Розвиток форм навчання

Виникнення, розвиток, удосконалення і поступове відмирання окремих форм навчання пов’язане з вимогами суспільства до освіти. На початку розвитку суспільства використовувалося переважно індивідуальне навчання, як передавання досвіду від однієї людини до іншої. У процесі повсякденного спілкування старші вчили молодших. Суть індивідуальної форми навчання полягала в тому, що учні виконували завдання індивідуально у своїй оселі чи оселі вчителя. Ця форма навчання була єдиною в античному періоді, в періоді середньовіччя, а в деяких країнах широко використовувалась до ХVІІІ століття. У формі репетиторства, індивідуальної роботи вона збереглася і сьогодні.

Перевагою індивідуального навчання було те, що воно давало змогу повністю індивідуалізувати зміст, методи і темпи навчальної діяльності людини, відслідковувати її рух від незнання до знання, своєчасно коригувати цей процес.

До недоліків індивідуального навчання відносять насамперед його неекономність, відсутність можливості спілкуватися і співпрацювати з іншими, що негативно відбивалося, як вважають дослідники, на процесі соціалізації суб`єкта навчання.

Починаючи з ХVІ століття, значення індивідуального навчання зменшується. З розвитком суспільства і наукового знання виникла потреба в освічених людях, що спричинило необхідність заміни форми індивідуального навчання індивідуально-груповою (школи середньовіччя). Працюючи в групі з учнями різного віку і різним ступенем підготовки, вчитель викладав матеріал одному учню, давав йому завдання для самостійної роботи і переходив до іншого учня. З часом група почала комплектуватися із учнів одного віку і приблизно однаковими знаннями. У такому випадку вчитель міг працювати одночасно з усіма дітьми.

Розвиток капіталістичного способу виробництва в Європі, потреба у грамотних робітниках привели до необхідності такої форми навчання, яка давала б змогу одному вчителеві навчати одночасно значну кількість учнів.

Індивідуально-групова форма навчання поступово була замінена класно-урочною формою (системою) як одним із видів групової форми навчання. Вона з’явилася у ХVІІ столітті і своє оформлення знайшла у книзі “Велика дидактика” Я.А. Коменського, який, узагальнивши досвід передових шкіл того часу, обґрунтував доцільність створення постійних груп учнів – класів. Ним було розроблено також ознаки і принципи класно-урочної системи навчання. Ознаками, що її характеризують є:

• постійний склад учнів приблизно одного віку і рівня підготовленості (клас);

• навчальний процес здійснюється у вигляді окремих послідовних і взаємопов’язаних частин (уроків);

• кожний урок присвячений одній навчальній дисципліні;

• постійне місце і тривалість занять;

• стабільний розклад занять.

Класно-урочна форма, порівняно з індивідуальним навчанням, має переваги, зокрема такі: чітка організаційна структура, що забезпечує упорядкованість усього навчально-виховного процесу; полегшене управління ним учителем; постійний виховний вплив особистості вчителя на учнів; економічність навчання, оскільки вчитель працює одночасно з великою групою учнів; можливість взаємодії учнів між собою у процесі колективної навчально-творчої праці; можливість чергування різних видів розумової і фізичної діяльності.

До недоліків цієї форми навчання відносять: орієнтацію в навчанні з великою групою в основному на середнього учня, що стримує розвиток здібностей у обдарованих дітей і створює труднощі для слабких; ускладнення у врахуванні індивідуальних особливостей учнів; відсутність можливості для здійснення індивідуальної навчально-виховної роботи з учнями тощо.

Крім класно-урочної у сучасній школі використовують і інші форми навчання, які називають позаурочними, позакласними, домашніми, самостійною роботою. До них належать: консультації, додаткові заняття, інструктажі, конференції, гурткові і факультативні заняття, клубна робота, позакласне читання і інші.

Однак, не зважаючи на розповсюдженість класно-урочної системи, спостерігаються активні спроби запропонувати інші форми групового навчання. Першу спробу модернізувати класно-урочну систему організації навчання зробили англійський священик А. Белл і вчитель Дж. Ланкастор наприкінці ХVІІІ століття. Так виникла модифікована класно-урочна система організації навчання, яка одержала назву Белл-ланкасторської системи взаємного навчання. Її суть полягала в тому, що старші учні спочатку під керівництвом учителя самі вивчали матеріал, а потім навчали тих, хто знав менше за них. Це давало змогу одному вчителеві здійснювати масове навчання. Водночас, якість такого навчання була низькою, тому ця система не одержала широкого розповсюдження.

