3.1. Правові засади регулювання електронного урядування в Україні

Законодавчі норми щодо забезпечення права громадян України на доступ до інформації про діяльність органів державної влади України встановлені Конституцією України, Законами України “Про інформацію”, “Про звернення громадян”, “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”. Перелік відомостей, що складають державну таємницю, визначається Законом України “Про державну таємницю” та “Зводом відомостей, що становлять державну таємницю”. Також норми про інформування органами державної влади громадян включені до відповідних положень про діяльність окремих органів державної влади. Також діє Постанова КМ, що визначає особливості доступу до інформації, розголошення якої може зашкодити інтересам держави.

Необхідно зазначити, що проблемі стану забезпечення права громадян на доступ до інформації постійну увагу приділяє Президент України. Видано низку указів Президента України, а також постанов Кабінету Міністрів України на виконання цих указів. Законодавчі норми щодо обов’язковості відкритості діяльності органів державної влади закріплені у Конституції України.

У статті 3 зазначено, що “держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”.

Стаття 40 надає громадянам України право на звернення до органів державної влади: “усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк”.

Обов’язкова публічність законотворчих та нормотворчих дій органів державної влади закріплена статтею 57: “Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, не є чинними”.

Системоутворюючим документом у законодавчій системі України з точки зору забезпечення прав громадян на отримання інформації про діяльність органів державної влади є Закон України “Про інформацію”, який закріплює право громадян України на інформацію, закладає правові основи інформаційної діяльності.

Стаття 6 Закону визначає як одну з цілей державної інформаційної політики “забезпечення доступу громадян до інформації”.

Стаття 10 даного Закону оголошує обов’язком органів державної влади та місцевого і регіонального самоврядування “забезпечення права на інформацію”, під яким у тому ж законі розуміється “можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій”. Ця ж стаття також формує нормативно-правову базу для організаційного забезпечення цього права.

У статті 19 встановлено обов’язковість відкритості державної статистичної інформації. У статті 21 зазначається, що “інформація державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування доводиться до відома заінтересованих осіб шляхом: опублікування її в офіційних друкованих виданнях або поширення інформаційними службами відповідних державних органів і організацій; опублікування її в друкованих засобах масової інформації або публічного оголошення через аудіо- та аудіовізуальні засоби масової інформації; безпосереднього доведення її до заінтересованих осіб (усно, письмово чи іншими способами); надання можливості ознайомлення з архівними матеріалами; оголошення її під час публічних виступів посадових осіб. Джерела і порядок одержання, використання, поширення та зберігання офіційної інформації державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування визначаються законодавчими актами про ці органи”

Також у статті 21 йдеться про те, що “законодавчі та інші нормативні акти, що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян, не доведені до публічного відома, не мають юридичної сили”.

Стаття 23 містить норму про те, що “кожна особа має право на ознайомлення з інформацією, зібраною про неї”.

Питання відкритості інформації стосується стаття 28 – “Режим доступу до інформації”. Згідно цієї статті, “за режимом доступу інформація поділяється законом на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом, контроль за режимом доступу до інформації здійснює держава ... Завдання контролю за режимом доступу до інформації полягає у забезпеченні додержання вимог законодавства про інформацію всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, недопущенні необґрунтованого віднесення відомостей до категорії інформації з обмеженим доступом”.

Стаття 29 “Закону України про інформацію” визначає порядок доступу громадян до відкритої інформації. “Доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом: систематичної публікації її в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках); поширення її засобами масової комунікації; безпосереднього її надання заінтересованим громадянам, державним органам та юридичним особам. Порядок і умови надання громадянам, державним органам, юридичним особам і представникам громадськості відомостей за запитами встановлюються цим Законом або договорами (угодами), якщо надання інформації здійснюється на договірній основі. Обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом. Переважним правом на одержання інформації користуються громадяни, яким ця інформація необхідна для виконання своїх професійних обов'язків”.

Стаття 30 визначає поняття інформації з обмеженим доступом, стаття 31 – доступ громадян до інформації про них, яка збирається органами державної влади.

Стаття 32 – визначає порядок інформаційного запиту громадян до органів державної влади: “громадянин має право звернутися до державних органів і вимагати надання будь-якого офіційного документа, незалежно від того, стосується цей документ його особисто чи ні, крім випадків обмеження доступу, передбачених цим Законом”.

Стаття 33 установлює термін розгляду запитів громадян України: “Термін вивчення запиту на предмет можливості його задоволення не повинен перевищувати десяти календарних днів”.

Стаття 34 і 35 визначають порядок відмови та відстрочки державноюустановою задоволення запиту щодо доступу до офіційних документів та порядок оскарження громадянами України згаданих відмови або відстрочки. Також згідно статті 35 “офіційні документи, надані на запити органами законодавчої, виконавчої та судової влади України, можуть публікуватися”.

