Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми

Завдання 1. Окресліть основні особливості розвитку філософії в епоху Нового часу.

Завдання 2. Порівняйте основні методологічні ідеї Ф.Бєкона і Р.Декарта;

зробіть належні висновки.

Завдання 3. Охарактеризуйте пізнавальні ідеї Дж. Локка, Т.Гоббса, Д.Юма.

Завдання 4. Порівняйте погляди на субстанцію Б.Спінози і Г.Лейбніца.

Завдання 5. Охарактеризуйте спрямованість провідних ідей європейських просвітників (Ш.Л.Монтеск'є, Ж.-Ж.Руссо, Вольтера, Д.Дідро, П.А.Гольбаха, К.А.Гельвеція, Г.Е.Лессінга, Й.Г.Гердера, Х.Воль-фата ін.).

Завдання 6. Розкрийте особливості та оригінальність роздумів Б.Паскаля про людину.

Завдання 7. Які принципові зміни в науковій і філософській картині світу від­булися в Новий час?

Додаткова література з теми

7. Горбачев В.Г. История философии. Брянск, 2000.

2. Гусєе В. Західноєвропейська філософія XV—XVIII ст. К., 1995.

3. История философии в кратком изложснии. М., 1991.

4. Бекон Ф. Сочинения: В 2 т. М., 1972.

5. Гельвеций К. О чсловскс, сто умствснньїх способностях й воспитании/УСоч. в 2-х томах. Т.2. М., 1974.

6. Декорт Р. Сочинения: В 2 т. ТІ. М., 1989.

7. Дидро Д. Мисли к обьяснснию природи. Разговор Дсламбера с Дидро/УИзбраннмс фи-лософскис произвсдсния. М., 1956.

8. История философии/А.Н.Волкова й др. М., 1997.

9. Кондильяк Зтвен Бонно де. Отвст о происхождснии человечсского знания/УСочинсния в 3-х томах. Т.2. М., 1982.

10. Паскаль Б. Думки про релігію. Львів, 1995.

11. Скритон Р. Коротка історія новітньої філософії. К., 1998.

12. Татиркевіїч В.і. Історія філософії. Т.2. Львів, 1999.

13. Таранов П.С. Золотая философия. М., 1999.

14. Ю.м Д. Трактат про природу людини. К., 1995.

Тема № 7 :Німецька класична філософія (XVIII – XIX ст.)

Німецька класична філософія стала закономірним резуль­татом розвитку всієї попередньої європейської філософії. Орга­нічно увібравши в себе вихідну проблематику та найважливіші досягнення попередніх філософів, вона надала їм нового звучан-^^ ня, нової інтерпретації та оригінального вирішення. Німецька класична філософія збагатила європейську культуру цілою низ­кою ідейних надбань, без яких неможливо уявити собі сучасну інтелектуальну ситуацію в суспільстві.

План

1. Німецька класична філософія як особливий етап розвитку новоєвропейської філософії

2. І. Кант – засновник Німецької класичної філософії. Основні ідеї І. Канта.

3. Філософські ідеї І-Г. Фіхте, Ф. Шеллінга.

4. Філософська система Г. Гегеля – найвище досягнення НКФ.

5. Антропологічна філософія Л. Фейєрбаха.

1. Німецька класична філософія стала вершиною розвитку філософії взагалі, вона увібрала в себе найвідоміші досягнення попередніх філософів і надала їм нового звучання та оригінального вирішення.

Німецька класична філософія є особливим етапом в розвитку європейської філософії. Видатними представниками німецької класичної філософії були : Іммануїл Кант, Йоган Фіхте, Вальтер Шеллінг, Георг Гегель, Людвіг Фейєрбах.

Кожен з цих філософів є настільки різним і оригінальним, що можна виділити їх окремо. Проте, німецьку класику відрізняє ряд спільних рис та принципів філософської думки:

1. всі вони розуміли велику роль філософії в історії людства і культури. Вони вважали, що філософія покликана критично пізнати людську життєдіяльність і досліджувати людську історію, людську сутність;

2. вони вважали філософію наукою, але наукою специфічною, яка живиться науками, але сама є універсальною;

3. вони надали філософії вигляду широко розробленої системи дисциплін, ідей, понять та категорій;

4. німецька класична філософія розробила вчення про діалектику, тобто розвиток;

5. німецька класична філософія виробила нові принципи підходу до історії; запропонувавши досліджувати її науково-теоретичними засобами.

6. проблеми людини, в першу чергу принцип свободи та інших гуманістичних цінностей.

2. Іммануїл Кант (1824 – 1804 рр.) – це одна з вершин в історії філософії. Він був членом трьох академій, а його вчення ще за життя викладали в усіх університетах. В його діяльності виділяють три періоди:

1. Докритичний – коли Кант захоплювався природничими науками, натурфілософією. Коли він пробував пояснити походження світу, виникнення небесних тіл та причини їх руху. Кант висунув версію, що сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності.

