§ 1. Загальна характеристика............................................................ 33

Розділ X. ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ВЧЕННЯ В РОСІЇ У XVIII ст.

ВСТУП

Історія вчень про державу і право - одна з найважливіших складових частин духовної культури людства. У ній зосереджено великий політико-правовий досвід минулих поколінь, відображено основні напрямки, підсумки попередніх досліджень проблем свободи, права, законодавства, політики, держави. У своїх спробах зрозуміти сучасне і знайти шляхи до кращого майбутнього люди завжди зверталися і звертатимуться до минулого, до історично випробуваних положень, принципів, цінностей.

Сьогодні, коли зросла увага до проблем соціального і політичного передбачення, стало очевидним, що без історії не є можливим наукове прогнозування в галузі юридичних, політичних та інших наук. Представники різних теоретичних та ідейно-політичних напрямків визбирують із політичних і правових вчень минулого судження й аргументи для обґрунтування позицій, що їх відстоюють, критики своїх противників і т. д.

Виражаючи та обстоюючи різні позиції, інтереси й погляди у специфічній формі теоретичного знання, політичні та правові концепції (минулого й сучасності) володіють великим легітимаційним потенціалом і відіграють суттєву роль у справі не тільки наукового, а й зага-льносвітоглядного, духовного, ідеологічного обґрунтування і виправдання тих чи інших політичних відносин, державно-правових порядків, інститутів і поглядів.

Звернення сьогодні до відомих, маловідомих або зовсім невідомих політичних і правових ідей і теорій минулого, відповідна їх інтерпретація тощо значною мірою диктується й потребами своєрідного самовизначення, з'ясування «хто є хто» в духовному просторі історії, виявлення місця, характеру і профілю тієї чи іншої юридичної або політичної концепції, яка історично склалась і отримала загальне наукове визнання в системі вчень про політику, державу і право.

Великий вплив на характер і напрямок відповідних апеляцій до історії політичних і правових ідей чинить актуальна соціально-політична практика. Нерідко подібні трактування минулого мають відверто фальсифікаційний характер. Політична історія XX ст. в цьому плані багата виразними прикладами викривлення, використання історії ідей з метою виправдання тоталітарних режимів, агресивних зовнішньополітичних акцій, дискредитацій ідейних і політичних противників і под.

Вивчення реальної історії політичних і правових вчень, відкидаю-чи подібні фальсифікації, сприяє кращому розумінню як минулих і сучасних ідей, теорій, так і справжнього змісту і сенсу сучасних

7

політичних і правових процесів, закономірностей і тенденцій їх розвитку. Все це свідчить про те, що історія вчень про державу і право сьогодні актуальна як ніколи раніше.

Студентам-юристам, які мають справу з державним будівництвом і забезпеченням законності, з впровадженням у життя політики нашого уряду, необхідно постійно пам'ятати, що політика є наука і мистецтво, яка з неба не падає, даром не дається, і якщо ми справді хочемо чогось досягти, побудувати свою власну державу, то повинні підготувати своїх політиків, таких, щоб вони були не гірше політиків Заходу.

Отже, завдання, які стоять перед нашою молодою країною, у площині реалізації реформ уряду, вимагають поглибленого вивчення історії політичних вчень, яка вчить нас стратегії й тактики державного будівництва. Теоретичне усвідомлення політико-правових ідей, теорій, поглядів минулого дозволить бачити й передбачати перебіг суспільних процесів, виробити правильний політичний курс, уникнути помилок і суб'єктивних рішень.

Глибоке вивчення історії політичних вчень дозволить розгорнути наступальну боротьбу проти всіляких фальсифікацій і перекручень нашої історії, розкрити правду для народу. Мета будь-якої науки полягає в тому, щоб дати правдиву картину світу. Стосовно до історії політичних і правових вчень це означає, що вона повинна історично об'єктивно, науково визначити місце політичних і правових ідей, теорій, поглядів, їхню роль у розвитку суспільства і держави.

Першочерговим завданням цього навчального посібника є озброєння студентів знаннями фактичного матеріалу, розумінням закономірностей еволюції політичної думки, її впливу на суспільну свідомість і політичне життя кожного народу.

