1 Короткий зміст лекцій тема 1. Історія туризму як навчальна дисципліна, предмет, завдання, поняття й методи

1. Завдання вивчення історії туризму.

2. Основні поняття й методи.

3. Періодизація історії туризму.

4. Подорожі як форма міжкультурних комунікацій.

Історія туризму визначається як наука, що вивчає «подорожі (походи, екскурсії), починаючи з найпростіших, найбільш елементарних у далекій давнині й дотепер.

Історія туризму своїми коріннями йде в історію подорожей, розвиток традицій гостинності та туризму. Потреба в аналізі випливає із прагнення виявити перспективи подальшого розвитку туризму й гостинності. Виходячи із загальної мети, можна сформулювати наступні завдання:

а) розкрити джерела туризму в історії культури, простеживши динаміку розвитку подорожей, їх мету, завдання й соціокультурні наслідки;

б) розглянути історію туризму й гостинності у зв'язку з певним типом культури, виявивши особливості мотивації подорожей, дати характеристику «людини подорожуючої» у різних культурах;

в) простежити зміни в географії туризму й традицій гостинності в різні періоди історії;

г) на основі опису традицій гостинності народів світу показати напрямки формування системи гостинності й досягнення готельної індустрії на сучасному етапі;

д) виявити об'єктивні передумови й причини становлення організованого туризму й зрозуміти тенденції його розвитку й національну специфіку;

е) розкрити особливості вітчизняного туризму, його історію й особливості розвитку на всіх етапах, проаналізувати сучасний стан українського туризму;

є) показати географію сучасного міжнародного туризму, основні тенденції й перспективи його розвитку.

Історія туризму являє собою науку, що вивчає різні типи культур з метою виявлення характерних для них моделей «людини подорожуючої», а також з метою вивчення впливу матеріальної й побутової культури на розвиток традицій гостинності й розкриття основних етапів, тенденцій і культурно-національних особливостей розвитку туризму.

Ця галузь наукових знань не тільки представляє чисто академічний, теоретичний інтерес для історика, але має й прикладне значення. Тим же, хто працює в туристській сфері й по роду своєї професії покликаний залучати людей до дивного світу подорожей, історія «людини подорожуючої» зробить неоціненні послуги, давши найбагатший матеріал для аналізу. У сучасних умовах динамічно розвиваючого міжнародного й національного туризму знання історії подорожей і культурно-історичних традицій гостинності дозволяє ефективніше вести туристсько-готельний бізнес із урахуванням ціннісної орієнтації споживачів, що представляють різні соціальні групи й культури.

Історія туризму має методи дослідження, за допомогою яких учені вивчають історичні свідоцтва й створюють певні моделі історичного процесу. Історія туризму користується загальнотеоретичними й спеціальними методами історико-культурних досліджень, такими як історіографічний, історико-порівняльний, біографічний, статистичний і ін.

Дефініції дискусіонних термінів

Мандрівник – будь-яка особа, що робить поїздку між двома або більше географічними пунктами.

Ще одне визначення:

мандрівник – це найчастіше професія, що служить джерелом існування або роботою осіб і способом життя, приймаючи участь у подорожах. А це вже ціль діяльності – відмінна від цілей туризму.

Значною мірою успіх мандрівника визначається не його особистими якостями, які, звичайно, грають не останню роль у здійсненні подвигу, а його здатностями переконати суспільство виділити необхідні матеріальні ресурси для організації й здійснення властиво подорожі. Так, великий Давид Ливингстон, підкорювач Африки, що відкрив найбільший водоспад Вікторія на ріці Замбезі, подорожував на гроші місіонерських фондів, перетворюючи в християнську віру місцевих жителів і лише попутно роблячи географічні відкриття.

