§ 3. Політико-правові погляди Марсилія Падуанського та Вільяма Оккама

У посібнику представлено переконливу панораму світових вчень про політику і право від найдавніших часів до сьогодення. Особливий інтерес становлять погляди на цю сферу людської діяльності провідних мислителів світу всіх часів. Викладено широко, ґрунтовно, а водночас - дохідливо. Стане в пригоді студентам юридичних факультетів, викладачам, а також шанувальникам1 історико-філософської думки.

Вартість: 11 грн

Завантажити книгу Отримати пароль до архіву

Сторінка 111:

декільком або всім. Залежно від цього він слідом за Арістотелем розрізняв монархію, аристократію, політію (правильні форми держави) і тиранію, олігархію, демократію (неправильні форми держави). І хоча Марсилій вважав, що державне управління визначається самим народом, він усе ж не міг не визнати, що найкращою формою правління є монархія. Цього висновку не міг уникнути демократ XIV ст. М. Падуанський.

Він розрізняв два види монархії, залежно від способу утворення: монархію спадкову і монархію виборну. Будучи сповненим довіри до народу, Марсилій схилявся до виборної монархії, бо, на його думку, народ завжди може вибрати найкращого, тоді як за інституту спадкового правителя ця умова дотримується дуже рідко.

Таким мав бути, на думку М. Падуанського, устрій найкращої держави, обгрунтований ним у його творі «Захисник миру». Марсилій - один із найбільш оригінальних мислителів середньовіччя, сміливі політичні ідеї якого значно випередили свій час. Тому не-дивно, що його творчість привертала і продовжує привертати увагу багатьох дослідників.

XIII - початок XIV ст. характеризувалися зростанням національної державності, самосвідомості мас, розвитком міст, збільшенням бюргерства в Західній Європі, що вело до зростання анти-схоластичних настроїв. їхньою суттю було намагання звільнитися не тільки від економічної, а й від політичної опіки церкви. Це проявилось у працях не тільки М. Падуанського, а й англійського філософа Вільяма Оккама (1285-1349).

Погляди В. Оккама на державу і право були менш доктринерськими, ніж деякі Марсилієві, а його реакція на папський імперіалізм, який, на його думку, завдав великої шкоди середньовічному суспільству, була типовішою для широких кіл християнського мислення. Для Оккама верховна влада папи з позицій християнства була єрессю, а з позицій політики - руйнівною новацією, що заполонила Європу борнею, зруйнувала християнську свободу і призвела до порушення прав світських правителів.

Основною метою вчення Оккама було утвердити незалежність усього загалу вірних християн від домагань папи. З цією метою в 1333-1347 рр. він написав ряд творів, майже повністю присвячених політичним проблемам, зокрема дискусіям із папською тиранією, виступам проти політики пап, які без усяких на те прав порушували свободу громадян і чинили це проти інтересів громадянства.

У своєму вченні Оккам вирізняв дві головні ідеї, які стали під-

111

мурком його політичної доктрини. Перша з них - це переконання в тому, що істину визначено волею Бога, записано в Одкровенні.

Єдине джерело, з якого можна довідатися про це Одкровення -Святе Письмо, порівняно з яким декреталії Пап чи навіть ухвали церковних соборів мають лише другорядне значення. Подібно до всіх ранніх протестантів, Вільям твердив, що апостольські традиції й твори церковних авторитетів не можуть бути змінені або доповнені Папою. Тому неправомірними, на його думку, були постанови Пап, які порушували настанови Бога.

Вільям Оккам, безперечно, припускав, що здорова вченість і чесні дослідження розкрили б релігійну істину, яка привабила б до себе всіх людей доброї волі. Перед ним, звичайно ж, не поставало питання буквальної свободи віри, бо він припускав, що завдяки належному науковому поступові стане зримим те, у що слід вірити. Але має бути свобода поступу, отже, свобода судження; і ухвалювати мають наймудріші, а не якась призначена влада. Для цього було необхідне обмеження папського абсолютизму. Тільки в разі об'єднання духовенства і мирян для визначення чітких меж папської влади поталанило би, на його думку, відновити мир між Папою і християнським світом.

Намагаючись утвердити християнську свободу всупереч папському абсолютизму, Оккам не виходив за межі кола ідей, добре відомих за його часу. Він заперечував папський абсолютизм як інновацію та єресь, висуваючи проти нього погляди, які небезпідставно називав узвичаєними. Оккамова аргументація була сперта на стародавнє усвідомлення незалежності духовної та світської влади. Але йому бракувало справжніх заперечень широкої свободи дій навіть у папи, якщо навіть папські повноваження мав той, кого він міг визнати істинним папою. Іншими словами, правове визначення двох юрисдикцій, мабуть, не надто цікавило його. Для нього важливішими були, вочевидь, теологічні проблеми, ніж юридичні.

Друга Оккамова ідея полягала у твердженні, що в ідеальному політичному устрої реалізація загальнодержавних завдань має узгоджуватися зі свободами громадян. Свободу мислитель розглядав у філософському й політичному аспектах. У філософському аспекті свобода розумілася ним, як право вільного вибору рішення, що характеризує^ істот розумних. У політичному аспекті — це сфера прав і вільностей людини, прав підданих щодо їхніх правителів, які не можна порушувати ні світським правителям, ні, тим паче, духовним.

В основі реалізації влади повинна домінувати ідея загального інтересу, якому мають підпорядковуватися абсолютизм та особис-

112

ті амбіції правителів. «Всяке здійснення влади,- писав він,- мусить бути виправдане загальним добром і відповідністю природній справедливості й здоровій моралі. Без такого виправдання сила є деспотичною, а управління стає, за промовистими словами Августина Блаженного, широкомасштабним розбоєм із великої дороги. Саме ця концепція, характерна для всього середньовічного політичного мислення, лежала в основі Вільямового протистояння діям Пап.

Резюмуючи, слід відзначити, що політична теорія В. Оккама не вела перед, оскільки він був першим і найвидатнішим діалектиком і теологом. І все ж його політична філософія була характерною для державного політичного мислення в середині XIV ст. Вона й далі обмежувалася давньою дискусією щодо взаємин між світською і духовною владою, щодо взаємин між сувереном та його підданими і правом останніх чинити опір згідно з совістю й на захист того, що вони вважали християнською істиною.

§ 4. Політичні та правові ідеї середньовічних єресей

Християнство вже від початку виникнення вимушено було вести вперту боротьбу з різними опозиційними течіями і рухами. Найбільш поширеними і небезпечними для раннього християнства течіями були: Гностицизм, маніхейство, монтаністи та ін. Представники цих течій, виражаючи інтереси простих громадян, виступали проти єпископів, пресвітерів, дияконів, які претендували на привілейоване становище в релігійній громаді (церкві), вимагали відновлення початкової демократичної організації громади, повернення церкви до її початкового стану. Названі течії були прообразом середньовічних опозиційних рухів, з якими церква, та й держава, вели вперту боротьбу. Течії, опозиційні або просто ворожі офіційному віровченню, дістали назву єресі.

За формальною ознакою єресь є рухом релігійним і належить до історії церкви. Але за сутністю вона (єресь) являє собою протест не тільки проти панівної церкви, а й проти всього феодального ладу. Це пояснювалося тим, як уже було відзначено, що церква в той час була найвищим узагальненням і найвищою санкцією феодального ладу. За цих умов загальні нападки на церкву були одночасно нападками й на феодальну державу.

Поширення єретичних рухів у Західній Європі припало на початок XI ст. Це було зумовлено, з одного боку, встановленням зв'язків зі Сходом, звідки до Європи проникали ворожі католицизмові вчення (в 1054 р. християнська церква переділилася на східну

113

православну і західну католицьку). З іншого боку, поширення єретичних рухів у Західній Європі зумовлювалось ослабленням католицької церкви через запеклу боротьбу між нею та світською владою.

Але основною передумовою виникнення єретичних рухів став розвиток у Західній Європі антифеодальних елементів, тісно пов'язаних із розвитком міст, торгівлі, появою міського плебсу, міських соціальних низів і зростанням їхньої участі в громадянському й політичному житті.

Найбільше поширились єретичні рухи в країнах і містах з найбільш розвиненою економікою та культурою. Міста в цих країнах стали вогнищами єресей, впливаючи на навколишнє сільське населення.

На першому етапі розвитку феодальних відносин (VI - середина XI ст.) єресі, які існували в Західній Європі, ще не мали масової бази. Піднесення єретичних рухів відбулося наприкінці XI—XII ст. У них уже брала участь досить значна кількість людей. Єресь поширювалася в Італії, Південній Франції, частково в Німеччині -місцях інтенсивного розвитку міст. В XI—XIII ст. потік опозиційних єретичних рухів іще не був суворо диференційований за соціально-становими ознаками. Згодом, у ХІУ-ХУ ст. єретичні рухи чітко вирізнились у самостійні течії, зокрема такі, як бюргерська і селянсько-плебейська єресь.

Першим великим єретичним рухом, який мав європейський резонанс, було богомильство (від імені священика Богомила). Філософську основу вчення богомилів становило вчення про боротьбу добра і зла у світі. Ці два начала уособлювались ним у Бо-зі та дияволі. Доброму Богові Христу протистоїть злий диявол, якому теж належать усі царства світу. Богомили твердили, що ніхто не може одночасно служити цим двом началам. Не можна служити і Богові, і момоні (багатству). З цього випливає, що диявол - це багатство.

Богомили вказували шлях подолання зла. Людина може спастися, але їй необхідно вдатися до найсуворішого аскетизму, відмовитися від споживання м'яса, шлюбних відносин, занять звичайною фізичною працею. Бідність проголошувалася богомилами вищою доброчинністю і необхідною умовою становлення праведної людини. Ось чому вони виступали проти багатства, феодальних порядків, називаючи їх диявольськими.

Богомили засуджували православне духовенство за негідний християнської віри спосіб життя, гонитву за земними благами, не веліли рабам працювати на своїх панів.

114

Не зовсім послідовною була позиція богомилів щодо держави, яку уособлював цар. Спершу вони були відкритими противниками царя і його чиновників. І зовсім по-іншому вони почали ставитися до своїх князів після того, як в XI ст. Болгарія опинилася під візантійським пануванням. Місцеві правителі минулого (тобто X ст.) зображалися богомилами майже святими, а плоди їхнього управління - земним раєм.

У цілому богомили у своїх політичних вимогах не заходили далі стихійної боротьби і засудження конкретного правителя чи форми правління, а весь комплекс політико-правового обновлення зводився до загальнодемократичної вимоги знищення несправедливості, яка була в суспільстві, через морального вдосконалення, відмову від гонитви за земними благами, усуспільнення майна в рамках релігійної громади.

Найбільш поширеною формою єресі в Західній Європі XI-XIII ст. було катарство. Катари були відомі в різних країнах під різними назвами. У Франції - альбігойці (від м. Альбі, центру їхнього руху), в Ломбардії - гуміліати, в Німеччині - катари.

Єресь альбігойців складалася з нижчих верств феодального суспільства і висувала радикальні вимоги, зокрема закликала вірян повернутися до ранньохристиянської організації церкви. Рух альбігойців призвів до багатьох кровопролитних війн, які закінчилися розоренням цього краю.

Найцікавішою, а водночас і найчисленнішою була єретична течія катарів, найбільш поширена в Німеччині та Південній Франції.

Катари вважали, що матерії притаманне зло, а тому весь навколишній світ визнавали світом зла і темноти. Негативно ставлячись до матеріального світу як прояву зла, катари вороже сприймали і всі встановлені державою порядки: військову службу, страти і взагалі пролиття крові. Вони вірили в те, що праведні не воскресають тілом, зате нечестиві переселяються в тіла тварин. Тому були вегетаріанцями, не споживали не тільки м'яса, а навіть яєць, сиру та молока. Споживання м'яса та інших продуктів тваринництва було для них гріховним. Натомість уживали рибу, гадаючи, що риби розмножуються нестатевим способом. Шлюб і сім'ю катари теж вважали породженням зла. Деякі навіть казали, що шлюб іще гірший за розпусту, бо одружені надовго поринають у само-втішання.

Проповідники катарів і справді відзначалися високими моральними якостями, що порівняно з надмірною амбіціозністю католицького духовенства перетворювало їх в очах широких мас у людей святих, гідних великої шани й поваги.

115

Особливу проблему для католицької церкви становила єресь вальденсів, послідовників П'єра Вальдо. Вальденси вирізнялися суворою дисципліною, а також повагою до керівників своїх братств. Повстаючи проти громіздкої церковної бюрократії, вальденси визнавали тільки ступені єпископа, священика і диякона. Вони категорично виступали проти смертної кари, проголошуючи, зокрема, що суди чи власті не можуть засуджувати до смерті, не скоюючи гріха.

Сумніваючись у можливості очищення від гріхів після земного життя, вальденси водночас фанатично дотримувалися текстів Святого Письма, ставлячи під сумнів усю подальшу літературу святих отців.