У запропонованому навчальному посібнику розглядається світова політична думка, крім української. Це тому, що остання проходить як самостійний нормативний курс, читаний у багатьох вищих навчальних закладах України. Щодо неї є вже достатньо наукових досліджень і розробок, доступних кожному студентові. І щоб не збіднювати їх, свідомо вирішили не вводити матеріалу з політичної думки України до навчального посібника.

Розділ І

ПРЕДМЕТ І МЕТОД

ІСТОРІЇ ПОЛІТИЧНИХ І ПРАВОВИХ

ВЧЕНЬ

§ 1. Предмет історії політичних і правових вчень

У системі юридичних наук і юридичної освіти історія політичних і правових вчень є самостійною науковою та навчальною дисципліною. Вона найбільше пов'язана з політологією, теорією та історією держави і права та іншими юридичними науками. Але, на відміну від загальнотеоретичних дисциплін, історія політичних і правових вчень виступає як історична дисципліна, за своїм предметом зорієнтована на вивчення історії політико-правових теорій, закономірностей історичного процесу виникнення та розвитку теоретичних знань про державу і право, політику і законодавство.

Для того щоб визначити більш конкретно предмет історії політичних і правових вчень, необхідно насамперед з'ясувати, яке саме коло ідей і вчень належить до розряду політичних. Іншими словами, вимагають свого пояснення терміни «політичні» і «вчення». Поняття «політика» вживається в науковому обороті не завжди однозначно. Так, у філософській літературі розповсюджені визначення політики, в яких основним елементом змісту політичних відносин виступає боротьба класів за певний спосіб виробництва. У такому ж розумінні економісти говорять про політичну економію як науку про суспільно-виробничі відносини людей. Висловлюються також думки, що для політики найбільш характерним є прямий чи опосередкований зв'язок із владою та діяльністю влади.

Слід зазначити, що невиправданим є як надмірне виведення політики за межі держави, так і обмеження її тільки внутрідержавними рамками. Вже сам зміст слова «політика» свідчить про однобічність того та іншого погляду.

У давньогрецькій мові слово «поліс» означало державу, «політика» - державні справи, політичний, стосовний до держави. Отже, це означає, що в значенні політики необхідно розглядати все, що зв'язане з державною владою. Ось чому слово «політика» нерідко вживається як синонім слова «державний». У цьому розумінні говорять про політичні форми, політичну організацію суспільства, політичне панування, політичну владу.

Часто слово «політика» вживається в ширшому розумінні того, що стосується до політики, до співвідношення класових сил.

9

до взаємовідносин між класами, народами, державами. У цьому розумінні говорять про політичні проблеми, політичне значення тих чи інших заходів, про політичні завдання, політичні конфлікти і под.

Але в політиці головним є устрій державної влади. Політика -це ставлення різних класів і прошарків людей до держави та уряду, їхньої діяльності. Політика супроводжує розвиток держави і поділяє її долю. Політичні вчення відображають політичну діяльність, обґрунтовують її або, навпаки, відкидають певний устрій держави, основні її функції та методи панування.

Отже, за будь-якого розуміння слова «політичний» до історії політичних і правових вчень повинні бути віднесені передусім ідеї та вчення, які стосуються держави, її суті, форм та бажаної організації. Зрозуміло, що всі ці питання тісно пов'язані з питаннями суспільного устрою, з питаннями про співвідношення класів, соціальних груп, їхнього становища в суспільстві.

Розповсюдженою є думка, за якою від політичних поглядів слід відрізняти правові. Якщо теорія права, пише С. С. Алексєєв, наука юридична, то теорія держави являє собою соціально-політичну науку. Прагнення вчених підкреслити специфіку дослідження проблем держави і правових питань можна пояснити, але це розмежування не повинно перешкоджати вивченню соціально-політичного в праві та, навпаки, юридичного в державі.

Неприпустимим є вивчення державно-правових явищ поза політикою. Право - це витвір держави та один з інструментів здійснення її функцій. Оскільки право - це державна воля всього чи більшості народу, вчення про право без сумніву має політичний характер.

Слід тільки мати на увазі, що не всі правові погляди однаковою мірою можуть служити розкриттю суті політичних поглядів того чи іншого політичного мислителя. У курсі історії політичних вчень не слід зупинятися на правових поглядах з усіх галузей, а тим паче по всіх інститутах права. У кожному випадку слід розглядати лише ті правові погляди, які здатні найкраще охарактеризувати даний політико-правовий напрямок.