Стаття 47 визначає “відповідальність за порушення законодавства про інформацію”, до яких законом відноситься, наприклад, “необґрунтована відмова від надання відповідної інформації; несвоєчасне надання інформації; навмисне приховування інформації; примушення до поширення або перешкоджання поширенню чи безпідставна відмова від поширення певної інформації; використання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових обов'язків; навмисне знищення інформації; необґрунтоване віднесення окремих видів інформації до категорії відомостей з обмеженим доступом”

Стаття 48 установлює порядок оскарження протиправних дій. “В разі вчинення державними органами, органами місцевого і регіонального самоврядування та їх посадовими особами, а також політичними партіями, іншими об'єднаннями громадян, засобами масової інформації, державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами протиправних діянь, передбачених цим Законом, ці дії підлягають оскарженню до органів вищого рівня або до суду. Скарги на протиправні дії посадових осіб подаються в органи вищого рівня, яким підпорядковані ці посадові особи. У разі незадоволення скарги, поданої до органу вищого рівня, заінтересований громадянин або юридична особа мають право оскаржити протиправні дії посадових осіб до суду”.

Проблеми обмеження доступу до інформації регулюються в Україні Законом “Про державну таємницю” та низкою інших нормативних актів.

На розвиток положень статті 30 Закону України “Про інформацію” Верховною Радою ухвалено Закон України “Про державну таємницю”. Він “регулює суспільні відносини, пов'язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці з метою захисту національної безпеки України”. Перелік відомостей, які віднесені до категорії державної таємниці публікується у “Зводі відомостей, що становлять державну таємницю” (ЗВДТ), який затверджується наказом Голови Служби безпеки України та реєструється у Міністерстві юстиції України встановленим порядком. Відповідні зміни до ЗВДТ публікуються не пізніше трьох місяців з дня одержання Службою безпеки України відповідного рішення чи висновку державного експерта з питань таємниць.

Питання захисту та використання документів, що містять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави регулюються Постановою КМ №1893 від 27. 11. 98 р. (із змінами і доповненнями, внесеними Постановою КМ № 1601 від 29. 11. 01) “Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави”. А також Постановою Кабміну “Про затвердження положення про забезпечення режиму секретності під час обробки інформації, що становить державну таємницю, в автоматизованих системах” (№ 180 від 16. 02. 98 р.).

Одним з основних механізмів забезпечення відкритості державної влади є звернення громадян та організацій до органів державної влади та місцевого самоврядування, порядок яких регулюється Законом України “Про звернення громадян”.

Згідно статті 1 даного закону “громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення. Військовослужбовці, працівники органів внутрішніх справ і державної безпеки мають право подавати звернення, які не стосуються їх службової діяльності. Особи, які не є громадянами України і законно знаходяться на її території, мають таке ж право на подання звернення, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами”.

У статті 5 Закону визначаються правила оформлення звернень. У Розділі II Закону описується порядок і терміни розгляду звернень та відповіді на них.

Стаття 14: “Органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, посадові особи зобов'язані розглянути пропозиції (зауваження) та повідомити громадянина про результати розгляду”.

Стаття 20: “Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів. На обґрунтовану письмову вимогу громадянина термін розгляду може бути скорочено від встановленого цією статтею терміну. Звернення громадян, які мають встановлені законодавством пільги, розглядаються у першочерговому порядку”.

Проблемі забезпечення відкритості функціонування різних гілок української влади та органів місцевого самоврядування присвячено низку нормативно-правових актів.

У статті 84 Конституції України визначено, що “засідання Верховної Ради проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради України”.

Стаття 86 вводить норму, згідно якої “народний депутат України має право на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до органів Верховної України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій зобов’язані повідомити народного депутата України про результати розгляду його запиту”.

Питання відкритості та публічності діяльності народних депутатів регулює Закон України “Про статус народного депутата”.

Стаття 24 установлює, що народний депутат України зобов’язаний “інформувати виборців про свою депутатську діяльність через засоби масової інформації, на зборах виборців періодично, але не рідше двох разів на рік”.

Регламент Верховної Ради України визначає порядок опублікування законів України та її інших нормативних актів (розділи 6 та 7 Регламенту).

Оприлюднення інформації про діяльність Верховної Ради України на її веб-сайті регулюється Розпорядженням Голови Верховної Ради України України “Про затвердження Положення про Веб-сайт Верховної Ради України у глобальній інформаційній мережі Інтернет” від 24.05. 2001 р.

На розвиток положень статті 21 “Закону України про інформацію” до положень про діяльність різних органів державної влади включені норми щодо інформування громадськості відповідно до профілю діяльності конкретного органу державної влади.

Хоча у “Положенні про Міністерство промислової політики України” (Указ Президента України № 849/2001 від 21.09.01 р.) нині відсутнє пряме визначення інформаційної діяльності серед завдань Міністерства, але у п. 4.13 зазначено, що Міністерство “здійснює моніторинг та аналітично-інформаційне забезпечення діяльності суб'єктів підприємницької діяльності на внутрішньому і зовнішньому ринку”.

Міністерство фінансів України, згідно п. 3 “Положення про Міністерство фінансів (Указ Президента України № 1081/99 від 26.08.99 р.) здійснює “інформування громадськості про економічні та фіскальні цілі держави”.

