8. Правовий режим Арктики й Антарктики

Арктика — частина земної кулі, обмежена Північним полярним колом, що включає у себе околиці материків Євразія і Північна Америка, а також Північний Льодовитий океан.

Арктика національно привласнена, її територія поділена між США, Канадою, Данією, Норвегією і Росією на полярні сектори. Система північних полярних сек-

439

торів установилася з ініціативи Канади і СРСР, що володіють найбільшими приполярними узбережжями, їхньою верхньою точкою є Північний полюс, а точками основи — виходи національного кордону до морського узбережжя Північного Льодовитого океану.

Водночас США не розділяють позицію Канади і СРСР у відношенні Арктики і продовжують виступати проти секторальної системи і в даний час. Такої ж позиції дотримується Норвегія. Обидві держави думають, що за межами територіальних вод в Арктиці повинні діяти свободи відкритого моря. Данія, будучи сувереном Гренландії, схиляється до точки зору США і Норвегії.

Постановою Президії ЦВК СРСР від 15 квітня 1926 року проголошуються територією Союзу РСР (у даний час — Росії) усі як відкриті, так і здатні бути відкритими надалі землі й острови, розташовані в Північному Льодовитому океані, до Півночі від узбережжя Союзу РСР (Росії) до Північного полюса в межах між меридіанами 32°04"35" східної довготи і 168°49"30" західної довготи, крім земель і острова архіпелагу Шпіцберген, що належить Норвегії за Міжнародним договором від 9 лютого 1920 року.

Канада в 1921 році офіційно нотифікувала Данію про те, що всі землі й острів до Півночі від канадської континентальної частини підпадають під суверенітет Канади. Королівський указ від 1926 року в додаток до Акта про північно-західні території Канади встановив правило, відповідно до якого іноземні громадяни, які бажають відвідати сухопутні райони, що прилягають до узбережжя Канади в Арктиці, повинні спочатку отримати на це дозвіл канадської влади.

Стосовно морських просторів Арктики діють норми міжнародного морського права (Конвенція ООН з морського права 1982 року). Відповідно до Конвенції прибережні держави мають право приймати і забезпечувати дотримання недискримінаційних законів і правил із запобігання, скорочення і збереження під контролем забруднення морського середовища із суден у покритих льодами районах у межах виняткової економічної війни.

440

У районі Арктики встановлене вільне судноплавство, крім того, можливі стоянки військових підводних кораблів, що мають ядерну зброю. Північний морський путь, що проходить уздовж арктичного узбережжя Росії, є головною національною комунікацією в Росії. Приполярні держави встановлюють дозвільний порядок ведення господарської діяльності в районі Полярного кола, правила охорони навколишнього середовища і т.п.

Договір про Шпіцберген 1920 року встановлює статус цього, розташованого в Арктиці архіпелагу. Відповідно до договору Шпіцберген (Свальбард) є демілітаризованою і нейтралізованною територією, що знаходиться під суверенітетом Норвегії. Договором також передбачається вільний доступ на острови і води архіпелагу громадян усіх держав-учасниць договору для проведення господарської, наукової або іншої діяльності.

Новий імпульс співробітництву арктичних держав і усього світового співтовариства з арктичних питань був даний у вересні 1996 року, коли 8 арктичними державами (Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Росія, США, Фінляндія, Швеція), на основі підписаної в Оттаві (Канада) декларації, була створена нова регіональна міжнародна організація — Арктична Рада.

Відповідно до статутних документів її цілями є:

• здійснення співробітництва, координації і взаємодії арктичних держав при активній участі корінних народів Півночі й інших жителів Арктики із загальноарктичних питань;

• контроль і координація виконання екологічних програм;

• розробка, координація і контроль за виконанням програм стійкого розвитку;

— поширення інформації, заохочення інтересу й освітніх ініціатив із питань, пов'язаних з Арктикою. Неарктичні держави можуть брати участь у діяль ності Арктичної Ради в якості спостерігачів. Україна, що має свої інтереси в Арктиці, як велика морська і наукова держава, повинна використовувати потенційні можливості цієї організації з метою створення нового

441

правового режиму в цьому регіоні, який би враховував і її законні інтереси.