Із сказаного випливає, що історією політичних і правових вчень охоплюються вчення й теорії, дотичні до устрою держави, політичної влади й суспільних відносин. Вона охоплює і ті правові вчення, які набули для свого часу світоглядно принциповий, загальнополітичний характер (наприклад, у цілому гуманістична кримінально-правова концепція Беккаріа, Марата).

Такими є деякі теоретичні міркування, які роз'яснюють нам поняття «політика». А що ж таке «вчення», «теорія»? Будь-яка теорія

10

є певною системою ідей, концепцій, понять. Спосіб її організації, структура, зміст знання, розміщеного в теорії, перебувають у відповідності зі структурою тієї дійсності, яка відображається в цій теорії.

Але не всі ідеї, погляди, теорії входять у предмет історії політичних і правових вчень. Сюди входять оформлені, більш-менш систематизовані, оригінальні погляди, ідеї, які заслуговують назви «вчення».

Політико-правові доктрини частіше всього є результатом індивідуальної творчості. Крізь призму авторського світорозуміння в них відображається масова ідеологія народів, націй, класів, певних соціальних груп людей. Звідси можна зробити логічний висновок, що, за загальним правилом, політичні вчення створюють систематизовані й пов'язані між собою, через вплив певних методів, уявлення, ідеї, погляди на такі основні елементи політики, як влада, політичні відносини та інститути, політичні функції та норми політичного життя, політична свідомість, тобто все те, що складає сферу політичного життя суспільства і його політичну систему.

Політико-правове вчення - це не тільки систематизовані, оригінальні погляди, ідеї. Це - одна з найбільш складних і важливих галузей суспільної свідомості - політико-правова свідомість. Вона виникла разом із державою та правом, розвивалася впродовж багатьох століть. У всякому суспільстві вона має складну структуру. Існує політико-правова свідомість панівного класу, з одного боку, і політико-правова свідомість класів і соціальних груп, які протистоять їй - з іншого.

Не завжди є непорушною політико-правова свідомість панівного класу - на неї справляють великий вплив суперечності і боротьба соціальних і політичних угруповань, які входять до нього. У структурі самої політико-правової свідомості панівного класу від теоретичного та інших рівнів відокремлено державний рівень політичної свідомості, який криє в собі програму і мотиви практичної діяльності органів влади та управління, ухвалення рішень та їх реалізацію державними органами.

Крім того, політико-правова свідомість існує як на теоретичному, так і на масовому, буденному рівні. На теоретичному рівні політико-правової свідомості створюються вчення, концепції, доктрини, виражені як система ідей, теорій про державу і право. Саме цей рівень політико-правової свідомості, тобто та її частина, що виражена як теоретично оформлені в доктрину погляди на державу і право, і входить до предмета історії політичних і правових вчень.

11

Від теоретичної політико-правової свідомості відрізняється свідомість масова, буденна, органічно зв'язана з соціальною психологією певного класу або суспільної групи. На буденному рівні держава, право, політика оцінюються за їх конкретними проявами, поточною політикою. Формою виразу цього рівня свідомості є політичні та правові погляди, відчуття, переконання, настрої, оцінки, судження, вимоги.

Будучи системою знань про політичні зв'язки, про державу і право, політико-правова свідомість відображає та активно виражає світ політичного і правового життя, що стоїть перед нею як об'єкт. Іншими словами, політико-правова свідомість є не що інше, як сприйняття і усвідомлення світу політики.

Однак відображенням світу політики, результатами такої рефлексії зміст політичної свідомості не вичерпується. Остання завжди є ще й відношенням (позитивним або негативним) до політичної реальності, яку вона відображає. Саме оцінною своєю стороною політична свідомість органічно зростається з діяльністю груп та індивідів всякої суспільно-економічної формації.

Поряд із функціями науково-пізнавальними і ціннісно-орієнтовними політичні вчення виконують також функцію регулятивну: вона бере участь у детермінації практично-політичної поведінки індивідів, груп, класів. Важливими каналами, якими по-літико-теоретичні знання повертаються у практично-політичне життя і впливають на нього, є політична освіта і політична пропаганда.