Розглянувши стисло вчення лише деяких найголовніших видів середньовічних єресей, можна дійти висновку, що всі вони вимагали відновлення ранньохристиянської рівності у відносинах між членами релігійної громади, а також визнання цієї рівності і для громадянських відносин. Зрівняння дворянства з селянами, міських патриціїв з плебеями, скасування панщини, оброків, податків, привілеїв і майнових відмінностей - ось ті практичні висновки, яких доходили ідеологи богомилів, вальденсів, катарів та інших єретичних рухів із вчення раннього християнства.

Сказане свідчить і про те, що середньовічні єресі становили небезпеку як для церкви, так і для світської влади. Тому не дивно, що і Папа, і світські власті вживали рішучих заходів для їх придушення. З цією метою церква розробила низку теорій, як ідеологічну зброю проти єретиків, а також утворила монаший орден домініканців. У 1233 р. Папа Григорій IX заснував інквізицію, яка боролася не тільки зі звичайною єрессю, а й із чаклунами й відьмами.

Домініканці стали інквізиторами та блискуче впоралися з цим завданням, проявляючи виняткову жорстокість до всіх противників католицизму. Результатом посилених переслідувань єретиків, масового фізичного їх знищення стало те, що єретичні рухи почали слабшати.

Але затишок тривав недовго. Вже у другій половині XIV - на початку XV ст. в ряді країн знову спалахнули великі повстання селян, трудового населення міст проти феодалів, іще більшого розмаху набули єресі. У загальному потоці опозиційних єретичних рухів чітко вирізнилися дві самостійні течії: бюргерська і селянсько-плебейська єресі.

Бюргерська єресь, або єресь міст, вважалась офіційною єрессю середньовіччя, була спрямована головно проти багатства і полі-

116

тичного становища церков. Подібно до того, писав Енгельс, як теперішня буржуазія вимагає здешевлення уряду, так само середньовічні бюргери вимагали насамперед здешевлення церкви. Ця вимога означала відновлення простого устрою ранньохристиянської церкви і скасування замкнутого стану святенників. А дешевий устрій церкви усував ченців, прелатів, усю римську курію, словом, усе, що в церкві коштувало дуже дорого.

Бюргерська єресь відобразила суспільно-політичні інтереси заможної верхівки міщан та інших соціальних груп, близьких до них. Вона також тісно стикалася з бюргерськими концепціями держави, в яких теоретично усвідомлювалася назріла потреба утворення єдиної національної державності.

Видатним представником бюргерської єресі був доктор богослов'я і професор Оксфордського університету в Англії Джон Вікліф, який дав теоретичне обґрунтування постанові англійського парламенту про заборону апеляції до Папи на судові рішення духовних осіб, а також про скасування щорічної данини Папі. Водночас він заперечував усю католицьку церковну ієрархію, визнавав лише священика і диякона. Главою церкви в Англії мав бути король, із повноваженнями заміщати вакантні єпископські посади.

Дж. Вікліф вимагав заборонити церкві володіти матеріальними багатствами, провадити фінансові операції, торгувати індульгенціями. Гонитва священиків за матеріальними благами, писав він, є причиною їх морального падіння.

Мислитель вважав, що лише Святе Письмо - єдино непогрішиме й таке, що задовольняє всі необхідні вимоги, джерело віри. Із цих фундаментальних положень випливали важливі наслідки.

1. У своїй вірі й своїй поведінці християни повинні дотримуватися правил Святого Письма.

2. Вказівки отців і вчителів церкви, веління церковних властей мали значення мірою їх опертя на богодуховний текст.

Спершу Дж. Вікліф тримався завдяки підтримці короля і знаті, які співчували його ідеям про необхідність позбавити церкву майна, що перешкоджало їй виконувати своє призначення. Але тільки-но це вчення привело до масового народного руху, що виявився небезпечним для верхівки англійського суспільства і держави, справу Вікліфа було програно.

Ще більшого розмаху набув у XV ст. єретичний рух у Чехії, де він був спрямований не тільки проти римо-католицької церкви, а й проти феодалів, а також проти засилля німецьких феодалів

117

у Чехії. Очолив цей рух чеський патріот, професор Празького університету Ян Гус. У своїх виступах він сміливо викривав Папу, духовенство і міську аристократію, звинувачуючи їх у жадобі та прагненні захопити великі багатства. Причину всіх ґанджів духовенства Ян Гус убачав у тому, що церква володіє великою земельною власністю і зосередила в руках великі багатства, тож пропонував відчуження церковних земель на користь держави.

Будучи послідовником Дж. Вікліфа, Ян Гус сприйняв деякі його положення. Він, як і Вікліф, заперечував верховну владу Папи і вважав, що джерелом релігії є тільки Святе Письмо.

Скоро після цих виступів Яна Гуса відлучили від церкви, а 1414 р. зібрався Констанцький собор із метою підняти авторитет церкви. На собор викликали Яна Гуса. Професор сподівався, що йому дозволять викласти свої переконання і він зуміє їх обстояти. Але з ним не стали навіть розмовляти, його схопили і кинули до в'язниці, а потім засудили до спалення. 6 липня 1415 р. Яна Гуса було страчено.

Мученицька смерть Яна Гуса викликала бурхливий рух у Чехії. Спершу керівну роль серед гуситів відігравали рицарі й міщани. Вони утворили поміркований табір, програмою якого були «чотири празькі статті», в яких містилися вимоги: 1) секуляризації (конфіскації) церковного майна; 2) причащання для мирян, як і для духовенства; 3) заборони іноземцям (зокрема німцям) обіймати державні посади; 4) заборони набуття іноземцями майна. Прихильників цієї програми називали чашниками. Чашники готові були вести війну за незалежність, але не хотіли революційного перетворення феодального суспільства. Здійснивши свою програму, поміркований табір бажав припинення селянської війни.

Головною рушійною силою селянської війни та єретичного руху став селянсько-плебейський табір, центром якого було м. Та-бор. Очолив таборитів відомий полководець Ян Жижка.

Таборити заперечували церковний культ, який складався століттями, поклоніння іконам і мощам, виступали за скасування присяги і смертної кари, відкидали не тільки вчення, а й усю організацію католицької церкви. Селянсько-плебейський табір вимагав скасування феодальних поборів і панщини, знищення всіх станових привілеїв, відносин панування й підлеглості. Представники таборитів вважали всіх людей рівними, називали себе братами і сестрами. Серед селянської бідноти і міського плебсу ширилися вимоги скасування приватної власності і введення спільності майна.

За вченням таборитів, основу державної влади становила віра в доброчесність. Державне верховенство мало належати «товариству

118

святих», які могли б передати владу своєму обранцеві, контролювати його і за необхідності взяти її назад.

Таборити, отже, виражали й захищали інтереси селянсько-плебейських мас, зацікавлених у руйнуванні феодального ладу. Вони надіялися на те, що настане «тисячолітнє царство» і гадали, що в ньому, зрештою, утвердиться рівність і загальні справи почнуть вирішуватися людьми разом. Але ні таборити, ні інші течії не зуміли домогтися своїх цілей. їх було розбито об'єднаними зусиллями церкви та світських феодалів.

Однак зі смертю єретиків зовсім не гинули і не щезали безслідно з історичної арени опозиційні єретичні ідеї. Частина бюргерських єресей увійшла в духовний арсенал бюргерсько-церковної Реформації ХУ-ХУІ ст. Частина елементів селянсько-плебейських єресей влилася в ідеологію революційних мас, які взяли участь у ранніх буржуазних революціях ХУІ-ХУП ст. (Голландія, Англія). Отже, вчення єретичних рухів вплинули на подальший розвиток політичної думки в країнах Західної Європи.

ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ І РЕФОРМАЦІЇ

§ 1. Вступ

XVI ст. датується початок переходу в загальноєвропейському масштабі від феодалізму до капіталізму. В найбільш розвинутих країнах Західної Європи в надрах старого феодального суспільства зародився і розвивався капіталістичний спосіб виробництва. Попередня феодальна, або цехова, організація промисловості не могла більше задовольняти попиту, який зростав разом із новими ринками. Відбувався розклад феодального цехового ремесла. Виникали перші капіталістичні підприємства-мануфактури, які вже наприкінці XVI ст. досягай значного розвитку, особливо в Англії, Голландії та Франції.

Могутній поштовх розвиткові капіталістичних відносин дали великі географічні відкриття. Так, 1492 р. було відкрито Америку, 1497 р. Васко да Гама знайшов морський шлях в Індію, а в 1519— 1522 рр. Магеллан здійснив першу кругосвітню подорож. Усе це створило для молодої буржуазії нове поле діяльності.

Саме тоді з найбільшою інтенсивністю відбувалися процеси початкового нагромадження капіталу, які створили важливу передумову розвитку буржуазного способу виробництва.

Відомо, однак, що процеси початкового нагромадження капіталу супроводжувалися жорстокою експлуатацією селян і плебейських мас міст, насильницькою експропріацією засобів виробництва у дрібних виробників, утворенням великих мас людей, позбавлених засобів виробництва і засобів життя. Яскравим прикладом цього була Англія з її «кривавим законодавством».

Отже, нова капіталістична формація, незважаючи на її прогресивніший порівняно з феодальною формацією характер, складалася на крові й кістках робітників і селян. Епоха початкового нагромадження капіталу обернулася для робітників і селян великими стражданнями. Усе це дало підставу К. Марксові писати, що історія виникнення капіталізму «вписана в літопис людства пломеніючим язиком крові та вогню».

З'явилися нові суспільні сили - буржуазія та наймані робітники, жорстока експлуатація яких вела до піднесення народних рухів, які розхитували феодальний лад, у Франції, Англії та інших країнах Західної Європи. У Німеччині 1525 р. спалахнула справжня селянська війна проти феодалів. Народні антифеодальні рухи

120

було спрямовано на розкріпачення селян і звільнення ремісників від феодальних обмежень і поборів.

В антифеодальних рухах брала участь і молода буржуазія, зацікавлена в ліквідації станових привілеїв і феодальних перешкод у розвитку промисловості й торгівлі. Можна казати, що в антифеодальних рухах було дві сили, дві течії: 1) рух широких народних мас, зокрема селян і ремісників; 2) рух буржуазії. Разом вони складали третій непривілейований стан. Ці два потоки антифеодального руху нерідко перепліталися між собою, оскільки спрямовувалися і проти феодалізму, і проти римо-католицької церкви.

Молода буржуазія хоч і брала участь в антифеодальних рухах, але була тоді ще слабкою і економічно, і політично, а тому ще не виступала проти феодального ладу взагалі. Навпаки, вона підтримувала феодальну державу, але у формі абсолютної монархії, яка на той час іще заохочувала розвиток промисловості й торгівлі.

З іншого боку, утворення сильної централізованої влади вело до ліквідації феодальної роздробленості держав і постійних міжусобних війн. Створення сильної державної влади означало також послаблення економічної могутності й політичної сили католицької церкви, яка протягом усього середньовіччя була найвищою санкцією і найвищим узагальненням феодального ладу.

Радикальні зміни в соціально-економічному й політичному житті мали наслідком докорінний злам в ідейному житті європейських народів. Він полягав у тім, що стлумив духовну культуру церкви. Політична думка поволі скидала з себе пута релігійних догм. Ідеологів ранньої буржуазії, як і всю буржуазію, вже не задовольняв католицький світогляд, оскільки не відповідав новим умовам виробництва та обміну. А тому ідеологи молодої буржуазії створювали основи свого юридичного світогляду, свого вчення про державу і право. Шлях до цього вчення лежав через Відродження і Реформацію.

§ 2. Загальна характеристика Відродження та Реформації

Відродження і Реформація - найбільші й найзнаменніші події пізнього західноєвропейського середньовіччя. І хоча вони належали до епохи феодалізму, але за соціально-історичною сутністю представляли антифеодальні, ранньобуржуазні явища, хоча за деякими показниками дух буржуазності як такий перевершили, завдяки чому набули життя зразки культури, що стали основою всього подальшого розвитку цивілізації людства. До прекрасних зразків належала також відома сукупність політико-правових ідей і цінностей.

121

Відродження

Термін «Відродження», введений десь у середині XVI ст., спершу означав факт воскресіння, відновлення в духовній культурі тих видатних досягнень античної цивілізації, що були втрачені в епоху середньовіччя. Зараз цей термін, не втративши свого первісного сенсу, трактується ширше. У наш час він уживається для цілісної характеристики комплексу суттєвих історичних перемін, таких як сутність капіталістичних виробничих відносин, поступове піднесення буржуазії в боротьбі з феодальною реакцією, різке загострення соціальних суперечностей, формування національної державності та абсолютних монархій.

Коли говорять про Відродження, мають також на увазі кризу римо-католицької церкви і релігії, формування антисхоластично-го типу мислення, гуманістичної культури, мистецтва і світогляду.

Передумовою та основою Відродження був гуманізм - прагнення вчених, філософів, політиків замінити традиційне для середньовічної схоластики дослідження текстів Біблії й творів отців церкви вивченням людини, її психології та моралі. Представники гуманізму протиставляли церковно-схоластичній вченості світські науки і освіту, які вивчали людину, її відносини з іншими людьми, спираючись при цьому на досвід, раціоналістичні оцінки й висновки. Гуманісти стверджували, що місце людини в суспільстві має визначатися заслугами індивіда, набутими лише власною діяльністю, і не повинно залежати від будь-яких інших факторів, безпосередньо не пов'язаних з цією діяльністю (походження, станової належності, майнових благ і т. ін.).

