Тема 2. Передумови виникнення та розвитку подорожей

1. Передумови виникнення й розвитку подорожей.

2. Заступники мандрівників.

Міграції первісних колективів, або етносоціальних організмів (ЕСО) являли собою розповсюджене явище та могли носити наступний характер:

а) внутріетнічні міграції, коли переміщення відбувалися у середині території, займаної ЕСО;

б) етноеміграція, участь у якій приймали окремі групи ЕСО, вони виходили за межі перебування свого колективу й потім втрачали з ним структурний зв'язок;

в) міграції, властиві ЕСО, це був найбільш частий тип міграції в стародавності, він, у свою чергу, міг носити характер: 1) переселення ЕСО – переміщення його на нову територію; 2) розселення ЕСО – переміщення однієї або декількох частин первісного колективу на іншу територію без втрати структурних зв'язків з ЕСО; 3) сегментації ЕСО – за формою уявляє те ж саме, що й розселення, але з одночасним створенням власного ЕСО мігрантів. Сегментацію ЕСО можна характеризувати і як етнічну парципацію. Іноді в результаті етноміграціонної сепарації міг зруйнуватися (розпастися) і сам ЕСО.

Первісний колектив, проживаючи на чітко визначеній території, рідко порушував її кордони – це могло спричинити зіткнення з іншими племенами, на чию територію він вторгався. Територія перебування ЕСО не могла бути маленькою за розмірами, тому що вона була «ландшафтом, що годує» для людей рівня «привласнюючого господарства».

У внутріетнічній міграції брали участь в тому або іншому ступені всі члени колективу. Це були сезонні міграції мисливців, а згодом, коли з'являється рибальство – пересування рибалок за рибою, що нереститься, у ріках або її косяках у морях. Повною мірою внутріетнічна міграція відноситься й до збирання. У пошуках їстівних рослин, хробаків, комах, різноманітних личинок і т.ін. люди повинні були чи ледве ні щодня проходити багато кілометрів по «своїй» території.

Етноеміграція могла відбуватися з кількох причин. Група мисливців, рибалок або збирачів могла відійти на досить велику відстань від своєї території перебування й з об'єктивних причин не змогла возз'єднатися зі своїм колективом. До об'єктивних причин можна віднести наступні фактори: а) кліматичні – розливи рік, виверження вулканів, сходи лавин, каменепади й ін.; б) біологічні – переслідування груп людей хижаками або небезпечними для них великими тваринами: мамонтами, шерстистими носорогами й тощо; в) соціальні – погоня мисливців первісного колективу за групою, яка вторглась на їхню територію.

У період привласнюючого господарства міграції виступали як засоби збереження ЕСО. При переході до виробляючого господарства культурні рослини й одомашнені тварини швидко поширювалися по ойкумені, найчастіше віддаляючись від центрів походження своїх видів на десятки тисяч кілометрів.

Мисливцям доводилося значно віддалятися від своїх стоянок і для того, щоб інші члени племені могли допомагати переносити або обробляти видобуток, сталі створюватися перші карти. На землі за допомогою каменів, черепашнику, уламків дерева й кістки, іноді навіть і пташиного пір'я робилися ці перші карти. На них були позначені безпечні шляхи, зручні проходи, броди, водопої, пасовища, нори й лежання звірів. Деякі племена меланезійців і полінезійців використали подібні «наочні приладдя» ще й в XX ст. Меланезійці умудрялися показувати напрямки вітрів, плинів, рифи й підводні коралові острови в океані, що європейці стали робити тільки в середньовіччі. Ці карти навіть сьогодні вражають, тому що вони охоплювали території понад тисячу квадратних кілометрів.

До найдавніших відомих карт можна віднести ті карти, які виконані на костях тварин близько 11-14 тис. років тому. Ці знахідки далеко не одиничні: Якутія, південь Європи, Східна Африка, Меланезія й ін. Так, на бивні мамонта, знайденому біля села Межиріччі на Україні, вирізана карта поселення, розташованого на березі ріки. Згодом, коли з'являється піктографія, карти стали зображувати й на стінах печер, наприклад, в період верхнього палеоліту в печерах Ласко (Франція), Альтамирської (Іспанія), Капової (Південний Урал) і ін.