Але значення політико-правових ідей може бути різним. Вони можуть відігравати негативну, реакційну або позитивну, революційну роль у суспільному розвитку. Це залежить від того, інтереси яких сил на певному етапі суспільного розвитку вони захищають. Політичні ідеї, які служать віджилим силам суспільства, захищають відмираючий суспільно-економічний лад і його політичну надбудову, перешкоджають розвиткові нового суспільства, є реакційними. Нові, передові політичні ідеї та погляди, які виникають на ґрунті назрілих завдань розвитку матеріального і політичного життя суспільства, служать інтересам передових сил суспільства, відображають їхні інтереси, є прогресивними. Ці ідеї й теорії сприяють руйнуванню старого, народженню та зміцненню нового політичного ладу суспільства.

Передові політичні ідеї й теорії, як й інші суспільні ідеї, виникають і розвиваються в боротьбі зі старими реакційними теоріями. Історія поглядів, ідей є історією не тільки зміни, а й їхньої боротьби. Пробиваючи собі дорогу, передові вчення стають надбанням

12

народів, певних класів, соціальних груп людей. Вони мобілізують їх, організують проти відживаючих старих сил суспільства. Особливо велика організуюча роль передових політичних ідей і теорій у періоди соціальних революцій.

Із усього сказаного випливає, що предметом науки історії політичних і правових вчень є історія виникнення, розвитку і боротьби поглядів, теорій, ідей різних класів, соціальних груп людей про державу і право, вчень про виникнення, суть, форми і соціальне призначення держави та права, способи їх зміцнення, перетворення і вдосконалення.

Історія політичних і правових вчень є історично закономірним процесом пізнання людьми суті державно-правових інститутів, який здійснюється в боротьбі та через боротьбу прогресивних і реакційних ідей.

§ 2. Закономірності історії політичних і правових вчень

Ми вже знаємо, що історія політичних вчень вивчає історію виникнення, розвитку ідей, теорій, поглядів на державу і право, боротьбу передових демократичних, гуманних вчень про право і державу з реакційними, консервативними політико-правовими доктринами. Але до її предмета відносять не тільки самі політико-правові доктрини, які існували в минулому, а й закономірності їх виникнення та розвитку.

Першою закономірністю історії політичних вчень є її зв'язок із боротьбою різних класів, соціальних груп, інтереси яких виражені у вченнях про державу і право. Класи, соціальні групи людей, виражаючи своє ставлення до держави і права у вигляді вчення-доктрини, прагнуть вплинути на масову політико-правову свідомість, на політику держави, на зміст чинного права. Оскільки інтереси класів і соціальних груп часто бувають різними, є закономірною боротьба політико-правових доктрин.

Історія політичних і правових вчень знає періоди гострих зіткнень політичної ідеології різних напрямків, наприклад, боротьбу аристократичної та демократичної політичної ідеології в античному світі, церковних і світських феодалів за середньовіччя. Ця боротьба приводила до посиленого розроблення політико-правових доктрин, що виражали ставлення тих чи інших сил, які їх розробляли, до держави і права.

Другою закономірністю політико-правової ідеології на її теоре-

13

тичному рівні є та, що будь-яке вчення про державу, право, політику будується з урахуванням сучасної йому політико-правової дійсності, яка обов'язково відображається в найбільш, здавалося б, абстрактній теоретичній побудові.

Кожна велика епоха будь-якого суспільства мала свої, властиві тільки їй, політико-правові установи, поняття і способи їх теоретичного пояснення. Тому в центрі уваги теоретиків держави і права різних історичних епох були різні політико-правові проблеми, пов'язані з особливостями державних установ і принципів права відповідного історичного типу і виду.

Так, у Стародавній Греції головна увага приділялася державному устроєві, проблемі кола осіб, допущених до участі в політичній діяльності. Цим і була обумовлена підвищена увага до питання класифікації форм держави, пошуків причин переходу від однієї форми правління до іншої, прагнення визначити найкращу ідеальну форму правління.

За середньовіччя основним предметом політико-правових дискусій стало питання про співвідношення держави і церкви.

Ідеологи ХУП-ХУПІ ст. уже вирішували не стільки проблему форми правління, як питання форми політичного режиму, проблему свободи і прав особи та засоби їх забезпечення.

Мислителі ХІХ-ХХ ст. висунули на перший план питання про соціальні гарантії прав і свобод людини.

Історія політичних і правових вчень не тільки відображає відповідний тип держави і права, а й виражає їх оцінку. Політико-правові доктрини створюються не для уяснення тим чи іншим мислителем суті держави і права, а для впливу на політику і суспільну свідомість у напрямку, який збігається з інтересами якогось класу або соціальної групи людей.