Гуманізм природно обумовив різке підвищення інтересу до античної спадщини. Подібне звернення знало й західноєвропейське середньовіччя. Але ідеологи Відродження не просто черпали потрібні їм уявлення про державу і право, політику й закон із скарбниць духовної культури античної цивілізації. Звернення до епохи античності було у них передусім виразом неприйняття, заперечення панівних і санкціонованих католицизмом політико-правових порядків і дрктрин феодального суспільства.

Найбільший інтерес викликали вчення Арістотеля, Платона, Цицерона, римських юристів. У вивченні їхньої наукової спадщини центр тяжіння було перенесено на розкриття тих аспектів по-літико-етичних вчень, концепцій держави і права, висвітлення й розроблення яких максимальною мірою відповідало практико-політичним та ідейним запитам Відродження. Зокрема, набула

122

актуальності теза про те, що однією з головних складових гідності індивіда є громадянськість, безкорисне та ініціативне служіння загальному благу. А під поняття загального блага почали підводити уявлення про державу з республіканським устроєм, спертим на принципи рівності й справедливості. Тоді ж було підновлено стародавню концепцію суспільного договору, за допомоги якої пояснювались як причини виникнення держави, так і легітимність державної влади.

Великий внесок зробило Відродження у формування світського раціоналістичного світогляду, вироблення справді наукової методології вивчення природи і суспільства, зокрема й методології аналізу держави, політики, права. Предметом дослідження став об'єктивний світ, закономірності його руху, а описання й пояснення цих закономірностей вимагає застосування надійних знарядь дослідження, таких як відчуття й розум. За їхньої допомоги вчені Відродження розраховували досягти істини.

Значення західноєвропейського Відродження ХІУ-ХУІ ст. для прогресу політичної думки важко перебільшити. Саме йому належить розроблення основ світського раціоналістичного світогляду нового часу і перетворення проблеми людини в центральну проблему науки про державу і право.

Реформація

Слово «Реформація» ввійшло в ужиток раніше, ніж термін «Відродження». Вже в ХГУ-ХУ ст. слово «Реформація» фігурувало в тодішніх ідеологів, які виражали за його допомоги думку про необхідність удосконалювати, покращувати церкву, світські порядки, правові інститути та ін.

Реформації, як і Відродженню, були властиві моменти зламу феодальних і виникнення капіталістичних відносин, посилення авторитету буржуазних прошарків суспільства, критики офіційної церкви й перебудови релігійних вчень, серйозного зрушення в бік секуляризації суспільної свідомості (звільнення від релігійних пут).

Надзвичайно важливим чинником було винайдення книгодрукування. Перші друковані книги, що з'явилися в середині 60-х років XV ст., започаткували духовну революцію в Європі, стали підставою Реформації. Реформаторська література надихала саму духовну революцію, сприяла утвердженню реформаторської свідомості вірян. Останні завдяки книгодрукуванню отримали не тільки Святе Письмо рідною мовою, а й полемічну літературу, яка

123

переконала їх у слушності тез, висунутих реформаторами. Тому реформаційний рух швидко прогресував.

Сказане свідчить про те, що Реформація й Відродження мали багато спільного, що об'єднувало їх в один соціокультурний феномен. І все ж було б помилково вважати ці величніші події ідентичними, ігнорувати важливіші відмінності, що були між ними.

Початок Реформації припав на XIV ст., а вже XVII ст. її не знало. Відродження, окремі його прояви виходили за рамки XIV-XVI ст. Навіть останню третину XVIII і початок XIX ст. іноді іменують другим відродженням античності. Якщо Відродження висувало вимогу перетворення суспільства через розширення світської освіти, творчих здібностей людини, її розуму, то Реформація залишалася в рамках середньовічного світу думок людини і в цих межах пропонувала її новий, спрощений шлях до Бога.

Ідеї Відродження могли активізувати лише верхні прошарки тогочасного суспільства. А от ідеї зміни церкви та її вчення - як головний зміст Реформації - були здатні мобілізувати середні й нижчі верстви суспільства, більше схильні до релігійних уявлень з огляду на умови свого існування.

По-іншому ідеологи Реформації ставилися до класичних полі-тико-правових вчень античності. В їхніх працях визнавалися певна цінність земного життя і практичної діяльності людей, право людини самій обирати рішення з важливих для неї питань, певна роль світських установ та ін. Все це свідчило про те, що антична наукова спадщина справила певний вплив на політико-правову думку Реформації. Але все ж головним її джерелом стали Святе Письмо, Біблія, особливо - Новий Заповіт. Отже, ідеологічні основи Реформації значною мірою живилися теологією.

Але теоретиками Реформації стали теологи, які тонко відчували тиск актуальних політичних, соціальних, духовних, культурних необхідностей, необхідність історичних перемін і йшли їм назустріч. Серед найбільш далекоглядних і діяльних теологів тієї пори слід вирізнити М. Лютера, Т. Мюнцера, Ж. Кальвіна. Вони не тільки йшли назустріч подібним перемінам, а були серед їх ініціаторів.

Уже відзначалося вище, що Відродження й Реформація започаткували період зміни феодального ладу капіталістичним і що за соціально-класовим змістом вони були явищами ранньо-буржуазними. Оцінивши їх так, необхідно пояснити, який саме зміст мається на увазі, коли ці явища атестуються як ранньобур-жуазні.

По-перше, рання буржуазність означала заперечення феодально-

124

середньовічних економічних порядків, політико-юридичних інститутів, духовних цінностей з позицій суспільства, яке стояло вище на історичних сходинках - з позицій буржуазного ладу.

По-друге, вона в багатьох випадках припускала збіг життєвих інтересів різних соціальних груп, які в епоху феодалізму зазнавали гніту, утисків та обмежень.

По-третє, рання буржуазність припускала нерозвиненість економічних, політичних, соціальних та інших відносин, які дозрівали тільки з перемогою буржуазного способу виробництва.

Завершуючи, хочемо ще раз підкреслити, що з епохою Відродження тісно пов'язана Реформація, що стала таким же відображенням нових соціально-економічних умов, як і Відродження, їхнім основним завданням було звільнення людини від усіх середньовічних пут, від тотальної кліки церкви, від пригнічення феодальними установами і порядками та проголошення свободи думки й совісті. Саме цього прагнули широкі народні маси.

§ 3. Політичні та правові ідеї Реформації

У першій половині XVI ст. в Західній Європі розгорнувся широкий суспільний рух, антифеодальний за соціально-економічною і політичною сутністю, релігійний за ідеологічною формою. Цей рух дістав назву Реформації, оскільки його найближчими цілями були «виправлення» офіційної доктрини римо-католицької церкви, зміна церковної організації, перебудова взаємовідносин церкви й держави. Головним вогнищем європейської Реформації стала Німеччина.

Переходячи до німецької Реформації, необхідно відзначити, що вона від самого початку розкололася на бюргерську й народну.

Вождем бюргерської Реформації був Мартін Лютер (1483— 1546). Саме він сформулював ті релігійно-політичні гасла, які спершу надихнули і згуртували в Німеччині практично всіх прихильників Реформації.

Спершу Лютер виступив досить різко проти церкви, папи, священиків. Церква, на його думку, не є єдиним посередником між Богом і людиною. А спасіння людини не залежить від церковних таїнств, обрядів і жертв на користь церкви, а досягається безпосередньо, чистою вірою в Святе Письмо, у Слово Боже, як воно є в Євангелії. Тому його вчення називалося євангельським.

Виступ Лютера з 95 тезами про індульгенції розбурхав увесь німецький народ, який побачив у них те, що хотів бачити, а не те, що мав на увазі Лютер, а саме: заклик до повстання проти феода-

125

лізму, до боротьби за свободу, проти католицької церкви, проти земельної власності світських і духовних феодалів, до революційного виступу проти церковних і світських властей.

Останній заклик не входив до планів Лютера, то ж він не підтримав народний рух і поєднав свою долю з бюргерськими і дворянськими елементами, але в скорім часі відійшов від бюргерського руху. Лютер доводив, що абсолютну монархію в Німеччині встановлено Богом і всі повинні безумовно їй коритися, а вона не може допустити, щоб над нею була ще якась інша влада. Зрозуміло, що така позиція була вигідна світській владі, яка прагнула позбутися папської опіки.

Реформація сприяла створенню світської суверенної держави. Але обгрунтування, дане цьому Лютером, мало цілком релігійний характер. Бог, писав Лютер, створив два царства: Боже і світське. І зробив він це через двоїсту природу людини, що є водночас і духовною, і тілесною.

Існування двох царств, за вченням Лютера, детерміновано ще й тією обставиною, що світ складається в основному не зі справжніх християн. Якби в ньому переважали справжні християни, то не треба було б ні князів, ні панів, ні меча, ні права. Справжні християни не допускали б ніяких порушень закону, любили б один одного.

Суперечливість людської природи, крайня недосконалість світу, в якому панує зло, виступають, на думку, Лютера, причинами, які викликали до життя Божою волею світське царство. Під поняттям світського царства автор розумів усю сферу відносин між людьми, що безпосередньо регулюється людськими законами, приписами. Нею охоплюються сукупності різних зв'язків: господарських, торгових, сімейних, а найголовніше -політичні.

Держава, за вченням Лютера, повинна піклуватися про зовнішні відносини і внутрішні порядки, вирішувати світські конфлікти, боротися з проявами зла. Особи, які здійснюють ці функції, володіють владою, їхня влада над оточенням основується на насильницькому штучному пануванні.

Лютер, отже, проводив ідею, що царства світу цього мусять триматися силою (мечем), управлятися за допомоги примусових законів. Світська влада справді інакше не може. Просто іншими способами не можна очистити землю від зла, навести порядок, зберігати спокій християн, карати злочинців і под.

Але світська влада обмежена справами земними, людськими та безсила у справах віри, совісті. Свобода душі, галузь віри, внут-

126

рішній світ людини перебувають поза юрисдикцією держави, за межами дії її законів.

Щоправда, Лютер закликав правителів дбати не про власну вигоду, славу тощо, а про добробут країни. Владарює ж доцільно, управляє розумно той князь (монарх), який використовує владу не як привілей, а здійснює її як повинність, покладену на нього Богом.

Взагалі християнський «правитель має вважати себе слугою, а не паном народу».

У поглядах Лютера була й деяка новизна. Вона проявлялася там, де він додатково вирізняв ще групу власне земних, світських факторів, які повинні враховуватись у стратегії управління державою. Це: реальний стан країни, соціальна й політична доцільність, здатність адміністрації продумувати і втілювати в життя свої наміри. Лютер наставляв правителів прислухатися до голосу розуму, реалістично пристосовуватися до ситуації. Отже, реформатор виступав за тверезе поєднання сили з мудрістю у здійсненні державної влади.

Вже відзначалося, що світській владі, за вченням Лютера, визначено межі, оскільки вона має справу тільки з тілом людини, а не з її душею, тобто не може втручатись у справи віри, совісті. У всьому іншому державі належить право вимагати повної покори. І коли в Німеччині на початку XVI ст. виникла селянська війна, Лютер закликав до вбивства заворушників як скажених псів.

Принцип покори християн властям має ледь не абсолютний характер. Лише в єдиному випадку він визнає можливість опору владі: коли правителі зневажають свободу християнина самому будувати свої відносини з Богом, у випадку втручання правителів у справи віри.

Особливістю Реформації було те, що вона живилася теологією. Але Лютер часто відмовлявся від ідеології середньовіччя. Це було тоді, коли йшлося про здійснення державної влади, а також у питаннях права. Зокрема, він вважав вищим законом і кращим законодавцем розум. Завдяки розумові досягається відповідність світських законів Слову Божому. А коли такої гармонії немає, керуватися цими законами не можна. Водночас Лютер нагадував правителям, що світські закони розраховані на управління тільки зовнішньою поведінкою підданого.

До тогочасного права Лютер ставився досить критично. Особливій критиці піддавав право канонічне. Причина тому - захист каноністами позицій і домагань римо-католицької церкви.

Невдоволення станом пізнього феодального права не спонукала

127

його до розроблення нового ранньобуржуазного праворозумін-ня. У нього знаходила деякий відгук ідея прав людини, як явища, що складається незалежно від приписів властей (світських і церковних).

Лютер визнавав, що всяке писане право випливає з природного розуму, природного права, яке, будучи врешті-решт похідним від волі Божої, все ж таки являє собою якісно інший феномен, ніж право божественне. Світській владі, яка спирається на нього, природне право дозволяє управляти зовнішньою поведінкою людей, майном, речами.

Водночас Лютер застерігав, що «дорогоцінний скарб, який іменується природним правом і природним розумом»,- рідкісна річ між смертними, а тому не може належати рівною мірою всім людям. За вченням Лютера, Бог створив людей нерівними: одним визначив бути володарями, іншим уготовив долю підвладних.

Цікавою була також класифікація законів Лютера. На перше місце, подібно до Ф. Аквінського, він поставив божественний закон, однаковий для всіх. На друге - закон природний, властивий людям. На третьому місці опинився імператорський закон, який регламентує все світське управління. І на четвертому місці розташовані закони міст і земель, обов'язкові лише для окремих місцевостей.