Збирання безпосередньо було пов'язане з пересуванням. Жінки й діти повинні були міняти свої звичайні маршрути хоча б у відповідності зі змінами пір року. Якщо врахувати, що збирання було більше стабільним, чим полювання, і одночасно пам'ятати, що це була, в основному, їжа рослинного походження (малокалорійна), то для того щоб прокормити членів первісного «стада», а це до 40 особ, треба було збирати щодня чи ледве не до центнера різних коріннів, лисття і плодів.

Коли у життя наших предків увійшло рибальство, вони зуміли не тільки освоїти ріки, але на досить вутлих суденцях умудрялися виходити у відкрите море, полюючи на глибоководних риб, морського звіра й навіть на таких велетнів, як кити. На підтвердження того, що освоєння світового океану почалося в епоху первісності, говорять факти заселення людьми острівних архіпелагів Тихого океану й Австралії ще на рубежі палеоліту й мезоліту.

В епоху первісності починають закладатися перші «торговельні» маршрути. Обмін здійснювався не тільки із сусідніми племенами, де він носив характер «дарообміну», якщо взаємини були дружніми, або «німого» – якщо натягнутими або ворожими. Іноді «товар» міг пройти сотні, а те й тисячі кілометрів, перш ніж доходив до споживача. Потреба того або іншого продукту породжувала попит на нього, його могли спеціально «замовляти».

Із часу неоліту активізуються обмінні операці: племена «делегують» своїх членів на відомі й маловідомі їм території для видобутку/обміну необхідних товарів.

У доісторичні часи наші предки, «подорожуючи», в основному керувалися зовнішньою мотивацією, тобто об'єктивними причинами, головною з яких було виживання. Людина в ті далекі часи була практично повністю залежна від природи. Будь-які природні зміни могли коштувати життя. Знищення конкретних тварин і рослин не підлягало відновленню в епоху палеоліту й мезоліту, люди ще не знали скотарства й землеробства. Найчастіше єдиним можливим виходом із кризової ситуації був ухід з рідних місць у надії знайти щось краще.

Прийняття й ходіння в гості можна характеризувати саме як внутрішню мотивацію.

Уже в неоліті став складатися ритуал зустрічі гостей. Причому ритуал був різний для чоловіків і жінок. Для того щоб сусіди могли відшукати плем'я, що пішло зі стоянки, на землі проводили борозну, напрямок і довжина якої вказували, куди й на яку відстань пішли хазяї. При цьому треба відзначити, що границі кормових областей племен строго дотримувалися.

До внутрішньої мотивації ставляться й «емоції новизни», що виражаються в прагненні розширити коло засобів, що задовольняють потреби, шляхом ознайомлення із усяким новим, невідомим і небаченим предметом, і імпульсивне прагнення до економічного спілкування.

Потреба в знайомстві з новими різноманітними явищами життя, що відноситься до внутрішньої мотивації, становила одну із природних рис характеру людини, починаючи з епохи первісності.

«Шлюбні» подорожі стають характерною частиною побуту при переході від первісного стада до родової громади. Сімейно-шлюбні відносини в первісному стаді носили характер або проміскуітету, або гаремний. З переходом до родової громади шлюб усередині її був заборонений. Шлюбних партнерів можна було шукати тільки поза родом, в інших споріднених колективах. Це явище одержало назву екзогамії. Відповідно, щоб вибрати собі дружину, необхідно було зробити подорож на територію перебування сусідньої родової громади.

В епоху неоліту відбувається перехід від привласнюючого (збиральництво, полювання) до виробляючого господарства (землеробство, скотарство); з'являються спеціальні зустрічні пункти – прообрази ринків. Ці зустрічні пункти для обмінних операцій розташовувалися, як правило, на стику границь проживання декількох дружніх племен.

Поява постійного зростаючого прибавочного продукту пускає в хід ще один фактор міграцій – військовий. Цей фактор, маючи, в основному, зовнішню мотивацію, носить і деякі риси внутрішньої, наприклад, самоствердження. При переході суспільства до так званої «військової демократії» починаються загарбницькі військові походи. Вони стають складовою частиною життя людей у період переходу до ранньокласових суспільств. Військові походи починаються в часи енеоліту (мідно-кам'яне століття, що змінює неоліт), коли в тих або інших колективів уже накопичується певний надлишок продукції. У другій половині V тис. до н.е. починає змінюватися соціально-економічна й демографічна ситуація в Передній Азії й на Балканах, створюючи постійну загрозу військових нападів на землеробські центри. Це призводить до необхідності створення більших суспільних систем – союзів племен.

