Вербальне і невербальне педагогічне спілкування

Комунікативна взаємодія людей відбувається переважно у вербальній (словесній) формі — в процесі мовного спілкування. Його особливість полягає в тому, що воно за формою і за змістом спрямоване на іншу людину, включене в комунікативний процес, є фактом комунікації. Незалежно від своєї спрямованості вербальне спілкування має діалоговий характер і являє собою постійні комунікативні акти. У вербальному спілкуванні важливе значення відіграє мовлення, яке слід відрізняти від мови.

Мова – це система звукових сигналів, письмових знаків та символів, з допомогою яких людина отримує, переробляє, зберігає та передає інформацію.

Мовлення – це конкретне використання мови для висловлення думок, почуттів, настроїв тощо. Мовлення поділяють на усне та письмове. За стилем виділяють побутове, художнє, ділове та наукове мовлення.

У процесі спілкування мовлення виконує інформативну функцію. Виділяють інформацію інструментальну, що стосується безпосередньо засобів розв'язання певного завдання, та експресивну, що торкається оцінок, самооцінок, емоційних зв'язків між членами групи (тобто цей вид інформації має соціально-емоційний характер).

Наприклад, інструментальна інформація більше пов'язана з регуляцією власне діяльності. За допомогою експресивної інформації активно регулюється взаємодія між членами групи.

Між цими двома видами інформації важко провести чітке розмежування, може йтися скоріше про перевагу одного з цих видів, що визначається конкретними умовами діяльності та взаємодії.

Мовлення є засобом емоційного впливу, який стимулює або гальмує дію певного члена групи. Наприклад, емоційно-позитивний вплив (заохочення) та емоційно-негативний вплив (покарання) регулюють спільні дії партнерів. Це поглиблює розуміння ситуативних цілей, що зрештою підвищує ефективність групової діяльності. Без застосування комунікативних категорій «схвалення» та «несхвалення» неможлива ніяка коор­динація спільної діяльності.

Наша мова і мовлення (вербальні засоби спілкування) невіддільні від невербальних (міміка, жести, пантоміміка). Саме останні у поєднанні з різною інтонацією педагога здатні справляти діаметрально протилежний вплив на тих, хто навчається.

Наприклад А.С. Макаренко, видатний педагог, володів умінням виразити величезне розмаїття свого ставлення до вихованців за допомогою невербальних засобів впливу при зверненні до когось із них з фазою: «йди-но сюди!»

Техніка мовлення (дихання, постановка голосу, дикція, темп мовлення) є свідченням професіоналізму педагога як керівника, викладача при навчанні.

Зокрема, важливу роль відіграє вміння розставляти логічні наголоси при усному мовленні. Це можна проілюструвати на прикладі буденної фрази: «Дайте мені склянку чаю». Спробуйте поспіль розставити логічні наголоси на кожному слові фрази при її вимові, змінюючи інтонацію щоразу і переконаєтесь, як змінюється сенс сказаного, підтекст в кожному варіанті.

Отже, мова виступає головним засобом комунікативного процесу. Окрім того до засобів комунікативного процесу відносять також інші знакові системи, пов’язані з невербальним спілкуванням: 1) спостережувані нами рухи – жести, міміка, пантоміміка; 2) засоби, що супроводжують мовлення і без яких усне мовлення не існує – якість голосу, його діапазон, тональність; 3) «емоційні барвники» мовлення – паузи, плач, сміх, зітхання тощо; 4) засоби просторово-часові – взаєморозташування партнерів, часові затримки початку спілкування тощо. Останні чотири засоби надають особливе значення безпосередньому змісту інформації, оскільки передають ставлення мовця до подій, партнера по спілкуванню, навколишнього світу. Різні дослідники наводять різні дані про значущість невербального (пози, жести, міміка тощо) компонента спілкування, проте саме він виявляється набагато інформативнішим порівняно з вербальним (безпосереднім смислом слів).

Частина інформації в комунікативному процесі може бути витрачена або через брак техніки мовлення (тихий, невиразний голос, надто швидкий чи сповільнений темп мовлення тощо), або через невиразність чи недоречність жестикуляції, міміки, пантоміміки.

Наприклад фраза, з якою часом викладач звертається до учнів: «Я вірю у ваш успіх» може бути виголошена тихо, невиразно, без переконаності, впевненості, супроводжуватися «закритими позами» і за відсутності контакту очима.

З метою оволодіння технікою вербального та невербального спілкування педагогові як керівникові доцільно приділяти увагу тренуванню мовленнєвого дихання, постановці голосу, чіткій дикції, вмінню спроектувати і здійснити виступ перед аудиторією з використанням засобів та прийомів психологічного впливу: переконування, навіювання, зараження тощо. Оволодіння технікою невербального спілкування краще починати з набуття діагностичних вмінь розпізнавання стану співрозмовника, слухача за невербальною поведінкою, усвідомлення своїх власних особливостей невербальної поведінки і подальшого відпрацювання умінь самопрезентації в цьому аспекті педагогічної техніки.

З педагогічною технікою тісно пов'язаний стиль педагогічного спілкування. Стиль педагогічного спілкування – прояв педагогічної техніки (методики) у взаєминах. Стиль залежить від особистих якостей людини, загальної культури, професійної компетенції, педагогічної інтуїції. Оскільки, у навчальному менеджменті функції управління мають визначальну роль, то і стилі педагогічної діяльності подібні до стилів керівництва – демократичний, авторитарний, ліберальний.

Серед складових педагогічної техніки необхідно згадати і про такт, педагогічний такт у спілкуванні. Це поняття настільки важливе, настільки й важкоформалізовуване. Такт ( у перекладі - доторкання) – норма прояву моральності у спілкуванні. Педагогічний такт – форма функціонування педагогічної етики, норма моральної поведінки викладача. Виявляти тактовність означає: володіти максимумом інформації про педагогічну ситуацію, вміння її оцінювати; враховувати характер взаємодій особливості учнів, об’єктивні і суб’єктивні обставини тощо, передбачати ефективність результату, наслідки впливу; витримка, об’єктивність, гуманізм, педагогічний оптимізм.

розглянемо тепер основні аспекти другої групи умінь, що складають педагогічну техніку – зокрема управління конфліктами.