У “Положенні про Міністерство внутрішніх справ України” (Указ Президента України № 1138/2000 від 11.09.00 р.) (пп. 7.7 – 7.8) визначено, що воно “організовує проведення серед населення роз'яснювальної роботи з питань охорони громадського порядку і боротьби із злочинністю”.

Державний комітет України у справах релігій (Указ Президента України № 1229/2000 від 14.11.00 р.), згідно п. 4.13 відповідного Положення “роз'яснює, в тому числі за допомогою засобів масової інформації, зміст державної політики щодо релігії, церкви, релігійних організацій, а також питання застосування законодавства України про свободу совісті та релігійні організації”.

Пенсійний фонд України згідно п. 4.12 “Положення про Пенсійний фонд України” (Указ Президента України № 121/01 від 01.03.01 р.) “інформує громадськість про свою діяльність”.

Державний комітет України у справах охорони державного кордону України (Указ Президента України № 1071/2000 від 14.09.99 р.) “проводить інформаційно-роз'яснювальну роботу щодо стану охорони державного кордону” (п. 4.23 “Положення про Держкомкордон”.

Державний комітет України з питань зв’язку та інформатизації (Указ Президента України № 601/99 від 03.06.99 р.) “інформує громадськість про стан галузі зв'язку та сфери інформатизації в Україні” (п. 4.42)

Подібні норми внесені і в інші положення про центральні органи виконавчої влади.

Порядок і типізацію інформації, обов’язкової для оприлюднення на веб-сайтах органів виконавчої влади визначає Постанова Кабінету Міністрів України № 3 від 04.01.2002 “Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади” від 04.01.2002, видана на виконання Указу Президента України № 928/2000 від 31.07.2000 "Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні".

Згідно цієї постанови міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації повинні, “починаючи із січня 2002 р. забезпечити розміщення і постійне оновлення інформації на власних веб-сайтах у мережі Інтернет”. Чітко та ретельно визначено перелік інформації, яка має розміщуватися на веб-сайтах органів державної влади.

Публічність судочинства є важливим принципом українського законодавства у відповідній сфері.

Стаття 14 Закону України “Про судоустрій” визначає, що “розгляд справ у всіх судах України є відкритим. Слухання справи у закритому засіданні допускається за рішенням суду у випадках, передбачених процесуальним законом. Ніхто не може бути обмеженим у праві на отримання в суді усної чи письмової інформації щодо результатів розгляду його судової справи. При розгляді справ перебіг судового процесу фіксується технічними засобами у порядку, визначеному процесуальним законом”.

Стаття 18 цього ж закону передбачає, що у судочинстві в цивільних і кримінальних справах у порядку, встановленому законодавством України, допускається участь представників громадських організацій і трудових колективів.

У Законі України “Про господарські суди” (ст. 4, п. 6) міститься норма щодо “гласності та відкритого розгляду справ, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної та комерційної таємниці або коли є обґрунтовані заперечення однієї із сторін” та повного фіксування судового процесу технічними засобами у порядку, встановленому законом”.

Стаття 4 Закону України “Про Конституційний Суд України” визначає, що “діяльність Конституційного Суду України ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень”.

У Законі України “Про місцеве самоврядування” № 280/97-ВР від 21.05.1997, гл. 3, ст. 42, пп. 5-6 визначено, що “при здійсненні наданих повноважень сільський, селищний, міський голова є підзвітним, підконтрольним і відповідальним перед територіальною громадою, відповідальним - перед відповідною радою, а з питань здійснення виконавчими органами ради повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольним відповідним органам виконавчої влади. Сільський, селищний, міський голова не рідше одного разу на рік звітує про свою роботу перед територіальною громадою на відкритій зустрічі з громадянами. На вимогу не менше половини депутатів відповідної ради сільський, селищний, міський голова зобов'язаний прозвітувати перед радою про роботу виконавчих органів ради у будь-який визначений ними термін”.

Прикладом врегулювання питань щодо оприлюднення інформації про діяльність державної влади в електронних інформаційних мережах слугують такі нормативні документи, як Постанова Кабінету Міністрів України “Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади”, Розпорядження Голови Верховної Ради України “Про затвердження Положення про Веб-сайт Верховної Ради України у глобальній інформаційній мережі Інтернет”, Постанова Центральної виборчої комісії “Про Положення про порядок поширення інформації Центральної виборчої комісії”.

У них зафіксовано норму про обов’язковість та неперервність оприлюднення інформації про діяльність окремих органів державної влади, визначено яка саме інформація є обов’язковою до оприлюднення та канали, через які вона оприлюднюється.

Триває активна діяльність щодо формування нормативно-правової бази відкритості Української влади. У березні 1999 року до ВР України було внесено проект Закону України “Про інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб”, яким передбачено встановлення низки норм щодо інформування суспільства про дії влади 8.

Проект закону не було ухвалено, але питання підвищення рівня інформаційної відкритості влади зберігає свою актуальність. Україна, як демократична країна, що проголошує верховенство права і принципи громадського контролю за діями влади має за мету створити та поширити принципи відкритості влади за активної участі всіх груп суспільства.

.