Політико-правова ідеологія - одна з найдійовіших форм суспільної свідомості, яка має безпосередній вплив на суспільну практику. Політика завжди прагне знайти своє обґрунтування у філософії або релігії та виправдання в моралі. Спочатку політико-правові теорії взагалі були частиною етики, філософії або релігії. В історії політичних і правових вчень не знайдемо мислителя, який не посилався б на загальне благо, справедливість, інтереси народу, загальну необхідність і под. Кожна політико-правова доктрина обґрунтовує свою науковість відповідністю загальним інтересам. Передовий, прогресивний клас прагне представити свій інтерес як загальний інтерес усього народу, суспільства в цілому. У революційній ідеології прогресивних сил значне місце посідають загальнолюдські норми моралі й справедливості вже з тієї

14

причини, що в боротьбі проти старого ладу передовий клас обстоює не тільки свої інтереси, а й загальнолюдські цінності, такі як рівність, свобода, братерство.

Третьою закономірністю політико-правової ідеології є те, що кожне політико-правове вчення складається і розвивається у складній системі ідеологічних впливів. Найважливішими є: панівна форма суспільної свідомості, політико-правовий світогляд протилежного класу або соціальної групи, а також ідейний матеріал, створений попереднім розвитком.

В історії політичних і правових вчень існує спадковість - кожна наступна доктрина враховує уявлення і поняття, які містяться в попередніх доктринах. А це означає, що уявлення, сприйняті від попередніх часів, певною мірою відтворюються в наступних ідеологічних системах. Таке відтворення може мати різні причини. Наприклад, використання старих ідей для вирішення аналогічних завдань історичного розвитку (наприклад, використання правових ідей римських юристів за середньовіччя).

Четвертою закономірністю розвитку політико-правових вчень є взаємодія доктрин протилежних класів, соціальних груп. Кожний клас, соціальна група прагне заперечити ворожу їм ідеологію, представити свій світогляд як єдино правильний, який відповідає справедливості, прогресові, загальному благу.

Основне завдання всякої ідеології - боротьба за вплив на суспільну свідомість. Ця боротьба - важливий стимул розвитку самих доктрин. Кожна з них доповнюється доводами, аргументами, запереченнями, зорієнтованими на ідейний арсенал противника. Успіхи передової політичної теорії, ріст її популярності спонукає захисників старого ладу, реакційних ідеологів перебудувати старі концепції в дусі нових ідей.

Нові ідеї у власній інтерпретації використовуються для обгрунтування старих політичних систем. Так, у період розкладу і кризи феодалізму ряд прихильників кріпосного ладу, враховуючи стрімкий ріст популярності та авторитету революційної ідеології Просвітництва, падіння престижу і переконливості теологічних доводів, зробили спробу обґрунтувати абсолютизм, кріпацтво, станову нерівність та інші устої феодалізму за допомоги окремих ідей і положень прогресивної ідеології (наказ Катерини II, твори Щербато-ва та ін.). Ці ідеї та положення, привнесені в чужу їм ідеологічну систему, ставали способом обґрунтування і маскування реакційних ідей.

15

§ 3. Раціоналізм - основа дослідження і вивчення історії політичних і правових вчень

Раціоналізм як спосіб мислення був відомим іще за стародавніх часів. Його представниками були Арістотель, грецькі стоїки, Цицерон та ін. Але особливого значення він набув у XVII ст. Раціоналізм XVII ст. протистояв, насамперед, релігійному уявленню про перевагу віри над розумом. Він був нерозривно зв'язаний з культом розуму, з переконаннями в можливості безмежного пізнання світу, організації суспільного життя на розумних засадах.

Великі люди, які у Франції освічували голови для революції, що наближалася, виступили вкрай революційно. Ніяких зовнішніх авторитетів, хоч якого ґатунку, вони не визнавали. Релігія, розуміння природи, суспільство, державний порядок - усе було піддано нищівній критиці; все повинно було постати перед судом розуму і чи виправдати своє існування, чи відмовитися від нього.

