Тема 4. Середньовічні подорожі

1. Буддійське паломництво.

2. Християнське паломництво.

3. Історія хрестових походів.

4. Історія православного паломництва.

5. Торговельні шляхи й «подорожі за знаннями».

6. Морські подорожі епохи середньовіччя.

7. Давньоруські торговельні шляхи.

8. Шлях на Схід.

9. Подорож Марко Поло.

10. «Хожения» Афанасія Нікітіна.

Буддійське паломництво пов’язане з однією із трьох світових релігій – буддизмом, який виник в VI ст. до н.е. в Індії. Засновником його був Сиддхарттха Гаутама Шакьямуні (563-483 рр. до н.е.). Він пізнав чотири великі істини й став «людиною проясненим» – Буддою – у 35 років. Протягом наступних 45 років свого життя Будда подорожував північною Індією, проповідуючи своє вчення. Після смерті Будди тіло його було кремовано, порох розділений між послідовниками. Ці останки стали першими реліквіями, їх поміщали в священних вежах – пагодах. Пагоди стають одними з перших центрів релігійного туризму.

Починаючи з IV ст. н.е. буддизм широко поширився у Китаї. В Індію спрямовуються монахи-місіонери, якими рухало бажання відвідати священні для буддистів місця. Одним із засновників паломництва в Китаї вважається буддійський чернець Фа Сянь, що в IV ст. здійснив багаторічне паломництво до Індії. В 689 р. морем з Китаю до Індії на торговельному судні відправився буддійський прочанин І Цзин. Здійснивши паломництво до багатьох буддійських святинь Індії, І Цзин в 695 р. повернувся на батьківщину, де склав докладний опис своєї подорожі.

З VII в. арабські племена, що проживали на Аравійському півострові, прийняли нову релігію – мусульманство. Засновник нової релігії – Мохаммед (близько 570-632 р.). Завойовницькі походи арабів, розвиток торгівлі приводять до швидкого поширення мусульманства. Всім мусульманам пропонується принаймні раз у житті зробити паломництво до Мекки – священне для всіх представників цієї релігії місто. Починаючи з тих часів і понині, у Мекку спрямовуються потоки мусульманських прочан. Головна мета паломництва в Мекку полягає в тому, щоб 7 разів обійти навколо Кааби (що в перекладі означає «куб») і доторкнутися до Чорного каменю (який «упав з неба»). Кааба перебуває на святому місці – Аль-Харрам, що нині являє собою найбільший храм під відкритим небом. Другим за значенням священним містом для мусульман є Медина, або Місто Пророка, у якому перебуває могила Мохаммеда.

Подорожі були настільки розповсюдженим явищем, що відомий арабський лікар Абу Алі Ібн Сіна (близько 980-1037), якого європейці називали Авіценою, у своєму «Каноні лікарської науки» присвятив спеціальний розділ порадам подорожуючим. У цьому трактаті сім параграфів, де видатний цілитель дає рекомендації з режиму харчування, профілактиці здоров'я й наданню допомоги мандрівникам у різних кліматичних зонах, а також поради для подорожуючих морем. Авіцена, зокрема, радить мандрівникові, позбавленому звичних речей, до яких він звик у своєму будинку, ставитися з особливою увагою до свого харчування. Необхідно вживати їжу гарної якості й у невеликій кількості, для того щоб «вона переварювалася добре, і в посудинах не скопичувались надлишки. Не слід відправлятися в шлях з повним шлунком, щоб не зіпсувалася їжа й не з'явилася потреба пити воду». Щодо вживання води Авіцена дає особливі наставляння з її очищення й знезаражування.

Найвідомішим арабським мандрівником вважається Абу Абдаллах Ібн Баттута (1304-1377 р.) з Танжера (Марокко), за походженнчм бербер, в XIV ст. здійснив 25-літню подорож і побував майже у всіх країнах тодішньої Азії, познайомився з північним узбережжям африканського материка й долиною Нілу. У часи другої подорожі він перетнув Сахару в різних напрямках. У подальших своїх подорожах Ібн Баттута відвідав Крим, побував у низов'ях Волги, побував у Середній Азії. Кілька років він прожив в Індії, далі пройшов через Індостан на південь, відвідав Мальдівські острови, Цейлон і морем прибув до Китаю. Пройшовши сушею й морем в загальному більше 130 тис. км, Ібн Баттута повернувся додому й написав книгу за назвою «Подарунок, що споглядає диковинках міст й чудеса подорожей», більш відому як «Подорожі Ібн Баттути».

Синдба́д – легендарний моряк з Багдаду, що попадав у безліч фантастичних пригод під час подорожей через моря на схід від Африки і на південь від Азії. Колекція історій про його подорожі складає «Сім подорожей Синдбада-морехода» у книзі “Тисяча і одна ніч” і заснована частково на реальному досвіді східних мореплавців.