Підсумовуючи, слід відзначити, що система Лютерових полі-тико-правових поглядів пронизана суперечностями. Лютер був ініціатором Реформації, спровокував селянське повстання, вимагав реформації церкви. Водночас у своїх працях він захищав тезу про те, що влада походить від Бога і що обов'язок християнина - безумовно їй коритися. Втім, він часто відходив від середньовічного світогляду, коли вів мову про форми й методи діяльності державної влади, про природне право і природний розум та ін.

У цілому реформаторська діяльність і вчення Лютера, попри деякі відносно прогресивні риси, мали історично обмежений характер. У них спостерігалися елементи бюргерської обмеженості, вузькокласового політичного утилітаризму, релігійного фанатизму, які суттєво перешкоджали розгортанню Реформації.

Дещо іншим шляхом пішла народна реформація, очолена Томасом Мюниером (близько 1490-1525), який надав реформаторському рухові характер відкритої безкомпромісної боротьби проти всяких феодальних порядків, гнобительської влади князів, засилля церкви.

Вождь селянської війни в Німеччині вважав, що весь світ повинен зазнати такого потрясіння, в результаті якого зверхників над

128

народом буде скинуто з трону правління. Але скинути гнобителів не можна, покладаючись лише на Бога. Тут потрібні люди, які володіють мечем. Поки світські й духовні правителі грубою силою придушують селян, іншого виходу немає. І майбутній устрій, захищаючись, теж буде вимушений вдаватися до меча.

Мюнцер, будучи революціонером, не вирішував у деталях форми державного устрою, але вважав, що простий народ стане в ньому джерелом і суб'єктом політичної влади. І все ж у поглядах Мюнцера були й республіканські ідеї. Зокрема, він чітко сформулював вимогу забезпечити охорону основ держави, визначення напрямку державної політики і постійний контроль над нею самими народними масами.

Однак Мюнцер залишився в цілому теологом, а тому черпав докази правоти своїх переконань у Біблії. А як людина активної революційної дії він прагнув до практичного втілення Царства Божого на землі, яке, на його думку, може бути досягнуто тільки в результаті боротьби. Під Царством Божим Мюнцер розумів такий суспільний лад, в якому більше не існуватиме ні класових відмінностей, ні приватної власності, ні відокремленої державної влади, яка є чужою і протистоїть суспільству. В ньому всі люди будуть рівними. Мюнцер, отже, набагато випередив свій час. Тогочасне суспільство ще не дозріло для реалізації його ідей.

До відомих ідеологів і впливових діячів Реформації належав Жан Кальвін (1509-1564). Однією з центральних ідей Кальвіна була ідея абсолютної визначеності. За його вченням, Бог завчасно твердо визначив одних людей до спасіння та блаженства, інших -до загибелі. Люди безсилі змінити волю Бога, але можуть здогадатися про неї з того, як складається у них життя на землі. Якщо їхня професійна діяльність (а вона визначається Богом) йде успішно, якщо вони побожні й доброчинні, працелюбні й покірні властям, це означає, що Бог є схильним до них.

Із цього вчення випливав насамперед обов'язок кожного (бо ж ніхто не знає точно, вибраний він чи ні) цілком присвятити себе своїй професії, бути максимально ощадним і турботливим господарем, зневажати насолоди і марнотратство. У такий спосіб Кальвін дав могутній поштовх процесові формування буржуазної соціально-економічної практики в Західній Європі.

У питаннях про державу Кальвін був досить обережним. Критикуючи феодальну державу, беззаконня та насильство в ній, він, водночас, усяку владу оголошував божественною. Право опору тиранії Кальвін визнавав тільки за підпорядкованими правителеві представницькими установами. Відкрита непокора і повалення

129

тирана допустимі, на його думку, лише тоді, коли використано всі легальні форми боротьби.

Найгіршою формою правління для нього була демократія. Перевагу він віддавав олігархічній організації управління держави.

Кальвіністській доктрині була властива жорстока релігійна нетерпимість до будь-яких інших поглядів і установ, зокрема до селянсько-плебейських єресей. За найменше порушення приписних норм призначалися тяжкі покарання аж до смертної кари.

Політична ідеологія Кальвіна відіграла в історії певну роль. Вона суттєво сприяла здійсненню першої буржуазної революції в Західній Європі - революції в Нідерландах. На її основі виникли республіканські партії в Англії та Шотландії.

Видається, однак, що її вплив на формування подальших теоретичних поглядів із питань політики, держави, права був незначним. Фактична наука про державу, юриспруденція ХУІ-ХУПІ ст. значно більшою мірою сприйняли не погляди Лютера і Кальвіна, а ідеї Н. Макіавеллі та Ж. Бодена.

§ 4. Політико-правові погляди Нікколо Макіавеллі

Нікколо Макіавеллі народився 1469 р. у Флоренції в сім'ї юриста. Протягом 14 років виконував обов'язки секретаря Ради десяти-урядового органу Флорентійської республіки, мав видатні дипломатичні здібності. Як посол Макіавеллі побував при різних європейських дворах. Багатий досвіт політичної діяльності допоміг йому створити теорію, глибоко емпіричну за характером.

У 1512 р., після падіння республіки, Макіавеллі було притягнуто до суду і ув'язнено. Однак за сприяння Папи Льва X його звільнили з тюрми і вислали в село.

У період вимушеного дозвілля Макіавеллі писав свої твори, в яких розробив основи емпіричної політичної науки нового часу. Про свої наукові заняття він писав: «Коли настає вечір, я повертаюся додому і йду до своєї робочої кімнати. Скидаю свій брудний селянський одяг, одягаюся в парадний службовий костюм і в такому пристойному вигляді вступаю до кола великих людей давнини... Я не боюся розмовляти з ними і сміливо вимагаю пояснення їхніх дій... Протягом чотирьох годин я не відчуваю найменшої нудьги, забуваю всілякі неприємності, нехтую своєю бідністю і не боюся навіть смерті». Саме результати тих щоденних вечірніх занять обезсмертили ім'я Макіавеллі. Найбільш відомі його політичні трактати - це «Державець» і «Роздуми про першу

130

декаду (або десять книг) Тіта Лівія». Важливим є й трактат «Історія Флоренції».

Але вечірні часи наукових занять не могли заповнити життя Макіавеллі, який поривався до практичної громадянської та політичної діяльності. Аби привернути до себе увагу, Макіавеллі вдався до написання ще однієї книги «Про державця» і присвятив її Лоренцо Медичі.

Але й це успіху не принесло. Лоренцо Медичі, ознайомившись із твором, пройнявся ще більшим переконанням у небезпеці мати біля себе таку людину, як Макіавеллі. Втім, 1519 р. Лоренцо Медичі помер, і Макіавеллі повернувся до громадянської та політичної діяльності. І все ж недовго прослужив мислитель своїй батьківщині. У 1527 р., на 58-му році життя, його спіткала смерть.

Перш ніж перейти до безпосереднього викладу теоретичних положень Макіавеллі, необхідно хоча б коротко зупинитися на тому, що являла собою Італія в той історичний період.

Наприкінці XV - на початку XVI ст. Італію стрясали постійні війни, які гальмували економічний і культурний розвиток суспільства, вносили в нього кризові явища. Вона була переділена на декілька невеликих самостійних держав із найрізноманітнішими формами правління. Через колізію інтересів політичні непорозуміння виникали між ними ледь не щодня. Дружба союзників раптово переходила у смертельну ворожнечу суперників. Держави постійно воювали одна з одною.

Постійні чвари між ними призвели до того, що Італія стала здобиччю французів, іспанців і німців. Життя італійців досягло найвищої напруженості. До цього ще слід добавити й те, що князі постійно перебували в стані чекання різних змов і перемін. Та й самі вони готували отруту тим, кого в чомусь запідозрювали. Партії, змови, явні й таємні вбивства, підступні обіцянки правителів,-такою була загальна картина морального стану Італії наприкінці XV - на початку XVI ст.

Народне господарство Італії, де вже почали розвиватись елементи капіталістичних відносин, перебувало в стані занепаду. Буржуазія найсильніших республік, таких як Флоренція і Венеція, прагнула полегшити свої труднощі політичним об'єднанням країни. Виразником настроїв молодої буржуазії став Н. Макіавеллі.

У своїй творчості Макіавеллі відмовився від релігійного світогляду і досить різко виступив проти теологічних уявлень про політику, державу і право. Все його мислення було перейняте світ-

131

ським духом. Відкинувши середньовічну концепцію божественної визначеності, Макіавеллі в повній відповідності з гуманістичними принципами Відродження розрізняв дві рушійні сили політики і всієї історії. Це - 1) fortuna - доля; 2) virtu - особиста енергія людини.

Доля, на думку Макіавіллі, не всемогутня сила, яка визначає вчинки людей і не залишає їм ніякої самостійності. Людина таки зв'язана з певними обставинами, певними умовами життя, з якими вимушена рахуватися. Але вона - не пасивна істота, а творець, що йде наперекір долі, бо доля полюбляє показувати свою владу лише тоді, коли в людини немає мужності.

За вченням Макіавеллі, людина не повинна втрачати надію на краще, здаватися на милість долі, а мусить бути ковалем власної долі. Змальований мислителем образ ініціативної людини-творця відповідав завданню політичного об'єднання Італії, виведення її з економічної та політичної кризи. Це вчення Макіавеллі не втратило свого значення і в наш час.

Макіавеллі був представником прогресивної італійської буржуазії, який усвідомив необхідність знищення феодалізму, доступу до влади буржуазії. У своїх політичних творах він виступав як представник нового принципу, а саме - принципу національності. Його прагнення були скеровані на об'єднання Італії, на створення міцної національної держави. А міць держави, на його думку, визначав рівень згуртованості суспільства. А згуртованість і єдність залежали від рівня розвитку єдиної мови, спільних традицій і звичаїв та загального дотримання законів. Об'єднували суспільство також єдина релігія, школа та національна армія. Якщо ці чинники діяли в суспільстві, то в ньому формувалися громадянські чесноти, політична свідомість і загальнодержавні цінності. А там, де ці умови відсутні, годі й казати про єдину міцну національну державу.

Якщо ж громада не розуміє потреби єдності, розмірковував далі Макіавеллі, переймається власними, дрібними інтересами, панує егоїзм, нема патріотизму, то актуальними стають авторитаризм, примус - лише такими засобами можна домогтися від громадян усвідомлення вищості спільних державних інтересів. Тому людина, яка втілює ці загальні інтереси, мусить бути сильною та рішучою - в ім'я цілого над частинами, про що поговоримо далі.

Важливе місце у поглядах Макіавеллі відведено державі. В його теорії держава означала політичний стан суспільства, тобто відносини тих, хто правлять, і підвладних, наявність відповідним

132

чином організованої політичної влади, юстиції, встановлення законів.

Трактування держави як політичного стану суспільства підтверджується також його поглядами на походження держави. За вченням Макіавеллі, держава виникає таким чином: спершу людей було мало і вони жили як тварини, самостійно. Зростаючи кількісно, люди почали об'єднуватись і для свого захисту вибирали найхороб-рішого, ставили його своїм керівником і починали йому коритися. З такого спілкування з'явилося усвідомлення доброго й поганого, вчинків чесних і добрих, злих і шкідливих; аби не було взаємних образ, люди встановили закони і покарання для їх порушників. Водночас виникло усвідомлення потреби правосуддя. Тому у виборі правителя люди стали надавати перевагу вже не сильному, а мудрому і справедливому.

Сутність держави полягає в гарантуванні підданим безпеки і миру: у внутрішніх справах це - захист власності, безпеки, охорона свободи і прав громадян, у міжнародних - незалежність, яку забезпечує сильна армія. «Державець,- писав Макіавеллі,- повинен мати головну турботу про охорону порядку і зміцнення військової сили для захисту держави від внутрішніх і зовнішніх ворогів».

Державу мислитель розглядав не як застиглу, нерухому структуру, що було характерним для середньовіччя, а в русі, як змінне явище, що залежить від співвідношення сил, які борються між собою, головним чином знатних і простого народу. «Боротьба народу та аристократії,- писав він,- ось джерело руху і розвитку держави, зміни її форм». Із наведеної цитати випливає, що Макіавеллі чітко усвідомлював класове розшарування і класову боротьбу в сучасних йому державах, убачаючи в цій боротьбі рушійну причину суспільного розвитку і зміну форм держави.

Найпершим завданням науки він називав виявлення закономірностей руху різних політичних форм, факторів їхньої стійкості, зв'язку з певною розстановкою учасників політичного життя, нормальних і патологічних процесів у формах держави, причин революцій.

Аналізуючи політичні форми, Макіавеллі звертався до різних чинників, що впливають на їх становлення, розвиток і зміну: економічних, військових, територіальних, географічних, демографічних, етнічних та ін.

Отже, держава, за вченням Макіавеллі, - це політично організоване суспільство, результат боротьби народу та аристократії, що виливається у певну форму правління.