Антарктика — це материк Антарктида, розташований навколо Південного полюса Землі, що обмежений із півночі 60" південної широти і включає прилягаючі до нього шельфові льодовики, острови і прилягаючі моря.

Антарктика була відкрита в ході експедиції російських судів під командою М.П. Лазарева і Ф.Ф. Беллінс-гаузена в 1818-1821 роках.

Правовий режим цієї зони визначається Вашингтонським договором про Антарктику від 1 грудня 1959 року, що спочатку був підписаний дванадцятьма державами, включаючи СРСР. Договір про Антарктику носить безстроковий і відкритий характер. Він відкритий для приєднання до нього будь-якої держави-члена ООН або будь-якої іншої держави, що може бути запрошена приєднатися до Договору за згодою всіх договірних сторін, представники яких мають право брати участь у Консультативних нарадах.

За цим договором (стаття 1) Антарктида оголошена демілітаризованою і нейтралізованною територією. Там не можна проводити ядерні випробування і здійснювати викидання радіоактивних відходів (стаття 5). Проте договір не забороняє використання військового персоналу або устаткування для наукових досліджень або для будь-яких мирних цілей. Антарктида повинна використовуватися міжнародним співтовариством у мирних цілях. Встановлено свободу наукових досліджень і співробітництва. Спостерігачі та науковий персонал станцій в Антарктиці знаходиться під юрисдикцією держави, що направляє. Води Антарктики є відкритим морем.

Відповідно до положень Договору 1959 року всі територіальні претензії держав в Антарктиці «заморожувалися». Але після підписання договору вони були заявлені. Причиною стало припущення, що надра континенту містять великі мінеральні багатства. На претензіях особливо наполягають Великобританія, Фран-

442

дія, Аргентина, Австралія, Чилі, Норвегія і Нова Зеландія. Положення загострилося в зв'язку зі зростанням кількості учасників Договору: на 1 липня 1996 року в договорі вже брала участь 41 держава. Вихід був знайдений досить оригінальний: держави-учасниці Договору на спеціальній Консультативній нараді 4 жовтня 1991 року підписали в Мадриді (Іспанія) документ по врегулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики — Протокол про охорону навколишнього середовища, що став практично складовою частиною Договору про Антарктику. Ним фактично заморожується (забороняється) ведення в Антарктиці усіх видів геологорозвідувальних робіт, включаючи експлуатаційні, терміном на 50 років, а сама Антарктида проголошена міжнародним заповідником.

Україна, відповідно до положень Договору 1959 року, із 1996 року має на цьому материку свою науково-дослідну станцію «Академік Вернадський» (колишню «Фарадей»), розташовану на острові Галіндес (архіпелаг Арджентайн), що була подарована їй Великобританією.

Література:

1. Бабурин С.Н. Территория государства. Правовые и геополитические проблемы. — М., 1997.

2. Барсегов Ю.Г. Территория в международном праве. — М., 1958..

3. Голицын В.В. Антарктика: тенденции развития режима. — М., 1989.

4. Гуреев С.А., Тарасова И.М. Международное речное право. — М., 1993.

5. Клименко Б.М. Государственная территория. — М., 1974.

6. Клименко Б.М. Мирное решение территориальных споров. — М., 1982.

7. Тимченко Л.Д. Шпицберген: история и современность. Международно-правовой аспект. — Харьков, 1992.

443

Розділ 13

ДИПЛОМАТИЧНЕ І КОНСУЛЬСЬКЕ ПРАВО

1. Право зовнішніх зносин

Є загальновідомим, що міжнародне право регулює взаємовідносини між своїми суб'єктами — державами, міжнародними організаціями й іншими міжнародними інституціями. У процесі міжнародного спілкування вони ведуть переговори й укладають міжнародні угоди. Проте для цього їм необхідно бути належним чином представленими управомоченими на це органами або особами, а також не бути підпорядкованими правопорядку держави, на території її вони знаходяться і діють, щоб вільно і безперешкодно здійснювати свої функції, тобто користуватися визначеними імунітетами та привілеями. Отже, суб'єкти міжнародного права, і насамперед держави, об'єктивно беруть участь у таких зовнішніх зносинах, прагнучи до найбільш повної реалізації своїх економічних, політичних та інших потреб та інтересів.