Історія міста Єрусалиму нарахує не одну тисячу років. Уперше це місто згадується в древніх літописах середини II тис. до н.е. В X ст. до н.е. Єрусалим – центр Іудейського царства. Ще в часи панування Давида тут була столиця його держави. Цар Соломон, син Давида, побудував тут перший храм, руїни якого – Стіна плачу – з V ст. є місцем паломництва представників іудаїзму. В VI ст. до н.е. був побудований Другий храм. Красу цієї величної споруди описав древній історик Йосип Флавій в «Іудейських стародавностях», порівнявши цей храм із блискаючою гірською вершиною. Другий храм був зруйнований в I ст. під час Іудейської війни.

Місто пережило чимало випробувань і воїн. В 33 р. біля Єрусалиму, на горі Голгофа, був розп'ятий Ісус Христос. Неодноразово він піддавався ворожим нападам, його захоплювали війська вавилонського царя Навуходоносора (586 р. до н.е.) і знаменитого полководця стародавності Олександра Македонського (322 р. до н.е.). В 640 р. Єрусалим був завойований арабами. Цей місту призначено було стати, як уже говорилося вище, столицею Іудейського царства, входити до складу Священної Римської імперії, Візантії, Арабського халіфату, бути частиною турецької Османської імперії й т.д. Це місто – місце, куди прагне потрапити кожний християнин. У часи I Хрестового походу його проголосили столицею Ієрусалимського королівства хрестоносців. Всі ці потрясіння не могли не залишити свій слід в історії міста, він повний пам'ятниками збіглих епох.

В IV ст. візантійський імператор Костянтин повелів спорудити на руїнах римського язичеського храму храм Гробу Господнього, тому що на цьому місці, за переказом, був розп'ятий, похований і потім воскреснув Ісус Христос. Поклоніння Гробу Господньому становить найважливішу мету паломництва християн. Християнські віруючі намагаються пройти по стопах Ісуса Христа на Голгофу. Цей шлях пілігрими розпочали з IV ст. Не тільки в Єрусалимі, але в інших містах Древньої Палестини існує безліч святих місць для християн усього світу. Прочани прагнуть потрапити й у Віфлеєм – туди, де народився Ісус Христос і де в часи правління імператора Юстиніана в VI ст. звели храм Різдва Христова, він перебуває в самому центрі міста.

Єрусалим вважається священним містом у представників різних релігій: у християн, іудеїв, мусульман. Це місто, у якому зупинявся пророк Мохаммед під час своєї легендарної нічної подорожі з Мекки. У мусульманському кварталі розташований Харам-еш-Шериф (священний двір) зі святинями ісламу. Це знамениті мечеті Омара й Аль-Акса. Мечеть Скелі була побудована в 691 р. за велінням халіфа Омара, звідси її друга назва. Через два роки на місці християнської базиліки була споруджена мечеть Аль-Акса, у північному крилі якої перебуває місце Маком Азиз, де по переказі пророк Мохаммед піднісся на небо з Єрусалиму.

Християнське паломництво представлено мандрівками пілігримів у Палестину, які почалися в III-IV ст. В IV ст. паломництво у Святу Землю зробилося настільки масовим явищем, що й серед самих прочан воно часто стало сприйматися просто як «закордонний туризм». Це призвело до введення обмежень на даний вид мандрівок з боку церкви. Але всі вмовляння були даремні. У міру поширення християнства в Європі усе більше з'являлося бажаючих відвідати Палестину.

В VII ст. при халіфі Омарі Єрусалим був захоплений мусульманами. Але це не зупинило паломництва. Найбільш сприятливі умови для паломництва зложилися в часи правління халіфа з династії Абассидов – Гаруна аль-рашида (786-809 р.), між яким і імператором Карлом Великим (768-814) встановилися повні взаємоповаги відносини, підтвердженням чому може служити дарунок Гаруна аль-рашида, який послав Карлові Великому ключі від храму Гробу Господнього й самого священного міста. У цей час у Єрусалимі за указом Карла Великого був побудований спеціальний будинок для прийому прочан, який вже у IX ст. складався із 12 будинків або готелів.

Прочани йшли в Палестину не тільки на богомілля, але ними керувало й бажання знайти частки мощів, а також інші реліквії. З IX ст. паломництво стало накладати у вигляді публічної кари й засобу до спокути провини. В 868 р. бретонець Фротмонд, що вбив свого дядька й одного із братів, був засуджений на триразову «подорож» у Святу Землю для одержання повної спокути своїх гріхів. Хроніки наповнені подібними розповідями. В XI ст. католицька церква замінила паломництвом церковне покаяння. Скоївші гріх засуджувалися залишити батьківщину й повинні були скитаться, подібно Каїнові.