Відбиттям постійних земних подорожей у віруваннях наших предків стала посмертна «подорож душі», що знайшло своє відбиття в різних анімістичних віруваннях і обрядах. Душі померлих вікінгів «брали» із собою своїх слуг і коней, човни й гроші, ноги покійного завжди були взуті в хельско (вид спеціального взуття) для важкої подорожі. У Бенгалії на похоронне багаття клали монети, щоб умилостивити демонів, що стоять при вході в Країну тіней. Древні прусси клали в кишені покійному монети, щоб він міг купити щось солодке під час важкого шляху.

Вчення про переселення душі (сансара) характерна й для багатьох релігій, у тому числі індуїзму й буддизму.

Слов'яни відзначали радунець або радуницю – «навій-день», батьківську, день поминовення покійних. Древні слов'яни вважали, що душа померлого по веселці (раю-дузі) робить свою останню подорож: з Яви в Навь (потойбічний світ).

У міфах, сказаннях і легендах різних народів чимало богів, які були заступниками подорожан, охороняюли шляхи-дороги. У давньоіндійській міфології пов'язаній із сонцем бог Пушан описується як «володар або охранитель шляху» і як «рятівник від помилкових шляхів». Боги-олімпійці постійно спускалися з Олімпу й брали участь у земних справах. Сам верховний бог Зевс захищає гостинність, за що Гомер називає його «Зевс-гостеприимец». Бог сонця Аполлон вважався охранителем доріг, мореплавців і мандрівників. Інші боги також нерідко звертали свої прихильні погляди на мандрівників, оберігали їх у превратностях далеких мандрівок. Міф про аргонавтів оповідає, що під час далеких мандрівок у пошуках «золотого руна» грекам допомагали богині Гера й Афіна.

Одним з визнаних заступників мандрівників в античній міфології вважається Гермес, син верховного бога Зевса й Майї. У римській міфології шанувався під ім'ям Меркурія.

У християнстві користується великою популярністю святий Миколай – заступник мандрівників, мореплавців і школярів. Миколай народився в першій половині IV ст. у місті Патархе, що розташоване у Лікії (Мала Азія). Він відмовився від багатої спадщини, роздавши його бідним і став пресвітером у рідному місті.

Святий Миколай піддався жорстоким гонінням, відправлений у в'язницю, де провів довгі роки, але не відмовився від віри. Після приходу до влади імператора Костянтина в 323 р. його випустили. Він присвятив себе служінню церкви, захищав православ'я й відкидав єретичні вчення. Він здійснив кілька подорожей, під час яких чимало зробив для порятунку кораблів і мандрівників. Після паломництва в Палестину, у Святу землю, Миколай якийсь час перебував у монастирі, а потім, повернувшись у м. Мири (Лікія), був рукопокладений архієпископом цього міста. Звідси й позначення Миколая – Мирлікійський.

Відповідно до переказів, святий Миколай зробив безліч благих діянь, допомагав немічним, нужденним і мандруючим. На думку вченого С.С.Аверинцева, «особливо популярна історія про впавшого в убогість батька трьох дочок, уже готового з розпачу зробити з них блудниць, якому Миколай таємно підкидає у вікно три вузлики із золотом – на придане кожної (у цьому епізоді святий Миколай фігурує як невідомий благодійник, звідси й виник звичай потихеньку підкладати дітям подарунки в панчоху від імені Санта Клауса)».

Образ Миколи Чудотворця, або Миколая Угодника, піддався сильній фольклорній міфологізації й послужив прообразом сучасного різдвяного героя Санта Клауса (перекручене від голландського Site Klaas, Синте Клаас, що означає в перекладі «святий Микола»).

Помер він в 352 р. і був похований 6 грудня в соборі міста Мири. Через сім століть його моці були перевезені в один із соборів міста Бари (Італія). У цей час це місто стало одним з важливих центрів християнського паломництва. Відвідування міста Бари включено в програми релігійних турів Італією.

Поклоніння цьому святому – важливий елемент православного культу. Щороку 22 травня по старому стилю або 9 травня по новому святкується день святителя й чудотворця святого Миколая. У православних церквах відбувається хресний хід з іконою святого Миколая.

Література [1-3, 13-14, 20-23].