Поняття «подорож» є досить складним. Воно описує різноманітні переміщення людей у просторі й у часі й, отже, може розглядатися як більше широке поняття, ніж «туризм». Подорож може приймати форму військових походів, переселень народів, експедицій, кочових міграцій і т.д. Залежно від цілей і особливостей подорожей люди, що роблять подорожі, можуть бути натуралістами, моряками, прочанами, комівояжерами й т.ін.

Поняття «турист» з'явилося багато пізніше, вважається, що це слово було введено до приблизно в 1800 р., коли була опублікована книга Пейджа «Анекдоти англійської мови», у якій мандрівник був названий туристом.

Гостинність починається з найдавнішої традиції «переломлювати хліб» з мандрівниками. Термін «гостинність» походить від старофранцузского слова hospice (хоспис), що означає будинок, який приймає мандрівників. У побутовому значенні гостинність – це властивість характеру людини, що відрізняється привітністю й хлібосольством, а також традиції зустрічі гостей у різних культурах. У контексті вивчення туризму це збірна назва системи обслуговування людей, що перебувають у подорожі, на відпочинку вдалині від свого будинку. Гостинність містить у собі такі найважливіші напрямки діяльності, як розміщення й харчування гостей, надання різного роду соціокультурних послуг, у тому числі розважальних, проведення конференцій.

Екскурсія (від лат. excurcio – поїздка) – подорож з метою відвідування різних визначних місць і туристських об'єктів для безпосереднього ознайомлення з ними, а також прогулянку з освітніми або розважальними цілями.

Один з варіантів періодизації пов'язує історію туризму з розвитком засобів транспорту, які використаються під час подорожей. Американський учений Дж. Уокер умовно ділить історію туризму на п'ять періодів (або епох): а) передіндустріальний, коли люди використали вкрай примітивні засоби пересування;

б) століття залізниць – ХІХ ст.;

в) вік автомобіля – початок ХХ ст.;

г) четвертий – століття реактивних авіалайнерів – середина ХХ ст., д) століття круїзів на морських лайнерах – кінець ХХ ст.

В основу іншої періодизації покладені техніко-економічні й соціальні зміни в суспільстві, а також цільові функції туризму на різних етапах, виділені чотири етапи історії розвитку світового туризму:

а) період до початку XIX в. – передісторія туризму;

б) XIX ст. – становлення й розвиток елітарного туризму, що супроводжувався зародженням спеціалізованих підприємство з виробництва туристських і готельних послуг;

в) перша половина XX ст. – становлення соціального туризму;

г) з кінця Другої світової війни й по теперішній час – розвиток масового туризму, формування туристської індустрії як міжгалузевого комплексу по виробництву товарів і послуг для туризму.

Історія розвитку туризму в Росії й Україні, на думку вчених, нараховує понад 100 років і ділиться на п'ять етапів

а) перший – просвітительський – тривав до 1890 р.;

б) початок другого – підприємницького – був пов'язаний з розвитком капіталізму в Російській імперії, цей час активно створюються туристські фірми й контори, які займаються приватною підприємницькою діяльністю в сфері туризму;

в) після Лютневої революції в Російській імперії починається третій – организаційно-централізований етап – з 20-х до 60-х років XX ст. і характеризується формуванням радянського туризму й появою характерних для нього державних і громадських організацій;

г) четвертий етап – адміністративно-нормативний (1960-1990);

д) початок п'ятого – перехідного етапу – збігається з початком процесів перебудови й реформування економіки в пострадянських країнах, коли відроджуються традиції підприємництва, у тому числі й у сфері туризму.

Однією з теоретичних завдань науки про туризм є виявлення ролі подорожей як форми міжкультурних комунікацій. Подорож – це пошук шляхів сполучення. Прагнення перебороти простір, ізольованість своєї культури, вступити в контакт із іншими народами сприяло розвитку людської цивілізації.

Проблема походження людини викликає численні суперечки до сьогоднішнього дня. Але серед безлічі гіпотез (основні серед них: креаціонізм, панспермія, еволюція й інволюція) можна виділити основний момент: рух (пересування) зіграло в походженні й/або розвитку Homo sapiens одну з вирішальних, провідних ролей.