За прикладом Арістотеля, якого наслідували майже всі мисли-

133

телі епохи Відродження, Макіавеллі розрізняв форми держави залежно від кількості правлячих осіб, мети і якості функціонування цих форм, поділяючи всі держави на правильні та неправильні. До правильних Макіавеллі відносив монархію, аристократію та народне правління, вважаючи, що їхньою метою є загальне благо і велич держави. Неправильними були тиранія, олігархія та перетворення народного правління в розпусту. У неправильних формах держави правителі турбуються лише про власну користь, ігнорують закони, безпеку громадян і нехтують благом суспільства. Встановлення кожної з цих форм, як уже було відзначено, є результатом певного співвідношення сил, які беруть участь у боротьбі за владу.

Макіавеллі доводив, що загострення соціально-політичних суперечностей, порушення стійкої рівноваги сил, які борються між собою, збільшує можливість установлення монархії. У країні, писав він, розколеній на два ворожі табори в результаті боротьби аристократії та народу, незгод між різними кліками і групами, важко чи навіть неможливо зберегти чи створити республіку. Така держава неминуче стає автократичною.

З цього випливало, що Макіавеллі визнавав дві головні форми держави - республіку та монархію, відкидаючи мішані форми на зразок Арістотеля, Цицерона, бо держава може бути міцною тільки тоді, коли вона є або чистою монархією, або чистою республікою. Змішування форм є зло, писав він.

Зваживши на все негативне, що було в Італії, Макіавеллі сформулював у загальних рисах свій політичний ідеал. Він хотів би бачити правителя, який перебуває в безпеці серед забезпечених громадян, світ, що насолоджується спокоєм і керується правосуддям, а сенат користується своєю владою. З іншого боку, Макіавеллі волів би бачити приборкання розбрату, безпорядків, словом, ту золоту добу, коли кожен може вільно виражати свої думки. Отже, вища радість для мислителя - бачити світ радісним, князя, оточеного повагою і славою, та щасливий народ, що ставиться до нього з любов'ю. Але щоб настав цей час, необхідно передусім досягти об'єднання Італії під однією могутньою владою, створення єдиної національної держави.

Як людина свого часу, Макіавеллі насамперед намагався відкинути все те, що в часовім аспекті становило перешкоду для економічного, політичного і культурного розвитку.

Першою перешкодою на шляху до його ідеалу була, на його думку, католицька релігія й католицька церква. Макіавеллі добре розумів, ще релігія - один із найефективніших засобів впливу вла-

134

ди на народ, його вчинки й моральність. «Там, де немає страху перед Богом, неминучим є те, що царство або гине, або страх перед владарем компенсує в ньому брак релігії». Релігія допомагає формувати громадянство і підданих добрими, учить поважати владу, право, а отже, вона потрібна. Вона потрібна і для військової справи, тому що нею можна підтримувати дисципліну і настрій у війську. Тому Макіавеллі рекомендував керівникам республік або царств оберігати й доглядати основи релігії, що їх підтримують.

Але не забуваймо, що Макіавеллі був свідком діяльності католицької церкви, войовничих домагань пап на гегемонію, бачив негативний вплив папського двору на політику і моральність. «Ми, італійці,- писав він,- завдячуємо Римській Церкві з її священиками тим, що вона досі не давала і не дає нашій країні об'єднатися. А країна, звісно, може бути єдиною і щасливою, тільки коли вона підпорядковується одному урядові, республіканському або монархічному, як це маємо у Франції та в Іспанії, і якщо в ній не править одна республіка чи один суверен, то винуватець цьому один -Церква. Церква - нездатна ані сама запанувати над цілою Італією, ані дозволити це іншим - спричинилася до того, що Італія так і не зуміла об'єднатися під однією рукою, тільки залишилася під різними принцами та сеньйорами, а ті так її розсварили та ослабили, що стала вона здобиччю не лише могутніх варварів, а й усіх, кому лише заманулося на неї напасти».

Макіавеллі розумів, що важливою потребою людини є віра, яка дає розраду, втішає, допомагає в нещасті. Але християнство він критикував за проповідь ідеалів терпіння, толерантність несправедливості. На його думку, релігія стародавніх римлян вигідно відрізнялася від християнської, яка проповідує презирство до всього світського, смиренність, відречення від життя і т. ін. «Наша релігія,- писав він,- передбачає вище благо у смиренні, у відреченні від життя, тоді як язичницька віра передбачає його у величі душі, в силі тіла і в усьому, що робить людину могутньою. Наша релігія якщо й бажає нам сили, то не на подвиги, а на терпіння. І коли люди заради раю вважають за краще терпіти всякі образи, ніж метатися негідникам, розкривається широке та безпечне поле дій».

Отже, Макіавеллі розглядав релігію суто прагматично, головно під кутом зору служіння державним інтересам, єднання народу і виховання активних учасників політичного життя.

Не меншою перешкодою на шляху до об'єднання та благоденства Італії була друга спадщина середніх віків - феодальне дворянство. До дворянства Макіавеллі ставився з відвертою ненавистю.

135

Феодалів він вважав заклятими ворогами всякої громадянськості, честолюбними дармоїдами, які живуть за рахунок доходів від своїх володінь і перешкоджають величі держави та добробуту решти населення. А тому для заснування республіки в країні, де є численне дворянство, його необхідно зовсім знищити.

Для спасіння Італії необхідно, вважав Макіавеллі, щоб в ній з'явилася сильна державна влада, як у Франції та Іспанії. А найголовнішими основами сильної влади служать добрі закони і добре організоване військо. А позаяк без добре організованого війська в державі не можуть підтримуватись і добрі закони, і де добре організоване військо, там переважно існують добрі закони, то я, казав Макіавеллі, нічого не казатиму про закони, а зупинюся тільки на розгляді організації війська.

Справді, Макіавеллі приділяв багато уваги організації війська, тій силі, на яку має спиратися державна влада. Військо повинно бути організоване зі своїх громадян, а не з найманців, готових тільки грабувати мирних жителів, і не союзників, здатних скористатися в своїх інтересах результатами перемоги. Військо надійне лише тоді, коли воно складається з власних громадян, які усвідомлюють важливість захисту держави від вторгнення ворогів або вигоду розширення кордонів. Перемога дається духом війська, а на цей дух можна покладатися лише тоді, коли військо національне. Отже, висловлюючись за постійну національну армію, Макіавеллі засуджував практику найманих військ, до якої постійно вдавалися в його час. Саме тут убачав він одну з серйозних причин беззаконня в Італії. Банди найманців - завжди віроломні, часто становлять більшу небезпеку для наймача, ніж для його ворога. Вони спустошують його скарбницю і майже неминуче зрадять у скрутну мить.

Отож, військове мистецтво - найперша турбота правителя, умова успіху всіх його починань. Він, насамперед, мусить створити потужні військові сили з власних громадян - добре споряджених, дисциплінованих і відданих його інтересам. Лише з такою силою за плечима правитель може утримувати владу і розширювати межі держави.

Віра Макіавеллі у громадянську армію та його ненависть до знаті виростали з одного почуття - почуття національного патріотизму та бажання об'єднати Італію, вберегти її від внутрішніх руйнівників і чужоземних загарбників. Він був винятково щирим, коли твердив, що обов'язок перед власною країною переважає всі інші обов'язки та будь-які докори сумління. Мислитель мав надію, що десь з-поміж італійських тиранів знайдеться правитель, достатньо далекогляд-

136

У посібнику представлено переконливу панораму світових вчень про політику і право від найдавніших часів до сьогодення. Особливий інтерес становлять погляди на цю сферу людської діяльності провідних мислителів світу всіх часів. Викладено широко, ґрунтовно, а водночас - дохідливо. Стане в пригоді студентам юридичних факультетів, викладачам, а також шанувальникам1 історико-філософської думки.

Вартість: 11 грн

Завантажити книгу Отримати пароль до архіву

Сторінка 137:

ний, щоб збагнути необхідність об'єднання Італії, і достатньо відважний, щоб перетворити цю необхідність у дійсність.

Який же державний лад найбільше відповідав ідеалу Макіа-веллі - республіканський чи монархічний? У «Роздумах із приводу перших десяти книг Тіта Лівія» він підкреслював, що оптимальною формою правління є республіка. Макіавеллі детально говорив про переваги республіки. Вона, на його думку,- найміцніша форма державного устрою та найкраще пристосовується до різних обставин часу, найбільше сприяє зростанню народного добробуту.

Пишучи про переваги республіки, філософ обстоював і звеличував також політичну свободу, що означало в його вустах міське самоуправління, яке давало владу міському патриціатові. У республіках, за його словами, легше здійснювати не тільки свободу, а й рівність, під якою він розумів скасування всіх феодальних привілеїв, а також пом'якшення різких майнових суперечностей, які підривають стійкість суспільного і політичного ладу.

У «Роздумах...» Макіавеллі захищав народ від докорів у невдячності й непостійності. Він доводив, що юрма розумніша й постійніша, ніж князь, що зазвичай народ твердіше стоїть за порядок, який склався; переконавшись на досвіді, що він добрий, народ ніколи не погодиться на його зміну. Народ, твердив Макіавеллі, завжди розсудливіший, аніж цар, у судженнях про справи, він рідко помиляється у виборі між двома протилежними думками, якщо вони захищаються рівносильними ораторами. У республіці можна безбоязно користуватися своєю власністю, не побоюватися за честь дружин і дочок та свою особисту безпеку. Тому республіканська форма, у вченні Макіавеллі, краща за монархічну в усіх випадках, окрім тих, коли треба запровадити нові порядки, закони та інститути, тобто перетворити суспільство. У цьому вбачається буржуазне спрямування вчення Макіавеллі. Республіка найбільше відповідає капіталістичному ладу як такому. У звичайних умовах буржуазія віддає перевагу демократичній формі держави, яка передбачає рівність (хоча б формальну), свободу і недоторканність особи і власності.

Однак симпатії Макіавеллі - на боці поміркованої демократії, або змішаної форми держави, в якій до участі у здійсненні влади одночасно закликані представники народу (буржуазія), представники знатних (патриціат) і виборний голова держави. Мислитель вважав, що саме така республіка поєднує демократичний, аристократичний і монархічний елементи влади та є найбільш міцною порівняно з «простими формами».

137

Роздуми Макіавеллі про змішану форму держави відображали розстановку соціально-політичних сил в Італії XVI ст., де розгорнулася боротьба між монархією, аристократією та народом (буржуазією). Концепцію Макіавеллі про змішану форму держави можна віднести до найближчих джерел теорії поділу влади, детально розробленої згодом Локком, Монтеск'є та іншими мислителями пізнішого часу.

Але справа затемнюється тією обставиною, що людина, яка ставила республіканську форму вище монархічної, написала твір «Державець», в якому давала монархові вказівки, як йому необхідно правити, щоб зберегти владу і зміцнити державу. У цьому не раз вбачали суперечності Макіавеллі, хоча навряд чи це так. І це виявилося вже з перших слів трактату «Державець»: «Я не стану тут торкатися республік, оскільки про це я детально казав в іншому місці. Тут я розгляну лише князівства і постараюся з'ясувати, яким чином вони можуть управлятися і як тримати над ними владу».

І справді, суперечностей між «Роздумами» й «Державцем» немає. Створено ці твори майже одночасно і спрямовано на розв'язання однакових або майже подібних завдань. Хіба що різними є теми цих творів. Крім того, обидві книги рівною мірою відображають те, чим прославився Макіавеллі, а саме: індиферентність у виборі засобів для досягнення політичних цілей та переконання, що в основі влади лежать сила і спритність.

Отже, для утворення єдиної централізованої держави найпри-датнішою формою є монархія, одноособова диктатура, яка подолала б роздробленість, захистила б молоду буржуазію від великих феодалів і водночас була б досить сильною, аби тримати в покорі народні маси. Не скрізь республіка можлива, застерігав Макіавеллі, в деяких випадках кращою була б монархія, наприклад, для зіпсованого народу, або ж там, де є численне дворянство. При цьому він вважав, що створити нову державу для монарха легше, ніж для республіканського ладу.

Макіавеллі чекав від монарха визволення Італії від іноземців, її об'єднання й перетворення на могутню квітучу державу. Все сказане вище привело Макіавеллі до схиляння на бік монархії, у виявленні природи якої полягав глибокий концептуальний смисл твору Макіавеллі «Державець». Далі розмова йтиме в основному про нього.

У книзі «Державець» Макіавеллі пропонував низку політичних засобів, за допомоги яких владар спроможний досягти найвищої своєї мети. Філософ застерігав, що запропоновані ним засоби сто-

138

суються не лише до монархії. «Все, що повинні робити для здійснення й поширення своєї могутності володарі, повинні робити й республіки, поки не стануть могутніми»,- писав він.

Але які ж принципи тієї політики, що ними має керуватися володар у справі управління державою? Передовсім - домогтися того, щоб піддані діяли відповідно до його волі, повністю слухалися його. На думку Макіавеллі, є два способи досягнення повної покори. Перший - любов до князя. Найкраща фортеця для держави - привернути до неї підданих, бо правитель може володіти найкращими фортецями, але коли народ його ненавидить, то ніякі фортеці його не спасуть.

Заручившись любов'ю, володар повинен проявити до своїх підданих довіру. Недовір'я з будь-яких причин викликає до нього загальну ненависть, що є причиною різних змов і переворотів. Вчиняючи переворот, люди вірять, що новий правитель виявиться кращим, аніж старий, але невдовзі переконуються, що помилилися, бо новий правитель завжди виявляється гіршим від старого.