Практичне здійснення державами зовнішніх зносин порушує питання про їхні поняття і характеристику.

Прийнято розрізняти зовнішні зносини держав у широкому і вузькому значеннях. У широкому значенні під ними розуміється система зовнішніх зв'язків усіх суб'єктів національної приналежності, що діють на території держави: її органів і посадових осіб, усіх її фі-

444

зичних, юридичних осіб, а також інших асоціацій індивідів. Така система зовнішніх зв'язків кожної держави, взята в сукупності всіх держав, в основному формує в широкому розумінні систему міжнародних відносин. Зовнішні зносини у вузькому значенні можна визначити як ту частину загальної системи міжнародних відносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особливих державних органів зв'язку і відносини між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, із метою здійснення їхніх зовнішніх функцій мирними засобами, відповідно до міжнародного права. Таким чином, основною метою зовнішніх зносин у вузькому значенні є здійснення зовнішніх функцій держави — сукупності основних напрямків її діяльності, що здійснюються за її межами.

Слід мати на увазі, що юридичний статус і правовий режим інших, крім держав, суб'єктів міжнародного права, органи і посадові особи яких неминуче знаходяться і діють на території якоїсь держави, регулюються спеціальними договорами, що укладаються з державою їхнього перебування, і тому загальним міжнародним правом не регулюються. У число таких договорів входять, наприклад, Конвенція про привілеї та імунітети Об'єднаних Націй від 13 жовтня 1946 року і Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ від 21 листопада 1947 року.

Таким чином, загальне міжнародне право регулює тільки представництво держав, стосовно до їхніх закордонних органів зовнішніх зносин. Предметом його регулювання за допомогою укладання багатосторонніх конвенцій є, зокрема, дипломатичне і консульське право. Державами укладена також значна кількість двосторонніх договорів, що стосуються юридичного статусу і режиму їхніх закордонних органів зовнішніх зносин. Крім того, варто вказати і на звичайні норми загального міжнародного права, норми універсальних і локальних міжнародних договорів, що також регулюють широке коло питань представництва держав у міжнарод-

445

ному спілкуванні. У своїй сукупності ці міжнародно-правові акти і норми складають право зовнішніх зносин.

Право зовнішніх зносин являє собою галузь загального міжнародного права, що складається із системи юридичних норм, які виражають узгоджені волі суб'єктів міжнародного права щодо прав і обов'язків їхніх офіційних органів, що виступають у міжнародному спілкуванні, і регламентуючих їхній стан і діяльність зі здійснення зовнішніх зносин відповідно до загальновизнаних принципів і норм сучасного міжнародного права.

Право зовнішніх зносин охоплює чотири основні сфери дії органів зовнішніх зносин:

1. дипломатичну — на рівні традиційних каналів (міністерство закордонних справ — посольства і місії за кордоном);

2. консульську сферу;

3. дипломатичну діяльність на рівні спеціальних місій;

4. здійснення зовнішніх зносин у ході діяльності з представництва держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями.

Слід зазначити, що в даний час уся сфера зовнішніх зносин держав є достатньо добре розробленою й упорядкованою в правовому відношенні. У рамках світового співтовариства прийнятий ряд багатосторонніх актів, що стали результатом великої і кропіткої роботи з кодификації і прогресивного розвитку норм міжнародного права в цій галузі. Це Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року (набрала сили з 1964 року), Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 року (набрала сили з 1967 року), Конвенція про спеціальні місії від 16 грудня 1969 року (набрала сили з 1985 року), Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів від 14 грудня 1973 року (набрали сили з 1977 року) і Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня

446

1975 року (в силу ще не вступила). Україна є учасником усіх перерахованих вище конвенцій.

Відповідно до цих міжнародно-правових актів можна визначити структуру права зовнішніх зносин, що складається умовно з чотирьох компонентів: дипломатичного права; консульського права; права спеціальних місій; так званого дипломатичного права міжнародних організацій.