Наприкінці ХІХ століття актуальним постало питання індивідуалізації навчання учнів, які мають відмінності у розумовому розвитку. У Європі у м. Маннгейм вперше була запроваджена система навчання, яка була названа Маннгеймська. Вона передбачала поділ учнів на чотири класи за рівнем інтелектуального розвитку і ступенем підготовки: основні класи для дітей з середніми здібностями; класи для малоздібних; допоміжні класи для розумово відсталих дітей; класи для здібних учнів. Відбір у класи здійснювався на основі результатів психометричних досліджень, характеристик учителів та іспитів. Але ця система зазнала істотної критики. Дослідники підкреслюють, що вона побудована на помилковому уявленні про вирішальний вплив біопсихологічних факторів на кінцеві результати розвитку учнів, принижує вплив виховної діяльності на формування особистості учня, не дає змоги слабкішим учням досягати високого рівня, не сприяє створенню реальних умов для послідовного переходу учнів у інший клас. У реальній педагогічній практиці ідеї цієї форми навчання втілюються у вигляді створення спеціалізованих класів, спеціалізованих шкіл для обдарованих дітей, які мають здібності до поглибленого вивчення певних предметів.

На початку ХХ століття у Європі й США було апробовано багато систем навчання, спрямованих на забезпечення індивідуальної активної самостійної навчальної роботи учнів. Найбільш відомою з них є система індивідуалізованого навчання, яку вперше використала вчителька Єлена Паркхерст у м. Дальтон (США). В історію педагогіки ця система ввійшла під назвою Дальтон-план, нерідко її називають лабораторною системою навчання. Ідея цієї системи полягала у перенесенні акценту в навчанні на самостійну роботу учнів. Функції вчителя зводилися до надання консультативної допомоги учням, які індивідуально працювали над виконанням завдань у лабораторіях або майстернях.

До переваг Дальтон-плану відносять те, що він давав змогу пристосовувати темп навчання до реальних можливостей учнів, привчав їх до самостійності, розвивав ініціативу. Водночас мало сприяв систематичному оволодінню учнями системою знань, тому у педагогічній практиці не одержав широкого використання.

Дальтон-план став швидко розповсюджуватися у практиці роботи шкіл багатьох країн, але незміг прижитися в жодній із них. У 20-і роки ХХ століття у нашій країні використовувалася модифікація Дальтон-плану, яка одержала назву бригадно-лабораторної системи. Завдання для вивчення курсу або теми одержувала група (бригада) учнів, які самостійно працювали в лабораторіях, колективно звітувалися. Вчитель надавав їм консультацію. Але відносно швидко (у 1932р.) ця система припинила своє існування, продемонструвавши свою недієздатність. Рівень підготовки учнів знижувався. Їх відповідальність за результати навчання зменшувалася насамперед тому, що їм було не під силу без пояснення вчителя виконувати завдання.

У 50-х роках ХХ століття у США з’явилася нова система навчання, розроблена професором педагогіки Л. Трампом, яка одержала назву плану Трампа. Суть плану Трампа полягала у тому, щоб максимально стимулювати індивідуальне навчання за допомогою трьох форм навчальної взаємодії вчителя з учнями: індивідуальну роботу, роботу з групами учнів (10 – 15 осіб), лекційні заняття з використанням технічних засобів для великих груп (100 – 150 осіб). На заняття у великих групах відводилося 40 % навчального часу, на роботу в малих групах – 20 %, на індивідуальну роботу – 40 %. Класи як група з постійним складом учнів такі відмінялися, склад малих груп постійно змінювався.

Крім механічного переносу системи навчання у вищій школі в середню план Трампа реалізував принцип індивідуалізації, який полягав у наданні учням певної свободи у виборі змісту і методів навчання.

Нині за планом Трампа працюють лише деякі приватні школи, а в масових школах використовуються тільки його окремі елементи, зокрема викладання групою (бригадою) педагогів однієї навчальної дисципліни (один читає лекцію, інші проводять семінари), організація самостійної роботи учнів в малих групах. Основним недоліком плану Трампа є відмова від управління вчителем навчальною діяльністю учнів і зведення діяльності педагога лише до виконання функції консультанта.

Отже, історія розвитку організаційних форм навчання свідчить про спроби удосконалити класно-урочну систему навчання за рахунок індивідуалізації і диференціації навчання.

З появою перших університетів зароджується лекційно-семінарська форма (система) навчання, яка практично не зазнала істотних змін з моменту її створення. Лекції, семінари, практичні і лабораторні заняття, консультація і практика за обраним фахом і нині залишаються провідними формами організації навчання у вищій школі. Незмінними атрибутами цієї системи є колоквіуми, заліки, іспити.

Лекційно-семінарська форма використовується в практиці вищої і післядипломної освіти, тобто в умовах, коли у людини вже є певний досвід навчально-пізнавальної діяльності, коли сформовані основні загальнонавчальні уміння, зокрема самостійне здобуття знань. Ця форма навчання поєднує масові, групові і індивідуальні форми навчання.

За останні десятиліття елементи лекційно-семінарської системи почали використовувати в загальноосвітній школі у поєднанні з классно-урочною формою навчання.