Другий спосіб домогтися покори підданих - страх перед володарем. Який же із цих двох способів ефективніший і надійніший? На думку Макіавеллі, краще всього, коли бояться і люблять одночасно. Але любов погано зживається зі страхом, тому якщо вже вибирати, то надійніше вибрати страх і підтримувати його загрозою покарання.

Вибираючи страх, який найбільше гарантує покірність підданих володареві, Макіавеллі керувався однією з основних аксіом своєї політичної філософії, а саме: люди - істоти егоїстичні та злісні, вони - невдячні, схильні до лицемірства та обману, їх відстрашує небезпека і приваблює нажива. Мудрий політик, на його думку, враховуючи ці властивості людей та ігноруючи при цьому принципи моралі, легко може вирішувати свої завдання.

Правитель, щоб примусити своїх підданих покірно коритися йому, не повинен нехтувати найсуворішими, безпощадними карами, оскільки він постійно перебуває серед ворогів - внутрішніх і зовнішніх, тому він не може нікому довіряти і вимушений керуватися насильством і підступом. Володар має поєднувати в собі якості лева й лисиці, бо лев беззахисний проти тенет, а лисиця — проти вовків. Необхідно, отже, бути лисицею, щоб розгледіти пастку, і левом, щоб трощити вовків.

Як прихильник державної могутності, Макіавеллі не зупинявся на виборі засобів, які можуть служити справі утворення сильної держави. Він рекомендував правителеві підступний принцип - не дотримуватися своїх обіцянок, даних підданим, якщо їх виконання

139

шкідливе і коли відпали причини, які змусили його дати таку обіцянку. «Не гріх володареві,- писав він,- заради збереження держави піти проти свого слова». У своє виправдання мислитель наводив такі міркування: «Якби всі люди були чесними, подібну пораду можна було б уважати аморальною, але оскільки люди часто не вирізняються чесністю і піддані відносно правителів не вельми переймаються виконанням своїх обіцянок, то й правитель, відносно них, може бути не дуже точним. Досвід наших днів доводить, що грандіозні справи творили якраз ті князі, які не рахувалися з обіцянками, діяли хитрістю та обманом.

Отже, для досягнення конкретної історичної мети Макіавеллі вважав за можливе користування будь-якими, зокрема безчесними, засобами, які навіть суперечили нормам моралі. Він рекомендував правителеві бути безжалісним і віроломним, жорстоким і суворим, діяти на підданих страхом. Правитель мусить жорстоко розправлятися з усіма, хто стане на шляху до здійснення його мети, при цьому сама розправа повинна бути сміливою та рішучою. Всяка млявість і хитання правителя можуть загубити будь-яке починання.

Беззастережність, з якою Макіавеллі дійшов цього висновку, та ще й вніс його до переліку порад, найбільше прислужився лихій славі «Державця», хоча й «Роздуми...» нічим не кращі.

Він, як бачимо, відверто санкціонував жорстокість, віроломство, убивство: будь-який засіб є добрим для досягнення мети за умови, що його вжито з розумом. Взірця, за яким можна було б оцінювати вчинки правителя, немає: єдиний критерій - успішність політичних заходів, яких він уживає для нарощення й підтримання могутності своєї держави. «Нехай звинувачують його вчинки,-писав Макіавеллі про правителя, який утворював нову державу,-лише б виправдали їх результати, і він завжди буде виправданий, якщо результати будуть успішними». І не варто йому боятися, що накличе на себе прокляття за такі переступи, без яких, може статися, важко буде вберегти державу.

Бо якщо все зважити, виявиться - те, що здавалося благочес-ним, приведе вас до руїни, якщо за ним піти; і навпаки, те, що на позір злочинне, може обернутися благодаттю й добробутом.

Макіавеллі, як бачимо, ставив перед собою прогресивну мету об'єднання Італії в єдину централізовану державу. Він бачив необхідність об'єднання країни, і сама ідея об'єднання об'єктивно назріла. Погано лише те, що він вибрав лихі засоби для досягнення обраної мети. Він пропонував правила політики, увільнені від моральних критеріїв. Про правила політичного мистецтва Макіавеллі

140

розмірковував не з позицій справедливості, моралі, а заради політичної мети, в досягненні якої моральні критерії є чимось другорядним, що для загального успіху можна відкинути. Тобто: мета виправдовує засоби.

Чому Макіавеллі давав правителям подібні аморальні поради? А тому, що така практика - сама політична дійсність. Жорстокість, підступні вбивства були нормою в системі державного правління Італії; чесність і вірність - інфантильними пережитками, які навіть випали зі словесного обігу освіченої людини; сила і спритність вважалися ключами до успіху; про розпусту й гультяйство годі було й казати, а грубий, відвертий егоїзм мав одне виправдання -власний тріумф. В італійському суспільстві процвітали політична корупція і моральна деградація. Політик, який за таких умов задумав би керуватися добрими намірами і моральними правилами, був приречений на загибель. Тому правитель, твердив Макіавеллі, мусив рішуче та без вагань проводити тверду політику, не боятися заради впорядкування держави чи створення нової вдаватися до надзвичайних заходів, бути безжалісним і жорстоким, за будь-яку ціну домагатися реалізації своїх великих цілей.

Утім, необхідно відзначити, що підступність і насильство, безжалісність і жорстокість не були для Макіавеллі абсолютними цінностями. їх використання, вважав він, виправдано лише з метою об'єднання й перетворення держави, а надто в боротьбі проти реакціонерів, які не бажають розмовляти жодною мовою, визнаючи лише мову отрути й кинджала. Мислитель розумів, що вказані засоби були неминучим злом, але злом, повернутим проти набагато більшого зла. Водночас Макіавеллі застерігав, що жорстокості можуть бути виправдані лише тоді, коли вони застосовуються один раз і тільки для користі підданих. Якщо ж вони використовуються систематично для пригнічення громадян, то їм немає ніякого виправдання.

Судячи з наведеного, чи можна назвати аморальною політику, яку пропонував правителеві Макіавеллі? Коли йдеться про державні проблеми, про існування або неіснування вітчизни, треба відкинути всякі міркування, належить зробити все, що може врятувати вітчизну чи свободу. Заради спасіння свободи, своєї вітчизни все є моральним - такий загальний висновок самого мислителя.

Чи можна з цим погодитися? Чи виправдана така думка в наш час? Видається, що ні. Ще Ф. Аквінський писав про те, що великі й шляхетні цілі потребують шляхетних засобів для їх вирішення.

141

Але політична концепція Макіавеллі - складна та багатогранна. Навколо його політичного вчення вже декілька століть не припиняється гостра полеміка. Воно оцінюється і позитивно, і негативно. Зганьбити ім'я мислителя намагались ідеологи феодалізму і церкви, яким не подобалися його різкі випади проти дворянства, католицької церкви, розрив зі схоластикою, республіканізм. Крім того, у вченні Макіавеллі сформульовано основні програмні вимоги буржуазії: недоторканність приватної власності, безпека особи і майна, республіка як найкращий засіб забезпечення «благ свободи», засудження феодального дворянства, підпорядкування релігії політиці та ін.

Навпаки, високо цінували вчення Макіавеллі видатні прогресивні мислителі, такі, як: Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо, Ш.-Л. Монтеск'є. Видатний представник німецької класичної філософії Гегель рішуче засудив тих, хто був противником об'єднання Італії в насильницький спосіб. Ситуація, за якої отрута, підступне вбивство стали звичайною зброєю, писав він, не може бути змінена м'якими заходами протидії. Гегель категорично заперечував проти антиісторичних трактувань вчення Макіавеллі. «Державця», писав він, треба читати під безпосереднім враженням історичних подій, які передували Макіавеллі та сучасній йому історії Італії, і тоді цей твір одержить не тільки своє виправдання, а й постане перед нами як істинно велике творіння справжнього політичного розуму високого і шляхетного спрямування.

Завершуючи, відзначмо, що праці Макіавеллі відчутно вплинули не тільки на розвиток політико-правової теорії, а й на реальну політику низки феодальних, буржуазних і пролетарських діячів, які нехтували правами людини. Але їхній макіавеллізм - це здійснення на практиці слабих аспектів вчення Макіавеллі, яке відіграло у свій час велику роль у боротьбі з ідейними утопіями та порядками феодалізму. Вчення Макіавеллі було революцією в політичному мисленні, яке проклало шлях від середніх віків до нового часу.

§ 5. Політико-правові погляди Жана Бодена

До середини XVI ст. монархічний режим у Франції розвивався більш послідовно й неухильно, ніж у будь-якій іншій країні. Королі Франції спромоглися зламати силу феодалізму, встановити національну єдність, внутрішній порядок, який стримував насильство і розкривав широкий простір для праці. Природно, що передові суспільні сили дивилися на монархізм як на прогресивну силу. Симпатії до монархії росли мірою її успіхів.

142

Однак абсолютизм і далі наражався на опір частини дворян, які приєдналися до опозиційної організації кальвіністів. Річ у тім, що в останній третині XVI ст. Франція з проникненням до неї кальвінізму виявилась ареною запеклого релігійного протиборства: одного боку - католики, з іншого - протестанти (гугеноти). Ніхто з них не визнавав принципу віротерпимості, тобто не погоджувався з рівнозначністю, рівногідністю й рівноправністю різних конфесій. Це протиборство своєю гостротою та масштабами подібне до громадянської війни, створювало реальну загрозу життю самої держави. Ж. Боден, приставши до партії «політики», зайняв компромісну позицію між католиками і гугенотами, виступив за віротерпимість і відновлення миру й порядку в країні, за що у Варфоломіївську ніч ледве не загинув.

Подібно до Макіавеллі, Боден ставив інтереси держави вище релігійних. Релігія, вважав він, є вторинною (другорядною). У суспільстві повинна існувати свобода совісті, нікого не можна змушувати, щоб він проти своєї волі, своїх переконань сповідував яку-небудь релігію.

У своїй теорії Боден виразив потребу сильної державної влади, яка могла б вивести Францію з хаосу релігійних війн, а свої соціально-політичні погляди виклав у праці «Шість книг про республіку (державу)». Термін «республіка», вживаний ним, означав те саме, що й у Стародавньому Римі, тобто державу взагалі, незалежно від її конкретно-історичних форм.

Ж. Боден почав свою працю з визначення держави. Держава -правове управління багатьма сім'ями і тим, що в них є спільного під суверенною владою. Фактично всі «Шість книг...» присвячено детальному розглядові різних ознак держави, присутніх у цім визначенні.

Отже, держава, передовсім,- це правове управління, вона має правовий, справедливий і правдивий характер, діє на основі права, справедливості й законності. Розглядаючи державу як справедливе спілкування, Боден фактично висунув важливі цілі й завдання, заради яких утворюється держава. Державність як організація, писав він, виникає шляхом договору, і вища її мета - не в тому, щоб забезпечити благоденство людей, а щоб гарантувати мир усередині спільноти і, захищаючи спільноту від нападу ззовні, піклуватися про істинне щастя індивідів.

Прообразом держави для Бодена була сім'я, а статус голови сім'ї - прообразом і відображенням державної влади. Сім'я складала соціально-організаційну першоклітинку, осередок держави. Це був зародок, із якого держава виникла й розвивалася. Тому

143

визначення сім'ї у Бодена подібне до визначення держави. «Сім'я є правове управління декількома особами і тим, що їм загальне, під владою батька сім'ї». Від міцності сімейної влади в підсумку залежить і стійкість самої держави. Боден виступав за необмежену владу голови сім'ї над жінкою й дітьми та показував, як послаблення сімейної влади призводило до деградації держави.

Як і Арістотель, Боден розрізняв у сім'ї три види владних відносин: подружні, батьківські й панські. Але, на відміну від Арісто-теля, Боден не був прихильником рабства. Він вважав, що рабство суперечить людському розуму, природі та свободі людини. Рабство не тільки не корисне, а навіть шкідливе. Воно веде до повстань і підриву держави. Тому рабство повинно бути скасовано.

Ж. Боден стояв за поступову ліквідацію близьких до рабства відносин феодальної залежності там, де вони ще зберігалися. Тож у цім питанні мислитель виступав на висоті вимог нового часу і теоретично виражав зацікавленість буржуазії у вільній праці, продуктивнішій, ніж праця кріпака.

З'єднання багатьох сімейств у державу означало, писав мислитель, що голови сімейств перетворювалися на громадян держави, тобто зв'язувалися відносинами державної влади і підкорення. Але політичне підкорення не знищувало свободи людини: вона обмежувалася, але не щезала повністю. Член держави - це вільна людина, підкорена державній владі. Таким шляхом людина ставала громадянином або підданим. Саме цим член держави відрізнявся від раба, який був підданим, але не громадянином.

Ж. Боден розглядав громадянина в широкому сенсі - як члена держави. І в цьому випадку для нього громадянин і підданий -синоніми. Мислитель не погоджувався з Арістотелем, який вважав громадянином того, хто бере участь у суді й народних зборах, тобто у здійсненні політичної влади. Боден вважав, що таке поняття громадянина стосується до громадян демократичних держав. Загальніша ознака громадянина, на його думку,- це підкорення політичній владі. «Громадянин - це всяка вільна людина, підкорена державній владі».