2. але найважливіші ідеї Кант розробив у „ другому” критичному періоді (70 – 80 рр.). „ Критика чистого розуму”, „Критика практичного розуму”. В цей період Кант досліджував „здібності розуму”. До Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників, які людина просто пасивно сприймає. Кант „перевернув” цю філософію на 180 градусів. Він довів, що пізнання є результатом людської, насамперед розумової, активності, тобто людина пізнає лише стільки, скільки хоче пізнати. Канта називають Коперником у філософії, тому що Коперник ніби зрушив землю, яку до того розглядали нерухомим центром всесвіту, а Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності.

В цей період Кант висловив дуку, що процес пізнання складається з таких трьох етапів: - чуття постачають матеріал для знання;

- розсудок осмислює їх , упорядковує;

- але головним є синтезувальний етап, на якому відбувається синтез - поєднання матеріалу чуття і категорій розсудку.

Але Кант вважає, що не всі речі світу доступні людському пізнанню. Ті, що людина може пізнати він назвав „речі для нас”, а ті, що не доступні – „речі в собі”. Таким чином Кант є агностиком.

3. Антропологічний період – це період, коли він займався проблемами людини. Людина у Канта постає творчою і діяльною. Чим вона буде активніша, тим більше її зв’язки з дійсністю і тим більше вона буде знати.

Кант був раціоналістом і ідеалістом. До надбань філософії Канта слід віднести, також , його етичні та соціологічні ідеї.

3. Йоган Фіхте (1762 – 1814 рр.) Він з захопленням прийняв ідеї Канта і ще більше підсилив ідею активності суб’єкта (людини) у процесі пізнання. Фіхте вважав, що активність людини - є її першим призначенням: діяти, діяти і ще раз діяти - ось для чого вона існує. Відповідно, особливою істинною метою людського роду є не розуміння буття, а розумне становлення через свободу.

Якщо Кант акцентував увагу на активності людини, яка пізнає світ, для Фіхте людина є також творцем самої себе і людської історії. Саме тому, основною проблемою його філософії стають проблеми суспільного життя, історії, свободи та призначення людини.

В. Шеллінг (1775-1854) поділяв думки Канта і Фіхте, але змінив акценти. Він піддав критиці Фіхте за те, що в філософії не залишилося місця для природи, яка перетворилась тільки на матеріал для людської діяльності. Шеллінг, як і інші німецькі романтики (Гете, Шиллер), одухотворяв природу. Він ввів поняття Абсолюту, тобто духовної єдності природи і духу. В центрі його філософії була проблема співвідношення свідомого і несвідомого. Спочатку він був раціонацістом, а пізніше перейшов на позиції ірраціоналізму. Шеллінг осмислював дійсність художніми засобами, надавав велику роль мистецтву, а також міфології.

Г. Гегель (1770 -1831 рр). Другою вершиною німецької класичної філософії став Г. Гегель. Він створив цілісну філософську систему,в якій він дав відповіді на всі філософські питання. Гегель вважав, що основою світу є певна духовна субстанція – Абсолютна Ідея або Дух, дічий розум, який усе породжує, усе охоплює і творить світ з метою самореалізації, самопізнання. Саме Абсолютна Ідея є першоосновою всього сущого, вона набуває свого вираження і в природі, і в людині, і в людській історії, а найвище її втілення у духовній культурі людства і в першу чергу в філософії. Для Гегеля світ є упорядкованим, закономірним, в ньому панує логіка і гармонія, тобто розумність.

Гегель розкриває історію розвитку людського духу. Він вважає, що людина не народжена зі знаннями, а повинна протягом життя прискореним темпом пройти весь той шлях, який пройшло людство до неї. Іншими словами духовний розвиток людини відбувається через освоєння духовної культури людства.

На відміну від Канта, який вважав, що є межа наукового пізнання, Гегель стверджує, що людина може пізнати все, тому що її розум є часткою Всесвітнього розуму, але для цього потрібна принципово нова наука з іншими методами. Такою наукою Гегель вважав свою філософію, а методом пізнання дійсності – діалектику. В перекладі діалектика – це розвиток, у філософському значенні – вічний процес змін та розвитку, в якому знаходиться світ.

Елементи діалектики існували ще за античних часів, але Гегель першим показав, що світ – це процес всезального, поступального руху, розвитку від нищих ступенів до нищих. Він довів, що джерелом цього руху-розвитку є внутрішнє протиріччя, які є у всіх речах і явищах світу.

Гегель сформулював три закони діалектики:

1. Закон єдності і боротьби протиріч, в якій вказує на джерело руху розвитку;

2. Переходу кількісних змін в якісні;

3. Закон заперечення заперечень, завдяки якому рух має поступовий характер.

Ці закони панують і в природі, і в людині, і в суспільстві, і в мисленні. Таким чином Гегель показав, що еволюція природи, історії та людини – це єдиний, хоча і розмаїтний процес.