Паломництво є однією зі сторін внутрішньої мотивації туризму й природним почуттям людини, помножене на релігійний порив. У середньовіччі не було країни в Європі, яка б не мала «свого» мученика або апостола, до якого зверталися по допомогу й підтримку люди.

Мандрівки з місіонерськими цілями, навпаки, усіляко заохочуються. Мотивація паломництва була різною. Це могла бути й подяка Всевишньому після здобутої перемоги, видужання або запобігання небезпеки. Іноді приводом для походу було сновидіння або явище під час сну. Деякі батьки ще в колисці призначали дітей до богомілля. Коли ті виростали, вони змушені були здійснити паломництво.

Історія хрестових походів – загальноєвропейська подія, яка в кожній країні була народною, поєднувала всі стани: королів, лицарів, городян, селян, формувала моральну єдність націй. У європейців з'явилися єдині стимули – морального, суспільного й, зрозуміло, військового й економічного характеру. В 1095 р. папа Урбан II перед тисячною юрбою віруючих міста Клермона вимовив проповідь, що призивала до священної війни проти невірних. Усього відбулося вісім походів і тривали вони з 1096 по 1270 р. В 1212 р. відбувся так званий «дитячий хрестовий похід». Один з головних підсумків хрестових походів – звільнення розумів європейців від відсталості. Завдяки цим походам Європа змогла познайомитися з досягненнями науки й культури арабського світу.

Історія православного паломництва презентована у 20 описах мандрівок православних прочан. Один зі сподвижників князя Володимира Мономаха ігумен Данило прибув до Єрусалиму у часи першої християнської держави хрестоносців, де прожив півтора роки, пройшов всі його околиці й прилягаючі місцевості, мандрував по інших святих місцях Палестини. На Святій землі ігумен Данило зробив молебні в храмі Гробу Господнього во славу руських князів.

Паломництво в Єрусалим робили й жінки Древньої Русі, зокрема ігуменя Єфросинія Полоцька, дочка полоцького князя Йюргая Всеславовича. Це була одна з перших жінок Древньої Русі, прилічених до лику святих. Під час своєї мандрівки ігуменя померла в Єрусалимі. В 1187 р. її моці були перевезені до Києво-Печерської лаври, а на початку XX ст. – у Полоцьк.

У VII ст. відбувається зрушення торговельних шляхів на північ Європи. Переорієнтація була пов'язана з тим, що виниклий арабський халіфат відрізав європейські ринки від африканських і східних, а також з розвитком великого торговельного шляху уздовж берегів Північного моря. Купці намагалися віддавати перевагу водним шляхам: як морським, так і річковим. Це відбувалося через численні податки у всіх великих містах, а також незліченних зборів – за переїзд через міст і перехід через брід, за піднятий пил, за ремонт дороги й т.ін.

Регулярне дорожнє повідомлення в раннє середньовіччя існувало в Південній Європі завдяки римським дорогам, які починають відновлювати з VI ст. Характерною рисою епохи був обов'язок як городян, так і селян – підтримувати порядок на тих дорогах, а також мостах, які перебували на їхніх територіях. Вони зобов'язані були їх лагодити й мостити. У міру поширення християнства подібна праця стала вважатися богоугодною справою.

«Подорожі за знаннями» стають характерною рисою середньовіччя. Першим університетом вважають Болонський, заснований наприкінці XI ст.; слідом виникає Паризький у 1200 р. Париж у середні віки називали «містом науки» і «новими Афінами». В XIII в. були засновані Оксфордський і Кембриджський університети в Англії, до 1500 р. по всій Європі було вже 65 університетів. У всіх країнах Європи викладання велося латиною. Навчання могло розтягтися на довгі роки, тому що студенти нерідко переходили з одного університету в інший, довідавшись, що десь викладається курс, що цікавить, або читає лекції знаменитий професор. Цих мандрівних студентів називали вагантами. З появою в середньовічній Європі університетів відроджуються традиції освітніх подорожей.

Величезну роль у розвитку західноєвропейської середньовічної цивілізації зіграли подорожі жителів Скандинавського і Ютландского півостровів. У Франції їх називали норманами (північні люди), в Англії – датчанами, в Ірландії – фінами-галлами (світлі чужоземці – норвежці) і дубгаллами (темні чужоземці – датчани), у Візантії – варангами, на Русі – варягами. Нормани були видатними мореплавцями. Основним заняттям норманів були скотарство й морські промисли. У пошуках риби й морського звіра вони робили далекі плавання по північних морях. Згодом вони виступали здебільшого як пірати: захоплювали зустрічні купецькі судна, грабували й розоряли прибережні селища й міста. З VIII ст. нормани стали грозою майже для всієї Західної Європи.