З'єднання сімейств і громадян у державі досягалося шляхом підкорення їх загальній політичній владі. Суттєвою ознакою цієї влади був її суверенний характер. Ж. Боден увійшов в історію головно як теоретик суверенітету монархічної влади, а його розроблення проблеми суверенітету держави взагалі - вагомий внесок у розвиток політико-теоретичного знання.

Вчення Ж. Бодена про суверенітет в епоху формування національної держави мало прогресивне значення. Воно правильно вка-

144

зувало на специфічну ознаку держави, яка вирізняла її з-поміж усіх інших організацій. Воно стало виразом боротьби загальнонаціональної державної влади у Франції за свою самостійність і верховенство над іншими політичними силами (церквою, великими феодалами, містами). Ця теорія давала ідеологічне обґрунтування прагненням королівської влади створити сильну централізовану державу, приборкати громадянські й релігійні війни, забезпечити мир і порядок як необхідні умови успішного розвитку нормального життя.

З цією метою Ж. Боден вперше наприкінці XVI ст. висказав думку про те, що король був сувереном всього королівства, який стояв над баронами та їхнім суверенітетом.

Вчення Ж. Бодена про державний суверенітет було породжено самою політичною практикою в період, коли на верховенство претендували різні сили, організації та інститути. Теорія суверенітету стала теоретичним обгрунтуванням абсолютистської держави як політичної форми, яка вже покінчила з залишками феодальної роздробленості й децентралізму.

Розкриваючи ознаки суверенітету, мислитель пояснював, що суверенна політична влада має постійний, а не тимчасовий характер, що верховна влада повинна бути абсолютною, тобто не обмеженою ніякими умовами. Не може вважатися суверенною влада обмежена, передана на певних умовах. Суверенітет, даний правителеві на будь-яких умовах, не є власне ні суверенітетом, ні абсолютною владою.

Але, як глибокий політичний мислитель, Боден не міг не поставити питання: Де ж корениться, як проявляється суверенітет і чи здатний він до відчуження, передання? Суверенітет, гадав він, корениться в сукупності вільних і розумних істот, які складають народ. Але цю верховну і постійну владу над громадянами з правом життя і смерті народ маже передати одному з громадян без будь-яких обмежень. Таким одним із громадян у Бодена виявлявся монарх. На противагу М. Падуанському, Боден, як бачимо, не визнавав верховенства народу, протиставляючи йому верховенство короля.

Отже, суверенітет у розумінні Ж. Бодена означав передовсім абсолютну владу. Абсолютна влада королів, що спиралася на Corpus juris civilis, була бажаною ідеєю не тільки французького двору, а й переважно третього стану та його юристів, тому вони чекали від цієї влади знищення феодальних пут, підкорення невеликих феодальних володінь, приборкання релігійних партій, з'єднання всієї нації, рівного для всіх права.

145

Абсолютизм, необмеженість, безумовність державної влади в юридичній площині виражалися, за вченням Ж. Бодена, в її над-законному характері; по-перше, в тому, що носій суверенітету -король не повинен бути зв'язаний законами ні своїми власними, ні своїх попередників. В іншому випадку його влада не була б абсолютною, а отже, і суверенною. Навпаки, вона сама видавала закони, обов'язкові для всіх. По-друге, надзаконний характер державної влади випливав із того, що над нею не стояла ніяка інша політична влада в державі або поза її межами.

І все ж суверенітет у Ж. Бодена не був абсолютним, хоч його історичне завдання полягало в необхідності обгрунтування королівського абсолютизму. Будучи абсолютним щодо народу, суверенітет обмежувався законами природними та Божими, які виникли скоріше держави. На законах Бога, природи і загальнолюдських законах засновано і в них закріплено деякі фундаментальні людські інститути і принципи людського співжиття. Передовсім це -приватна власність, сім'я, вимоги моралі й справедливості в людському спілкуванні, рівний розподіл благ і покарання.

Отже, Ж. Боден визнав низку фундаментальних аксіом соціально-політичного життя, на які суверен не повинен був посягати. І це цілком зрозуміло з історичного погляду. Боден був ідеологом молодої буржуазії, яка уклала союз із королівською владою для об'єднання країни та створення єдиної національної держави. Буржуазія устами Бодена залишала за собою певні права - гарантії від свавілля короля.

Насамперед, королівську владу закликали поважати власність. Це було найбільш характерно для розуміння суті епохи та абсолютної влади. Приватна власність була підмур'ям нової держави, яка виходила з надр феодалізму. З власністю пов'язувалась особиста свобода, яка, отже, була другим принципом буржуазного права. Ж. Боден, отже, на зорі капіталістичної епохи виступив апологетом приватного права проти домагань королівської влади.

Водночас буржуазія погоджувалася надати королівській владі в інтересах обох сторін права: видавати обов'язкові для всіх громадян закони; оголошувати війну та укладати мир; призначати урядових чиновників; верховної інстанції в судових справах; помилування; накладення штрафів; чеканити монету і т. д. Словом, королю надавалася вся законодавча, виконавча і судова влада. Але право видавати загальнообов'язкові закони було першою за значимістю пізнавальною ознакою суверенітету. Суверен видавав закони, але не творив права. Боден чітко їх розрізняв, розумів їхню різноякісність. Право «несе з собою справедливість, а закон - наказ».

146

Утім, як бачимо, була сфера інтересів, вилучена з-під юрисдикції монарха. Це - сфера приватної власності і особистих прав, перенесених для надійнішого захисту в галузь прав природних і Божих, які існували ще до держави, а тому стояли над державою.

Із права недоторканності приватної власності випливало положення про те, що суверен не міг обкладати підданих податками без їхньої згоди. Монарх, який порушував закони природного права, зокрема щодо власності, перетворювався на тирана.

І все ж суверенна влада, за вченням Ж. Бодена - єдина, неподільна і незалежна ні від кого. її рішення - загальнообов'язкові для всіх у державі. А це означало, що суверенітет не міг одночасно належати королю, аристократії та народу. Суверенітет мав належати якомусь одному суб'єктові, особі чи органу. На цій основі Боден відкидав змішану форму держави. Кому належало право видавати загальнообов'язкові приписи, той був справжнім сувереном.

Залежно від того, в чиїх руках зосереджено суверенітет, Ж. Боден виділяє три форми держави: монархію, аристократію та демократію. Демократія - це держава, в якій всі чи більша частина громадян, хоч би як вони були організовані, володіють верховною владою над усіма. В аристократії лише частина громадян володіє верховною владою над усіма взагалі та над кожним зокрема. У монархії верховна влада належить одній особі.

Ж. Боден не визнавав поділу держав на правильні й неправильні. Такий поділ, на його думку, вказував не на різні форми, а на різні якості тієї самої форми.

Розглядаючи переваги і хиби названих вище форм держави, Боден віддавав явну перевагу спадковій монархії, яка здатна, на його думку, в умовах незгод і розбрату, розрухи і громадянських війн навести порядок, згуртувати країну, забезпечити мир, правопорядок і соціальну гармонію. Навпаки, демократична форма досягнути цього не в змозі. Мало того, демократичні засади, твердив мислитель, підривали саму владу, а отже, державу. Демократія перебільшувала принципи рівності й свободи і прагнула тільки на їхній основі здійснити владу. А це якраз суперечило природі влади. У політичному спілкуванні та здійсненні політичної влади не може бути проведено принцип рівності, бо люди не є рівними у своїх політичних здібностях: одні створені для панування, інші -для підкорення.

Політична влада в демократичній державі ввіряється всьому народові, а це - несправедливо. Народ, на думку Бодена,- це юрба,

147

«звір багатоголовий і позбавлений глузду», він натужно робить щось добре. Довірити йому вирішення політичних справ - все одно, що питати поради у божевільного. Юрба ненавидить усе, що вивищується над її рівнем, вона завжди відчуває неприязнь до всього видатного, до розуму, знатності, багатства, носіями яких є меншість. Тож у демократії встановлюється панування черні та її став-леників-демагогів. Держава поринає у вир постійного розбрату і громадянських війн. Таким чином Боден намагався довести, що демократія суперечить самій сутності влади, руйнує владну матерію як субстанцію держави.

Дещо в іншому тоні Боден змальовував аристократію, оскільки в ній влада належала не всьому народові, а гідній меншості, що виділялася своєю знатністю й багатством. Але вона також не була стійкою формою політичної влади, оскільки колегіальний спосіб вирішення питань, належних до компетенції суверена, розбрат в аристократичному стані перешкоджали рішучим діям, робили аристократію неповороткою і тим паче несумісною з великою державою. Але найголовніше, в такій державі аристократія сам на сам залишалася з невдячним народом. У постійному страху перед революцією аристократи втрачали ініціативу і прирікали державу на беззахисність перед внутрішніми і зовнішніми ворогами.

Найкращою з усіх форм, на думку Ж. Бодена, була монархічна влада. Вона прямо відповідала природі суверенної влади, її єдності й неподільності. Влада, зосереджена з руках одного, набагато сильніша, ніж коли вона належить народові чи аристократії. Це особливо яскраво простежується в періоди криз. Мислитель навів багато найрізноманітніших доказів на користь монархії. «Подібно до того, як у Всесвіті над усім владарює Бог, а на небі - сонце, так і в людей, які утворюють спільність, повинен бути один правитель».

Ж. Боден - переконаний прихильник суверенної монархічної влади, хоча не заперечував, як ми вже бачили, ні демократичної, ні аристократичної держави. Найважливіше, що приваблювало його і на що він покладав свої надії,- це здатність сильної монархічної влади розтрощити внутрішніх і зовнішніх противників централізації країни.

Водночас необхідно відзначити, що Ж. Боден поділяв іще всі держави на три види за способом здійснення влади: законні, вотчинні й тиранічні. Законною була та держава, в якій піддані, користуючись особистою свободою, корилися законам суверена, а сам суверен - законам Божим і природним. Кращою серед закон-

148

них держав вважалася та, в якій суверенітет належав монархові. Таку державу він називав законною, або королівською, монархією.

Ідеальним для законної, або королівської, країни визнавався такий монарх, який боявся Бога, був милостивим до тих, хто завинив розважливим у підприємництві, сміливим у здійсненні планів, впевненим в успіху, турботливим щодо підданих, уважним до друзів, страшним для ворогів, люб'язним до тих, хто йому симпатизували, грізним для злих і до всіх справедливим. Саме така держава з таким монархом була здатна, на думку Бодена, зберегти мир і правопорядок, співпрацю аристократії та буржуазії в інтересах усього суспільства і держави.

Другими за способом здійснення влади були вотчинні держави, тобто ті, в яких суверен силою зброї зробився володарем майна і людей та правив ними, як батько сімейства сім'єю.

Третіми були тиранічні держави. Там суверен зневажав природні закони, розпоряджаючись вільними людьми як рабами, а їхньою власністю як своєю.

Завершивши питання про форми держави, Боден аналізував причини й фактори стабільності й змін, революцій і переворотів у різних формах держави. Найважливішою причиною державних переворотів і революцій він вважав різку майнову відмінність між бідними та багатими. Правителі за допомоги законів проти лихварства, законів про спадкування та інших заходів повинні сприяти зміцненню людей середнього достатку, не допускати надмірного збагачення одних і зубожіння інших.

Важливий вплив на нестабільність політичного життя справляв також розкол суспільства за релігійними мотивами. Міцність державної влади мала посилитися тоді, коли буде допущено свободу віросповідання.

Значну увагу Боден приділяв тому, як впливали на політичне життя і форми держави історичні особливості того чи іншого народу, його вдача й побут, звички і психологія.

Слідом за Арістотелем Боден розглядав і вплив географічних умов (клімату, грунту і т. ін.) на державу. Але він не надавав цим факторам фатального значення, бо в епоху Відродження більше акцентувалося на творчих зусиллях політичних керівників. Умілий правитель за допомоги законів і цілеспрямованої політики не тільки міг би, але й повинен був відвернути небажаний вплив названих факторів. Політичне мистецтво правителів, писав він, якраз і полягало в тому, щоб на основі врахування найрізноманітніших факторів передбачити тенденції політичного розвитку

149

і своєчасно нейтралізувати негативні процеси, аби зберегти і зміцнити державу.

Такими були політико-теоретичні погляди Ж. Бодена. Він слідом за Макіавеллі обгрунтував вимогу політичної централізації країни, а виступаючи прихильником абсолютної монархії, виразив цим потреби та інтереси молодої буржуазії. Мислитель захищав королівський абсолютизм у той історичний період, коли він іще відігравав прогресивну роль у розвитку західноєвропейського суспільства.

§ 6. Політичні та правові ідеї європейського соціалізму

ХУІ-ХУП ст.

Соціалістичні й комуністичні течії мають багатовікову історію. Вперше мрія про золоту добу виникла на початкових стадіях розвитку класового суспільства саме як протест, не завжди чітко усвідомлений, проти нерівності, гніту і водночас як своєрідне відображення спогадів пригнічених про безкласове суспільство первісно-громадської комуністичної епохи.