Зовнішні зносини держави прямо пов'язані з правом на участь у міжнародному спілкуванні. В основі цього права лежить юридична можливість держав діяти самостійно на міжнародній арені, за допомогою реалізації їхньої міжнародної правосуб'єктності в галузі офіційних відносин з іншими державами й іншими суб'єктами міжнародного права. Одночасно тут мова йде не тільки про можливість діяти відповідно до власного волевиявлення, але і про захист такої можливості за допомогою юридичних обов'язків із боку держав-контрагентів, передбачених нормами права зовнішніх зносин.

Право на участь у зовнішніх зносинах, будучи одним з основних прав держав, що випливають із їхнього суверенітету, у свою чергу» складається з ряду елементів. До них насамперед належить так зване право посольства, що є серцевинною частиною загального основного права на участь у зовнішніх зносинах (право на міжнародне спілкування). Розрізняють активне право посольства — право держави спрямовувати своїх дипломатичних і консульських представників у закордонні держави і пасивне право посольства — право приймати в себе дипломатичних і консульських представників закордонних держав.

Право посольства активно використовує Україна. На сьогоднішній день Україну в якості суверенної держави визнали більше 150 держав. Зі 138 із них установлені дипломатичні відносини. У більш ніж 70 державах відкриті посольства України. Понад 60 держав відкрили свої посольства в Україні, посли 41 країни світу виконують сьогодні свої функції в нашій країні за сумісниц-

447

твом, у Львові, Ужгороді, Сімферополі й Одесі відкрито більше 15 консульських установ закордонних держав. Іншими елементами права держави на участь у міжнародному спілкуванні виступають: членство держав у міжнародних організаціях; участь держав у роботі міжнародних конференцій; входження держав у міжнародні органи ad hoc. При розширювальному тлумаченні права держав на участь у міжнародному спілкуванні сюди ж можна віднести: право на участь у створенні норм міжнародного права; право на участь у загальних міжнародних договорах; право на виклад офіційної позиції кожної держави з тих або інших питань, що торкаються її законних прав та інтересів в міжнародному спілкуванні, у зовнішньополітичних заявах, нотах та інших актах дипломатії. Всі ці права фактично виступають у якості елементів міжнародної правосуб'єктності держави.

2. Органи зовнішніх зносин держави

Для здійснення зовнішніх зв'язків з іншими державами й іншими суб'єктами міжнародного права держави створюють систему органів зовнішніх зносин.

Під органом зовнішніх зносин держави розуміють посадову особу, організацію, установу, на яку покладене відправлення зовнішніх справ суб'єкта міжнародного права в межах установленої компетенції і яке визнано в цій якості міжнародним правом. Компетенція органу зовнішніх зносин визначається внутрішнім правом суб'єкта міжнародного права (держави). Отже, органи зовнішніх зносин держави — це органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки з іншими державами, міжнародними організаціями й іншими суб'єктами міжнародного права.

Слід зазначити те, що будь-яка держава, створюючи свій орган зовнішніх зносин, повинна повідомити іншим державам та іншим суб'єктам міжнародного

448

права про це, зі вказівкою, що саме їй доручена реалізація визначеної сфери зовнішніх зносин держави. Органи зовнішніх зносин поділяться на:

• внутрішньодержавні органи, що постійно знаходяться на території даної держави;

• закордонні органи зовнішніх зносин, що перебувають за межами даної держави.

У свою чергу, внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин діляться на дві групи органів: 1) загальної компетенції і 2) спеціальної компетенції.

До першої групи належать органи, що представляють державу у всіх питаннях зовнішніх зносин, так звані органи політичного керівництва (глава держави, парламент, уряд, глава уряду і відомство зовнішніх зносин (частіше усього воно іменується Міністерством закордонних справ), глава відомства зовнішніх зносин).