У північному напрямку нормани обгинали Скандинавський півострів і доходили до Білого моря. У західному напрямку вони перші перетнули Атлантичний океан, колонізували Ісландію (Наддод в 867 р.), відкрили Гренландію (Ерик Рудий у Х ст.) і дісталися північно-східних берегів Американського материка ( 1000 р.). У Франції вони закріпилися в низов'ях Сени, а також на півострові Нормандія й на Нормандських островах. Звідси втретє, і вже остаточно, офранцужені нормани завоювали Англію (при Вільгельмові Завойовнику, в 1066 р.). Династія Рюриковичей, засновником якої був варяг Рюрик, проіснувала на Русі з 862 по 1598 р.

Найзнаменитішим давньоруським торговельним шляхом є водний шлях «з варяг у греки», що з'єднував Чорне й Балтійське моря. Практично паралельно йому йшов Волзький великий торговельний шлях, по якому з Новгороду кораблі йшли в озеро Ільмень, потім піднімалися нагору по ріці Ловати й далі волоком у верхів'я Західної Двіни. Потім судна перетаскувалися в «Слов'янську ріку», як у той час називалася Волга в тім місці, де зараз перебуває Волго-Донський канал, далі по ній купці спускалися в Каспійське море. Древні слов'яни на своїх турах плавали й по Балтійському морю, що тоді називалося Слов'янським, а пізніше – Варязьким.

Розвитку подорожей у середньовічну епоху сприяли монгольські завойовницькі походи на початку XIII ст., завоювавши Русь татаро-монголи створили величезну імперію, що простирається від Дунаю до Тихого океану. У результаті були створені шляхи, що з'єднали Європу й Азію, по яких рушили потоки купців в обох напрямках. З метою дослідження незвіданих земель і далеких країн було почато чимало подорожей, у тому числі венеціанським купцем Марко Поло й купцем із Твері Афанасієм Нікітіним.

В 1260 р. в Італії два венеціанських купці брати Ніколо й Маттео Поло відправляються з Константинополя для торгівлі в прикаспійські міста. Війна між монгольським правителем Берке й перським правителем Хулагу змусила їх змінити маршрут, і волею долі вони виявилися першими європейцями, яким вдалося перетнути весь Азіатський континент. Подорож з Бухари до Монголії розтяглася на цілий рік, і брати Поло прибули до монгольського правителя Китаю Хубилай-хану (онука Чингисхана). Купці Поло вільно володіли монгольською мовою й змогли переконати хана у вигідності торгівлі із західними країнами. В 1266 р. брати, виконуючи місію послів хана до папи Римського, відправляються в Європу. Повернення розтяглося на три роки. Смерть папи Климентія IV зруйнувала їхні плани, і вони змушені були повернутися до Венеції й дочекатися обрання нового папи. З’явившись у рідному місті, брати Поло довідалися про смерть матері 15-літнього Марко й вирішили взяти його з собою. Новий папа Григорій X і король-хрестоносець Людовик IX Святий наказують купцям удруге відправитися у шлях, вручивши їм грамоти до великого хана. Із цього, властиво, і починається подорож Марко Поло, описане їм в «Книзі про розмаїтість світу».

У 1468-1474 рр. Марко Поло подорожує до Пекіну та на 17 років став особистим посланником великого Хубилая. За цей час він побував у багатьох провінціях величезної держави. За наказом хана він вів щоденники своїх подорожей, де описав Бірму й Вірменію, Корею й Сибір, Південну Індію й Східний Тибет. Книга й щоденник Марко Поло стали першим у Європі оповіданням про азіатські країни. В XIV-XV ст. ця книга служила для мандрівників керівництвом для складання географічних карт Азії.

«Хожение за три моря» – записки тверського купця Афанасія Нікітіна, що здійснив в XV ст. повну небезпек подорож до Індії. Вважається, що для науки подорож Афанасія Нікітіна була відкрита російським вченим М.Карамзиним. Його подорож Індією тривала з 1468 по 1474 р. Шлях Афанасія Нікітіна пролягав через Каспійське, Індійське й Чорне моря. На думку вчених, Нікітін шукав торговельні шляхи, оскільки про те, що в Індії є «товар на Русь», руські купці чули від східних купців-мусульман. Але результати подорожі розчарували Афанасія, коли виявилося, що «нічого немає для нашої землі». Його подорож з економічної точки зору виявилася невигідним підприємством.

Нікітін був першим європейцем, що дав опис середньовічної Індії, який довів, що в другій половині XV ст., за 30 років до португальського «відкриття» Індії, подорож у цю країну з Європи міг зробити на свій страх і ризик навіть самотня і бідня, але енергійна людина.

Література [1-4, 13-14, 20-23, 28-29].