюва­лись началами його теоретичної системи, потребували вивчен­ня дійсності, усвідомлення суспільством необхідності реформ і строгої обачливості при їх здійсненні з боку самих реформа­торів. (Додамо від себе: жодне із зазначених положень не втра­тило своєї актуальності в світлі нинішніх ринкових перетворень економіки постсоціалістичних країн.) Майже всі великі європейські країни можуть вказати на діячів, вихованих шко­лою Сміта: Росія може назвати М.М. Сперанського і графа Гур'єва (до речі, міністра фінансів Росії); Німеччина - Л. Штейна, Франція - де Мольєна. Але ніде не був так підготов­лений грунт для реформ у дусі вчення А. Сміта, як в Англії, яка висунула ряд чудових державних діячів-реформаторів.

Нарешті, підхід прихильників та шанувальників смітівських розрізнень. Згаданий уже А. Еспінас високо цінував позицію А. Сміта щодо розрізнення теоретичної та практичної частин політичної економії і неодноразово вдавався до власно­го трактування її. Вчений вважав смітівський поділ (розрізнен­ня) чітким, послідовним та особливо важливим. Очевидно, А. Еспінас навіть дещо перебільшував його значення, коли писав, що завдяки цьому поділу А. Сміту цілком обґрунтовано припи­сують титул засновника політичної економії.

Професор Варшавського університету Г.Ф. Симоненко бе­зумовно визнавав пріоритет А.Сміта в постановці та вирішенні питань класифікації економічної науки, його значний вплив на подальше їх розв'язання. Вчений ґрунтовно виклав це пи­тання в історичному аспекті, із залученням значної літерату­ри, за такою схемою: значення прикладних економічних наук у системі меркантилістів; відношення прикладних частин еко­номічної науки до чистої частини її в системі фізіократів; пра­ця А. Сміта як перше самостійне викладення законів чистої ча­стини економічного вчення; постановка А. Смітом приклад­них частин економічної науки в безпосередню залежність від законів чистої частини ЇЇ; А. Сміт як батько не лише політич­ної економії, а й вчення про фінанси у зв'язку з вченням про управління; роз'єднання після А.Сміта прикладних частин економічної науки з чистою її частиною; полеміка та оцінки внеску А. Сміта у класифікацію економічних наук.

Оригінальним було пояснення Г. Симоненком причини включення А. Смітом та багатьма його послідовниками вчення про державні фінанси до складу політичної економії. Г. Си-моненко вважав, що це зумовлено неоднорідністю народного господарства. Останнє розпадається на дві дещо різні за своєю суттю частини. До складу народного господарства входить, по-перше, сукупність усіх приватних господарств, що знаходять­ся в межах певної держави, і, по-друге, особливе, окреме від них державне господарство, хоч воно й черпає свої доходи го­ловним чином з доходів приватних господарств. Звідси, відповідно грецькій етимології слів "політична економія", під цією наукою слід би розуміти одночасно і вчення про закони, що управляють сукупністю приватних господарств, і вчення про державне господарство або фінанси. Тому в А. Сміта вчен­ня про державні фінанси, або фінансова наука, не відокремлю­валось від вчення про народне господарство взагалі, тобто політичної економії. Воно становило не більше, ніж частину останньої. В своїй відомій праці А. Сміт заклав перші основи і науки про народне господарство в тісному розумінні цього слова (тобто політичної економії), і науки про державне госпо­дарство або про фінанси, яка лише пізніше відокремились від першої і утворила окрему науку. Тому А. Сміта визнають од­ночасно батьком і політичної економії, і фінансової науки.

Оцінка внеску А. Сміта в науку про фінанси. В історії економічної та фінансової думки засобами порівняльного аналізу ґрунтовно розкрито вагомий внесок А. Сміта у фінан­сову науку, показані суттєві відмінності його фінансових по­глядів на фоні меркантилізму і фізіократії. Особливу увагу з'ясуванню цих питань приділили російські та українські істо-рики-економісти (І.І. Янжул, В.О. Лебедєв, В.Ф. Левитський, М.І. Туган-Барановський та ін.). Так, академік 1.1. Янжул (1846-1914) підкреслював, що погляди А. Сміта на джерела багатства, а отже, і на фінансові питання, суттєво відрізняють­ся від поглядів його попередників - меркантилістів та фізіок­ратів - і "значно вище них". Зокрема, була подолана од­нобічність (а отже, і хибність) попередніх економічних вчень щодо джерел національного багатства. На думку А. Сміта, існує три джерела народного багатства - земля, праця і капітал. У відповідність із ними поставлені джерела фінансо­вого господарства. "Таким чином, головна заслуга Сміта для нашої фінансової науки, - робив висновок 1.1. Янжул, - полягає в тому, що він розвинув економічну основу фінансової справи і проклав шлях до органічної обробки цієї галузі знання". І. Янжул визнавав, що в англійського класика фінансова наука ще не виділена із загальної системи політичної економії, відсутні самі терміни "фінанси" та "фінансове господарство". Але, влучно відмічав учений, з різних розділів праці А. Сміта "Ба­гатство народів" неважко скласти загальну картину його фінансового вчення: всі джерела державних доходів змика­ються в одне ціле, яке підпорядковується більш обширному цілому - народному господарству .

Заслугу А. Сміта вчені вбачали також у тому, що він роз­глядав податки в загальному зв'язку і встановив чотири знаме­ниті правила (принципи) здорового оподаткування: 1) подат­ки повинні відповідати доходам; 2) їх розміри, час, спосіб і місце платежу повинні бути точними і визначеними; 3) пода­ток повинен стягуватися найбільш зручним для платника спо­собом; 4) збір податків повинен обходитися державі якомога дешевше.

Надзвичайно благотворний вплив вчення А. Сміта на по­дальший розвиток фінансової науки вчені різних країн пра­вильно вбачали у зміні ролі науки щодо практики. Виключне значення практики, яка цілком панувала доти у фінансовому господарстві, було порушене. А. Сміт навчив бачити в ній ли­ше шлях, засіб для розробки та перевірки загальних прин­ципів: наукові начала зробились законодавцями практики. Професор кафедри фінансового права Московського універ­ситету І.Х. Озеров (1869, рік смерті не встановлений) фактич­но цю саму оцінку висловив так. Своєю працею "Багатство на­родів" Адам Сміт відкрив нову епоху у фінансовій науці. До виникнення класичної політекономії навколишня дійсність чинила сильний вплив на зміст фінансової науки. Наприклад, домени, що довго відігравали значну роль у бюджетах, і у фінансової науки віднімали левову частку уваги. Фінансова наука часто лише описувала існуюче і давала рецепти на ті чи інші випадки.

"Класична школа політичної економії - А.Сміт і особливо Д.Рікардо - теоретизувала фінансову науку, - підкреслював І.Х. Озеров. - Вона вважала своєю місією відновити природ­ний порядок шляхом знищення пут та перепон, які затримува­ли економічне життя; звідси вчення про справедливі системи оподаткування".