До другої групи належать органи, що представляють державу тільки в одній більш-менш великій галузі її зовнішніх зносин. Звичайно прийнято вважати, що до них належать всі міністерства (крім Міністерства закордонних справ) і центральні відомства, тому що у відповідності зі своєю профільною компетенцією вони здійснюють визначені зовнішні функції, для чого в них створюються відділи (управління) зовнішніх зв'язків.

Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин загальної компетенції визначають основи зовнішньої політики держави, розробляють її тактичні і стратегічні цілі і задачі, формують мережу органів зовнішніх зносин держави за кордоном, здійснюють підготовку кадрового складу для цих органів.

Правовий стан органів зовнішніх зносин в середині держави закріплюється в конституції, профільних законах, положеннях про міністерства і відомства, розроб-лювальних урядом і підтверджуваних ним же або главою держави. Формування внутрішньої і зовнішньої політики об'єктивно пов'язане із формою держави. Воно повинно проходити не тільки з урахуванням внутрішніх чинників, але і з урахуванням об'єктивних процесів міжнародного розвитку.

449

В Україні був розроблений і прийнятий парламентом — Верховною Радою України — документ, що визначає зовнішньополітичну стратегію держави на тривалу перспективу. Це Основні напрямки зовнішньої політики України, прийняті в 1993 році. У цьому документі закріплена система пріоритетів зовнішньої політики України. Ці пріоритети виявляються у виді задач із указівкою тимчасової перспективи. Слід зазначити, що основні цілі, поставлені в цьому документі і пов'язані з першочерговими задачами входження незалежної України у світове співтовариство і його інституції, налагодженням двостороннього і багатостороннього співробітництва із суміжними і географічно близькими державами, із державами — членами СНД, РЄ, ЄС, НАТО і т.п., реалізовані. Тому в даний час Президентом України дане завдання Міністерству закордонних справ доробити комплекс пропозицій із внесення в нього відповідних коректив.

У структуру внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин України входить:

• парламент — Верховна Рада України;

• глава держави — Президент України;

• уряд — Кабінет Міністрів України;

• відомство іноземних справ — Міністерство закордонних справ України;

— міністерства та відомства України. Відповідно до положень Конституції України Вер ховна Рада України: визначає основи внутрішньої і зов нішньої політики; заслуховує позачергові і щорічні послання Президента України про внутрішнє і зовніш нє становище України; оголошує по представленню Пре зидента України стан війни і укладання миру; схвалює рішення Президента України про використання Зброй них Сил України й інших військових формувань у ви падку збройної агресії проти України; здійснює конт роль за діяльністю Кабінету Міністрів України; під тверджує рішення про надання Україною позик і еконо мічної допомоги іноземним державам і міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іно-

450

земних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України; здійснює парламентський контроль у межах Конституції України; дає у встановлений законом термін згоду на обов'язковість міжнародних договорів України і денонсацію міжнародних договорів України. Верховна Рада України здійснює інші повноваження, що відповідно до Конституції України віднесені до її ведення (стаття 85 Конституції України).

Президент України: є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України (стаття 102 Конституції України); він забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; звертається з посланнями до народу, щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Раді України про внутрішнє і зовнішнє становище України; представляє державу в міжнародних зносинах; здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; веде переговори й укладає міжнародні договори України; приймає рішення про визнання іноземних держав; призначає і звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі й відзивні грамоти дипломатичних представників іноземних держав; надає вищі дипломатичні ранги; очолює Раду національної безпеки й оборони; вносить у Верховну* Раду України представлення про оголошення стану війни і приймає рішення про використання Збройних Сил України у випадку збройної агресії проти неї; приймає рішення про прийняття в громадянство і припинення громадянства України; про надання притулку в Україні. Президент України здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України (стаття 106 Конституції України).

Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції України: забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України; здійснює внутрішню і зовнішню політику держави, виконує Конституцію і закони України, акти Президента України; вживає заходів із

451

забезпечення прав і свобод людини і громадянина; здійснює заходи із забезпечення обороноздатності і національної безпеки України; організує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України; спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів виконує інші функції, визначені Конституцією і законами України, актами Президента України (стаття 116 Конституції України).

