3.3. Фінансова політика та її основні принципи

і напрями

Політика охоплює всі напрями діяльності держави. За­лежно від сфери суспільних відносин, яка є об'єктом політич­ного впливу, говорять про економічну або соціальну, культур­ну або технічну, фінансову або кредитну, внутрішню або зовнішню політику. В умовах ринкової економіки винятково­го значення набуває фінансова політика як сукупність дер­жавній: заходів із мобілізації та розподілу фінансових ресурсів з метою досягнення зростання внутрішнього валового продукту й розв'язання економічних проблем держави.

Через фіскальну, податкову та регіональну політику дер­жава здійснює управління економікою, спрямовуючи фінан­сові ресурси передусім у провідні галузі, від яких залежать по­казники суміжних галузей, а також туди, де можна одержати порівняно швидку окупність капіталу - в переробну, легку промисловість і сільське господарство. Однак перші дві галузі упродовж останніх років такими не вважалися.

Ефективність соціально-економічних перетворень у пе­рехідний період до ринку можна оцінювати за результатами здійснення фінансової політики та контролю за її виконанням.

Фінансова політика - це сукупність заходів держави з ор­ганізації та використання фінансів для забезпечення еко­номічного й соціального розвитку країни.

Фінансова політика є складовим елементом економічної політики держави, в якій визначаються:

• основні напрями розвитку народного господарства країни;

• загальний обсяг фінансових ресурсів держави;

• джерела утворення фінансових ресурсів і напрямки їх використання;

• створення ефективної системи управління фінансами;

• опрацювання досконалого механізму регулювання та стимулювання економічно-соціальних процесів у дер­жаві за допомогою фінансових інструментів.

Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл валового внутрішнього продукту між галузями на­родного господарства та соціальними групами населення, те­риторіями. Це повинно забезпечувати постійне зростання еко­номіки, сприяти створенню умов для розвитку і функціону­вання підприємств різних форм власності і господарювання. За таких умов важливого значення набуває гарантія соціаль­ного захисту населення.

На фінансову політику впливають внутрішні й зовнішні фактори. До внутрішніх факторів відносять:

а) форму власності на основні засоби виробництва;

б) структуру економіки;

в) соціальний склад населення;

г) рівень добробуту населення та прибутковість юридич­ них осіб;

д) стан розвитку економіки й організацію грошового обігу; є) стабільність грошової одиниці;

є) досконалість податкової, цінової та кредитної політики.

До зовнішніх факторів відносять залежність держави від економічних відносин з іншими країнами щодо поставок сиро­вини, матеріалів, інших природних ресурсів; обміну техно­логіями, взаємовідносин, пов'язаних із державним кредитом і ступенем інтеграції у світову економічну систему. На фінансо­ву політику держави мають вплив і інші фактори, які визнача­ються тими економічними умовами, що складаються на кон­кретному етапі її розвитку. Отже, можна говорити про те, що фінансова політика є динамічним процесом, який змінюється і коригується виходячи з нагальних практичних потреб.

Для держав із ринковою економікою діють загальні прин­ципи фінансової політики, на основі яких вона ґрунтується. До них належать:

1. постійне сприяння розвитку виробництва, підтриман­ня підприємницької активності й підвищення рівня зайня­тості населення. Цього можна досягти за рахунок залучення вітчизняних та іноземних інвестицій в економіку, надання пільгового оподаткування підприємствам, удосконаленням податкової політики держави;

2. мобілізація й використання фінансових ресурсів на за­безпечення соціальних гарантій населення, величина яких визначає розміри перерозподілу валового внутрішнього про­дукту через державний бюджет;

3. вплив за допомогою фінансового механізму на раціональне використання природних ресурсів і заборону тех­нологій, що загрожують здоров'ю людини. За допомогою таких фінансових інструментів, як податки, штрафні санкції, до­тації держава вимагає від виробничих структур відшкодуван­ня витрат на відновлення природного середовища.

Нині фінансово-економічна ситуація в Україні складна, неоднозначна й суперечлива. Об'єктивні економічні реалії сьогодення висунули в центр фінансової політики питання про перехід від простого до розширеного відтворення, тобто про економічне зростання, яке можливе лише за наявності ви­робничої, грошової й соціальної стабілізації.

Для виходу з фінансової кризи держава повинна запрова­джувати фінансову політику, спрямовану на:

• створення сприятливих умов для залучення іноземно­го капіталу в національну економіку;

• забезпечення прискореного розвитку пріоритетних га­лузей економіки шляхом субсидування та зниження податкового тиску;

• активізацію роботи з подолання кризи неплатежів, мінімізуючи бартерні операції та стимулюючи век­сельний обіг;

• сприяння підвищенню кредитної спроможності та стійкості банків за рахунок зниження рівня відсотко­вої ставки, збільшення частки довгострокових кре­дитів і посиленням контролю за їх використанням;

• легалізацію тіньових капіталів і повернення іноземних кредитів.

В Україні досягнуто грошової стабілізації, проте без фінансової стабілізації вона штучна, а фінансова без стабілізації виробництва - нестійка. Україна постала перед не­обхідністю виправити такий стан і усунути економічні не-еквівалентності.

З переходом до ринкових умов господарювання постало питання про перехід майна й ресурсів, що раніше належали державі, до приватних і колективних власників, тобто привати­зацію. Процеси приватизації в Україні контролюються держа-

вою через Фонд державного майна України. Специфіка вітчиз­няного приватизаційного процесу віддзеркалює економічні, фінансові, політичні й соціальні особливості, врахування яких перед початком приватизаційної реформи, дало б змогу знизи­ти диспропорції як в економічному, так і в соціальному житті країни. Такі специфічні особливості наведено нижче:

• триває процес формування демократичної, некорум-пованої влади, яка не заважала б приватизаційним процесам, а навпаки, стимулювала їх;

• дисбаланс в економіці, зумовлений розривом тра­диційних господарських зв'язків між колишніми рес­публіками, інфляцією й бартеризацією розрахунків;

• масштабність державної власності, яка і в нових умо­вах складає вагому частку економіки;

• відсутність реальної оцінки майна і, як наслідок, стрімке нагромадження його окремими суб'єктами;

• монополізація народного господарства й концентрація високорентабельних об'єктів у руках чиновників;

• відсутність ринкового економічного мислення й досвіду підприємницької діяльності.

Фінансовий фактор приватизації підприємств вияв­ляється у способах проведення приватизації. Сучасна прак­тика виділяє таке:

• викуп об'єктів малої приватизації;

• викуп державного майна підприємства за альтерна­тивним планом приватизації;

• викуп державного майна, зданого в оренду;

• продаж за конкурсом;

• продаж за комерційним конкурсом;

• продаж із відстрочкою платежу;

• продаж на аукціоні;

♦ продаж акцій відкритих акціонерних товариств. Процеси приватизації дали поштовх виникненню й роз­ витку приватного сектора економіки, водночас почався відтік

капіталу із стратегічних об'єктів, якими раніше управляла дер­жава. Таким чином, щоб запобігти переходу об'єктів привати­зації до корумпованих проверстків суспільства, держава в особі Фонду комунального майна України повинна слідкува­ти за процесом приватизації й ефективно його контролювати.