Щоправда слід зазначити, що серед філософів XVII ст. не було єдності в поглядах на метод пізнання. У цьому аспекті серед філософів виявилися дві основні тенденції. Одна з них полягала в тім, що на перший план висувалась емпірична основа знання. Успіхи природничих наук тієї епохи особливо підкреслювали значення досвідного вивчення природи, тому найбільш передові мислителі, узагальнюючи нові досягнення природознавства, вирішальне значення в пізнанні світу надавали досвіду, експерименту, спостереженням та опису.

Інша тенденція в розробленні методу пізнання полягала у спробах раціонального вирішення питання про роль теоретичного мислення: вирішальне значення в пізнанні багато філософів надавали розумові.

Представниками емпіричної тенденції були в основному Бекон, Гоббс, Локк, а також, певною мірою, Гсссенді.

Друга - раціоналістична - тенденція проявилась у фізиці Декар-та, тобто в його розумінні природи, у філософії Спінози та ін.

Протиставлення досвіду раціональному мисленню в теорії пізнання показало історичну обмеженість філософії XVII ст. Як емпірики і сенсуалісти, які висували на перший план початковий ступінь пізнання, так і раціоналісти, які абсолютизували другий ступінь пізнання - раціональне мислення, відриваючи його від емпіричної основи, ізолювавши один від одного два необхідні та нерозривно зв'язані між собою ступені пізнання, не могли правильно оцінити раціоналістичного методу пізнання.

16

Певний інтерес становить вирішення питання про співвідношення чуттєвого і раціонального моментів у пізнанні філософами наступного, XVIII ст. Так, наприклад, Вольтер, відкинувши теорію вроджених ідей Декарта і продовжуючи емпіричну лінію теорії пізнання Гессенді та Локка, захищав матеріалістичне положення про те, що поняття, загальні ідеї походять від відчуттів, перших ідей... «Нічого не можна зрозуміти без допомоги досвіду. Заперечувати досвідне походження наших знань - означає відмовитися від здорового глузду. Відчуття - це двері, крізь які наші знання про світ входять у нашу свідомість».

Нова філософська думка переконливо довела, що в раціоналізмі, як специфічному способі мислення, вирізняються два рівні -емпіричний і теоретичний.

До емпіричного рівня відносять наукові факти про властивості явищ і предметів, за якими ведеться емпіричне спостереження, емпіричні закони - знання про певні тенденції їх розвитку і т. ін. До нього тяжіють такі методи, як спостереження, експеримент, вимірювання, описання та ін. Але вже на цьому рівні відбуваються не тільки фіксація фактів (у поняттях і категоріях науки), а й їх узагальнення, порівняння, аналіз і синтез, класифікація і систематизація. В результаті емпірична база науки очищається від усього наносного, випадкового, довільного.

На теоретичному рівні науки висуваються наукові гіпотези, формулюються закони, створюються теорії. Йому відповідають різні методи пояснення конкретних явищ, методи абстрагування (ідеалізації, узагальнення), методи обгрунтування гіпотез і побудова теорій.

Іншими словами, під логічним кутом зору, встановлення емпіричних фактів - початковий етап пізнання. Фактично ж емпіричне пізнання завжди здійснюється на базі певних теоретичних знань. Із сказаного випливає, що раціоналістична філософія являє собою наукову теорію, яка об'єднує вивчення зовнішнього світу, різноманітність фактів (емпіризм) із теоретичним їх усвідомленням (раціоналізм) у поняттях (категоріях), які логічно взаємозв'язані, систематизовані та відображають закони суспільного розвитку.

Раціоналізм вимагає вести наукові дослідження, зокрема й вивчення проблем держави і права, без упередження та вільно, не шукати істини в поглядах різних авторів. Раціоналізм вимагає оцінювання суспільних явищ із позицій здорового глузду, застосування до них правил логіки. Раціоналістичні знання - це могутній засіб проникнення людини в глибини явищ, у їхню суть. Раціоналізм, писав І. Я. Франко,- це спосіб мислення, який прямує до суті кожної справи, до природних наслідків кожної думки.

17

Вироблена світовим досвідом раціоналістична філософія не знає раз і назавжди даних істин, не знає упередженості й зверхності, є критичною, плюралістичною та універсальною одночасно, дає об'єктивне розуміння змін у суспільному житті та в поглядах людей.