Ідеалізацію первісногромадської епохи являють собою утопічні вчення Лао-цзи, Ямбула і деяких інших мислителів епохи рабоволодіння. В Європі важливі елементи утопічного соціалізму склалися в античних Греції та Римі: легенда про золоту добу (громадсько-родові відносини, що не знали нерівності, гніту і власності) та її численні раціоналістичні перероблення утопістами минулого; дискусії давньогрецьких мислителів навколо проблеми майнової нерівності й природного стану суспільства, полісної демократії та розподільчої справедливості; легендарні зрівнювальні реформи у Спарті; платонівська утопія кастового рабовласницького комунізму, яка поєднувалася з критикою приватної власності, а також критика цієї утопії Арістотелем. Ще значніший вплив на утопічний соціалізм справило соціальне вчення раннього християнства, проповіді, які містилися в ньому, загальнолюдської рівності, братства і споживчого комунізму.

Але найповніша картина соціальних суперечностей і зображення того, яким повинен бути справедливий суспільний лад, давалася згодом, із розвитком політичних відносин. Тільки-но було повалено кріпацтво і з'явилося капіталістичне суспільство, як виявилося, що ця свобода означає нову систему пригнічення простого народу. Негайно почали виникати різні соціалістичні вчення як відображення цього гніту і протест проти нього. Початковий соціалізм критику -

150

вав капіталістичне суспільство, засуджував, проклинав його, мріяв про його знищення, фантазував про кращий лад, переконував багатих в аморальності експлуатації. Але він не міг вказати дійсного виходу. Він не вмів ні пояснити сутності найманої праці за капіталізму, ні відкрити законів його розвитку, ні знайти ту суспільну силу, яка здатна стати творцем нового суспільства.

Європейський соціалізм епохи розпаду феодалізму і формування буржуазного суспільства прийнято називати раннім соціалізмом, а першим твором раннього соціалізму була книга Томаса Мора з чудернацькою назвою «Золота книга, так само корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопію» (Утопія в перекладі з давньогрецької - місце, якого ніде немає). Саме звідси слово «утопічний» стало означати спроби зображення картин майбутнього соціалістичного ладу без називання реальних шляхів або тих сил, які здатні його здійснити.

Томас Мор (1478-1535) народився в Лондоні в сім'ї судді, освіту дістав в Оксфордському університеті. Працював адвокатом у Лондоні. У 1529 р., за правління короля Генріха VIII, був призначений лордом-канцлером. Мор залишався переконаним католиком і несхвально поставився до Реформації. Тому, коли король пішов на розрив із папським престолом, він подав у відставку. У 1534 р. був ув'язнений, а 1435 р. страчений.

Твір Мора «Утопія» починався з різкої критики соціальних і державно-правових порядків тогочасної цивілізації. Він був пронизаний ненавистю до суспільного устрою, політико-юридичних установ Англії, породжених приватною власністю.

Саме в приватній власності мислитель убачав корінь усього соціального зла. Власність, на його думку, є виною злиднів мас, злочинності й усякої несправедливості. «Де тільки є приватна власність, де все міряють на гроші, там навряд чи коли-небудь можлива правильна та успішна течія державних справ». Вихід людства один - повне знищення приватної власності й установлення суспільної власності. Але ж злочинність як така все ж мала місце і в Утопії, де панувала суспільна власність, і боротьба з нею була, на переконання Мора, однією з головних турбот держави.

Критикуючи сучасний йому економічний стан і політичний устрій Англії, Мор звернув увагу на суворість англійського законодавства. Він указав на шкідливість і несправедливість жорстоких покарань і виказав думку про те, що суспільство само винне у створенні тих умов, які спонукають людей до злочину (йшлося про насильне позбавлення селян землі задля розведення овець і розвитку шерстяної промисловості в Англії). З цього приводу Мор

151

піддав різкій критиці «криваве законодавство» і всю систему кримінального законодавства і правосуддя Англії.

Намалювавши цю безвідрадну картину, Мор далі перейшов до зображення ідеального суспільства і держави - у фантастичній країні Утопії. Мислитель змалював у своїй книзі таке суспільство, де ліквідація приватної власності привела до встановлення рівності, ліквідації хиб, після чого утопійці зажили майже безпроблем-ним блаженним життям.

Якщо більшість попередників Мора розуміла комунізм як спільність предметів споживання, то Мор у центр уваги ставив спільність виробництва. В Утопії праця мала обов'язковий характер. Жінки працювали нарівні з чоловіками. Від фізичної праці звільнялися тільки вчені і службові особи на період виконання ними суспільних обов'язків. Все населення Утопії ремісникувало та робило коло землі. Щорічно з кожної міської сім'ї, яка налічувала 12-16 дорослих людей, по декілька членів переселялися в село для сільськогосподарських робіт. А для збирання врожаю з міста додатково виїздила в село необхідна кількість працівників.

Суспільству належала і вся вироблена в ньому продукція. Вона вироблялася сім'ями. Кожна сім'я була зайнята певним ремеслом. Той, хто хотів змінити ремесло, мав перейти до іншої сім'ї. Так Мор висловився за збереження ремісничого виробництва з його недосконалими знаряддями виробництва. Робочий день тривав шість годин. Особливі посадові особи слідкували за тим, як працювали утопійці.

Утопійці, за вченням Мора, жили щасливо і в достатку. Але достаток досягався досить специфічним чином. По-перше, примусовим притягненням до праці всіх дорослих людей. По-друге, скороченням потреб: жителі Утопії задовольнялися простою і грубою, однаковою для всіх, одежею, їм не були відомі ніякі надмірності й розкіш. Але це, на думку Мора, не тлумило в них любові до радісного і приємного життя, прагнень до розумного користування всіма благами. Золото в утопійців було не в пошані. Вони зберігали його на випадок війни. У мирний час із нього виготовляли кільця, ланцюги, обручі, призначені для громадян, які зганьбили себе якимось злочином. Дорогоцінне каміння служило іграшками для дітей.

Як не дивно, але в ідеальному суспільстві Мора були раби, які виконували неприємні роботи: забивали худобу, вивозили нечистоти тощо. Рабами ставали засуджені злочинці, люди, засуджені до смертної кари в сусідніх країнах і викуплені утопійцями, а також

152

військовополонені, взяті в бою. Рабство було пожиттєвим, але не спадковим.

Критика сучасної Мору держави і «кривавого законодавства» пов'язана в нього з описом політичного устрою Утопії. Його політичний ідеал був повен демократизму. Всі основні посадові особи вибиралися народом на один рік і звітували перед ним, діючи в інтересах народу.

Існував центральний орган — сенат Утопії, до якого кожне місто посилало трьох депутатів. Сенат здійснював в основному економічні функції, спостерігаючи за правильним розподілом у країні продуктів і робочої сили. Службові особи були зайняті головно організацією виробництва і колективного споживання. Вони - не привілейований стан, а слуги народу. «Ні один чиновник не виказував гордовитості й не викликав страху». їх називали батьками, і вони вели себе гідно. «На чолі держави стоїть виборна особа, яка називається князем, але фактично є президентом». Сказане свідчить про те, що в «Утопії» Мора елементи безпосередньої демократії фактично поєднувалися з представницьким правлінням.

Організований таким чином суспільний і політичний устрій сприяв високим моральним якостям населення. Внаслідок цього в державі утопійців діяла незначна кількість законів. У них не було численних томів, які містили б закони та інші розпорядження. У цьому вченні Мора не можна не помітити явного натяку на англійські порядки і суворої критики англійської юриспруденції. Злочинні дії в «Утопії» не передбачувалися законом, оскільки питання про злочини й покарання вирішувалися безпосередньо сенатом. Кримінально-правові погляди Мора відзначалися гуманізмом. Він виступав проти смертної кари як покарання за крадіжку, але підтримував її щодо рецидивістів.

Описане суспільство автор вважав ним не тільки найкращим, а й єдиним, яке може з повним правом привласнити назву суспільства.

Після «Утопії» Т. Мора було написано чимало аналогічних книг, з-поміж яких особливо вирізнялися твори Т. Кампанелли.

Томазо Кампанелла (1568-1639) народився в Італії, в 14-річ-ному віці вступив до ордену домініканців. У монастирі він багато працював над своєю філософською освітою. У 1591 р. випустив свій перший філософський твір - «Філософія, доведена чуттями». Як проповідник нової філософії та вільної науки, Кампанелла неодноразово притягався до церковного суду за вільнодумство. Палкий патріот своєї батьківщини, Кампанелла 1599 р. очолив

153

повстання проти іспанського владарювання, за що був кинутий в тюрму, де пробув 27 років. У 1602 р. в тюрмі Кампанелла написав свою знамениту утопію «Місто Сонця».

Кампанелла не виступав відкрито з критикою тогочасних соціально-економічних і політико-юридичних порядків. Вона відчувалася в підтексті. На перший план філософ виставив панораму суспільного і державного ладу соляріїв. Суспільний лад характеризувався обов'язковістю праці для всіх громадян і відсутністю приватної власності. Всі суспільні посади й роботи розподілялися між усіма громадянами. На відміну від Мора, Кампанелла рішуче висловився проти рабства. Праця надавалася кожному відповідно до нахилів, виявлених у нього ще в дитинстві. Оскільки професія кожного відповідала його природним захопленням, усі виконували покладені на них доручення вельми охоче. Але заняття рільництвом, скотарством, а також військова справа були обов'язковими для всіх. Найважчі роботи (ковальська справа, будівництво) вважалися почесними.

Позаяк виробничою працею було зайнято все населення, робочий день тривав чотири години. Все створене працею соляріїв було спільним надбанням. Спільно створене розподілялося справедливо за необхідністю. Все, в чому солярії відчували потребу, вони одержували від громади, і службові особи пильно слідкували за тим, щоб ніхто не одержав більше, ніж йому належить. До кола обов'язків службових осіб «міста Сонця» входили не тільки забезпечення кожного солярія необхідною часткою благ і турбота про його дозвілля, спілкування, здоров'я. Вони також планомірно навчали та виховували членів громади, піклувалися про стан їхнього духу. Саме ж навчання соляріїв пов'язувалося з виробничою працею.

Філософ надавав великого значення науковим і технічним відкриттям і винаходам, вважаючи їх основою зміни суспільних відносин. Держава втручалась і в творчість поетів, пропонуючи їм ті форми, в яких вони мали втілювати своє натхнення.

Соціалістичні принципи ідеального суспільства тягли за собою і зміну характеру політичного ладу. В ідеальній державі Кампа-нелли можна побачити здійснення деяких принципів демократії. Було встановлено рівність чоловіків із жінками, мала місце демократична організація державної влади. Два рази на місяць скликалися збори всіх громадян, які досягли 20-річного віку. Велика рада визначала кандидатів на вищі посади в державі, контролювала службових осіб і володіла правом їх зміщення.

На чолі держави стояв першосвященик, якого солярії називали

154

сонцем, або метафізиком. Цю посаду обіймав наймудріший і най-освіченіший громадянин. Він очолював як світську, так і духовну владу, йому належало право остаточного вирішення всіх питань і спорів. На посаді верховного правителя метафізик перебував доти, доки серед соляріїв не з'являлася людина, яка перевищувала його знаннями, науковими успіхами, а надто вмінням управляти державою. Тільки-но з'являлася така людина, як верховний правитель добровільно відмовлявся від влади на її користь.

В управлінні державою верховному правителеві допомагали три вищі співправителі: Пон, Сін і Мор, відповідно сила, мудрість і любов. Сила управляла справами війни і миру, тобто відала організацією збройних сил і всім, що стосувалося до оборони країни. Мудрості доручалися всі мистецтва й науки. На любов покладалася турбота про дітонародження, виховання, медицину, хліборобство і про все, що торкалось особистого життя й побуту. Всі вони також мали неабиякий розум, видатні організаторські здібності, високу моральну гідність. Ці четверо - єдині з магістратів, які не могли бути зміщені з волі народу і на взаємовідносини яких між собою народ не справляв ніякого впливу. Інші службові особи, перш ніж обійняти якусь офіційну посаду, проходили процедуру виборів. При цьому враховувались їхні практичні навички, освіта і особиста гідність. «Кожний одержує посаду в тій сфері,- писав Кампанелла,- в якій він виділяється доброчесністю. Головне завдання службових осіб полягає в управлінні виробництвом і розподілом, вихованням і вирішенням питань війни і миру».

Великого значення мислитель надавав військовій справі. Вона була обов'язковою для всіх, при цьому жінки навчалися військової справи нарівні з чоловіками, а на війні допомагали чоловікам, захищаючи стіни міста. Успішному веденню воєнних операцій сприяв високий патріотизм соляріїв, а також високий розвиток військової техніки.

Ставлячись вороже до складного й заплутаного законодавства свого часу, Кампанелла заявляв, що у соляріїв закони нечисленні, короткі та ясні. Спрощене судочинство велося усно.

Аналізуючи зміст «Міста Сонця», можна дійти висновку, що в ньому були певні суперечності. З одного боку, визнавалося, що освіта, моральність, гідність визначали становище людини в суспільстві, а з іншого - настанова на авторитарність, аскетизм, неувага до окремої людської особи, байдужість до створення організаційних і правових умов для її вільного і всебічного розвитку. Ось деякі приклади вказаної суперечності. Формально всі солярії брали участь у політичному процесі, фактично ж їхній голос

155