Існують наступні теорії щодо походження людини:

а) креаціонізм – створення живих істот і людини Богом;

б) панспермія – гіпотеза про повсюдне поширення у Всесвіті зародків живих істот;

в) еволюція – необоротний поступальний історичний розвиток живої природи, що визначається мінливістю, спадковістю й природним добором;

г) інволюція – «зворотний» розвиток у природі (наприклад, люди є нащадками атлантів, що деградували).

Ріки були природними «дорогами» для цивілізацій, що розвиваються. Вони сприяли подоланню існуючих перешкод. Ріки зв'язували між собою народи й країни. Тому кожна велика ріка має свою історію подорожей. Кожне море або океан – свою історію плавань і відкриттів.

У своїй головній роботі «Цивілізації й великі історичні ріки. Географічна теорія розвитку сучасного суспільства» російський географ, представник так званої географічної школи Лев Мечников ділив всю історію людства на три фази – річкову, морську й океанічну, залежно від використовуваних культурою засобів повідомлення й шляхів пересування.

Історія древніх цивілізацій не синхронна. Як пише Мечников, країни східної групи (Індія й Китай) із самого початку свого існування трохи запізнюються у своєму розвитку порівняно із двома західними цивілізаціями (Ассиро-Вавилонія і Єгипет), які, перебуваючи в більше сприятливих географічних умовах, порівняно швидко перейшли у фазу морської цивілізації й дуже вплинули на Європу і європейські народи.

Люди селилися по берегах і поступово в такий спосіб переміщалися до морських узбереж. Так, на думку Мечникова, наступила друга епоха в історії розвитку цивілізації, що він називає морський, або средиземноморской, оскільки ойкумена охоплювала головним чином берега цього внутрішнього морського басейну, розташованого між Африкою, Азією і Європою. Початок цьому періоду поклали фінікійці, які ще за десять століть до початку нашої ери заснували численні міста на берегах Середземного моря. Средиземноморський період, як вважає Мечников, охоплює двадцять п'ять століть – з підстави Карфагена до виникнення імперії Карла Великого.

Третій період, океанічний, характеризується помітним розвитком у новий час західноєвропейських держав, що лежать на узбережжя Атлантики. Це поділ людської історії, на думку Мечникова, відповідало трьом послідовним фазам соціальної еволюції: рабовласницької, феодальної й буржуазної.

Заселення всіх материків (крім Антарктиди) відбулося в період від 40 до 10 тис. років тому. Перші поселенці з'явилися на території сучасної Нової Гвінеї й Австралії близько 40 тис. років тому.

Вихідним пунктом в освоєнні Океанії була Індонезія. Саме звідси направлялися переселенці через Мікронезію в центральні області Тихого океану. Заселення Океанії велося переселенцями як з Азії, так і з Америки. Першість у підтвердженні теорії про заселення Полінезії зі сходу по праву належить Туру Хейердалу, що в 1947 р. так само, як і в стародавності, на бальсовом плоту «Кони-Тики» зумів добратися від берегів міста Кальяо (Перу) до островів Туамоту.

Заселення Америки почалося близько 40-30 тис. років тому. Одним з найбільш видатних народів, схильним до подорожей планетарного масштабу, були малайці. Вони з початку I тис. до н.е. аж до кінця I тис. н. е. перетинали простір Індійського океану, колонізуючи острів Мадагаскар.

Згідно теорії диффузій історія культури – це історія переміщення декількох «культурних кіл» і їхньої механічної взаємодії («нашарування»). Диффузіоністи протиставили поняттю еволюції, культурного прогресу поняття культурної дифузії, що ґрунтується на поданнях про просторове переміщення, поширення культури або її окремих елементів з якого-небудь центру або центрів. Подорожі й мандрівки древніх людей розглядаються як форма просторового переміщення (дифузії) культур.

Література [1-3, 13-14, 20-23].