Практичне здійснення зовнішньої політичної діяльності держави й організація її дипломатичної діяльності покладена на Міністерство закордонних справ України (МЗС України). МЗС України діє на основі Положення про Міністерство закордонних справ України, затвердженого Кабінетом Міністрів України 18 лютого 1993 року. МЗС забезпечує в межах своїх повноважень проведення зовнішньої політики України і здійснює координацію діяльності всіх учасників зовнішньополітичних зв'язків України. У межах своїх повноважень МЗС організує виконання актів законодавства України і здійснює контроль за їхньою реалізацією. У своїй діяльності МЗС України керується Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, рішеннями Кабінету Міністрів України.

Головними завданнями МЗС України є:

• участь у реалізації державного суверенітету України в сфері зовнішньої політики, сприяння підвищенню міжнародного авторитету держави;

• забезпечення в межах своїх повноважень проведення єдиного зовнішньополітичного курсу України з метою всебічного розвитку політичних, економічних, гуманітарних, наукових та інших зв'язків із закордонними державами;

• розроблення й участь у здійсненні концепції розвитку зовнішньополітичної діяльності держави;

• захист прав і інтересів України, її фізичних і юридичних осіб за кордоном;

• аналіз зовнішньополітичної діяльності України, розробка і здійснення комплексу заходів, спрямованих

452

на підвищення ефективності зовнішньополітичних зв'язків України, у першу чергу, надання організаційно-методичної й інформаційної допомоги учасникам зовнішньополітичних відносин;

— організація, координація і фінансування роботи представництв України за кордоном, а також сприяння діяльності представництв іноземних держав на терито рії України та ін.

Відповідно до цих завдань МЗС України:

• розробляє пріоритетні напрямки співробітництва з іншими державами;

• забезпечує участь України в підготовці міжнародних договорів з іншими державами і міжнародними організаціями;

• подає в Кабінет Міністрів України пропозиції про підписання, ратифікацію, прийняття, схвалення міжнародних договорів або приєднання до них;

• вносить у Кабінет Міністрів України пропозиції про створення, реорганізацію і ліквідацію за кордоном посольств, консульських установ, постійних представництв України при міжнародних організаціях і представництв Міністерства закордонних справ в Україні, направляє на роботу;

• веде облік іноземних представництв, їхнього персоналу на території України, підтримує з ними контакти з метою активізації і розширення міжнародного співробітництва з країнами, які вони представляють;

• забезпечує візову політику України, видачу дипломатичних і службових паспортів;

• забезпечує проведення в системі МЗС України єдиної кадрової політики і функціонування структур, пов'язаних із підготовкою, перепідготовкою і підвищенням кваліфікації кадрів для представництв України за кордоном;

• організує здійснення заходів щодо питань евакуації майна і персоналу дипломатичних представництв України з держав, що знаходяться з нею у стані війни;

• розробляє і підтверджує кошториси прибутків і витрат іноземних установ України.

453

Міністерства і відомства України є органами зовнішніх зносин держави спеціальної компетенції, вони діють на підставі положень про відповідне міністерство або відомство, що розробляються і затверджуються Кабінетом Міністрів України, або їх підтверджує Президент України. В основі організації системи зовнішніх зносин міністерств і відомств України лежить функціональний підхід — об'єктивна необхідність здійснення міжнародних контактів з аналогічними міністерствами і відомствами закордонних держав, із метою більш ефективного вирішення питань, що входять у профільну компетенцію цих органів, за допомогою обміну або сприйняття закордонного досвіду або з метою об'єднання зусиль для колективного вирішення виникаючих проблем. Це насамперед належить до міністерств і відомств зовнішньої торгівлі, внутрішніх справ, зв'язку, охорони здоров'я, охорони навколишнього середовища і т.д.

До закордонних органів зовнішніх зносин належать:

• постійні органи (дипломатичні представництва: посольства і місії, консульські представництва, торгові представництва, постійні представництва держав при міжнародних організаціях);

• тимчасові органи (спеціальні комісії або місії, що направляються в інші держави для участі в церемоніальних заходах, ведення переговорів і вирішення інших питань, делегації, що направляються для участі в міжнародних конференціях).