Оскільки раціоналізм заснований на здоровому глузді, то в ньому немає звичного для минулого утопічного бачення перспектив суспільного розвитку. Саме тому раціоналістична філософія повинна стати основою процесів економічного і політичного реформування нашого суспільства. Вона допоможе нашому народові зрозуміти, що в досягненні великої мети він повинен покладатися тільки на самого себе, на свої розумові задатки, працьовитість і природні ресурси.

Раціоналістична філософія пізнання політико-правових поглядів, теорій, ідей не заперечує, а передбачає використання великого арсеналу загально- і спеціально-наукових засобів і методів, зокрема тих, які за своїми можливостями найбільшою мірою відповідають історико-теоретичному змістові та профілю даної юридичної дисципліни. Звідси і визначальне значення способів і методів історичного підходу до політико-правових вчень минулого, оскільки без принципу історизму не можна взагалі серйозно говорити і про історію цих вчень.

В історії політичних вчень принцип історизму відіграє суттєву роль у процесі висвітлення походження і подальшого життя тої чи іншої політико-правової теорії в історичному минулому і в перспективі, дослідження місця і значення політичних і правових теорій у сукупній системі знань певної епохи, визначення їхнього співвідношення з іншими елементами в загальній структурі політичних і правових знань відповідної епохи, розкриття зв'язків між різними концепціями минулого і сучасності, з'ясування специфічної логіки в історії політичних і правових вчень, взаємодії політико-правових ідей з політичною і правовою практикою минулого й сучасності і т. д.

Адекватна практика минулої та сучасної ролей і значення політико-правових вчень вимагає розрізнення в структурі політико-правового 5нання, представленого у відповідному вченні, його конкретно-історичного і теоретичного аспектів.

Конкретно-історичний аспект політико-правового змісту вчення показує, які саме історично визначені й конкретні погляди на суспільство, державу, право, політику і т. ін. розвинуті та обґрунтовані в даному вченні, як ці погляди співвідносилися з вимогами певних соціальних груп, прошарків і класів, які інтереси і тенден-

18

ції розвитку вони виражали, яку позицію займав автор вчення в контексті своєї епохи.

Теоретичний аспект відображає філософські, загальнометодо-логічні, пізнавально-гносеологічні моменти вчення, показує, як, яким чином обґрунтовувалися конкретні політико-правові погляди, в які теоретичні концепції вони оформлялися, які вихідні принципи покладено в їх основу, які форми, моделі та конструкції думки відображено в доктрині, яка розглядається, і є провідними і визначальними для цього мислителя або вперше вводяться ним у теоретичний оборот.

Увага до обох аспектів структури відповідного політико-право-вого вчення - необхідна база для правомірної та конкретної його інтерпретації та оцінки, виявлення логіки подальшого історичного життя, його взаємовідносин з іншими вченнями, процесів їх інтеграції, моментів боротьби, спадковості й новизни в їх історичному розвитку.

Єдність і взаємозв'язок конкретно-історичного і теоретичного аспектів політико-правового вчення не відкидає, а, навпаки, передбачає їх відносну самостійність, завдяки чому теоретичні категорії, ідеї, формули і побудови того чи іншого автора минулого вивільняються зі свого конкретно-історичного контексту і входять у теоретико-методологічний арсенал людського пізнання, яке розвивається. І в цьому збільшенні понятійного апарату, збагаченні теоретичного словника і методологічного арсеналу пізнання полі-тико-правових явищ яскраво проявляється складний процес боротьби і взаємовпливу ідей, нарощування й поглиблення знання в історії політико-правових вчень, формулювання і збагачення загальнолюдських досягнень і цінностей, зв'язку історії та сучасності.

У політико-правових доктринах загальнолюдські цінності найчастіше виражені в загальному вигляді. Це, зокрема, ідеї справедливості, загального блага, елементарні норми моральності. У ряді політико-правових доктрин ці ідеї зазнали значної деформації.

Для визнання того, чи в політико-правовій доктрині мова йде про загальнолюдські цінності, або ж у ній лише суто формально використовується відповідна термінологія, необхідна конкретизація цих понять і норм стосовно до специфіки права і держави.

Загальнолюдські цінності виражені в тих вченнях про право, які містять ідеї рівності людей перед законом, прав і свобод людини, достатньо конкретно розкривають зміст цих прав і свобод та обґрунтовують необхідність їх гарантій. З цими ідеями тісно пов'язана думка про необхідність підпорядкування праву не тільки індивіда, а й самої держави.

19